Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Радянський агітпроп, справедливо розміркувавши, що "переломних моментів" не може бути багато, не приділяв цій операції належної уваги. А німецька пропаганда доклала чималих зусиль, аби взагалі приховати сам факт своєї поразки, не кажучи вже про її масштаби. Що ж там відбулося насправді? Звернімося до першоджерел.

На початку 1944 року німецьке командування не бажало змиритися з тим, що "Східний вал" уже втрачено. Воно прагнуло відновити оборону на Дніпрі, використавши корсунь-шевченківський виступ як плацдарм для завдання ударів по флангах військ 1-го і 2-го Українських фронтів. Гітлер намагався зберегти за собою Правобережну Україну, втрата якої призвела б до втрати стратегічного фронту. Але його випередили. Наступ радянських військ розпочався на світанку 24 січня, а вже 3 лютого о 20-й годині Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами з двохсот двадцяти чотирьох гармат доблесним військам 2-го і 1-го Українських фронтів, що прорвали оборону німців і завершили оточення великого угруповання ворога, що саме готувалося для удару. Та оточити - це лише півсправи. Перемогу мало принести остаточне знищення ворога як військової сили.
Німецькі штаби планували визволити оточене угруповання потужними ударами танкових дивізій. У телеграмі генералу Штеммерману Гітлер повідомляв: "Можете покластися на мене, як на кам'яну стіну. Ви будете звільнені з "котла", а поки тримайтеся до останнього патрона". Фельдмаршал Манштейн відправив на допомогу оточеним свій 3-й танковий корпус, який з боями просувався у напрямку на Лисянку. Частим гостем в ефірі був і небагатослівний командувач 1-ї танкової армії гітлерівців: "Я вас виручу. В. Хубе", - повідомляв він. Телеграми йшли, але підмога затримувалася. Та попри це, бойовий дух німців залишався високим.
Хоча це оточення й не було "непорозумінням", як його називали гітлерівські генерали, приховуючи дійсну обстановку на фронті, а серйозним провалом оперативних планів, недооцінювати противника було не варто. Так, у журналі бойових дій 2-го Українського фронту за 7 лютого записано: "Незважаючи на те, що німецьке угруповання повністю оточене вже протягом декількох днів і безперервний наступ наших частин хоча й повільно, але неухильно стискає кільце, незважаючи на повний провал операції зі звільнення оточених з півдня через Шполу і Лебедин та очевидну неможливість вибратися з оточення самотужки; незважаючи на те, що оточені несуть щодня величезні втрати в живій силі й техніці, немає фактів деморалізації та дезорганізації у військах оточених німецьких дивізій. У полон здаються одиниці, опір стійкий, контратаки не припиняються. Це ще раз підкреслює, що ми воюємо усе ще з дуже потужною, стійкою і завзятою армією".
Врешті-решт оточеному угрупованню противника вдалося прорватися в район Шендерівки та Нової Буди на ділянці 27-ї армії 1-го Українського фронту. Місце прориву було дуже вдалим: 27-ма армія, яка до цього діяла на ділянці прориву, зазнала втрат і не була вчасно посилена. Крім того, у наших військ не було передбачено загального плану знищення ворога силами двох фронтів.
Прорив противника викликав занепокоєння Ставки верховного головнокомандувача. 12 лютого командувача 2-го Українського фронту Конєва по ВЧ викликав Сталін і розгнівано запитав, чому оточений у районі Корсуня-Шевченківського супротивник прорвав кільце...
- У Ставки є дані, що оточені прорвали фронт 27-ї армії і йдуть до своїх. Що ви знаєте про обстановку на фронті в сусіда?
- Не турбуйтеся, товаришу Сталін. Противник не втече, - відповів Конєв.
Зосередивши великі сили на вузькій ділянці фронту, генерал Штеммерман розраховував за допомогою наявних у нього дивізій вивести з оточення свої війська, у тому числі старший офіцерський склад і штаби. О 3-й годині ночі гітлерівці, під прикриттям сильного снігопаду і заметілі, щільними колонами вирушили з району Шендерівки і Хильків на наші позиції. Натиск ворога прийняли на себе частини 27-ї і 4-ї гвардійських армій. Одночасно булла віддана команда 18-му і 29-му танковим корпусам і 5-му гвардійському кавалерійському корпусу: просуваючись назустріч ворогу, брати його в полон або знищувати.
Про обстановку, що склалася, один із полонених німецьких офіцерів 57-ї піхотної дивізії говорив: "До вечора 16 лютого для прориву в районі Шендерівки були зосереджені всі з'єднання 11-го і 42-го армійських корпусів. У штабі 157-го артилерійського полку читали наказ, де було сказано, що в ніч на 17 лютого здійснюється прорив кільця оточення і що ми забезпечуємо його з півдня. Гармати мого дивізіону зайняли вогневі позиції серед обозів, що заповнили весь населений пункт Шендерівку, по якій вівся сильний артилерійський вогонь росіян... Основна дорога виявилася забитою транспортом, рухатися нею не було можливості. На невеликій ділянці дороги на Лисянку я бачив величезну кількість убитих німців". За свідченням іншого полоненного офіцера, "з оточення ніхто не вийшов. Усі дороги були забиті транспортом, навкруги було неймовірне безладдя. Усе змішалося в один потік. Усі бігли, і ніхто не знав, куди він біжить і навіщо. На дорогах і поряд з дорогами лежали розбиті машини, гармати, візки й сотні трупів".
Коли розвиднілося, німці, побачивши всю безнадійність свого становища, великими групами почали здаватися в полон. Полонені солдати й офіцери з дивізії СС "Вікінг" розповідали: "Наша дивізія, що нараховувала близько 7 тис. солдатів і офіцерів, за два тижні втратила понад 4 тис. чоловік. Нам довелося відступати під ураганним вогнем росіян. Дороги були заповнені кинутими машинами і гарматами. Ми були в розпачі. У ніч на 17 лютого солдатам видали по збільшеній порції горілки і дозволили з'їсти недоторканний запас продуктів. О 2-й годині було оголошено наказ, в якому говорилося, що на допомогу ззовні більше нічого розраховувати. На світанку була здійснена остання відчайдушна спроба вирватися з кільця. У нашій колоні попереду йшли ми, за нами - мотобригада "Валлонія". Замикали колону штаби і залишки 72-ї і 112-ї піхотних дивізій. Гармати, автомашини, усе військове спорядження і навіть особисті речі наказано було залишити. Щойно ми пройшли 300 метрів, як на нас посунули російські танки. Вони ввірвалися в ряди колон і гусеницями давили солдатів. За танками з'явилися козаки. Уся колона була знищена. Нам пощастило сховатися біля розбитих автомашин. Ранком наступного дня ми здалися в полон".
Полонені солдати спочатку не могли навіть розмовляти з переляку. І лише згодом, оговтавшись, почали свідчити.
Полонений обер-єфрейтор: "Коли ми рушили, нас з усіх боків почали бити. Було дуже страшно: навколо танки, палають машини, падають коні, люди. Нам учора говорили, що підемо дорогою життя, але усі йшли на смерть. Ми бігли, але не знали, куди й навіщо, немов божевільні...".
Обер-єфрейтор Рюль Гюнтер: "17 лютого я пережив найстрашніший день у своєму житті. Напередодні командування назвало цю божевільну операцію "бігом за життям". Дорога з усіх боків обстрілювалася артилерією, танками, протитанковими гарматами і піхотою. Діяла добре відома всім "катюша"... Росіяни задавили нас вогнем. Ми гинули тисячами. Повітря було наповнене криками поранених, на кожному кроці були трупи. Паніка наростала з кожною хвилиною. Рятуючись втечею, люди розсіялися обабіч дороги..."
18 лютого 1944 р. радіоінформбюро повідомило, що Гітлер після невдалої спроби врятувати оточені війська віддав ще один наказ, в якому вимагав, щоб німецькі солдати й офіцери принесли себе в жертву, затримали своїм опором на якийсь час російські дивізії, бо цього нібито вимагають інтереси німецького фронту. У цьому наказі містилася, по суті, пряма вказівка на те, щоб оточені кінчали життя самогубством, якщо потраплять у безвихідь... Поранені солдати й офіцери виконували наказ свого командування.
Командувач 27-ї армії генерал Трофименко вранці 17 лютого доповів командувачу 2-го фронту по ВЧ, що під час виходу з оточення німецько-фашистських військ генерал Штеммерман був убитий, його труп знайшли на полі бою поблизу села Джуринці. Німецьким військовополоненим дозволили поховати його з належною шаною за законами воєнного часу.
Повним розгромом і полоном оточеного угруповання ворога закінчилася Корсунь-Шевченківська операція. Ще ніколи не бачила земля України такого грандіозного побоїща. Завершальний удар по приречених гітлерівцях був страшним. Оточене угруповання, що нараховувало 80 тис. солдатів і офіцерів, понад 250 танків, близько 1800 гармат і мінометів, перестало існувати. Втрати ворога становили 55 тис. убитими, понад 18 тис. полоненими. Маршал Конєв у своїх мемуарах писав: "Варто сказати, що ці дані не точно відображають втрати противника. Так, під час спроби прорвати кільце оточення ззовні німці втратили тільки убитими 20 тисяч солдатів і офіцерів та велику кількість технічних засобів боротьби, зокрема 329 літаків, понад 600 танків і 500 гармат". Маршал Захаров підтверджував: "За час боїв з 5 по 18 лютого військами 2-го Українського фронту знищено 430 літаків, 155 танків, 375 гармат різного калібру, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів. Узято в полон 18200 солдатів і офіцерів, захоплено багато трофеїв".
Німецьке командування приховувало правду про "черкаський котел". Якщо після Сталінградської битви була оголошена жалоба за загиблими, то тепер гітлерівці не насмілювалися відкрито визнати поразку. Від німецького народу і світової громадської думки приховувався факт оточення і знищення найбільшого угруповання. У ставці Гітлера була розіграна комедія нагородження генералів, які врятувалися, "за видатні особисті заслуги і за мужню боротьбу керованих ними військ". Генерали, що завели в безвихідь близько 80 тис. вояків і покинули свої війська напризволяще, в урочистій обстановці одержали вищі нагороди. Ставка Гітлера нагородила також командирів дивізій генералів Ліба і Пішіе. Це мало бути доказом того, що німецькі дивізії під Корсунем-Шевченківським нібито вирвалися з оточення.
Питання про кількість німецьких військ, які вийшли з оточення, залишається ще недослідженим. Німецькі військові історики стверджують, що гітлерівські війська чисельністю 30-32 тис. осіб уникли загибелі під Корсунем-Шевченківським. Зокрема серед тих, хто був нагороджений за вихід з "котла", - Леон Дегрель, командир мотобригади "Валлонія".
В "Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945 рр." говориться: "...Гітлерівське командування зуміло вивезти з "котла" літаками 2-3 тис. солдатів і офіцерів. Це все, що вдалося врятувати з оточення!". Щоб підтвердити або спростувати ці дані, дослідники звертаються до бойового і чисельного складу оточеного угруповання. За радянськими джерелами, це 80 тис. чоловік. Генерал-фельдмаршал Манштейн стверджував, що в оточення потрапили не 80, а лише 40 тис. вояків, причому 30 тис. з них нібито вирвалися з нього, що в "котлі" було лише шість дивізій і одна бригада.
Однак це твердження суперечить історичним фактам. За даними трофейних карт німецького генштабу, в оточенні опинилися управління 11-го і 42-го армійських корпусів, 57, 72, 82, 88, 94, 112, 168, 255, 332 та 389-та піхотні дивізії, танкова дивізія СС "Вікінг", мотобригада СС "Валлонія", полк 168-ї піхотної дивізії, полк 14-ї танкової дивізії, 905-й дивізіон штурмових гармат. Крім того, встановлено, що там знаходилися окремі частини 82-ї і 198-ї піхотних дивізій, підрозділи 213-ї охоронної дивізії, окремий кавалерійський полк, окремий піхотний батальйон, загін зв'язку, три охоронні батальйони, а також 9 артилерійських дивізіонів, 7 інженерних і будівельних батальйонів та інші окремі частини. Отже, загалом в оточенні було не шість дивізій і одна бригада чисельністю 54 тис. чоловік, як стверджував Манштейн, а 10 дивізій і одна бригада чисельністю близько 80 тис. осіб.
Якщо з 40 тисяч, як твердить Манштейн, 30 тисяч вирвалися з оточення, то звідки ж потрапило до нас тільки полоненими понад 18 тис. вояків? І трупами яких солдатів був густо всіяний весь корсунь-шевченківський виступ? Безперечно, слід визнати, що Корсунь-Шевченківська наступальна операція булла другим Сталінградом!