 Ця війна на десять довгих років увійде у розмірене життя великої
держави, змінить долі мільйонів людей, які і сьогодні несуть цей
стражденний хрест.Із щоденника військового радника... Так склалося, що в орбіту цього диявольського колеса, ще за пів-року до офіційного введення обмеженого контингенту регулярних частин 40-ї армії на територію Афганістану, волею службового обов'язку був втягнутий і офіцер Валерій Аблазов. Його закордонне відрядження передбачало виконання функцій радника з військово-повітряних сил і протиповітряної оборони ДРА. Про цей насправді екстримальний період своєї біографії і військового життя Валерій Іванович двадцять років потому цікаво і пізнавально напише у своїй без перебільшення вистражданій книзі під назвою «Афганістан. Четверта війна». Підґрунтям для неї послужив щоденник, який протягом всього часу свого перебування в Афганістані акуратно вів офіцер-радник. А найтрагічнішим моментом початку Афганської війни видається трагедія в перший день десантування радянських військ, коли в горах, неподалік від Кабулу, під час заходження на посадку розбився наш Іл-76 з десятками десантників на борту. Про цю катастрофу і довгий подієвий ланцюг після неї – у щоденнику Аблазова. |
| Так починалась війна «25-26.12.1979. Гуркіт транспортних літаків у повітрі став суцільним. Йшли нескінченні потоки транспортних літаків. Вони паралельно сідали на аеродроми Кабул і Баграм. Заборони на міжнародні рейси немає. На оглядовому майдані аеропорту Кабул пасажири, — індуси та пакистанці, в очікуванні свого рейсу, фактично спостерігають за реальним десантуванням Радянської армії. Літаки приземлялися з мінімальним інтервалом, не виключали двигуни, пригальмувавши, починали розвантаження. Пузаті транспортники звільнялися від броньованих машин, озброєння, десантників...Та без найменшого зволікання йшли на злет. Підрозділи, що вивантажувалися за лише їм відомими командами, рухались у різних напрямах до місць зосередження. Повітряна операція була б воістину блискучою, якби не втрата одного Іл-76...» Далі даються подробиці цієї трагедії. Під час виконання маневру приземлення військово-транспортний літак врізався в одну із гірських верхівок, що оточують Кабульський аеродром. Загинуло сім чоловік екіпажу та 34 десантники. До речі, цей факт невдалого десантування у перший день афганської війни тривалий час замовчувався на офіційному рівні. «Живеш і не знаєш...» Для пошуку жертв катастрофи Іл-76, документів екіпажу й супровідних було прийнято рішення викликати групу спортсменів-альпіністів. Спецоперацію, а якщо без пафосного нашарування, то просто пошуково-рятувальні роботи на місці падіння літака було доручено групі альпіністів Спортивного клубу армії Середньо-азіатського військового округу (САВО). Кажуть, що спочатку в Афганістан хотіли відрядити команду москвичів. Однак в останній момент командувач сухопутних військ згадав, що значно ближче до даного регіону перебуває інша, не менш професійна і титулована команда з Казахстану (не так давно, в 1976 році, він особисто вручав спортсменам-альпіністам медалі за перемогу на чемпіонаті СРСР). Генерал негайно зв'язався з командувачем САВО та поставив йому відповідну задачу. З цієї миті все й почалося... 26 грудня 1979 року, десь близько одинадцятої вечора, у квартирі Юрія Попенка задзвонив телефон. Це був Ерванд Іллінський, призначений старшим групи: «Збирайся. Мають бути рятувальні роботи. В 6 годин ранку за тобою приїде автобус». На всі запитання Юрія була одна відповідь: «У СКА про все довідаєшся». Того ж вечора, теж по телефону були попереджені й інші спортсмени-альпіністи, а саме: Вадим Смірнов, Микола Пантелєєв, Григорій Луняков, Сергій Фомін, Казбек Валієв, Валерій Хріщатий. Наступного ранку всі зібралися в спортклубі. Однак й тут ніхто подробиць про майбутню справу так і не довів. Одержавши сухий пайок, спорядження й медикаменти, поїхали в Штаб ВПС округу. І лише тут в загальних рисах розповіли, що полетять до місця падіння нашого Іл-76 десь у горах, щоб відшукати останки загиблих людей, таємну документацію та «чорні ящики» для визначення причин загибелі літака. У складі групи – два прапорщики, інші – цивільні. Всі збуджені і напружені: «Ось так живеш і не знаєш, що десь відбуваються такі події». Спортсмени-альпіністи дуже шкодували, що немає з ними їхнього вертольота і досвідчених пілотів, що добре натреновані для посадок у горах. Після напутніх слів і побажань, група відправилася на аеродром. Там всіх озброїли пістолетами й завантажили в транспортний літак Ан-12. Альпіністи ще дивувалися: навіщо на рятувально-пошукових роботах бойова зброя? Про те, куди летять, вони довідалися лише коли літак перетнув державний кордон СРСР. Летіли в Афган. Пролітаючи над територією цієї гірської країни, бувалі льотчики говорили, що тут зараз дуже неспокійно. Літак будь-якої миті можуть обстріляти... На щастя, все обійшлося. Десь близько п'ятої години вечора за московським часом, літак доставив альпіністів в Кабул. Розмістились у приміщенні штабу афганських ВПС, для співпраці зразу приставили старшого офіцера оперативної групи. Зайшовши ввечері до підопічних, він без пояснень попередив: «Двері після мене замкнути, до вікон не підходити, якщо вночі хтось постукає, і буде говорити не російською – стріляти без попередження». Серед ночі будинок дійсно кілька разів відчутно потрясло. Але крім цього, нічого особливого не відбулося. Лише вранці альпіністи довідалися деякі подробиці з нічного життя Кабулу. Виявляється, їхній будинок обстрілювали з легкої гармати. Добре, що стіни будівлі виявилися міцними. Офіцер-«опікун», що з'явився, повідомив останні новини. Головною була та, що вночі був скинутий та розстріляний Амін і його місце зайняв якийсь Бабрак Кармаль. У зв'язку з тим, що охорона штабу з місцевих бійців була роззброєна, Іллінський попросив, щоб його групі підсилили озброєння. Як результат, одержали автомати Калашникова та по шість заряджених магазинів. У Кабулі наразі все спокійно. Готуючись до сходження, всі наполегливо займалися підготовкою спеціального спорядження. Тим часом, Юра Попенко з Казбеком Валієвим, у супроводі одного нашого десантника, вирішили прогулятися містом до найближчого ринку. Прикуплені ними овочі та фрукти виявились дуже доречним і приємним доповненням до «сухпаївського» раціону спортсменів-альпіністів. Наступного дня, 28 грудня 1979 року, вилетіли на вертольоті до місця авіакатастрофи. Пройшлися якомога нижче над місцем падіння «Іла», майже на рівні гірських верхівок. Визначили місце і висоту падіння літака, а отже й майбутнього сходження — 5000 метрів над рівнем моря. Останки літака добре видимі з повітря. Однак сісти тут, або хоча б спуститися нижче й висадити групу, вертолітники не наважились. Коли повернулися на базу, ретельно обговорили ситуацію, що вимальовувалась. Вирішили добиратися на машинах на скільки вистачить дороги, а далі — пішки. План був погоджений з керівництвом і затверджений. Далі – фрагменти записів у щоденнику В. Аблазова: «29.12.1979 р. 9.55. Група альпіністів і загін супроводу в складі: 2 Урал, 1 БТР та 28 чоловік відправилися в гори...» Виїхала на двох «Уралах» під опікою БТРа з відділенням воїнів-десантників. День був похмурий, мрячило. Коли їхали по шосе, на альпіністів із неприхованою цікавістю видивлялися місцеві жителі, їхню увагу привертало яскраве жовто-гаряче гірське екіпірування альпіністів. Місце катастрофи літака – за 36 кілометрів від Кабула. Машинами по прямій дорозі – максимум година їзди. Але ж тут – гори... Добратися до підніжжя визначеної на мапі гори так і не вдалося – перешкодила велетенська вирва на шляху, її так і не вдалося ні переїхати, ні об'їхати. Вийшли на зв'язок з керівництвом. Доповіли обстановку та отримали команду повертатися назад. Ще один день закінчився безрезультатно. Поки їхали, альпіністи говорили між собою: «Були б тут «наші» вертолітники, — зауважив хтось, - давно б зайнялися своєю справою». Йшлося про екіпажі, з якими не раз доводилося успішно працювати у надскладних умовах в Союзі. У цій ситуації вони б теж не підвели. Після прибуття на базу, Іллінський запропонував цю ідею керівникові операції. Керівник погодився. Наступного дня прилетіли старі знайомі альпіністів – екіпажі з Киргизії. «31.12.1979 р. Доповідь альпіністів: Погода погана, сильний вітер, снігопад, при поліпшенні погоди вийдемо на зв'язок. Площадка для посадки вертольота є. Потрібні три розкладушки і три матраци, п'ять восьмикратних біноклів, п'ять ковдр, дрова й сигарети.» ...Це лише половина літака У переддень Нового року вертолітники доставили групу Іллінського з відділенням десантників до місця авіакатастрофи. Щоправда, сісти не змогли (не знайшлося підходящого майданчику). Однак десантування із завислих машин на сніг з висоти в кілька метрів пройшло успішно. «30.12.1979 р. 12.30. Висаджено на горі 8 альпіністів, 2 інженера, 5 десантників. Список групи альпіністів, що одержали зброю (10 чоловік): Іллінський Е.Т., Смірнов В.А., Валієв К.Ш., Хріщатий В.Н., Попенко Ю.С., Фомін С.Г., Пантелєєв Н.В., Луняков Г.Е., Родніщев В.Е., Воскобойников А.П. Є домовленість із госпіталем про перевезення тіл загиблих в авіаційній катастрофі в морг. 15.45. Налагоджено зв'язок з альпіністами через радіостанцію Р-118 16.00. Вертоліт МІ-8 № 420 перебуває на гребені гори в місці удару Іл-76. Одна частина літака по один бік, інша- з іншого боку гребеня. Частини, які найбільше цікавлять, перебувають на протилежному боці...» Крім озброєння і боєзапасу десантники привезли із собою чималий намет, що у таких умовах поставити практично неможливо. Але крилаті гвардійці й тут довели, що для них немає нічого неможливого. В альпіністів же були малогабаритні чотиримісні намети. Ледь розмістилися, як повалив сніг. Високогір'я, негода, місце загибелі десятків людей... У таких екстремальних умовах і довелося зустрічати Новий 1980-й рік. Коли на ранок, 1 січня, трохи випогодилося, альпіністи розпочали пошукові роботи. Хоча мороз і метрова товщина сипучого снігу не надто сприяли цьому. Після огляду уламків літака, стало зрозуміло, що це лише його половина. Друга частина повітряного судна, після удару, перелетіла на протилежний схил гори. «Першє січня 1980 р. Повідомлення, прийняті черговим по штабу ВПС і ППО ДРА. 10.30. Оперативний черговий 103 мпс: - Альпіністи знайшли кабіну Іл-76 з останками тіла Шишова — командира літака, що зазнав катастрофи... 13.20. Був зв'язок з пошуковою групою альпіністів. У них все нормально...» Щодо «все нормально», то у тих умовах, це вельми відносно. Під час пошуків траплялося, скажімо, таке: намацавши щось під ногами, розгрібали сніг, а там – снаряд чи якийсь інший вибухонебезпечний предмет. Серце хололо від таких знахідок. Не менш жахливим було й те, що траплялися фрагменти тіл загиблих десантників. Це були навіть не розрізнені частини людського тіла, а щось схоже на спресовані брикети. Звісно, у завдання групи входив і пошук останків загиблих, тому альпіністи акуратно збирали їх у пластикові мішки. А відтак прилетів керівник операції і дещо уточнив завдання: людьми не займатися, а шукати лише «чорні ящики». Портфель із таємною документацією на той час вже був знайдений. До речі, цю безцінну валізу визволив із-під снігу Вадим Смірнов. Зразу передав її генералові. Той аж затрясся, як побачив документи. «Всіх, — каже, — кожного до ордена Червоної Зірки представлю...» А згодом наказав негайно призупинити пошуки. Фрагменти тіл загиблих десантників і льотчиків, як і причини падіння літака, наразі перестали цікавити командування... Через деякий час у щоденнику Валерія Аблазова з'явиться запис про те, що ввечері в Кабул повернулися альпіністи. Почорнілі від психологічного навантаження, смертельно виснажені. Вони розповідали, що в горах сніг по груди, знайти що-небудь надзвичайно важко. Висловили припущення щодо вірогідної динаміки катастрофи: літак, мабуть, зарано пішов на зниження, зачепився за один з піків і буквально зламався навпіл. Передня частина –кабіна з останками командира — ними знайдено. Знайшли також деякі валізи з таємними документами й планшет штурмана. «Чорні ящики» наразі не знайшли, хоча пошуки триватимуть. Перша частина операції була закінчена. А вранці стало відомо, що з Баграма на столицю рухається афганський танковий полк, який повстав проти запропонованого Москвою нового лідера Бабрака Кармаля. На аеродромі й у Штабі ВПС почали готуватися до бою. З'явилася безліч гранатометів «Муха». Всі, утому числі й альпіністи-рятувальники, очікували танкової атаки. Та повоювати не довелося. Заколотників розгромили ще на околицях Кабула. Пошукова група знову зайнялася своєю основною справою. Цього дня альпіністи уважно обстежили протилежний схил, де й знайшли... уламки «чорних ящиків». Не виникало сумнівів, що вони розкололися від удару об скелю. А їхня «начинка», вірогідно, похована сніговою лавиною. Завдання виконане. 3 січня члени альпіністської групи Ерванда Іллінського отримали гроші за відрядження та, у якості заохочення... - автобусну екскурсію по Кабулу. Наступного дня спортсмени повернулися в Алма-Ату. ...А спецоперація альпіністів — за ширмою таємності Відомо, що в Кабулі, буквально через стіну, поруч із групою альпіністів-рятувальників, квартирували бійці групи «Альфа». Про їхню операцію із захоплення Палацу Аміна сьогодні знає весь світ. Група ж Іллінського виявилася ще більш утаємниченою, ніж цей елітний підрозділ КДБ. Інакше, як пояснити той факт, що матеріалів щодо участі армійських спортсменів-альпіністів у пошуковій операції немає навіть в архівах міністерства оборони Росії. Хіба вони менше ризикували своїм життям, виконуючи особливе завдання державної ваги? Однак ніяк не були відзначені, не визнані гідними ніяких нагород, так щедро обіцяних їм керівництвом. — Звісно, ми не за нагородами летіли в Афганістан, резонно розмірковував керівник групи Ерванд Іллінський. — Але все ж хотілося дізнатися правду про те, як держава оцінила нашу ризиковану працю. Можливо, нагороди загубилися?! З'ясували – ніяк не оцінила. Більш того, в архівах не виявлено жодного підтверджувального документа. А отже, виходить, що нічого й не було. Ні відрядження, ні пошуків, ні виконаного завдання... Як мовиться, немає людей — нема проблем. Хоча проблеми якраз і є. Реальні люди з реальними іменами, відомими усьому світу, перетворилися в «примар». Кому була потрібна подібна надтаємність? Чим вона була викликана? Ці питання досі залишаються без відповідей. Хоча працю і мужність людей, які ризикували своїм життям в афганських горах, по-своєму відзначили ті, хто краще за інших знає, як нелегко доводилося там – за хребтом Гіндукушу. Зокрема, у липні 2000 року Союзом ветеранів Афганістану міста Алмати було ухвалене рішення про нагородження всіх учасників спеціальної операції пам'ятною медаллю «Ветеран війни в Афганістані 1979-1989 рр.» П'ятьом з них – Ерванду Іллінському, Казбеку Валієву, Миколі Пантелєєву, Сергію Фоміну і Юрію Попенку ці медалі вручили особисто. Трьох альпіністів із групи вже немає серед живих. Григорій Луняков загинув у Гімалаях в 1990 році, Вадим Смірнов — на Памірі в 1988-му, а Валерій Хрищатий завершив своє земне життя у горах Тянь-Шаню в 1993 році. Відтак медалі вручили їхнім родинам. Крім цього, всім вручили 1-й том Книги Пам'яті полеглим в Афганістані зі словами вдячності батьків загиблого в тому нещасливому літаку десантника Валерія Беласікова. Невідомо лише, коли мужні альпіністи, які ще живі, дочекаються державної оцінки своєї ратної праці. І справа не в якихось пільгах і нагородах. Справа у визнанні. У визнанні того, що не даремними були їхні мужність і ризик у далеких горах Афганістану. Надто важливим сьогодні видається, щоб ті, хто прийшов їм на зміну, знали, що якщо і їм коли-небудь доведеться виконувати урядове завдання, чиновники у глибоких шухлядах своїх столів не заникають підтверджувальні документальні свідчення про їхні скромні труди. І держава теж не забуде про це, не відмовиться від них. Рукописи не горять Багато років не було жодних доказів щодо перебування казахських альпіністів із групи Іллінського в Афганістані. На всі запити у військові архіви про участь цих людей у бойових діях на території східної країни відповідь була одна — немає відомостей. І лише рік тому члени Алма-Атинської Спілки ветеранів війни в Афганістані знайшли документальне підтвердження того, що відбулося понад чверть століття тому. Не в себе дома і не в Росії. В Україні! У цьому допомогла людина, яка особисто видавала спортсменам-альпіністам автомати у штабі ВПС та ППС ДРА в Кабулі. Це був колишній офіцер, який служив в Афганістані військовим радником, Валерій Аблазов. У своїй відповіді на запит казахських бойових побратимів він написав: «Група під керівництвом Іллінського Е.Т. дійсно разом з підрозділом ВДВ брала участь у бойових діях в Афганістані, вела пошуково-рятувальні роботи у важкодоступній гірській місцевості при постійній загрозі вогневого ураження супротивника. У зв'язку з надзвичайними обставинами періоду введення військ в Афганістан завдання й дії групи альпіністів не були належним чином задокументовані». І далі Валерій Іванович повідомив, що фрагменти записів про дії групи й розписка її членів за отриману особисту зброю збережені в його власному архіві й фондах експозиції меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни» у Києві. Знайшлися також фотографії казахських спортсменів-альпіністів в тій неспортивній афганській експедиції... Після отримання таких вагомих документальних свідчень міністерство оборони Казахстану й досі в глибоких роздумах: нагородити не нагородити? А тим часом Союз ветеранів локальних війн «Бойове братерство» уже представив всіх вісьмох казахських альпіністів до нагородження медаллю «За ратну доблесть». Замість післямови Давно і, як мені здається, достатньо добре знаю полковника у відставці Валерія Івановича Аблазова. Тривалий час він працював заступником голови Держкомітету України у справах ветеранів, останні роки – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Нещодавно, у вересні цього року, він мав нагоду у черговий раз відвідати столицю Казахстану місто Астану, де взяв участь у засіданні Координаційної ради Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. Попри певний цейтнот часу, все ж знайшов можливість зустрітися із знайомими ветеранами-«афганцями» з цієї країни, зокрема, з альпіністами із групи Ерванда Іллінського. Вони від душі подякували йому за вірність бойовому братерству і пам'яті загиблих, за надання неоціненних документальних свідчень їхньої безпосередньої участі у подіях двадцятисемирічної давнини. Михайло Камінський |