Ліберія — невелика й багатостраждальна країна на заході Африки. Її
тримільйонне населення багато що пережило на рубежі тисячоліть:
державний переворот 1980-го, 10-літній період воєнної диктатури
сержанта Семюеля Доу, потім дві громадянські війни, жертвами яких стали
200 тисяч людей. Ціле покоління ліберійців виросло в умовах війни й
економічної катастрофи.
Саморуйнування країни шість років тому зупинили миротворці ООН — завдяки ним склали зброю понад 120 тисяч бойовиків. Із тих, хто примкнув до цієї шляхетної місії, було й є багато українців — військових та правоохоронців. Серед перших жінок, представниць української міліції, що взагалі поїхали в Африку поліцейські миротворці, була тоді капітан, а нині майор міліції Оксана Шумко. Недавно ми зустрілися з нею в її рідних Броварах під Києвом.
МИРОТВОРЦЯМИ СТАЮТЬ ТІЛЬКИ НАЙВІДВАЖНІШІ
Готувалася серйозно: вчила англійську, тренувалася в стрільбі й автовождінні. Відбір був суворий: кандидатів на кожному етапі відсівали. У підсумку з 150 людей лишилося 18 кращих, із них четверо — дівчат-відчайдух. Вони пройшли місячні навчальні збори в Спеціальному миротворчому центрі факультету початкової та спецпідготовки КНУВС (у Віті Поштовій під Києвом) і склали іспити: спершу українським екзаменаторам, потім — представникам Департаменту миротворчих операцій Секретаріату ООН (SAT).
«В умовах місії, де дорога таїть небезпеки, холодний розрахунок, досвід визначають: чи зможеш здолати перешкоду, втратиш техніку й навіть здоров’я чи ні, — говорить Оксана Шумко, нині помічник начальника Броварської міліції по взаємодії з громадськістю й ЗМІ. — Наприклад, в Африці під час сезону дощів миротворці потрапляли в ситуації, коли навіть позашляховики засмоктувало в багно майже по дах, і офіцерам доводилося рятуватися, вибираючись із затопленого авто. Загалом, ти повинен відмінно стріляти, володіти іноземною мовою і класно керувати джипом. Дещо з відомостей про «чорний континент» нас трішки лякало. Звісно, були реалії про мангрові болота, змії, малярійні комарі, мангрові мухи, усілякі хвороби і норови деяких племен. Під час однієї з подібних лекцій хтось із присутніх дівчат не на жарт розридався. У мене ж сльози потекли потім. Але, як ми зрозуміли на досвіді, «плакало» хвилювання від невідомості й прийдешніх побутових проблем. Наприклад, в Екваторіальній Африці білизну не вішають, а розкладають горизонтально. Мангрові мухи часто відкладають яйця в білизну, що висить на мотузці. У якості личинок вони проникають у тіло людини й там розвиваються. Дякувати Богові, фатальної зустрічі зі злісними комахами вдалося уникнути — нічим «тропічним» за два роки я не хворіла, хоча спати доводилося під москітними сітками, обробленими інсектицидом».
Одержавши необхідну дозу вакцин і щеплень, узявши з особистими речами ікони, Оксана вирушила в Ліберію. Йшов 2006-й. Минуло лише три роки по закінченню активних боїв. В аеропорту Монровії новачків зустрів командир українського контингенту майор Анатолій Ломачевський (з вінницького УБОЗ). Відразу набігли ліберійці, ангажуючись у носії. Довелося давати чайові: так був витрачений перший долар. З аеропорту відіслали інтернетом повідомлення: мовляв, все о’кей. Колектив поліцейської місії виявився вельми інтернаціональним. Усього на той момент було понад дві тисячі поліцейських із 36 країн і близько 10 тисяч військових — доводилося вчитися спілкуватися з ними усіма.
Житло довелося знімати в місцевих (вірніше, ліванців) за свої гроші. Кожна кімната трикімнатної квартири коштувала по 600 дол. В імпровізованім «гуртожитку» дружно влаштувалися четверо офіцерів-українок. Затим із різних причин дівчата кілька раз міняли дислокацію й уже наприкінці своєї «каденції», Оксана одна знімала кімнату за 800 дол. При покупці будь-якого товару, біла людина тут має бути готова до того, що доведеться заплатити втридорога — такі тут правила.
«Уже після короткого навчання у кожного миротворця виявляють схильності, завдяки яким він може ефективно працювати в тій чи іншій сфері. Одну з наших дівчат одразу відправили викладати до Ліберійської поліцейської академії. Іншим же, як і мені, кілька місяців довелося побути патрульним, — згадує Оксана. — Оскільки в нас зброї не було, ми патрулювали разом із військовими миротворцями з Непалу, причому винятково на джипі, а вночі їздили вже двома екіпажами — підстраховували йорданські вояки. До речі, нас обмежували в піших прогулянках, бо для командування місії найважливішим є збереження наших життів. Якось надіслали цілу дивізію дівчат з індійської армії — доволі суворі вумен — без зволікання стріляючі у ворога, я особисто знаю випадок, коли одна така пані під час нападу на неї вбила ліберійця.
Населення загалом до нас виявляло дружелюбність. Та бувало всяке. У моєму відділі якось напали на двох поліцейських із Боснії й на колегу з Чехії. Хлопця чекали в заростях біля дороги. Коли він наблизився, то побачив лежаче тіло. Чех мав навички надання першої меддопомоги і вийшов із авто, щоб допомогти. Але з кущів на нього накинулося близько 10 грабіжників. Поліцейський чудово володів прийомами рукопашного бою й здолав усіх! Кілька раз доводилося бачити самосуди. Якщо хтось із ліберійців вчиняв злочин і його спіймали земляки — лиходія чекало суворе випробування, оскільки з такими особами не панькаються й можуть убити навіть за банальну крадіжку».
«УКРАЇНЦІ ЗАВЖДИ РОБЛЯТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ НЕОБХІДНО»
Згодом Оксана працювала адміністративним офіцером у Оперативному департаменті, де з усією країни збиралася інформація про кримінальні події, а потім доповідалася комісарові й у вигляді зведень відправлялася в Нью-Йорк. В основному реєструвалися крадіжки, грабежі, зѓвалтування.
Оксана Шумко згадує, як одного разу надійшов виклик із містечка Бонг Майн, звідки зникла п’ятирічна дівчинка. Хтось пустив чутку, що до пропажі причетні місцеві поліцейські, які нібито прагнуть за маля викуп — 500 дол. Поліцейську станцію, що недавно відкрилась, як і будинки поліцейських, розгромили й спалили за лічені хвилини. У місті почали зводити барикади, 14 поліцейських одержали поранення. Коли на місце прибули представники поліцейської місії ООН (не озброєні), там зібралася величезна розлютована юрба — до тисячі людей, а озброєні нігерійські військові були ще в дорозі. Координатор діяльності Регіонів, підполковник російської міліції Олександр Тігин виявився оточеним цієї юрбою, українцеві — капітанові Борисові Гречишкіну, що був із ним, він скомандував відійти від гріха подалі — і кільце зімкнулося. Стадне почуття багатьох починало відгукуватися на заклики розправитися з миротворцем. Хтось кинув камені. Тігин узявся спілкуватися і умовляти заспокоїться. Незабаром приїхали нігерійці, разом знайшли тіло дівчинки — її вбили, спотворили й утопили в річці в поліетиленовому пакеті. Виявилося: це зробила... рідна бабуся нещасної із племінницею через сварку, замовивши вбивство двом чоловікам, яких скоро заарештували, як і замовниць.
Хай як це дивно, дотепер ліберійці почитають чаклунство вуду, хоча держава намагається якось побороти це шаманство. Оксана з жахом згадує: як тільки вони прилетіли в Монровію, в одному з сіл сталося вбивство. Родичі жертви прийшли до голови громади й попросили допомогти знайти лиходія. Той «традиційно» вирішив зробити за прикладом предків. У труну поклали мертве тіло і якийсь загадковий предмет культу, що своїм викривальним тарахканням мав вказувати на винуватця. Ціла процесія разом із труною обходила всі бунгала селища — в хатини, поруч яких чулося «тарахкання», приходило горе, адже там за шаманським визначенням... жив убивця! У такий спосіб розправилися із сімома людьми! І це не одиничні випадки, про що Оксана часто писала в зведеннях.
На другому році місії Шумко очолила досить великий відділ рекрутингу (комплектування) із 30 підлеглими, що займався набором місцевого населення в поліцію й іншими завданнями. Треба було реформувати й відновити поліцію — один з 16 (!) правоохоронних органів цієї країни. Рекрутів, як і діючих поліцейських, треба було, мало того що ретельно перевірити на причетність до воєнних злочинів, обороту зброї, наркотиків, і взагалі до криміналу, а й учити грамоті. Особливо це стосувалося дівчат, більша частина з яких не мала середньої освіти.
«Ми працювали над освітньою програмою для жінок, які йдуть працювати в поліцію. Коли я тільки приїхала, у ліберійській поліції їх було всього 6%, а за рік — 12%. Та й рівень злочинності в країні зараз набагато нижче повоєнного, стаючи одним із найнижчих на континенті, — гордо заявляє Оксана Шумко. — Їздили провінціями й виявляли дівчат, які володіли елементарними знаннями, що давало їм можливість отримати освіту. Доучувалися дівчата в спеціальному коледжі, за 10 місяців досягали рівня випускного класу. Привчали їх до дисципліни, пояснювали небезпеки мегаполісу: а це не тільки небезпека стати жертвою шахраїв, але й ранньої любові. Ненавмисна вагітність ставала реальною перешкодою на шляху одержання освіти й професії. Потім вони одержували форму й далі вчилися в поліцейській академії. Наскільки я знаю, зараз у Ліберії жінок набирають навіть у підрозділи швидкого реагування. Взагалі слабка стать тут має досить великий авторитет, адже президентом країни вже чотири роки поспіль є Елен Джонсон — перша в історії Африки жінка-глава держави, яка вирізняється «крутим» характером і рішучістю, зокрема, в боротьбі з корупцією».
Висновки з цього відрядження Оксана зробила «багатошарові». По-перше, Україна — не найгірше місце для життя, а наші люди на міжнародному рівні дуже гідно виглядають. Не даремне ж українських міліціонерів уже запрошують брати участь у миротворчій поліцейській операції на Гаїті. Чому так? Моя співрозмовниця стверджує: наша людина не обмежується рамками інструкцій, а завжди робить більше від потрібного. Може, тому Оксану ніяк не відпускає ностальгія за цією маленькою країною. У якийсь момент вона перестала сприймати місію як відрядження й розуміти, що треба вертатися додому.
МИРОТВОРЦЯМИ СТАЮТЬ ТІЛЬКИ НАЙВІДВАЖНІШІ
Готувалася серйозно: вчила англійську, тренувалася в стрільбі й автовождінні. Відбір був суворий: кандидатів на кожному етапі відсівали. У підсумку з 150 людей лишилося 18 кращих, із них четверо — дівчат-відчайдух. Вони пройшли місячні навчальні збори в Спеціальному миротворчому центрі факультету початкової та спецпідготовки КНУВС (у Віті Поштовій під Києвом) і склали іспити: спершу українським екзаменаторам, потім — представникам Департаменту миротворчих операцій Секретаріату ООН (SAT).
«В умовах місії, де дорога таїть небезпеки, холодний розрахунок, досвід визначають: чи зможеш здолати перешкоду, втратиш техніку й навіть здоров’я чи ні, — говорить Оксана Шумко, нині помічник начальника Броварської міліції по взаємодії з громадськістю й ЗМІ. — Наприклад, в Африці під час сезону дощів миротворці потрапляли в ситуації, коли навіть позашляховики засмоктувало в багно майже по дах, і офіцерам доводилося рятуватися, вибираючись із затопленого авто. Загалом, ти повинен відмінно стріляти, володіти іноземною мовою і класно керувати джипом. Дещо з відомостей про «чорний континент» нас трішки лякало. Звісно, були реалії про мангрові болота, змії, малярійні комарі, мангрові мухи, усілякі хвороби і норови деяких племен. Під час однієї з подібних лекцій хтось із присутніх дівчат не на жарт розридався. У мене ж сльози потекли потім. Але, як ми зрозуміли на досвіді, «плакало» хвилювання від невідомості й прийдешніх побутових проблем. Наприклад, в Екваторіальній Африці білизну не вішають, а розкладають горизонтально. Мангрові мухи часто відкладають яйця в білизну, що висить на мотузці. У якості личинок вони проникають у тіло людини й там розвиваються. Дякувати Богові, фатальної зустрічі зі злісними комахами вдалося уникнути — нічим «тропічним» за два роки я не хворіла, хоча спати доводилося під москітними сітками, обробленими інсектицидом».
Одержавши необхідну дозу вакцин і щеплень, узявши з особистими речами ікони, Оксана вирушила в Ліберію. Йшов 2006-й. Минуло лише три роки по закінченню активних боїв. В аеропорту Монровії новачків зустрів командир українського контингенту майор Анатолій Ломачевський (з вінницького УБОЗ). Відразу набігли ліберійці, ангажуючись у носії. Довелося давати чайові: так був витрачений перший долар. З аеропорту відіслали інтернетом повідомлення: мовляв, все о’кей. Колектив поліцейської місії виявився вельми інтернаціональним. Усього на той момент було понад дві тисячі поліцейських із 36 країн і близько 10 тисяч військових — доводилося вчитися спілкуватися з ними усіма.
Житло довелося знімати в місцевих (вірніше, ліванців) за свої гроші. Кожна кімната трикімнатної квартири коштувала по 600 дол. В імпровізованім «гуртожитку» дружно влаштувалися четверо офіцерів-українок. Затим із різних причин дівчата кілька раз міняли дислокацію й уже наприкінці своєї «каденції», Оксана одна знімала кімнату за 800 дол. При покупці будь-якого товару, біла людина тут має бути готова до того, що доведеться заплатити втридорога — такі тут правила.
«Уже після короткого навчання у кожного миротворця виявляють схильності, завдяки яким він може ефективно працювати в тій чи іншій сфері. Одну з наших дівчат одразу відправили викладати до Ліберійської поліцейської академії. Іншим же, як і мені, кілька місяців довелося побути патрульним, — згадує Оксана. — Оскільки в нас зброї не було, ми патрулювали разом із військовими миротворцями з Непалу, причому винятково на джипі, а вночі їздили вже двома екіпажами — підстраховували йорданські вояки. До речі, нас обмежували в піших прогулянках, бо для командування місії найважливішим є збереження наших життів. Якось надіслали цілу дивізію дівчат з індійської армії — доволі суворі вумен — без зволікання стріляючі у ворога, я особисто знаю випадок, коли одна така пані під час нападу на неї вбила ліберійця.
Населення загалом до нас виявляло дружелюбність. Та бувало всяке. У моєму відділі якось напали на двох поліцейських із Боснії й на колегу з Чехії. Хлопця чекали в заростях біля дороги. Коли він наблизився, то побачив лежаче тіло. Чех мав навички надання першої меддопомоги і вийшов із авто, щоб допомогти. Але з кущів на нього накинулося близько 10 грабіжників. Поліцейський чудово володів прийомами рукопашного бою й здолав усіх! Кілька раз доводилося бачити самосуди. Якщо хтось із ліберійців вчиняв злочин і його спіймали земляки — лиходія чекало суворе випробування, оскільки з такими особами не панькаються й можуть убити навіть за банальну крадіжку».
«УКРАЇНЦІ ЗАВЖДИ РОБЛЯТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ НЕОБХІДНО»
Згодом Оксана працювала адміністративним офіцером у Оперативному департаменті, де з усією країни збиралася інформація про кримінальні події, а потім доповідалася комісарові й у вигляді зведень відправлялася в Нью-Йорк. В основному реєструвалися крадіжки, грабежі, зѓвалтування.
Оксана Шумко згадує, як одного разу надійшов виклик із містечка Бонг Майн, звідки зникла п’ятирічна дівчинка. Хтось пустив чутку, що до пропажі причетні місцеві поліцейські, які нібито прагнуть за маля викуп — 500 дол. Поліцейську станцію, що недавно відкрилась, як і будинки поліцейських, розгромили й спалили за лічені хвилини. У місті почали зводити барикади, 14 поліцейських одержали поранення. Коли на місце прибули представники поліцейської місії ООН (не озброєні), там зібралася величезна розлютована юрба — до тисячі людей, а озброєні нігерійські військові були ще в дорозі. Координатор діяльності Регіонів, підполковник російської міліції Олександр Тігин виявився оточеним цієї юрбою, українцеві — капітанові Борисові Гречишкіну, що був із ним, він скомандував відійти від гріха подалі — і кільце зімкнулося. Стадне почуття багатьох починало відгукуватися на заклики розправитися з миротворцем. Хтось кинув камені. Тігин узявся спілкуватися і умовляти заспокоїться. Незабаром приїхали нігерійці, разом знайшли тіло дівчинки — її вбили, спотворили й утопили в річці в поліетиленовому пакеті. Виявилося: це зробила... рідна бабуся нещасної із племінницею через сварку, замовивши вбивство двом чоловікам, яких скоро заарештували, як і замовниць.
Хай як це дивно, дотепер ліберійці почитають чаклунство вуду, хоча держава намагається якось побороти це шаманство. Оксана з жахом згадує: як тільки вони прилетіли в Монровію, в одному з сіл сталося вбивство. Родичі жертви прийшли до голови громади й попросили допомогти знайти лиходія. Той «традиційно» вирішив зробити за прикладом предків. У труну поклали мертве тіло і якийсь загадковий предмет культу, що своїм викривальним тарахканням мав вказувати на винуватця. Ціла процесія разом із труною обходила всі бунгала селища — в хатини, поруч яких чулося «тарахкання», приходило горе, адже там за шаманським визначенням... жив убивця! У такий спосіб розправилися із сімома людьми! І це не одиничні випадки, про що Оксана часто писала в зведеннях.
На другому році місії Шумко очолила досить великий відділ рекрутингу (комплектування) із 30 підлеглими, що займався набором місцевого населення в поліцію й іншими завданнями. Треба було реформувати й відновити поліцію — один з 16 (!) правоохоронних органів цієї країни. Рекрутів, як і діючих поліцейських, треба було, мало того що ретельно перевірити на причетність до воєнних злочинів, обороту зброї, наркотиків, і взагалі до криміналу, а й учити грамоті. Особливо це стосувалося дівчат, більша частина з яких не мала середньої освіти.
«Ми працювали над освітньою програмою для жінок, які йдуть працювати в поліцію. Коли я тільки приїхала, у ліберійській поліції їх було всього 6%, а за рік — 12%. Та й рівень злочинності в країні зараз набагато нижче повоєнного, стаючи одним із найнижчих на континенті, — гордо заявляє Оксана Шумко. — Їздили провінціями й виявляли дівчат, які володіли елементарними знаннями, що давало їм можливість отримати освіту. Доучувалися дівчата в спеціальному коледжі, за 10 місяців досягали рівня випускного класу. Привчали їх до дисципліни, пояснювали небезпеки мегаполісу: а це не тільки небезпека стати жертвою шахраїв, але й ранньої любові. Ненавмисна вагітність ставала реальною перешкодою на шляху одержання освіти й професії. Потім вони одержували форму й далі вчилися в поліцейській академії. Наскільки я знаю, зараз у Ліберії жінок набирають навіть у підрозділи швидкого реагування. Взагалі слабка стать тут має досить великий авторитет, адже президентом країни вже чотири роки поспіль є Елен Джонсон — перша в історії Африки жінка-глава держави, яка вирізняється «крутим» характером і рішучістю, зокрема, в боротьбі з корупцією».
Висновки з цього відрядження Оксана зробила «багатошарові». По-перше, Україна — не найгірше місце для життя, а наші люди на міжнародному рівні дуже гідно виглядають. Не даремне ж українських міліціонерів уже запрошують брати участь у миротворчій поліцейській операції на Гаїті. Чому так? Моя співрозмовниця стверджує: наша людина не обмежується рамками інструкцій, а завжди робить більше від потрібного. Може, тому Оксану ніяк не відпускає ностальгія за цією маленькою країною. У якийсь момент вона перестала сприймати місію як відрядження й розуміти, що треба вертатися додому.