Кожна нова політична сила, прийшовши до влади, бралася за військову
реформу. За моєї пам’яті прийнято вже третю програму реформування
Збройних Сил України. Їх можна умовно поділити на дві основні частини:
перша — скорочення, друга — безпосередньо реформа. Як правило, перша
частина завжди виконувалася, а друга не встигала початися, як
приймалася нова програма, де знову на першому місці було скорочення. Я
не збираюся докоряти комусь із реформаторів Збройних Сил, бо твердо
знаю: стан справ в армії — це дзеркальне відображення стану справ у
державі. Будь-яка реформа повинна бути забезпечена державою і,
насамперед, фінансово. Цього ніколи не було. Вся історія військового розвитку, усі теоретичні викладки видатних військових умів стверджують: структура збройних сил, їхній склад і призначення змінюються зі зміною двох основних умов: по-перше, політичної ситуації навколо чи всередині держави, по-друге — зі зміною засобів збройної боротьби. Згадаймо приклади: від князівської дружини — до регулярного найманого чи добровольчого війська. Кавалерію змінюють танки, створюється авіація, потім — ракетні війська тощо. Виходячи з цих двох положень, зробимо стислий аналіз, як наша армія проходила і проходить цей нелегкий шлях на прикладі Повітряних Сил Збройних Сил України як спадкоємця ВПС і ППО. Чи змінилася перша наша умова, тобто зовнішня і внутрішня ситуація? Звичайно, змінилася, тому змінилися призначення, склад і завдання Збройних Сил України. Країна позбулася ядерного озброєння (43-я ракетна армія, з’єднання і частини дальньої авіації, оперативно-тактичних ракет (ОТР) фронтового, армійського і дивізіонного комплекту в основному ліквідовані, частково переведені на звичайні боєголовки).
ВПС і ППО об’єднали в окремий вид — Повітряні Сили Збройних Сил України (ПС ЗСУ). Змінилася і структура військ: оперативне командування — армійський корпус (АК) — бригада (полк) — батальйон, рота, взвод — у Сухопутних військах; Повітряне командування (ПК) — бригада, авіаескадрилья, ланка (загін) — в авіації ПС. Розберемо докладніше авіаційну компоненту ПС ЗСУ. У ПС зберегли ті роди авіації, що, на думку політичного і військового керівництва країни, дозволяють виконувати завдання, які стоять перед ними: винищувальне, бомбардувальне, штурмове, розвідувальне, транспортне. Впадає в око явна перевага винищувачів. Винищувач хоча і зброя нападу, але вирішує переважно оборонні завдання: прикриття військ і районів, забезпечення дій інших родів авіації, боротьбу з розвідниками, знищення повітряних десантів у повітрі, у тому числі й авіаційна підтримка військ, тобто удари по наземних (морських) цілях. Виконання останнього завдання в умовах сучасної ППО і відсутності на борту винищувачів, що є в нас на озброєнні, номенклатури керованого озброєння «повітря-земля» дуже проблематичне.
Я вже не кажу про те, що льотчикам винищувальної авіації ПС ЗСУ гасу ледве вистачає на відпрацьовування завдань техніки пілотування, навігації, бойового застосування по повітряних цілях, несення бойового чергування в системі ППО. А про відновлення навичок роботи по наземних цілях навіть наявними боєприпасами (гармати, бомби, некеровані авіаційні ракети (НАР), а тим більше про підготовку до ведення повітряної розвідки в таких умовах годі й говорити. Чому ж відбувся такий перекіс у структурі авіації? Чому зміни в структурі були настільки значні, хоча друга умова (зміна засобів збройної боротьби) в Україні не змінилася, на озброєнні авіації залишилася техніка часів СРСР, що не пройшла навіть найменшої модернізації? На озброєнні більше винищувачів, ніж ударників, тому що за мізерні кошти, що їх виділяли на підтримку справності авіатехніки, вдалося зберегти тільки те, що можна було зберегти, а те, що вимагало більших коштів, довелося пустити «під ніж». Здавалося б, якщо ми змушені іти на таке відчутне скорочення кількості ударних літаків, тобто бойової потуги авіації, то коефіцієнт бойового потенціалу бомбардувальників, що залишилися, і штурмовиків треба збільшувати. Як це зробити, якщо немає грошей на закупку нової авіатехніки? Відповідь здається простою: модернізувати їх, причому силами вітчизняної промисловості, що гарантує мінімальні витрати.
Чи можемо ми це зробити? Не просто можемо, а вже зробили. На Запорізькому АРЗ «МіГремонт» готовий зразок літака Су-25, на якому за рахунок збільшення точності навігації і поліпшення характеристик прицілу можна завдавати удари по наземних цілях керованим і некерованим озброєнням вдень у складних метеоумовах і вночі, причому точність ураження цілей зросла в кілька разів. Результат: зарубіжні замовники відразу це оцінили, і завод уже успішно «відвантажує» модернізовану техніку за кордон. А от на модернізацію українських Су-25 грошей немає. Таким чином, для ударів по наземних (морських) цілях в інтересах наземних військ, сил флоту в нашому розпорядженні залишається одна штурмова й одна бомбардувально-розвідувальна бригада. Відкинувши оперативно-тактичні нормативи авіаційного ресурсу, двох авіаційних ескадрилій Су-24 і двох Су-25, навіть за стовідсоткової підготовки льотного складу і справності машин, вочевидь не вистачає навіть для одного «вогнища» можливого конфлікту. Я вже не кажу про одночасне ведення бойових дій усім складом Об’єднаних сил швидкого реагування (ОСШР) оперативних командувань (ОК) і ВМС. До того ж до складу ОСШР авіації ПС входить далеко не весь льотний склад, а менш як 50% екіпажів з цих бригад. Тобто для бойових дій з початком збройного конфлікту можна задіяти по одній неповній аеромобільних бомберів і штурмовиків (до 10 екіпажів).
Решта можуть взяти участь у конфлікті тільки через період введення до ладу, що, залежно від рівня підготовки льотчиків, становить від кількох тижнів до кількох років. Висновок: ударна міць авіації ПС прагне до нуля і не задовольняє потреби навіть урізаної до «не можу» армії. Чому ж наша військова машина опинилася в такому кризовому стані? Жодна цивілізована країна світу не реформувала свою армію практично безкоштовно. А ми змогли. Це предмет гордості політиків та велике горе військових керівників і простих «служак». Підтвердження цьому — бюджет на 2009 рік, де із закладених у «Державну програму розвитку Збройних Сил України на 2006 — 2011 роки» тринадцяти з лишком мільярдів гривень (за реальної потреби в коштах 32,4 млрд. грн. і мінімально необхідної потреби 17,5 млрд. грн.) виділяється лише 11,65 млрд. грн. (а це далеко не загальноприйняті в НАТО 2% від ВВП), з яких державою гарантується виділення близько 7,4 млрд. грн. (із загального фонду), а решта грошей (спецфонд) потрібно ще заробити.
Це свідчить про те, що результат нинішньої реформи мало чим відрізнятиметься від попередніх. Тих, хто проводив військову реформу в подібних умовах, за її результати треба не карати, їм треба дякувати. Адже незважаючи ні на що, армія в Україні все-таки є. Вона прагне в найтяжчих умовах політичного, інформаційного й економічного пресингу зберегти себе для держави, яка, на превеликий жаль, за 17 років незалежності ще не зрозуміла, що за безпеку краще платити своїй військовій машині, аніж наймати чужу. Дуже хотілося б вірити, що в армійських умовах не повториться звичайна історія сильних господарських організмів, що спочатку штучно доводилися до банкрутства, а потім за безцінь переходили в інші руки.
Володимир АЛЕКСЄЄВ,
генерал-майор запасу.
генерал-майор запасу.