В Афганістані він, офіцер і військовий хірург, відвойовував у смерті поранених у пекельних сутичках бійців і командирів. Неймовірно, але — факт: якщо у Групі радянських військ у Німеччині військовому лікарю В'ячеславу Портенку довелося багато стріляти з найрізноманітніших видів зброї, проходячи службу на цьому радянському форпості в Європі, то за півтора року перебування на війні в Афганістані він... не зробив жодного пострілу! Не було для стрільби часу. Тисячі операцій, сотень людей, яких він буквально вирвав із пазурів ненажерливої смерті, — ось результат його битви! Автомат, пістолет і гранати постійно були поруч, але скальпель з рук не випускав.

Першим місцем служби молодого офіцера-медика була Даурія, Забайкальський військовий округ. Він прийняв посаду старшого ординатора медико-санітарного батальйону дивізії, командиром якої був майбутній міністр оборони СРСР, тоді — генерал-майор — Дмитро Язов. Через неспокійні відносини між СРСР та Китаєм дивізія постійно перебувала у стані бойової готовності.
Капітаном Портенко вступив до Військово-медичної академії імені С. Кірова.

Після закінчення навчання служив у Новоград-Волинському гарнізонному госпіталі, у військово-польовому госпіталі за 30 кілометрів від Дрездена. Після Німеччини — знову Житомирщина: Коростень, Новоград-Волинський, Житомир. І вже звідти — на афганську війну... По-різному траплялося... Випадок, що закарбувався в пам'яті, стався в Гардезі. Сержант-санінструктор поповз витягувати бійця, який підірвався на міні, і підірвався сам. Командир роти вирішив їм допомогти. І... також підірвався. Але підлеглих витягнути встиг. І от усі троє — в госпіталі, у черзі на операційний стіл, над яким чаклує досвідчений хірург полковник Портенко. А той подумки дивується: три поранення, і всі однакові; у кожного міною відірвало стопу.
До речі, перший бойовий вихід ще підполковника медслужби В'ячеслава Портенка через чотири місяці після прильоту в Кабул був також до Гардеза.
— Враження були, звичайно, сильні! Ніч, навколо — абсолютна темрява, яку вогнем розсікають стрічки трасерів. А тут ще й льотчик кепкує: «Не бійтеся, мужики, вертоліт падає якихось одинадцять секунд!» А потім, вже у другому, третьому виході, якось призвичаюєшся. Місяці за три рефлекс страху ніби зникає, і ти стаєш фаталістом: буде, як буде! Тоді й на броні їдеш зверху, хоча знаєш, наскільки це небезпечно, і до вертольота сідаєш, думаючи не про ДШК, а про те, чи достатньо захопили з собою перев'язочних матеріалів...
Центральний радянський військовий госпіталь, у якому служив начальником хірургічного відділення полковник медслужби Портенко, був розрахований на 500 ліжок. За півтора року перебування В'ячеслава Портенка на посаді начальника відділення через його руки пройшло 20 тисяч поранених та хворих. Оперували цілодобово. Евакуювали їх з гарнізонів чи просто з поля бою переважно вночі. А в останній рік афганської війни вдень евакуювати поранених було дуже небезпечно. Тому майже щоночі полковника медслужби будили сортувати поранених. Після цього починав оперувати. А зранку — п'ятихвилинка, обхід і знову операції. Ближче до вечора вдавалося кілька годин відпочити, а потім його знову кликали на сортування новоприбулих поранених. І так — щодня...
Якось «духи» поставили міну з годинниковим механізмом та магнітом під медичний УАЗик. Групу медиків, яка мала вирушати на підсилення мотострілецького з'єднання, врятувало лише нехлюйство водія: йдучи зранку до машини, він забув у казармі автомат, тож йому довелося повертатися, а медикам — зачекати. Вибух прикріпленої до порожнього бензобаку міни пролунав рівно о дев'ятій, коли медгрупі належало виїхати!..
В'ячеслава Портенка, як одного з найдосвідченіших хірургів медичної служби контингенту призначили старшим медичної групи забезпечення виведення штабу 40-ї загальновійськової армії, який уже на той час дислокувався не в Кабулі, а в Мазарі-Шарифі. Напередодні виведення було по 8-10 поранених. Тому протягом доби Портенко виконував 5-6 оперативних втручань. Найболісніше переживали свої поранення та каліцтво ті, хто отримував їх в останні дні війни. В'ячеслав Макарович згадує одного зі своїх пацієнтів, прапорщика, який підірвався на нашій протипіхотній міні! Він і був останній поранений лікаря Портенка. На календарі 31 січня 1989 року. Того ж дня командувач 40-ї армії генерал-лейтенант Борис Громов особисто виділив для медиків та кількох поранених військово-транспортний літак Ан-24, на якому вони вилетіли в Союз.
— Усвідомлення завершення тої війни словами не передати! — згадує лікар. — Начебто все позаду, а все одно летиш і думаєш: «стінгер» може влучити. І ось відстріл теплових пасток, піропатронів. Перезирнулися: напевно, по літаку б'ють знизу духи! Але тут до салону зайшов борттехнік:
— Це — салют! Ми — в Союзі!
Полковник медичної служби В'ячеслав Портенко перетнув кордон останнім з медичного персоналу Центрального радянського військового госпіталю в Афганістані. Він летів додому, а у валізі на парадному кітелі військового лікаря серед ювілейних нагород - медаль «За бойові заслуги» та афганський орден «Дружби народів», вручений самим Наджибулою. Невдовзі, вже у Союзі, до них приєднався орден «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» 3-го ступеня. Так нагорода наздогнала героя...
У Вінниці він очолив хірургічне відділення гарнізонного госпіталю, де прослужив ще кілька років до звільнення в запас. Погони зняв, а білий халат залишив, влаштувавшись лікарем-хірургом поліклінічного відділення Вінницької міської клінічної лікарні швидкої допомоги.
Двічі на рік, коли розпочинається призовна кампанія, В'ячеслав Макарович працює у складі медкомісії в Об'єднаному міському військовому комісаріаті — серед своїх, військових.
Разом із дружиною, Зоєю Олексіївною, виховав трьох дітей, тепер має трійко онуків. Життям, яке так нелегко починалося у буремні фронтові роки, задоволений. Він особисто врятував життя багатьом, ніколи не поступався своєю совістю та ось уже майже півстоліття займається улюбленою справою.

Олексій Тригуб
Вінниця

Народна Армія