Під час війни в Афганістані, я, офіцер Радянської Армії, кров'ю і здоров'ям заслужив ряд бойових нагород. Тоді ордени давали за виконання бойових завдань. Я приймав ці нагороди з гордістю і легким серцем, і ніхто з моїх підлеглих не міг мене дорікнути у несправедливості володіння ними. Ордени додавали громадянину, що виконав обов'язок перед Батьківщиною, пошану й авторитет в народі.
Проте сьогодні я вимушений відмовитися від однієї з вищих державних нагород, ордена "Ярослава Мудрого", яким Президент України прийняв рішення нагородити мене.
Впевнений, що в наші дні, ми, державні діячі, політики, не маємо права нагороджувати один одного орденами. Стан життя наших громадян, стан життя ветеранів війни і інвалідів, ветеранів військової служби і праці, зараз не такий, щоб ми могли собі дозволити опочивати на лаврах. Чи може у таких умовах дивитися з чистою совістю політик, увінчаний нагородами, в очі своїм виборцям? Не про нагородження повинна думати наша влада. Ми, політики, свій обов'язок перед Батьківщиною ще не виконали.
Політика Держави стосовно ветеранів залишається остаточно не визначеною. В 2005-у році за рішенням Президента України був ліквідований Державний комітет України у справах ветеранів. Але життя ветеранів це ніяк не поліпшило, навпаки, вирішення багатьох проблем тільки загострилося. Якби я прийняв орден, значить погодився б зі всіма, на мій погляд, несправедливими рішеннями влади у сфері роботи з ветеранами. Така нагорода не додасть мені пошани з боку товаришів по зброї. Маю честь.