"Якщо виживу - стану священиком"
   Таку обітницю Богові дав воїн-десантник Петро Квашнін під час смертельного бою під Кандагаром в Афганістані, коли надії вижити під кулями душманів уже майже не залишилося. Сьогодні він - настоятель Свято-Миколаївського храму в Чернігові. Церква збудована з його власної ініціативи в пам'ять про воїнів, які загинули у війнах сучасності.
Народився Петро в сім'ї віруючих у Челябінську (Росія). Батько його був росіянином, а мати - українка. Згодом сім'я переїхала на Тернопільщину, де й нині живе мама Петра Ольга Дмитрівна.
З дитинства Петро постійно відвідував церкву. Попри те, що в Радянському Союзі це суворо переслідувалося. Переїхавши в Україну, батько Петра Геннадій працював механізатором у колгоспі. І якось місцеві керівники вирішили зруйнувати церкву в їхньому селі. Голова колгоспу і представники районної влади доручили зробити це саме батькові Петра. Їх цікавило, чи завадять йому особисті переконання виконати завдання? Навіть спеціально відправили колгоспну машину, аби привезти механізатора до храму. Та той сказав: "Я його не будував і руйнувати не збираюся". Через це втратив робоче місце...
Згодом батько тяжко захворів. Коли Петро приїхав до лікарні, його попередили, що треба готуватися до найгіршого. Саме тоді Геннадій і розповів синові про своє видіння Божої Матері. Петро, тоді вже священик, весь час був біля батька, молився, причащав його і той прожив після операції ще майже дев'ять років. Професори - світила медицини - не приховували здивування й запитували: "Чим ви його лікували?".
Військову службу Петро проходив у Афгані. Цьому передувала така історія. Юнак врятував дівчину від зґвалтування групою молодиків. У зловмисників булла холодна зброя, а Петро добре володів прийомами бойового самбо і переміг! Одному молодикові зламав ніс, другому - руку. Вони виявилися дітьми впливових можновладців. Тож служба в Збройних Силах врятувала Петра від в'язниці. За клопотанням "татусів", без підготовки в навчальній частині хлопця направили на війну.
Петро потрапив до десантного підрозділу спеціального призначення. Основними завданнями його групи були визволення товаришів з полону, перехоплення та ліквідація ворожих караванів зі зброєю, вибухівкою та наркотиками, а також супроводження військових транспортів. Відбирали тільки добре підготовлених солдатів.
Бойових побратимів Петро згадує з теплом у серці. В Афганістані бійці рятували один одного, не зраджували, цінували військову дружбу. До речі, у спецпідрозділі служили лише українці. Жоден з них не знав мови талібів. На думку військових спеців, це запобігало можливості зради в підрозділі.
Якось заступник командира взводу, в якому служив Петро, дізнався, що дехто з вищого керівництва радянської групи військ намагається заробити на війні торгівлею зброї і наркотиками. Обуренню десантників не було меж. І замовчувати цей факт вони не збиралися.
- Немає людини - немає проблеми, - вирішили "нагорі". І групу, яка знала небажану інформацію, у повному складі відправили на неминучу загибель. У гірській ущелині під Кандагаром десантники натрапили на ворожу засідку. Кулі летіли з усіх боків. Згодом хлопці вступили в рукопашний бій.
- Найстрашніше стало, коли закінчилися набої, а ворог продовжував обстріл, - згадує Петро Квашнін. - Надії більше не було, тому звернувся по допомогу до Бога: "Господи, якщо врятуєш мені життя, то я присвячу його тобі!"
Коли вже майже всі бійці спецпідрозділу загинули, з'явилися гвинтокрили. В одному з наступних боїв Петро був важко поранений. Від загибелі його врятував товариш, який власним тілом закрив хлопця від осколків снаряда, що вибухнув зовсім поряд. Це поранення стало "перепусткою" до Союзу. Квашніна направили на лікування до військового шпиталю у Тбілісі.
Поранених і воїнів, чия служба за річкою закінчилася, взяли на борт, а документи та багаж, за тодішніми правилами, переправляли іншим літаком - горезвісним військово-транспортним "Чорним тюльпаном". Під час зльоту цей літак потрапив у сектор обстрілу бойовиків і був збитий. Пілоти загинули, а все, що було на борту, згоріло.
Лише нещодавно з Центрального архіву Міністерства оборони Росії надійшло документальне підтвердження участі Петра Квашніна в "афганській" війні та нагородження його медаллю "За відвагу".
..Повернувшись з армії, хлопець вирішив виконати обітницю, дану Богові. Перша спроба вступити на навчання до Київської семінарії виявилася невдалою. До столичного ректорату прийшов лист із райвиконкому, в якому була чітка вказівка: юнака на навчання не зараховувати. Аби здійснити задумане, він став послушником. За клопотанням владики вступає до Чернігівського духовного училища. Навчання сплачує церква, і він мав згодом повернутися в Сумську єпархію. Але того року серед випускників було багато сумчан, тому Петрові запропонували залишитися на Чернігівщині.
Службу Божу Петро розпочав у Троїцькому кафедральному соборі. Згодом перейшов до церкви Покрови Божої Матері в селищі Михайло-Коцюбинське під Черніговом, де прожив п'ятнадцять років.
Якось архієрею наснився сон. У ньому він читав молитву у Світлому Храмі. Сприйняв це Петро як Знак Божий і вирішив, що треба збудувати храм. Чернігівська влада коштами допомогти не змогла, однак до прохання священника поставилася з розумінням і виділила земельну ділянку. Будівництво храму розпочалося на місці колишнього піщаного кар'єру неподалік обласної лікарні. Зводився він за задумом отця Петра на честь вшанування світлої пам'яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів. На той час "афганські" церкви вже були збудовані в Києві та Харкові. А 2006 року такий храм клопотаннями священника з'явився і в Чернігові. Назвали його Свято-Миколаївським.
Отець Петро розповів, що будувати церкву йому допомагали не можновладці, а пересічні люди. Хто будівельними матеріалами, хто пальним, хто грішми. На певному етапі будівництва виготовлялися навіть іменні цеглини добровільного пожертвування вартістю 10 гривень. Тож кожен міг зробити внесок у спорудження храму, а добродійникам вручалися сертифікати із записом "у вічне повіновєніє у Храм" з фотозображенням виконаних будівельних робіт. Сам священик усі п'ять років будівництва жив поряд у будівельному вагончику.
Сьогодні в церкві багато парафіян. Тут працює недільна школа, де основи православної віри вивчають понад 60 дітей.
До храму також приходять сім'ї військових. Керівний склад військових частин та установ гарнізону постійно запрошує отця Петра на урочисті події, зокрема, на складання присяги молодими воїнами, вшанування пам'яті загиблих воїнів-афганців тощо.
Отець Петро вважає, що найстрашніша криза українського народу - духовна. Люди втрачають віру і впевненість у майбутнє. Тому саме церковні служителі покликані молитвою й Господнім словом допомогти людям повернути надію і віру.
Григорій МАЗУР, Олександр ПАРІЙ Чернігів
Газета "Народна Армія"