Артилерія в Афганській війні у 1980-1981 рр.
Friday, 28 July 2006
У січні 1981 року мотострілецький батальйон, підсилений артилерійським дивізіоном, вийшов у район гірського масиву Луркох для душманів неочікуваним.

Шоста мотострілецька рота капітана В’ячеслава Кузнєцова, до якої я був призначений коректувальником, отримала завдання піднятися на висоту перед районом можливого розміщення бази банд формування, закріпитися на ній та забезпечити просування батальйону у міжгір’я на техніці.

Коли піднялися на третину висоти, були обстріляні душманами. З’явилися перші поранені. Рота розгорнулася у бойовий порядок, під обстрілом супротивника вимушено розділилася на дві групи і продовжувала просуватися на домінуючу висоту двома маршрутами.

Група, в якій був і я, піднялась на висоту першою, закріпилася на ній і вогнем забезпечила просування другої групи, яка, досягнувши висоти, також зайняла тут позицію.

Душмани не були готові до нашої появи, мали а бойовій охороні з нашого напрямку тільки кількох вояків, головні сили не встигли зайняти вигідні позиції на висоті. Після доповіді про виконання завдання рота отримала наказ спуститися по зворотних схилах висоти у район можливого розташування бази банд формування.

Батальйон на техніці, який мусив прикрити наш фланг з рівнини, чомусь не зайшов у міжгір’я, можливо, сапери не змогли розмінувати дорогу.

Спостерігаємо, як на відділі 1000-1200 метрів група з 20-30 важко навантажених майном душманів ховається у горах, а ще не менше 30 бойовиків швидко рухаються у нашому напрямку. Чудова нагода використати артилерію, але ми за гірським гребенем, зв’язку з вогневими позиціями нема. Мені як коректувальнику залишитися б не висоті, де зв’язок був, але ні я, ні командир роти у запалі бою про це не подумали.

Командир роти розумів небезпеку подальшого просування з відкритим флангом і без підтримки артилерії, але мусив виконувати наказ. Для безпеки руху він призначив групу прикриття небезпечного флангу, яку наказав очолити мені.
Основна група роти почала спуск донизу, до бази банд формування, по абсолютно відкритій ділянці на зворотних схилах висоти, пройшла метрів 80-100 і, потрапивши під шквальний фланговий вогонь, залягла. Виручила група прикриття. Завдяки її діям основна група роти відійшла без втрат.

У горах пішов дощ зі снігом, наближалася ніч, пораненим потрібна була допомога. Доповіли обстановку і отримали наказ повертатися. З великими труднощами спускалися з гір, рух стримували поранені та постійний обстріл душманів, які переслідували нас.

Нам так і не пояснили , чому батальйон не пішов у міжгір’я, можливо, такі дії і не планувалися. Узагалі тоді нас це і не дуже цікавило, повернулися всі живі, у роті були лише кілька поранених солдатів.

Капітан Кузнєцов хоч був дуже стомленим, але радів із того, що усі залишилися живі, жартував і дякував за виконання завдання. Чудова людина і офіцер, він був сміливий і рішучий у бою та простий і привітний у повсякденному житті. Завдяки йому я зберіг на все життя повагу до мотострільців (піхоти) більше, ніж до будь-якого іншого роду військ. Доля зводила мене з ним в операціях ще не раз, а востаннє вже у 340-му госпіталі у Ташкенті, де ми разом лікувалися після поранення.

Наступного дня спробу піднятися на висоту повторили, але без успіху. Банд формування чисельністю у кілька сотень вояків, які підійшли з навколишніх населених пунктів, тепер добре підготувалося до оборони. Супротивник зупинив роту ще у підніжжя гір. Знову поранені і відхід назад...

Довго працювала артилерія, гори стали білими від вибухів снарядів. Але щоразу при чергових спробах рот батальйону піднятися на висоту гори відповідали вогнем.

Погода погіршилася, літаки і вертольоти не літали, боєприпаси закінчувалися. Завдання не було виконано, але командир дивізії прийняв рішення залишити гори Луркох, а знищення банд формування перенести надалі.

Квітень 1981 року, знову операція у горах Луркох. Завдання – знищити базу, з якої бойовики активно вели дії не тільки в найближчих районах провінції Фарах, але загрожували нормальному пересуванню наших колон по трасі Кушка-Герат-Кандагар.

Захопити базу зненацька не вдалося. Розпочалось її вогневе ураження. Нанесла удари авіація (штурмовики і вертольоти). Артилерія у складі двох причіпних артилерійських дивізіонів, реактивного артилерійського дивізіону та кількох мінометних батарей довго обстрілювала оборонні позиції душманів. Зазвичай коричнево-білими від вибухів снарядів артилерії. Витрата снарядів на цілі перевищувала звичайні норми у десятки разів, але спротив душманів не зменшився. Командир дивізії прийняв рішення розвідувальним батальйонів дивізії захопити ключові висоти, зайняті супротивником, вночі. А вдень – закріпити усіх мотострілецькими батальйонами із застосуванням бойової техніки. Просуватися на незнайомій місцевості у горах і вдень нелегко, а вночі тим більше. Розвідникам був потрібний провідник.

Так трапилося, що з усіх офіцерів, які брали участь в операції у квітні, тільки я вже відіймався у ці гори у січні 1981 року. Тому я, командир артилерійської батареї лейтенант Головкін те ще кілька артилерійських розвідників і зв’язківців були включені до складу розвідувальної роти.

Командир дивізії особисто поставив розвідувальному батальйону завдання і побажав удачі. Деталізувати завдання командир розвідувального батальйону дивізії.

Увесь день, до пізнього вечора артилерія вела вогонь по позиціях душманів, щоб примусити їх залишити схили гір, повернуті до нас, і тим самим забезпечити найкращі умови для підйому розвідників на висоту. При цьому застосовувались зосереджений вогонь дивізіонів і вогонь батарей із закритих вогневих позицій та вогонь окремих гармат напівпрямим наведенням.

Розвідувальні роти батальйону в цей час готувались до виконання завдання вночі. Артилеристи прибули у розташування роти, познайомилися з розвідниками.

З заступником командира роти і командирами взводів офіцери-артилеристи швидко знайшли спільну мову, але з командиром роти взаємини чомусь не склалися. Він був дуже незадоволений і навіть ображений тим, що розвідників поведе в гори артилерист. Тому, мабуть, не стільки прискіпливо, скільки зневажливо перевірив нашу готовність до виходу, демонстративно зробив багато зауважень, у тому числі офіцерам у присутності їхніх підлеглих.

Можливо, саме через незрозумілу зневагу до моєї думки він вибрав маршрут у гори, який я не знав, а мені, як статисту, визначив місце у середині колони.

До цього доводилось в основному воювати разом із мотострільцями, які поважали артилеристів, прислуховувались до їхньої думки, узгоджували дії. А тут – відверта зневага.

Опівночі почали висуватись. У підніжжя на вибраному командиром роти напрямку гір з великої відстані нас обстріляли душмани, очевидно, випадково. Супротивник не міг нас бачити, але його присутність на цьому напрямку ставила під сумнів виконання завдання.
Командир роти по радіостанції доповів про обстановку командиру батальйону, той наказав здійснити підйом на висоту за запропонованим мною маршрутом. До ранку я вивів більшу частину розвідувальної роти на висоту.

Охорона банд формування із трьох душманів спала між каменями на зворотних схилах одразу ж за гребенем висоти.

Командир роти вирішив узяти полоненого. Робив він це невміло й навіть зневажливо до ворога: ударив ногою у спину душмана, що спав. Його помилка стала фатальною для усіх нас. Навіть сонний афганець зреагував блискавично, вистрелив з автомата і поранив офіцера у ногу. Від пострілу банда проснулась.

Душмани не очікували на такі дії, тому спочатку це дало нам певну перевагу. З півгодини розвідувальна рота без ускладнень розстрілювала переважаючу у кілька разів банду. Але перевага в раптовості дій швидко закінчилася, з флангу вдарив кулемет – одразу ж у нас четверо поранених, двоє важко.

Кілька годин розвідувальна рота вела бій з переважаючим супротивником майже у повному оточенні. Потім душмани підійшли впритул і закидали нас гранатами.

Першими загинули поранені солдати. Вони перебували, як нам здавалося, у найбільш безпечному від куль місці, посередині групи у невеликому заглибленні між скелями, але гранати впали саме на них.

Ситуація стала некерованою. В останню мить командир батареї подав команду на вогневі позиції батареї про ведення вогню димовими снарядами у безпосередній близькості від місця бою. За димовою завісою від щільним, практично упритул вогнем супротивника ми відступили. Прикрила відхід частина розвідувальної роти, що не встигли вийти на висоту.

Із п’ятнадцяти розвідників, які піднялися на висоту, більшість або загинула, або були поранені. Мене, важкопораненого, врятували, ризикуючи своїм життям, лейтенант Головін і солдати-розвідники й артилеристи.

Із восьми загиблих у тій операції, про що згадує Б. В. Громов, можливо, більшість загинула саме у цьому бою. Базу душманів усе ж було знищено, а банд формування у горах Луркох надовго припинило свою діяльність.

Дорога Кушка-Герат-Кандагар стала більш безпечною, що врятувало життя багатьох радянських солдат і офіцерів.

Деякі висновки:
- успішне ведення бойових дій військами (силами) у горах можливо тільки при відповідних до реальних умов їх підготовці та оснащення;
- помилки вищого командування не можуть бути компенсовані героїзмом підлеглих;
- навіть правильні рішення старших командирів (начальників) не можуть успішно виконуватись непідготовленими підлеглими;
- у сучасних збройних конфліктах артилерія залишається основним засобом вогневого ураження супротивника;
- без результативної розвідки ефективне вогневе ураження супротивника артилерією неможливо.