Сьогодні Україна знову стоїть на роздоріжжі. Політиків і звичайних
громадян лякають не тільки майбутні внутрішні зміни, але й кардинально
змінилася обстановка навколо України. Сьогодні на наших очах
зароджується новий світовий порядок, який буде грунтуватися на нових
механізмах безпеки.
Пропонуємо вашій увазі скорочену версію статті провідних українських експертів у сфері безпеки Володимира Горбуліна та Анатолыя Шевцова.
Ключові світові події 2008-2009 років свідчать, що міжнародні структури забезпечення безпеки та відповідна договірно-правова база, основу якої було створено у період «холодної війни», не відповідають сучасним умовам і потребують трансформації. Саме в цьому руслі відбувається «перезавантаження» стосунків у трикутнику США – РФ – ЄС. РФ виступає з пропозиціями щодо створення нових систем безпеки, в основі яких має бути новий Договір про європейську безпеку.
Ініціатива щодо розробки такого договору вперше пролунала у виступі Президента Російської Федерації Д. Медведєва 5 червня 2008 року , в якому було запропоновано розробити юридично зобов'язуючий договір про європейську безпеку. Наступним етапом стало обговорення ідеї на засіданні Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ в Гельсінкі на початку грудня 2008 року. Однак лише через рік (наприкінці листопада 2009 р.) було опубліковано проект такого договору з коротким викладенням завдань, які він має вирішити, у розумінні російської сторони:
– створити в галузі воєнно-політичної безпеки Євро-Атлантики єдиний, нерозділений простір, щоб остаточно позбавитися спадщини «холодної війни»;
– закріпити в міжнародному праві принцип неподільності безпеки (юридичне зобов'язання, відповідно до якого жодна держава й жодна міжнародна організація цього регіону не можуть зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших країн і організацій).
Відразу ж після опублікування проекту розпочалося досить жваве його обговорення в публікаціях ЗМІ. На жаль, автори більшості цих публікацій в основному зосереджуються на попередніх політичних заявах російських лідерів і приділяють мало уваги безпосередньо змісту внесеного на розгляд проекту Договору. При цьому висловлювалися загальні оцінки щодо формату цього документа – «Гельсінкі-2», «Гельсінкі +», «ОБСЄ +» тощо.
На нашу думку, жодна з цих умовних формул не відповідає змісту проекту.
Варіант «Гельсінкі-2» передбачає заміну Гельсінського Заключного Акта 1975 року , однак представлений проект частково охоплює лише два його перших розділи (14 з 64 сторінок повного тексту), а, як відомо, частина не може замінити цілого.
Формулювання «Гельсінкі +», «ОБСЄ +» могли б відображати сутність нового документа, якби в ньому чітко фіксувався принцип доповнення чинних міжнародних домовленостей й збереження їх основних положень. Однак проект цього не відтворює.
Пошук же відповіді на питання – то що ж являє собою проект нового документа? – варто шукати безпосередньо в його тексті.
Його назва – «Проект Договору про європейську безпеку» – припускає, що в ньому будуть викладені як всі основні принципи забезпечення безпеки в цьому регіоні, так і механізми їхньої реалізації. У разі, якщо РФ має намір остаточно заблокувати ДЗЗСЄ, який містить кількісні обмеження для збройних сил окремих країн і регіонів, то новий Договір повинен мати відповідний розділ з аналогічними очікуваними лімітами. Однак щодо загальновизнаних принципів містяться лише вибіркові згадування в преамбулі з відсиланням на чинні міжнародні документи, які сьогодні мають в основному політичний характер і не передбачають їх ратифікації державами-учасницями. Слід зауважити, що саме на форматі обов’язкової ратифікації нового Договору наполягає російська сторона. Будь-які згадки щодо лімітів та обмежень збройних сил країн-учасниць Договору теж відсутні.
Через схематичність проекту та замалий його обсяг у порівнянні з масштабністю задекларованих завдань, більшість коментарів експертів зводиться в основному до припущень стосовно істинних мотивів російської сторони. Тобто сьогодні спостерігаємо широке поле фантазій авторів публікацій навколо цієї теми. Зокрема розглядаються гіпотези, що запропонований Договір слід розглядати як:
– «наступ на зовнішньополітичному фронті», «маніфест зовнішньої політики безпеки РФ»;
– «демонстративну й нестандартну відповідь РФ на розширення НАТО»;
– намагання РФ поставити ОБСЄ на місце;
– спробу РФ відкрити дорогу «праву сильного», тобто зробити ставку на жорстку безпеку («hard security»);
–поновити ситуацію біполярності у безпековому просторі Європи.
Оцінка обґрунтованості цих гіпотез потребує детального й багатоальтернативного пошуку відповідей на ряд ключових питань щодо цільової суті нового Договору у тексті його проекту, а саме:
1. Цільова суть нового Договору?
2. Коло країн – учасниць такої угоди і географічні кордони регіону?
3. Статус міжнародних організацій-підписантів?
4. Можливі варіанти військових конфліктів або інших загроз, на врегулювання яких зорієнтовано Договір?
Спробуємо провести експрес-розгляд наведених питань з метою отримання найвірогідніших відповідей, адекватних винесеному проекту Договору.
1. Виходячи із структури й положень проекту, цільова суть нової угоди полягає у створенні правової бази для врегулювання можливих військових конфліктів з метою забезпечення воєнної безпеки в межах певного географічного регіону. Тобто його дія поширюється на воєнно-політичну сферу і не відноситься до інших аспектів безпеки (економічна, енергетична, екологічна, інформаційна тощо).
2. Відповідь на питання щодо географічних кордонів можна знайти у назві проекту угоди (Договір про європейську безпеку) та у Статті 10, яка передбачає підписання пропонованого документа «всіма країнами євроатлантичного і євразійського простору від Ванкувера до Владивостока й наступними міжнародними організаціями…». Тобто очевидною стає наявність неузгодженості між його назвою та змістом Статті 10, а також суттєва невизначеність кордонів регіону. Стосовно євроатлантичного простору існує прецедент (склад ОБСЄ), тоді як «євразійський простір» не має чіткого визначення. Взагалі існує припущення про можливість приєднання до Договору країн будь-яких регіонів. Такий підхід взагалі перетворить Договір в атрибут ООН. Більш реалістичним вбачається обмеження регіону на основі переліку міжнародних організацій, наведеного у Статті 10, з включенням тих країн, які безпосередньо примикають до країн – учасниць цих структур. В усякому разі назва Договору має бути приведена у відповідність до узгодженого розуміння регіону його дії.
Однак навіть за такого підходу залишається невизначеним питання щодо можливості приєднання до нього самопроголошених утворень, які не отримали загального міжнародного визнання (Косово, Південна Осетія, Абхазія тощо).
3. Оскільки проект передбачає, що суб’єктами Договору можуть бути не тільки національні держави, а й міжнародні організації, то включення їх до підписантів відкриває питання щодо їх прав при формуванні необхідної кількості Учасників для прийняття рішень та їх участі у голосуваннях. За певних умов за рахунок цього фактору РФ може мати 3 голоси на відміну від країн, що не входять до зазначених міжнародних організацій. Залишається незрозумілою також відсутність серед підписантів інших міжнародних організацій, які функціонують в межах цього простору (ГУАМ, ОЧЕС тощо).
4. Враховуючи вищевикладене в п. 2 та п.3, Договір має охоплювати наступні, теоретично можливі, військові конфлікти:
– між двома (кількома) державами, що входять до одного військово-політичного союзу (ВПС);
– між двома (кількома) державами, що входять до різних ВПС;
– між країною – учасницею ВПС та нейтральною країною;
– внутрішній конфлікт, що впливає на регіональну безпеку.
Саме всі ці ситуації мають братись до уваги при аналізі тексту Договору.
До речі, збереження для будь-якого Учасника Договору права на нейтралітет (Стаття 9, п.4) потребує окремого узгодження, оскільки за усталеними нормами таке право є несумісним з членством у воєнно-політичному союзі, яким і вбачається новий Договір. Тобто для збереження цього положення необхідно буде переглянути існуючі в цьому аспекті норми міжнародного права.
В основному тексті проекту Договору мова йде про нові принципи, запропоновані російською стороною – «неподільність і рівна безпека», «зобов’язання не завдавати збитків безпеці один одного». Для реалізації цих принципів передбачаються певні дії, викладені в статтях 2 і 3, зміст яких викликає найбільшу критику через відсутність ясності стосовно їх ключових положень.
Наприклад, що означає формулювання «дії, що істотно зачіпають (не зачіпають) безпеку одного або кількох Учасників Договору?» (Стаття 1, п.п.1, 2, 3). Без чіткого визначення таких дій ці положення можуть забезпечити лише легітимізацію будь-яких дій, здійснюваних Учасниками Договору на основі суб'єктивного розуміння загроз (навіть уявних).
Статті з 3 по 9 присвячені опису механізмів розгляду питань, що зачіпають безпеку його Учасників. Ці статті в основному не викликають істотних зауважень, крім п.2 Статті 7: «Без ущерба для положений статьи 8 настоящего Договора Участник вправе рассматривать вооруженное нападение на другого Участника как вооруженное нападение на него самого. В порядке осуществления права на самооборону в соответствии со статьей 51 Устава Организации Объединенных Наций он вправе предоставить Участнику, на которого совершено вооруженное нападение, с его согласия, необходимую помощь, включая военную…».
Це положення є прийнятним у разі взаємодії між країнами одного ВПС, оскільки за своєю суттю воно є Статтею 5 Вашингтонського Договору. В інших випадках це положення дозволяє будь-якій країні діяти на свій розсуд стосовно втручання в конфлікт, не чекаючи ні на рішення РБ ООН, ні на рішення Надзвичайної конференції Учасників Договору. Тобто забезпечується легітимізація втручання будь-якого Учасника у військовий конфлікт між державами (а, можливо, й у внутрішній конфлікт), не чекаючи ніяких міжнародних рішень. Наявність такого положення, по суті, перекреслює зміст Статті 8 проекту про розгляд конфлікту на Надзвичайній Конференції Учасників.
Інші положення статей 3-9 присвячені механізмам розгляду питань, що стосуються безпеки, включаючи: запит про надання інформації, проведення консультацій Учасників, організацію Надзвичайної Конференції Учасників. Оскільки пропонується принцип прийняття рішень шляхом досягнення консенсусу серед Учасників в межах легітимного зібрання, то ефективність Договору буде такою же низькою, як і Ради Безпеки ООН, яка здебільшого не здатна дійти консенсусу навіть між п’ятьма постійними членами.
У Статті 10 мова йде про відкритість Договору до підписання «всеми государствами евроатлантического и евразийского пространства от Ванкувера до Владивостока и следующими международными организациями: Европейским союзом, Организацией по безопасности и сотрудничеству в Европе, Организацией Договора о коллективной безопасности, Организацией Североатлантического договора, Содружеством Независимых Государств».
Це положення суперечить основному проголошеному принципу Договору «про неподільність простору й рівність безпеки», оскільки на практиці весь простір буде поділений на зони відповідальності. Зауважимо, що під час підписання Гельсінського Заключного Акту в умовах «холодної війни» цього вдалося уникнути.
За такого підходу до підписання цього Договору безпека країн – учасниць воєнно-політичних блоків (НАТО, ОДКБ) і позаблокових держав ніяк не може вважатися рівною як по суті, так і за юридичною формою. Учасники блоків і міжнародних союзів-підписантів при вирішенні питань, по суті, матимуть очевидні переваги у вигляді додаткових голосів (РФ буде мати три голоси, тоді як нейтральні країни – лише один голос).
На додаток до розглянутих вище внутрішніх протиріч проекту окремо слід звернути увагу на протиріччя між положенням преамбули про неприпустимість застосування у міжнародних відносинах сили або загрози застосування сили та вже згаданим положенням п.2 Статті 7 щодо права будь-якого Учасника надати необхідну допомогу (включно з військовою) іншому Учаснику, без будь-якого узгодження з партнерами за Договором та РБ ООН.
Суттєве застереження викликає п.1 Статті 12 щодо набрання чинності Договором після двадцять п’ятої ратифікації (або прийняття рішення про приєднання міжнародною організацією), що відкриває можливості для створення об’єднання 25 учасників Договору, які будуть перебувати виключно під впливом Російської Федерації (що означатиме формування нового воєнно-політичного союзу під її проводом – своєрідне євразійське НАТО-2).
Підсумовуючи наведений аналіз проекту Договору про європейську безпеку, запропонованого РФ, варто визнати, що у випадку вилучення з його тексту відверто суперечливих або нереальних для узгодження пунктів, частина, що залишиться, перетвориться по своїй суті в Договір про механізми врегулювання конфліктів на євроатлантичному і євразійському просторі. У такому форматі він міг би стати корисним доповненням до Гельсінського Заключного Акту 1975 року, однак не його заміною.
Саме такою вбачають долю російської ініціативи і у Вашингтоні.
Без внесення суттєвих уточнень прийняття винесеного на обговорення проекту на багато десятиліть фактично закріпить «статус-кво» із розподілом простору на зони відповідальності (формування регіональної біполярної системи замість впровадження принципу неподільності простору й рівної безпеки) і вочевидь нерівною безпекою країн – Учасниць Договору, а також із закріпленням права на втручання в суверенні права національних держав у частині забезпечення їх власної безпеки через суб'єктивне розуміння «дій, що істотно зачіпають безпеку інших». Тобто реалізуються цілі, абсолютно контрверсійні до задекларованих в презентаціях керівництва Росії, які можуть бути досягнуті лише у разі саморозпуску існуючих на просторах означеного регіону воєнно-політичних союзів (НАТО та ОДКБ) та їх виключення із числа міжнародних організацій – підписантів Договору.
Таким чином, немає жодних підстав очікувати на появу в найближчому майбутньому нового Договору про європейську безпеку, на що покладаються окремі українські політики. З урахуванням цього висновку важливо дотримуватись чинних міжнародних домовленостей та продовжити пошук нових підходів до юридичного забезпечення стабільності й безпеки на європейському континенті.
В таких умовах можливості для України обмежуються двома напрямами, які можуть мати практичне значення:
– зміцнення власної обороноздатності за всіма можливими параметрами (що, до речі, є основним змістом публікацій Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння);
– пошук нетрадиційних зовнішніх гарантій безпеки, серед яких найбільш реальним є посилення гарантій, отриманих від ядерних країн в обмін на прийняття Україною без’ядерного статусу 5 грудня 1994 року.
Ключові світові події 2008-2009 років свідчать, що міжнародні структури забезпечення безпеки та відповідна договірно-правова база, основу якої було створено у період «холодної війни», не відповідають сучасним умовам і потребують трансформації. Саме в цьому руслі відбувається «перезавантаження» стосунків у трикутнику США – РФ – ЄС. РФ виступає з пропозиціями щодо створення нових систем безпеки, в основі яких має бути новий Договір про європейську безпеку.
Ініціатива щодо розробки такого договору вперше пролунала у виступі Президента Російської Федерації Д. Медведєва 5 червня 2008 року , в якому було запропоновано розробити юридично зобов'язуючий договір про європейську безпеку. Наступним етапом стало обговорення ідеї на засіданні Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ в Гельсінкі на початку грудня 2008 року. Однак лише через рік (наприкінці листопада 2009 р.) було опубліковано проект такого договору з коротким викладенням завдань, які він має вирішити, у розумінні російської сторони:
– створити в галузі воєнно-політичної безпеки Євро-Атлантики єдиний, нерозділений простір, щоб остаточно позбавитися спадщини «холодної війни»;
– закріпити в міжнародному праві принцип неподільності безпеки (юридичне зобов'язання, відповідно до якого жодна держава й жодна міжнародна організація цього регіону не можуть зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших країн і організацій).
Відразу ж після опублікування проекту розпочалося досить жваве його обговорення в публікаціях ЗМІ. На жаль, автори більшості цих публікацій в основному зосереджуються на попередніх політичних заявах російських лідерів і приділяють мало уваги безпосередньо змісту внесеного на розгляд проекту Договору. При цьому висловлювалися загальні оцінки щодо формату цього документа – «Гельсінкі-2», «Гельсінкі +», «ОБСЄ +» тощо.
На нашу думку, жодна з цих умовних формул не відповідає змісту проекту.
Варіант «Гельсінкі-2» передбачає заміну Гельсінського Заключного Акта 1975 року , однак представлений проект частково охоплює лише два його перших розділи (14 з 64 сторінок повного тексту), а, як відомо, частина не може замінити цілого.
Формулювання «Гельсінкі +», «ОБСЄ +» могли б відображати сутність нового документа, якби в ньому чітко фіксувався принцип доповнення чинних міжнародних домовленостей й збереження їх основних положень. Однак проект цього не відтворює.
Пошук же відповіді на питання – то що ж являє собою проект нового документа? – варто шукати безпосередньо в його тексті.
Його назва – «Проект Договору про європейську безпеку» – припускає, що в ньому будуть викладені як всі основні принципи забезпечення безпеки в цьому регіоні, так і механізми їхньої реалізації. У разі, якщо РФ має намір остаточно заблокувати ДЗЗСЄ, який містить кількісні обмеження для збройних сил окремих країн і регіонів, то новий Договір повинен мати відповідний розділ з аналогічними очікуваними лімітами. Однак щодо загальновизнаних принципів містяться лише вибіркові згадування в преамбулі з відсиланням на чинні міжнародні документи, які сьогодні мають в основному політичний характер і не передбачають їх ратифікації державами-учасницями. Слід зауважити, що саме на форматі обов’язкової ратифікації нового Договору наполягає російська сторона. Будь-які згадки щодо лімітів та обмежень збройних сил країн-учасниць Договору теж відсутні.
Через схематичність проекту та замалий його обсяг у порівнянні з масштабністю задекларованих завдань, більшість коментарів експертів зводиться в основному до припущень стосовно істинних мотивів російської сторони. Тобто сьогодні спостерігаємо широке поле фантазій авторів публікацій навколо цієї теми. Зокрема розглядаються гіпотези, що запропонований Договір слід розглядати як:
– «наступ на зовнішньополітичному фронті», «маніфест зовнішньої політики безпеки РФ»;
– «демонстративну й нестандартну відповідь РФ на розширення НАТО»;
– намагання РФ поставити ОБСЄ на місце;
– спробу РФ відкрити дорогу «праву сильного», тобто зробити ставку на жорстку безпеку («hard security»);
–поновити ситуацію біполярності у безпековому просторі Європи.
Оцінка обґрунтованості цих гіпотез потребує детального й багатоальтернативного пошуку відповідей на ряд ключових питань щодо цільової суті нового Договору у тексті його проекту, а саме:
1. Цільова суть нового Договору?
2. Коло країн – учасниць такої угоди і географічні кордони регіону?
3. Статус міжнародних організацій-підписантів?
4. Можливі варіанти військових конфліктів або інших загроз, на врегулювання яких зорієнтовано Договір?
Спробуємо провести експрес-розгляд наведених питань з метою отримання найвірогідніших відповідей, адекватних винесеному проекту Договору.
1. Виходячи із структури й положень проекту, цільова суть нової угоди полягає у створенні правової бази для врегулювання можливих військових конфліктів з метою забезпечення воєнної безпеки в межах певного географічного регіону. Тобто його дія поширюється на воєнно-політичну сферу і не відноситься до інших аспектів безпеки (економічна, енергетична, екологічна, інформаційна тощо).
2. Відповідь на питання щодо географічних кордонів можна знайти у назві проекту угоди (Договір про європейську безпеку) та у Статті 10, яка передбачає підписання пропонованого документа «всіма країнами євроатлантичного і євразійського простору від Ванкувера до Владивостока й наступними міжнародними організаціями…». Тобто очевидною стає наявність неузгодженості між його назвою та змістом Статті 10, а також суттєва невизначеність кордонів регіону. Стосовно євроатлантичного простору існує прецедент (склад ОБСЄ), тоді як «євразійський простір» не має чіткого визначення. Взагалі існує припущення про можливість приєднання до Договору країн будь-яких регіонів. Такий підхід взагалі перетворить Договір в атрибут ООН. Більш реалістичним вбачається обмеження регіону на основі переліку міжнародних організацій, наведеного у Статті 10, з включенням тих країн, які безпосередньо примикають до країн – учасниць цих структур. В усякому разі назва Договору має бути приведена у відповідність до узгодженого розуміння регіону його дії.
Однак навіть за такого підходу залишається невизначеним питання щодо можливості приєднання до нього самопроголошених утворень, які не отримали загального міжнародного визнання (Косово, Південна Осетія, Абхазія тощо).
3. Оскільки проект передбачає, що суб’єктами Договору можуть бути не тільки національні держави, а й міжнародні організації, то включення їх до підписантів відкриває питання щодо їх прав при формуванні необхідної кількості Учасників для прийняття рішень та їх участі у голосуваннях. За певних умов за рахунок цього фактору РФ може мати 3 голоси на відміну від країн, що не входять до зазначених міжнародних організацій. Залишається незрозумілою також відсутність серед підписантів інших міжнародних організацій, які функціонують в межах цього простору (ГУАМ, ОЧЕС тощо).
4. Враховуючи вищевикладене в п. 2 та п.3, Договір має охоплювати наступні, теоретично можливі, військові конфлікти:
– між двома (кількома) державами, що входять до одного військово-політичного союзу (ВПС);
– між двома (кількома) державами, що входять до різних ВПС;
– між країною – учасницею ВПС та нейтральною країною;
– внутрішній конфлікт, що впливає на регіональну безпеку.
Саме всі ці ситуації мають братись до уваги при аналізі тексту Договору.
До речі, збереження для будь-якого Учасника Договору права на нейтралітет (Стаття 9, п.4) потребує окремого узгодження, оскільки за усталеними нормами таке право є несумісним з членством у воєнно-політичному союзі, яким і вбачається новий Договір. Тобто для збереження цього положення необхідно буде переглянути існуючі в цьому аспекті норми міжнародного права.
В основному тексті проекту Договору мова йде про нові принципи, запропоновані російською стороною – «неподільність і рівна безпека», «зобов’язання не завдавати збитків безпеці один одного». Для реалізації цих принципів передбачаються певні дії, викладені в статтях 2 і 3, зміст яких викликає найбільшу критику через відсутність ясності стосовно їх ключових положень.
Наприклад, що означає формулювання «дії, що істотно зачіпають (не зачіпають) безпеку одного або кількох Учасників Договору?» (Стаття 1, п.п.1, 2, 3). Без чіткого визначення таких дій ці положення можуть забезпечити лише легітимізацію будь-яких дій, здійснюваних Учасниками Договору на основі суб'єктивного розуміння загроз (навіть уявних).
Статті з 3 по 9 присвячені опису механізмів розгляду питань, що зачіпають безпеку його Учасників. Ці статті в основному не викликають істотних зауважень, крім п.2 Статті 7: «Без ущерба для положений статьи 8 настоящего Договора Участник вправе рассматривать вооруженное нападение на другого Участника как вооруженное нападение на него самого. В порядке осуществления права на самооборону в соответствии со статьей 51 Устава Организации Объединенных Наций он вправе предоставить Участнику, на которого совершено вооруженное нападение, с его согласия, необходимую помощь, включая военную…».
Це положення є прийнятним у разі взаємодії між країнами одного ВПС, оскільки за своєю суттю воно є Статтею 5 Вашингтонського Договору. В інших випадках це положення дозволяє будь-якій країні діяти на свій розсуд стосовно втручання в конфлікт, не чекаючи ні на рішення РБ ООН, ні на рішення Надзвичайної конференції Учасників Договору. Тобто забезпечується легітимізація втручання будь-якого Учасника у військовий конфлікт між державами (а, можливо, й у внутрішній конфлікт), не чекаючи ніяких міжнародних рішень. Наявність такого положення, по суті, перекреслює зміст Статті 8 проекту про розгляд конфлікту на Надзвичайній Конференції Учасників.
Інші положення статей 3-9 присвячені механізмам розгляду питань, що стосуються безпеки, включаючи: запит про надання інформації, проведення консультацій Учасників, організацію Надзвичайної Конференції Учасників. Оскільки пропонується принцип прийняття рішень шляхом досягнення консенсусу серед Учасників в межах легітимного зібрання, то ефективність Договору буде такою же низькою, як і Ради Безпеки ООН, яка здебільшого не здатна дійти консенсусу навіть між п’ятьма постійними членами.
У Статті 10 мова йде про відкритість Договору до підписання «всеми государствами евроатлантического и евразийского пространства от Ванкувера до Владивостока и следующими международными организациями: Европейским союзом, Организацией по безопасности и сотрудничеству в Европе, Организацией Договора о коллективной безопасности, Организацией Североатлантического договора, Содружеством Независимых Государств».
Це положення суперечить основному проголошеному принципу Договору «про неподільність простору й рівність безпеки», оскільки на практиці весь простір буде поділений на зони відповідальності. Зауважимо, що під час підписання Гельсінського Заключного Акту в умовах «холодної війни» цього вдалося уникнути.
За такого підходу до підписання цього Договору безпека країн – учасниць воєнно-політичних блоків (НАТО, ОДКБ) і позаблокових держав ніяк не може вважатися рівною як по суті, так і за юридичною формою. Учасники блоків і міжнародних союзів-підписантів при вирішенні питань, по суті, матимуть очевидні переваги у вигляді додаткових голосів (РФ буде мати три голоси, тоді як нейтральні країни – лише один голос).
На додаток до розглянутих вище внутрішніх протиріч проекту окремо слід звернути увагу на протиріччя між положенням преамбули про неприпустимість застосування у міжнародних відносинах сили або загрози застосування сили та вже згаданим положенням п.2 Статті 7 щодо права будь-якого Учасника надати необхідну допомогу (включно з військовою) іншому Учаснику, без будь-якого узгодження з партнерами за Договором та РБ ООН.
Суттєве застереження викликає п.1 Статті 12 щодо набрання чинності Договором після двадцять п’ятої ратифікації (або прийняття рішення про приєднання міжнародною організацією), що відкриває можливості для створення об’єднання 25 учасників Договору, які будуть перебувати виключно під впливом Російської Федерації (що означатиме формування нового воєнно-політичного союзу під її проводом – своєрідне євразійське НАТО-2).
Підсумовуючи наведений аналіз проекту Договору про європейську безпеку, запропонованого РФ, варто визнати, що у випадку вилучення з його тексту відверто суперечливих або нереальних для узгодження пунктів, частина, що залишиться, перетвориться по своїй суті в Договір про механізми врегулювання конфліктів на євроатлантичному і євразійському просторі. У такому форматі він міг би стати корисним доповненням до Гельсінського Заключного Акту 1975 року, однак не його заміною.
Саме такою вбачають долю російської ініціативи і у Вашингтоні.
Без внесення суттєвих уточнень прийняття винесеного на обговорення проекту на багато десятиліть фактично закріпить «статус-кво» із розподілом простору на зони відповідальності (формування регіональної біполярної системи замість впровадження принципу неподільності простору й рівної безпеки) і вочевидь нерівною безпекою країн – Учасниць Договору, а також із закріпленням права на втручання в суверенні права національних держав у частині забезпечення їх власної безпеки через суб'єктивне розуміння «дій, що істотно зачіпають безпеку інших». Тобто реалізуються цілі, абсолютно контрверсійні до задекларованих в презентаціях керівництва Росії, які можуть бути досягнуті лише у разі саморозпуску існуючих на просторах означеного регіону воєнно-політичних союзів (НАТО та ОДКБ) та їх виключення із числа міжнародних організацій – підписантів Договору.
Таким чином, немає жодних підстав очікувати на появу в найближчому майбутньому нового Договору про європейську безпеку, на що покладаються окремі українські політики. З урахуванням цього висновку важливо дотримуватись чинних міжнародних домовленостей та продовжити пошук нових підходів до юридичного забезпечення стабільності й безпеки на європейському континенті.
В таких умовах можливості для України обмежуються двома напрямами, які можуть мати практичне значення:
– зміцнення власної обороноздатності за всіма можливими параметрами (що, до речі, є основним змістом публікацій Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння);
– пошук нетрадиційних зовнішніх гарантій безпеки, серед яких найбільш реальним є посилення гарантій, отриманих від ядерних країн в обмін на прийняття Україною без’ядерного статусу 5 грудня 1994 року.