Час вибрав їх
Верховинський район Івано-Франківської області знаходиться в глибині Карпат і є типовим для гуцульського краю. Здавалося б, для такої специфічної території «афганська» тема повинна звучати в негативній тональності.
Та зовсім навпаки. Мені довелося бути присутнім на заході щодо вшанування воїнів-інтернаціоналістів у Верховинському районному будинку культури, який проводився місцевими організацією УСВА та загальноосвітньою школою, з залученням ВІА «Афган» з Івано-Франківська. За переповненої зали це в цілому було настільки патріотично, емоційно і з повагою до ветеранів, сімей загиблих, що не залишило байдужим нікого з присутніх.
Слід зазначити, що значну роль у підготовці такого заходу відіграла вчитель-методист місцевої школи Гречук Г. М. Більш того – його сценарний план посилено до проведення уроку пам’яті.
З дозволу автора та з великою вдячністю Галині Михайлівні розміщуємо текст на сайті УСВА.
Володимир Сіроштан.



ЧАС ВИБРАВ ЇХ
(ЗАХІД,ПРИСВЯЧЕНИЙ ВОЇНАМ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТАМ ВЕРХОВИНЩИНИ)
Тип заходу: зустріч поколінь  
Вступне слово вчителя
Все далі й далі відсувається в минуле та болюча для України подія,яка коштувала їй втрати сотень і тисяч найкращих синочків,молодих соколят. Але й ті,що повернулись живими,не по роках змужніли,подорослішали. Їм,
Вісімнадцятилітнім,тоді б лише любити,ще вчитись,здобуваючи професію,приносити радість своїм батькам.
Вона, ”афганська” війна, поволі забувається новими поколіннями,але для тих,хто воював,і для тих,хто їх чекав з того пекла, Афган ніколи не скінчиться. Внутрішньо вони завжди здригатимуться від цього слова,почутого по радіо,від побаченого на екрані телевізора...Ця страшна війна з ними буде довічно!..
Сьогодні ми поговоримо про це. З погляду двох поколінь: батьків та дітей. Адже нині ті,хто в 1979 році вперше став на землю Афганістану,-це люди,котрі мають дорослих уже дітей. А тоді були такими,як зараз ви,випускники,майбутні захисники нашої держави-України.
Час вибрав їх...Так назвали ми зустріч. А чому саме їх? Які критерії відбору в Афган були тоді?
Прикро це казати і боляче,але забирали юнаків незалежно від національності,забирали,не питаючи їхньої згоди,забирали найкращих,найрозумніших,найвідповідальніших. Між афганцями не було синочків секретарів райкомів,обеомів,нащадків міністрів. Зате були діти колгоспників,вчителів,лікарів,робітників,військовослужбовців,бо в таких родинах змалоліт хлопчиків виховували відповідальними,чуйними,надійними.
Ті, що повернулися з того пекла,звісно,повернулися не такими,якими могли бути без війни. Але вони повернулись не гіршими,а тільки кращими. Бо того,кого випробував Бог на міцність,чесність,вірність побратимам,ніякі сили не можуть зробити гіршими. Кожне поеоління юнацтва випило свою чашу болю і цим навіки ввійшло в історію. Та про них,афганців,треба писати в першу чергу. Бо вони не були найманцями,не воювали за ідею,якою можна було б гордитися,не були й визволителями. Але вони не могли відмолитися
від своєї невблаганної долі...
Серед всіх учасників того пекла,близько 50 – жителі нашого району. Є
між ними ті,що тільки варили їжу. Є ті,що заробили кров”ю свої ордени,і ті, що з безглуздої причини свого заслуженого ордена не отримали.
Всі вони різні. Дехто з них закам”янів душею від дорікань,злиденності,насущних проблем і своїх невирішених сімейних питань. Є добрі та обізлені,є високодуховні й цинічні. Та ми не маємо права їх судити. Їх,мабуть,і Бог не осудить,зважаючи на ті муки,котрі випали на їхню долю в Афганістані. Адже кожен з них і досі несе тягар тієї війни,досі воює на ній...
Нині я б хотіла,щоб ми поговорили про них,їхніх рідних,аби сьогоднішнім юнакам та юнкам підкреслити,що є,завжди була і вічно буде на нашій землі і справжня любов,і міцна сім”я,і дивовижно гарні родинні стосунки,що у нас все закладено Богом,і все буде,тільки залишаймося людьми навіть у найскладніших життєвих випробуваннях.
Щороку 15 лютого святкують колишні воїни-інтернаціоналісти.
Цьогоріч ми вирішили запросити їх на щиру,відверту розмову,розуміючи,
Що про ті страшні часи говорити їм дуже тяжко.
(учень читає поезію “Дорога к храму”)

Мы все, братан, не без изъяна,-
Все, кто вернулся с той войны.
Мы чужаки и для Афгана,
И для пославшей в бой страны.
Жизнь разыграла эту драму,
Суфлируя тебе и мне.
Но к своему пришли мы храму
На той неправильной войне.
Пусть недостойны звонкой славы,
Но это сможем пережить.
У развалившейся державы
На все ответа не спросить.
Пусть честь сберег из нас не каждый,
А кто-то нынче – сорняком:
Быть проще на войне отважным,
Чем в мирной жизни смельчаком.
Пусть мало кто обрел призванье,
Сняв с плеч армейскую шинель.
Не каждый выбрал покаянье,
Предпочитая буйный хмель.
Пусть за собой мосты сжигали,
Порой бывали на мели:
Все мчали в призрачные дали,
Хотя покой не обрели.
Мы – неприкаянные гости
На этом свете, а потом
Истлеют где-то наши кости,
Хотя, братишка, поживем…
Пусть не скупится жизнь на шрамы:
Привычны мы к такой цене.
Ведь к своему пришли мы храму
На той неправильной войне!..

(виходять ведучі, продовжують зустріч поколінь невеликими розповідями про афганців та запрошують їх до слова)

-    Людські долі...Які вони різні!..Але є в них і спільні,однакові моменти. І це,перш за все,- Афганістан. А затим- мужність,витривалість,дружба...
-    Ми хочемо поговорити про вас,про ваші нелегкі випробування. Це нам потрібно,щоб хоч трохи загартувати свої серця,душі,щоб стати хоча б трішки мужнішими.
-    “Радянський воїне! Знаходячись на території дружнього Афганістану,пам”ятай,що ти – представник армії,котра протягнула руку допомоги народам цієї країни в їх боротьбі проти внутрішньої реакції.
За своїм характером афганці довірливі,дуже сприймають інформацію,тонко відчувають добро та зло.”
-    Так говорилось в “Пам”ятці радянському воїну-патріоту,інтернаціоналістові”. Її вручали кожному,хто потрапляв на територію Афганістану. А як же було насправді? Про це ми попросимо розповісти Сайнюка Ігоря Михайловича,учасника 8 бойових дій,колишнього зв”язківця,що воював у Кабулі, Кандагарі, Баграні.
(розповідь запрошеного)
-    Ми запросили вашу донечку Вікторію,вона прочитає Вам і всім присутнім поезію...
( пісня про Афган – “Звезда”)
-    Доля мудра: відміряє кожному свій шмат життя – живи для радості,для любові,для щастя. А природа заклала в наші гени нестримну жагу до життя,віру в нездоланність нашого духу.
До закінчення служби залишалось ще три місяці...Та сталось непоправне: Богдан,виконуючи в той злощасний день уже третій рейс,...підірвався на міні...
(виступ вчителя, розповідь про Богдана Романовського)

-    не кожен може відшукати в собі точку духовної опори,на якій би вимурував у собі Людину. А він-молодець! Він не вважає себе героєм,бо надто скромний і дуже сильний. Про це свідчить хоча б той факт,що молодий Богдан,залишившись без ніг,не втратив віру в добро,ніколи не падав духом,а навпаки,робив і робить все для того,щоб відчувати себе повноцінним громадянином України. Сам він не любить розповідати про ті нелегкі часи,про те,що довелось пережити.Богдан Петрович єдиний з усіх воїнів-інтернацілналістів нашого району нагороджений найвищою відзнакою – орденом Червоної Зірки. Ми    попросимо вас,Богдане Петровичу,розповісти про ті далекі й нелегкі для вас часи,сказати нинішньому молодому поколінню,які саме риси характеру слід гартувати в собі змалоліт,що в таких умовах значить для юнаків дружба,взаємодопомога...
( розповідь )
-    Для Вас – пісня у виконанні донечки Ілонки та племінниці Мирослави
(дівчатка виконують пісню, потім  учениця читає вірш)

Тобі так само, як мені,
Було нелегко на війні.
Хіба не так? Згадай,мій брате,
Як не хотіли ми вмирати.
У пору юну, весняну -
Просили в Бога талану.
Додому повернулись ми,
Несем печаль поміж людьми,
Бо рвуться струни у душі,
Як згадуєм товаришів,
Що не прийшли з Афганістану.
Нам вік носити вже цю рану!..

-    у нас тут війна. У нас тут справжнісіньке пекло. Гинемо на чужині 18-літніми юнаками. І чому саме тут і саме нас випробовує зла доля? Куди не поткнешся,всюди українця зустрінеш. Обіцяли нам золоті гори,райське життя. А що вийшло з того? По телевізору показують,як ми дерева з афганцями саджаємо,школи їм,неписьменним,будуємо. А ми стріляємо в них,і вони – в нас. Чує моє серце,що в Афган ми прийшли надовго...
Це уривок з листа воїна-інтернаціоналіста.
(вірш про Афганістан)

На серці смуток і тривога,
З чола тече холодний піт.
Баграм-Кабул. Біжить дорога.
Пообіч неї – сухоцвіт.
Удома в нас, на батьківщині,
В садах щебечуть солов”ї,
Розквітли вже й волошки сині,
Як очі,матінко,твої.
А тут весни немов немає:
Довкола лиш піски одні.
Безмірна туга серце крає,
Як Україну бачу в сні!

-    Навкруги гори. Холодні й німі гори Гіндукушу. Смерть чатує в них постійно. Тінь,що кидає гора,може,і не тінь зовсім,як сказав східний поет,а лев,що спить. Краще його не будити. А у наших Карпатах...У наших зелених Карпатах не спить,трембітає старий добрий чабан,і ллється від полонини до полонини солов”їна,барвінкова мова. Але то дуже далеко – аж на Україні!..
-    Сум, безмірна туга розривали серце юного тоді Ігоря Руденка,котрого у 18 літ,призвавши в армію,одразу ж забрали в Афганістан,у Кандагар,де він служив разом з Богданом Романовським. То ж запрошуємо Вас до слова,Ігоре Васильовичу.
( розповідь І.Руденка)

-    Ви маєте двох прекрасних донечок,одна з яких, Іринка, сьогодні дарує Вам пісню
( виступ Іринки Руденко)
-    Нині неможливо не згадати про найдорожчу,найближчу людину,перед якою ми завше в неоплаченому боргу. Людина ця має прекрасне,горде ім”я – МАТИ.
-    Мама...Тільки вона нічого ніколи не пожаліє для своєї дитини;це
Вона у хвилину небезпеки не думатиме про себе,а натомість все віддасть для того,щоб захистити свою дитину
-    Вона для дітей своїх віддасть всю мудрість,тепло свого серця,своє здоров”я. Материнська любов не знає кордонів страху,сумнівів,розрахунків. Вона очищає нас,зігріває,зупиняє перед безоднею. Мати тяжко страждає,якщо її дітей спіткало горе,і розцвітає,стає молодшою,коли бачить,що її діти виросли порядними людьми,що в них у житті все гаразд.
(читається поезія)

Боляче дітям, боляче й мамі,
Тільки втричі, а не так само.
Кожна стежинка, кожна дорога,
Що простягнулась у світ од порога,
Буде дорогою нашої мами...

-    Кожен з юнаків,котрий потрапив в Афганістан,залишив дома матусю. Залишив у смутку,сльозах,невеселих думах:

Навколішках матір сумна
Перед церковним порогом.
Щиро молиться Богу вона
І цілує розп’ятого Бога...

-    А якою несказанною радістю для кожної неньки було повернення додому синочка з тієї, нікому не потрібної війни! Защебетала,заплакала,заговорила мамина пісня у серці подорослішалого не по роках сина...
-    Про ті тяжкі два роки чекання,про радість зустрічі з сином розповість нам мама,Антоніна Станіславівна Руденко.
(розповідь про нелегку материнську долю)
-    В нагороду Вам за безмірну любов,доброту – пісня від внучки Іринки.
-    До ци пір в серці кожного афганця ятриться невигойна рана: навіщо було посилати на ту криваву війну сотні тисяч молодих юнаків? Вони захищали себе і своїх товаришів від жорстокої смерті. У кровопролитних сутичках і запеклих боях формувався їх характер,гартувалася воля.
( читається поезія “Афган во мне”)

И проступившей на погонах солью,
И криком, искривившим рот…
Афган во мне живет вчерашней болью,
И болью нынешней живет.
Мое сомненье он и отреченье,
Тревожный невозможный сон,
Пророчество, прозренье, очищенье,
Последний крик, предсмертный стон.
Афган во мне – бой с рассеченной бровью,
Без права на победу бой.
Он для меня распятою любовью,
Грехом, забвеньем, слепотой.
Афган во мне – четвертым измереньем
Поступков, жизней, бытия.
Афган во мне наивным поколеньем-
Мой прокурор и мой судья.
Он для меня – прицелов перекрестье,
В чужой стране чужой раздор.
Афган во мне – беда, а не бесчестье,
Не слава мне, а мой позор!

-    Ті, що повернулися з війни,не терплять брехні,байдужості,бо вони вміють любити і поважати людське життя. Одним із таких людей є  Аксюк Василь Григорович.
( спогади афганця )
-    Вам в дарунок – вірш “Мы вернулись”

Хоть нам жизнь пополам
Разрубили Афганом,
Честь и слава не нам
Поминальным стаканом.
Мы вернулись с войны
И как будто бы дома,
Но среди тишины
Не отвыкнем от грома.
Кто-то ночью во сне
Поднимает в бой роты.
Кто в дурмане-вине
Ищет правду до рвоты.
Кто-то вышел в расход
И не выпрямил крылья;
Кто, как рыба об лед,
Против лжи и насилья.
Боль и горечь живим-
Память жжет и калечит.
В чести, славе сгорим-
Это нас не излечит!

-    Доля...Яка вона невблаганна! Скільки юнаків не повернулось із Афганістану! Серед полеглих в чужині – Василь Зузяк.

Кануть в лету днини погідні,
Скоро осінь, а там і зима.
Як живете, брати мої рідні?
Жаль, мене нині з вами нема.
Плаче голос сумний на гітарі,
Квітнуть сльози в блакитних очах.
Згинув я в бою у Нангархарі,
Ви – розвіялись всі по  світах.

-    Якими  словами можна передати материнський невимовний біль від втрати кровиночки,синочка,котрого ростила,леліяла,на якого покладала надію!?..Мабуть,ніхто не підбере таких звуків ні в мові,ні в музиці. А ми не задумуємось часто,чому сивіють наші матері...Це до неї,такої рідної,з далекої чужини линуть чорними птахами тяжкі слова її журавлика:

Я ворожою кулею вбитий
На проклятій афганській війні.
Так хотів би хоч трохи пожити –
Не судилося жити мені!
Завинив перед вами...Пробачте,
Що помер молодим на війні.
Тільки, мамо, благаю: не плачте!
Від цих сліз стає тяжко мені...

-    інші повернулись, створили сім’ї, ростили дітей...Та смерть невблаганна: вона наздогнала їх тут,дома,забравши в розцвіті сил від родин.
-   
На цвинтарі білий смуток,
На цвинтарі чорний сніг.
На цвинтарі горя жмуток,
На цвинтарі сніг проліг.
Туди, де порожній колос
Гойдається між могил.
Туди, де плакать вголос
Вже більше немає сил.
Де біля фотоовалу
Так тихо кричать слова.
Той слід туди протоптала
Вночі молода вдова...

-    Серед колишніх афганців,нині жителів Верховини,вже немає Іванюка Василя Дмитровича та Грималюка Миколи Івановича. Та є їхні діти,дружини,матері. Ми попросимо розповісти нам про Василя Дмитровича вдову Іванюк Марію Івнівну.
( розповідь )
-    Пом”янімо наших земляків і всіх полеглих Ваших друзів хвилиною мовчання!
( хвилина мовчання)
-    Перебуваючи в далекім Афганістані,кожен хотів доторкнутись рукою до звичайного листочка з яблуні біля хати,припасти спраглими вустами до джерельця,що збігає з гори прямісінько біля хати...А ще мріялось,що матуся не плаче...
-    Так,важкими були дороги в Афганістані. Але ж відомо всім: у житті,де б ти не був,легких доріг не буває! НІКОЛИ!
-    Про службу в Афганістані,про нелегкі солдатські будні кілька слів скаже Олексюк Василь Олексійович.
( розповідь )
      
-    А ще – Коніщук Василь Петрович,який був учасником бойових дій.Вам,як і іншим радянським солдатам,було нелегко...
( розповідь ,потім вірш)

Скажите, много или мало -
Два с лишним года на войне,
Когда такое там бывало,
Что не привидится во сне?
Скажите, хорошо ли, худо,
Когда гератский старый полк
И батальйон из Фарахруда,
Калечась, верили в свой долг?
Скажите, надо волю Божью
Вдове солдатской проклинать?
И правдою лечить иль ложью
От горя высохшую мать?
Вы, может, это объясните?
А я ответы не нашел…
Так в чем же дело?- вразумите
Того, кто это все прошел.


-    Нелегко було юнакам в Афганістані. Але ще тяжче було тоді,коли залишалось небагато часу перебування втій ворожій державі. Як хотілось кожному з них побачити свою Вітчизну,батькві,котрі дали життя,а найбільше – дівчину,якій присягав у коханні...
(пісня про кохання, розлуку)
-    Розлука була незмінною супутницею військової долі. Проте вона утверджувала у воїнів світлі,чисті почуття. Ще більше зміцнювала любов,загартовувала серця та формувала мужність.

Этот мир без тебя…
Он расколот войною.
Эхо выстрелов скачет
По склонам крутым.
Этот мир без тебя
Все же полон тобою
И становишься ближе
Далекая ты!..


-    В пам’ять про ті роки юності,про ваше перше кохання – танець. Це вальс – танець закоханих. Він на мить поверне вас в ті дні,коли ви жили мріями про зустріч з єдиною,мрією вашого життя...А станцюєте ви його із своїми юними красунями –донечками.
(танець, потім вірш)
В Афгані нам зозулі не кували,
Сади там яблуневі не цвіли.
Коли свинцем нас “духи” зупиняли,
Ми падали, та зводились і йшли.
В Афгані нам зозулі не кували,
Сади там яблуневі не цвіли.
На вірність клятву друзям ми давали-
Ту вірність і донині зберегли.

-    Наша зустріч наблизилась до завершення. Думаю,що ви – нинішня молодь- збагатили себе духовно,зрозуміли,що слід бути, перш за все,добрими,справедливими.
Юні друзі! Ці люди,що сьогодні прийшли до вас,не ніжилися в юні роки у пуховиках,не засиджувалися допізна на вечірках,а зі зброєю в руках захищали себе і своїх товаришів від лютої,невблаганної смерті. Усі вони- справжні герої,сміливці,відчайдухи. І ми можемо тільки гордитися,що знаємо їх особисто.
Мені боляче від того,що їх незаслужено забули. Зрештою,є люди,котрі говорять,що нема за що їх згадувати. Я ж думаю інакше: про них,про ту криваву війну довжиною в 10 років,на котрій кожен четвертий полеглий був українцем,говорити треба! Нагадувати щоденно,щоб ніколи вже не повторилась така трагедія з нашим народом!
Честь і слава вам,воїни – афганці,за мужність,за вірність. Адже ви щороку зустрічаєтесь,не забуваєте своєї клятви.
(учень читає поезію “Боевым побратимам»)

Мы вновь, друзья, собрались вместе
За общми, дружеским столом.
Поделим хлеб, затянем песню
И чашу добрую нальем.
Помянем всех, кого нет с нами,
И молча встанем в полный рост
Осознавая, что с годами
Все шире, емче третий тост.
За чередой сует банальных
Мы не забудем о былом.
Как в тех краях, чужих и дальних,
Война брала нас на излом.
Как побратала заграница
На перекрестках фронтовых,
Когда была одна столица,
Одна для мертвых и живых.
И седина была – не старость,
И дружба не была за грех.
Тогда мы не делили радость
И горе, общие для всех.
Торопит время наши годы,
Но в кутерьме мирских проблем
Мы помним страны и походы,
Где были юными совсем.
Мы помним общность наших планов,
За что мы шли на смертный бой.
Хотя и не был без изъянов
Тогдашний наш единый строй.
Не все нам истины по нраву,
Но с ними все ж придется жить.
Делить бы нам, браты, лишь славу,-
Не Родину свою делить.

Вірю, що в кожній українській родині завжди світитимк сонце добра,щастя,любові. Ясного,чистого неба дай,Господи,всім українцям. Оберігай їх від зла,несправедливості,неправди,насильства.
А вам, колишні воїни-афганці, щиро бажаю міцного здоров”я,великого щастя,добробуту,любові,хороших і вірних друзів. А ще – душевного спокою,котрого Вам так не вистачає...
Спасибі, що відгукнулись на наше запрошення,що прийшли на зустріч поколінь,що розповіли про свої нелегкі армійські будні майбутнім захисникам нашої держави. Спасибі,що ви є! І це ще раз,уже вкотре за стільки століть,підтверджує,а не спростовує думку,що наш народ – незнищенний,що ми – славні нащадки козацтва,основними рисами характеру якого були: волелюбність,дружба,взаємодопомога,незалежність.
Ернст Хемінгуей писав: ”Ті, хто бореться на війні,- найбільш прекрасні люди,і чим ближче до передової,тим більше прекрасних людей ти зустрічаєш.” Думаю,що ці слова стосуються кожного з вас. Хотілось би,щоб більше ні одне покоління не пережило того, через що довелось пройти вам.   
До нових зустрічей! На все добре!


Додаток:

-    під час заходу, в перервах між розповідями запрошених,звучать в запису пісні воїнів-інтернаціоналістів;
-    діти готують поезії про рідний край,про маму, про кохання;
-    пісні у виконанні дітей – українські;
-    номери художньої самодіяльності виконують діти колишніх афганців (діти читають поезії,співають пісні для своїх татів );
-    приміщення,де проводиться захід, оформлене просто,зате із смаком: фотографії молодих афганців ,їхні знімки до армії;якщо є можливість, підготувати стенд із краєвидами Афганістану;
-    на столі – портрети тих,кого вже немає,і біля них – живі квіти;
-    для кожного гостя – живі квіти та невелика грошова допомога,надана спонсорами.