Один з найталановитіших радянських військових керівників, який провів
ряд блискучих операцій, в тому числі й визволення Києва, загинув у
дріб'язковій перестрілці із загоном Української повстанської армії.
Досі залишається багато незрозумілих деталей цієї трагедії, які дають
грунт для різних кривотолків та пліток.
БІОГРАФІЧНІ ФАКТИ
Микола Федорович Ватутін походив із середняцької селянської родини. У 1920 р. розпочав свій бойовий шлях у Червоній армії, воював проти Махна на території сучасної Луганської області. У 1922 р. закінчив Полтавську піхотну школу та вступив до лав РКП(б). У 1916—1929 рр. навчався у Воєнній Академії імені М.В.Фрунзе, де був атестований командуванням, як енергійний воєначальник. Після дворічного терміну перебування у військах ще раз навчався у цій академії, після якої закінчив Академію Генерального штабу РККА. У зв'язку із репресіями проти керівного складу армії, у 1938 р, не закінчивши академічний курс був направлений на роботу до Київською воєнного округу, де став керівником корпусу та начальником штабу одночасно.
Велику Вітчизняну війну Микола Федорович зустрів начальником штабу Північно-Західного фронту, приймав активну участь у обороні Новгорода. У травні-червні 1942 р. М.Ватутін - заступник начальника Генерального штабу. В липні 1942 р. призначається командуючим Воронезьким фронтом. Під час Сталінградської битви керував військами Південно-Західного фронту. У березні 1943 р. Ватутін знову очолив Воронезький фронт. Влітку 1943 р. під час бойових дій на Курській дузі війська фронту відзначилися особливою упертістю у відбитті потужних ударів німецьких. Під керівництвом М.Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 р 1-го Українського) фронту брали участь у битві за Дніпро, звільненні Києва а також подальших операціях на Правобережній Україні. Взаємодіючи із військами 2-го Українського фронту, війська 1-го Українського фронту у січні-лютому 1944 р. оточили велике угруповання ворожих військ під Корсунь-Шевченківським, який назвали «українським Сталінградом». Помер М.Ф. Ватутін 15 квітня 1944 р. від ран, які отримав в результаті сутички з відділом УПА. Посмертно нагороджений зіркою Героя Радянського Союзу. Похований у Києві.
ГІПОТЕЗИ ТА ПРИПУЩЕННЯ
Поранення та смерть командуючого 1-м Українським фронтом є одним з дуже неординарним епізодів Великої Вітчизняної війни. Тривалий час офіційна версія смерті генерала обмежувалася фразами про те, що його автомобіль було «по-злодійські розстріляно українсько-німецькими націоналістами». Тільки у 1965 р., коли генералу посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу, з'явилася офіційна поширена версія члена воєнної ради фронту Крайнюкова, який доволі детально описав смерть Ватутіна.
Події, які передували пораненню генерала ретельно викладені у довідці, підписаній 1 березня 1944 р. заступником начальника контррозвідки СМЕРШ 1-го Українського фронту генерал-майором Беляновим. За інформацією з довідки, 29 лютого 1944 р. о 16—30 командуючий фронтом закінчив нараду у Рівному, де містився штаб 13-ї армії генерала Пухова. Після того М.Ватутін вирушив до штабу 60-ї армії, який знаходився у місті Славута. Командарм Пухов мав інформацію про активність бандерівського підпілля в цьому районі, проте не запропонував М.Ватутіну додаткової охорони та бронетехніки супроводження. Запобіжні заходи обмежилися тільки висилкою автомобіля з взводом солдатів, які мали дорозвідати маршрут руху генерала Ватутіна.
Близько 19—00 кортеж з чотирьох (за іншими даними трьох) машин, де знаходився Ватутін, Крайнюков, десяток офіцерів і декілька бійців охорони під'їхали до окраїни села Мілятина, де вони начебто почули стрілянину. М. Ватутін зупинив кортеж і у цей момент вся колона попала під обстріл повстанців. Саме у цей момент генерала й було поранено в ногу. Стікаючого кров'ю М.Ватутіна поклали до автомобіля й рушили далі. Проте машина застрягла у болоті і вже на санях пораненого М. Ватутіна привезли до госпіталю 3-ї армії. Поранений втратив багато крові, а кваліфікована допомога була надана тільки через п'ять годин після отримання рани.
На Волині діяла розвідувальна група наркомату держбезпеки «Тайга», яка частково складалася із поляків, а безпосередньо керував цієї групою відомий чекіст Павло Судоплатов. Цій групі була поставлене завдання на пошук учасників перестрілки з кортежем Ватутіна і знайти учасників цього бою. Вже 9 квітня 1944 р. розвідники передали у НКВС УРСР інформацію, яку вони здобули про особливості перестрілки. Було виявлено, що боївка служби безпеки ОУН кількістю декілька сот бійців влаштувала засідку в селі Мілятин для нападу на військову частину Червоної армії, але побачивши важливий кортеж, перемкнули свою увагу на нього. Тоді виникає питання про постріли, які чули серед оточення Ватутіна, оскільки вони демаскували ці боївки, які намагалися таємно напасти на радянські частини. Серед упістів був один угорець, який мав славу доброго снайпера. Саме він і смертельно поранив М.Ватутіна, за свідченнями деяких джерел. Додаткові відомості про цю операцію повідомляли й інші бандерівці, які рано чи пізно потрапляли до радянського полону. Саме вони й підтвердили, що машин все ж таки було чотири й одна з них і стала здобиччю оунівської боївки, а по документах у ній упістам вдалося встановити особу пораненого генерала. За інформацією інших полонених повстанців для них зустріч з кортежем була несподіванкою.
Висновки
Судячи з усього повну картину смерті славетного військового повністю відновити все ж таки не вдасться. Проте, деякі висновки все ж таки зробити можна. По-перше, говорити про розрахований напад з боку бандерівців на командуючого фронтом, навряд чи можна. Це була випадковість, яких так багато зустрічається на війні. Але подія знакова.
По-друге, бій у селі Мілятин був випадковістю для обох сторін конфлікту, швидким та некерованим. По тактичних мірках Другої світової війни — це була типова сутичка, але наслідки якої відчутно варили по інтелектуальному потенціалу Червоної Армії. Генерал Ватутін був одним з небагатьох радянських воєначальників, що вагомо вплинув на розвиток бойового мистецтва
радянських збройних сил. Особливо це стосується питань оточення великих угруповань противника, застосування рухливих груп фронтів, організація глибокої оборони. Але це далеко не єдиний випадок смерті високих воєначальників Червоної Армії, навіть на завершаю чому етапі Великої Вітчизняної війни. Вже у переможному 1945 р. у Східній Прусії загинув талановитий командир 2-го Білоруського фронту Іван Данилович Черняхівський.
Також відкритим залишається питання про достатність засобів перестороги, які застосовувалися у цей час для охорони вищого керівництва. Чому для супроводу найбільш потужним фронтом (дві танкових, авіаційна та сім загальновійськових армій) не виділили бронетехніку і підрозділ автоматників. Або це злочинна халатність, або суттєва недооцінка сил противника. А чи адекватно діяв сам М.Ватутін, який маючи жменьку людей, не володіючи інформацією про сили противника, зупинив кортеж в таких програшних умовах? Замість того, аби спробувати на швидкості уникнути збройного зіткнення.
Останнім доволі спірним моментом в епопеї зі смертю командуючого фронтом є версія із спогадів Микити Хрущова. Взагалі, професійна придатність радянських військових медиків не може викликати сумнівів. Понад 70 % військових після поранень, знову ставали до ратної роботи. Тим більше, коли мова йде про військових медиків київського військового госпіталю. М. Ватутіну, за свідченням очевидців, спочатку стало легше. Але згодом ситуація загострилася і генералу довелося відняти ногу. Далі - найцікавіше. М.Хрущов у своїх мемуарах пише, що для запобігання гангрени треба було застосувати пеніцилін американського виробництва (радянський ще тоді не випускали). Але остерігаючись можливого отруєння з боку ненадійних американців, як згадує М. Хрущов, Сталін заборонив вживати цей рятівний засіб. Тож хвороба прогресувала й 15 квітня 1944р. серце великого полководця зупинилось. Так закінчив свій ратний шлях герої-визволитель України, талановитий полководець Микола Федорович Ватутін.
Данило НАГОРНИХ
Києве мій
Києве мій