Полтавські хлопчаки, мов зачаровані, уважно слухають чоловіка у
військовій формі. Зазвичай непосидючі, вертляві й неуважні на уроках,
на стоянці літаків дальньої авіації вони бояться проґавити бодай слово
останнього командира 185-го гвардійського важкого бомбардувального
авіаційного полку, полковника запасу Валерія Верескула. Принишклі, із
палаючими від захоплення оченятами, здається, вони готові слухати свого
екскурсовода годинами.
Малечу цікавить усе — скільки пального потрібно, щоб підняти в небо потужний бомбардувальник, скільки ракет він може взяти на борт, на які дистанції літають ці сріблясті красені… Та найбільше щастя для хлопчаків — доторкнутися до літака, котрий і сьогодні випромінює міць та силу, посидіти у кабіні за штурвалом, уявивши себе асом і кращим снайпером дальньої авіації. Сюди вони ладні приходити ще й ще, слухати про літаки і льотчиків, щоб і собі захворіти небом… І навіть не здогадуються ці щасливі хлопчаки, що Полтаві знову, уже вкотре, хочуть обтяти крила.
Безкрила мирна Україна
У Радянському Союзі Полтава вважалася однією зі столиць дальньої авіації. Тут по праву пишалися 13-ю авіадивізією та одним з найбільших військових аеродромів зі злітно-посадковою смугою у 3 тисячі метрів завдовжки, що могла приймати будь-які літаки. А ще у Полтаві базувалися бомбардувальники ТУ-22М3 — на той час останнє слово авіаційної техніки. На Заході ці літаки, що несли на борту ядерну зброю і могли знищити не просто одну окрему країну, а цілий континент, боялися й поважали. А тому в класифікації НАТО їм дали співзвучне прізвисько «backfire» — «вогненний слід».
Та для молодої України така потужна техніка виявилася важким тягарем. Тож уперше Полтаві крила обрізали на початку нового тисячоліття. У рамках українсько-американської Угоди про ліквідацію стратегічних ядерних озброєнь, зокрема й стратегічних бомбардувальників. У лютому 2006 року на полтавському військовому аеродромі розрізали останній бойовий бомбардувальник ТУ-22М3. «Страта» останнього літака у Полтаві була обставлена помпезно: приїхали високі чини Міністерства оборони, тодішній посол Сполучених Штатів Америки в Україні. Навіть шампанське пили — за мирну Україну. А заодно й за втрату Полтавою колишньої авіаційної слави: від двох авіаполків — 185-го гвардійського та 226-го — залишилася лише військова комендатура…
Унікальні літаки військові льотчики переганяли до Полтави з усієї України
А ще колишній столиці дальньої авіації залишилася унікальна музейна експозиція літаків. Її військові льотчики збирали по крихтах — п'ять із семи літаків полтавці привезли з інших міст України. Найбільший у світі стратегічний бомбардувальник ТУ-160 та навчальний літак ТУ-134-УБЛ переганяли з Прилук Чернігівської області, стратегічний бомбардувальник ТУ-95МС — з Узина Київської області, ТУ-22 — з Озерного, що в Житомирській області, винищувач СУ-15УМ — з Криму.
— Зараз усі ці літаки унікальні, — стверджує Валерій Верескул. — Бо у нас машини різали весело й охоче за чужі гроші (кошти на утилізацію українських стратегічних бомбардувальників дав уряд США. — Авт.). Тому за ті літаки, котрі стоять зараз в експозиції Музею дальньої авіації, ми маємо дякувати вірогідному противнику — американцям. От вони відразу зрозуміли, що ці літаки на полтавському аеродромі треба залишити. Якби не американці, наші б порізали все. І ні в кого — ні в столичних чиновників, ні в працівників Музею авіації в Жулянах — не вистачило розуму залишити хоч кілька літаків для українських музеїв. А тепер, коли в Полтаві зберегли ці унікальні машини, бажаючих забрати готове й доглянуте — хоч відбавляй.
Спроба третя. І остання?
Друга спроба позбавити Полтаву крил була у січні 2007 року. Тоді музейна експозиція на військовому аеродромі ледь не втратила два експонати. Полтавські сріблясті красені впали в око керівництву Луганського авіаремонтного заводу. Зокрема, з міста могли вивезти останній бомбардувальник ТУ-22М3, котрий нагадував про колишню авіаційну славу Полтави. Тоді на захист літаків стали полтавські військові пенсіонери, відставні авіатори, військові, громадськість. Стукали у всі двері, писали листи у всі інстанції — Президентові, Прем'єр-міністрові, Голові Верховної Ради, міністру оборони. Останній був не проти того, аби літаки залишилися у Полтаві. Слід було лише створити музей, щоб літаки на свій баланс узяла місцева влада. У тому ж таки 2007 році на базі експозиції семи літаків, які у документах Міністерства оборони України значилися, як надлишкове майно Збройних сил, Полтавська обласна рада створила обласне комунальне підприємство «Музей дальньої авіації».
Здавалося б все: відвоювали літаки, у історії щасливе закінчення. Проте цієї весни у Полтаві знову грянув черговий авіаскандал. Виявляється, формально місто вже залишилося без крил. І літаки, що стоять на військовому аеродромі, Полтаві вже не належать: Міністерство оборони передало п'ять літаків Державному музею авіації у Жулянах.
— Свого часу ми хотіли отримати літаки у комунальну власність, — говорить нинішній директор полтавського Музею дальньої авіації Валерій Верескул. — Звернулися до міністра оборони з відповідним проханням. Проте нам повідомили, що існує заборона на передачу майна Міністерства оборони в комунальну власність. Такий документ діяв при всіх українських урядах. Нещодавно Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко своєю постановою відмінила цей указ. Ми були впевнені, що тепер отримаємо літаки — аж ні, залишилося все, як було. Кілька тижнів тому спілкувався по телефону з директором авіаційного музею в Конотопі: там свого часу був вертолітний авіаремонтний завод. Тамтешній музей утворився лише тому, що приєднався до міського музею, що знаходиться у державній власності. Колега порадив зробити те ж — стати філією якого-небудь полтавського музею, наприклад, краєзнавчого. Щоб літаки знаходилися в державній власності.
Проте кияни, котрі накинули оком на полтавські літаки, випередили колишніх військових авіаторів. Питання вирішили миттєво. Як не як, опікунську раду авіамузею в Жулянах очолює колишній міністр оборони Валерій Шмаров. А тому такі питання у владних кабінетах Міністерства оборони вирішуються швидко. Так що ТУ-160, ТУ-95МС, ТУ-16, ТУ-22,
СУ-15 відтепер належать не Полтаві, а Жулянам. Якраз саме ті літаки, котрі полтавці з таким трудом переганяли з інших міст. Передача літаків була проведена формально: жодна комісія у Полтаву не приїздила. Хоча зобов'язані були б приймати літаки по акту й під розпис, бо йдеться ж про державне майно.
Полтавці можуть втратити «гордість нації»
Кожен з літаків, що впали в око киянам, по-своєму унікальний. І все ж ТУ-160, мабуть, найвражаючий у цій п'ятірці. Це найбільший сучасний стратегічний бомбардувальник у світі. Довжина — 55 метрів, злітна вага — 275 тонн. Він створений за новітньою технологією: без жодних з'єднань чи гострих кутів — ніс плавно переходить у фюзеляж, а той — у крило. Недарма його називали «гордістю нації», а іноземні військові по праву нагородили прізвиськом «блекджек».
— Машина мала серйозне озброєння — 12 ядерних ракет, так що його потужність можна порівняти лише з можливостями атомного підводного човна, — розповідає Валерій Верескул. — Такі літаки ви не побачите зараз у жодному музеї світу. У Радянському Союзі було лише 19 таких машин і всі вони базувалися у Прилуках. Після розпаду Союзу вісім машин Україна передала росіянам, решту пустила під ніж. У Росії ТУ-160 зараз перебувають на військовому чергуванні. Нещодавно російські літаки «ходили» у Венесуелу й назад: вилетіли з Саратова, пройшли над Кольським півостровом, звідти — над нейтральним морями та північчю Європи, вийшли в Атлантику і приземлилися у Венесуелі. Це унікальний політ. Облетіли увесь Карибський басейн і повернулися додому. Без дозаправки пальним дальність польоту такого красеня — 13 тисяч кілометрів. З дозаправкою може літати стільки, скільки льотчики витримають.
«Старий» ТУ-22 з двигунами на хвості пов'язаний з однією з найдраматичніших сторінок у історії розвитку дальньої авіації. Коли його взяли на озброєння, літак був ще «сирий», недопрацьований. Учбових літаків узагалі не було — лише бойові. Тому кожен пілот, який сідав за штурвал цієї машини, ставав льотчиком-випробувачем.
— Пілот перш ніж сісти за штурвал літака проходив навчання разом із льотчиками-випробувачами, — пояснює Валерій Валентинович. — Ті розповідали про машину, потім саджали його у кабіну штурмана, катали по колу. І тільки після цього пілот летів сам. А на цьому літаку льотчикові доводилося зразу ставати випробувачем найвищого рівня. Це зараз, доки будується літак, льотчики-випробувачі навчаються на комп'ютерному тренажері — відпрацьовують техніку польоту. Тоді такого не було. Льотчиків добирали ретельно. Через недосконалість катапультних установок, котрі не спрацьовували, коли літак відмовляв, загинуло чимало льотчиків. І все ж літаки цієї серії відлітали 35 років.
На ТУ-16 столичний музей, мабуть, за компанію, звернув увагу, бо такий літак є поруч зі столицею — у Білій Церкві. І звідти його транспортувати легше, ніж з Полтави.
Скільки коштує відрізати крила?
Щоб перевезти літаки на столичний аеродром, їх потрібно різати. Та грошей у киян на перевезення поки що немає. На дрібні деталі літаки не поріжуть, бо потім їх просто не зберуть. А щоб привезти великі деталі, доведеться перекрити трасу Київ—Харків. І за попередніми розрахунками перевезення 5 літаків обійдеться більше ніж у мільйон доларів США.
— Я не вірю в те, що кияни такі вже безкорисні любителі авіації. Просто на цьому люди заробляють гроші. І чималі, — зауважує полковник у відставці. — Був я на аеродромі в Жулянах. Вхід коштує 12 гривень, з фотоапаратом і відеокамерою — дорожче. Якщо хочеш залізти в кабіну літака — за додаткову плату. Сама екскурсія коштує 80 гривень. Там справді гарна територія, облаштована, проте зовнішній вигляд літаків наганяє сум — стоять вони брудні, недоглянуті. Свого часу в 2005 році, коли полтавські літаки дорізали на військовому аеродромі, кияни забрали до столичного музею ТУ-22М3 та ТУ-134УБЛ. Знову ж таки, завдяки рішенню Міністерства оборони. Тут розрізали, а в Жулянах зварили й поставили. І стоять тепер полтавські літаки брудні, на спущених колесах. Варили порізані машини так, що шви одразу впадають в око. Мені як військовому льотчику боляче було на все це дивитися. Тим більше, що на бортах і досі збереглася емблема полтавського авіаполку...
«Ламати — не будувати»
Українці — люди специфічні. Більшість звикли жити за двома головними принципами «ламати — не будувати» і «сам не гам — і другому не дам». Це ж стосується й ситуації навколо Музею дальньої авіації у Полтаві. Літаки — дуже ніжні. І нехай не вводять в оману їхні розміри та прихована під сріблястим металом потужність. За машинами потрібен особливий догляд, як за малою дитиною. І чимало коштів, аби вберегти цю красу від корозії. Проте витрачати гроші на утримання літаків директор музею не може. За законом вони належать столичному музеєві. А кошти виділяє Полтавська обласна рада. Єдині гроші, які можна витратити на літаки — гроші спонсорів. Якщо, звісно, такі є. Кияни зараз щомісяця платять 5 тисяч гривень за охорону літаків місцевій військовій частині. А з працівниками музею хочуть підписати угоду, щоб залишити їм літаки в користування. З колишніх льотчиків столичні власники за літаки гроші не братимуть, але й на утримання машин нічого не даватимуть. Все продумано: колишні льотчики не дадуть пропасти своїм бойовим машинам і гроші у їх утримання вкладатимуть самі. А гроші потрібні чималі. Наприклад, щоб пофарбувати 55-метровий літак фарби потрібно дуже багато, а ще найняти професіоналів, які мають досвід роботи на висоті.
— Літаки стоять у Полтаві. Охороняють їх полтавці, гроші витрачають полтавці, а чого добиваються кияни? Хочуть, щоб літаки загинули від корозії? — емоційно запитує колишній військовий авіатор. — Якщо цей музей вже створено і область взяла на себе зобов'язання фінансувати його, чому б не дати нам спокійно працювати? І нічого звідси не забирати, навпаки, привезти з Жулян ТУ-22М2 і ТУ-22М0, щоб у Полтаві був повний модельний ряд цих літаків. Американські ветерани, коли свого часу сюди приїздили, запевнили: якщо у Полтаві діятиме музей, вони пришлють літак Б-29. З такого літака скинули ядерну бомбу на Хіросіму. А Радянський Союз, захопивши на Далекому Сході один з таких літаків, запустив їх у серію під назвою ТУ-4. Нехай він стоїть з американськими розпізнавальними знаками, а ми розповідатимемо, що з цього літака в Союзі зробили власний, легший, котрий тривалий час експлуатувався.
До речі, з іноземцями ситуація ще цікавіша, ніж з літаками. Бо потрапити у Музей дальньої авіації їм ой як непросто. Музей знаходиться на території військової частини і щоб відвідати його, іноземці повинні подавати відповідну заявку через Міністерство закордонних справ у Генштаб. Лише після ретельної перевірки документів у столиці іноземних туристів пускають на територію музею. «Коли на аеродромі стояв бойовий полк, знаходилися секретні об'єкти, американці ходили, як у себе вдома, — обурюється Валерій Верескул. — А коли нічого не залишилося, засекретилися так, що відвідати музей без дозволу не можна».
Чи опустить руки полтавська громада?
Уже п'ятнадцятий рік полтавські авіатори вою-ють за музей і за літаки. На них уже, мабуть, і рукою махнули: мовляв, цим льотчикам нічого робити. А вони ж борються не за власні прибутки — за право полтавських дітлахів побачити зблизька унікальну техніку, на якій літали їхні діди та батьки. Борються за пам'ять і за збереження колишньої слави столиці дальньої авіації.
— Я їздив у Міністерство оборони, проте з міністром так і не зустрівся, — зізнається Валерій Верескул. — Знайомі, котрим пояснив ситуацію, одразу сказали: «Невже ти думаєш, що міністр захоче з тобою говорити? Не той рівень розмов. Повинен їхати голова облдержадміністрації разом із головою обласної ради. Вони вирішать питання набагато швидше. Бо хто слухатиме простого командира полку, тим паче колишнього?» Питання з літаками слід вирішувати. Можливо, на першому етапі домовитися з киянами і укласти угоду оренди на три чи п'ять років. А паралельно вирішувати питання про передачу літаків у нашу власність — державну, комунальну — байдуже. Головне, щоб вони залишилися тут, у Полтаві. Їх не можна чіпати й рушити з місця. Це небезпечно для самих літаків.
Поцупити літаки з-під носа полтавських авіаторів киянам вдалося тому, що мають високих покровителів у владних кабінетах. Та невже полтавська громада опустить руки і дозволить забрати з міста унікальні літаки? Невже не зможемо відстояти сріблястих красенів, що уособлюють мужність та героїзм льотчиків? Невже ми дозволимо, щоб столичні бізнесмени відтяли крила унікальним бомбардувальникам дальньої авіації, перед якими військові інших країн трепетно стають на коліна?