Твої сини. Україно! "Що залишився живим, помолись Богові та постав у церкві свічку"
Не військовим Віталій Чурай себе просто не уявляв. Його батько, Володимир Миколайович, служив військовим медиком, старший на п'ять років брат Ігор, закінчивши Київське суворовське училище, навчався у Ташкентському загальновійськовому командному.
Тож молодший потягнувся за ним. Із Чернівців, де мешкала сім'я, поїхав до столиці України, і залишився там на шість років: 9-10 класи у суворовському та 4 роки навчання у Київському вищому загальновійськовому командному двічі Червонопрапорному училищі імені М.В. Фрунзе. Хоча батько хотів бачити сина теж військовим ескулапом, той наполіг таки на своєму - тільки у піхоту, тільки командиром. Романтично все ж таки, як він пояснював рідним....
Перше місце служби
Нахічевань, 75-та мотострілецька дивізія,   34-й полк прикриття державного кордону. Лейтенант Чурай приймає взвод на БМП-1 другої роти першого батальйону. Контингент військовослужбовців різноманітний. Дехто з офіцерів на посаді взводного служили вже по 12-14 років. Майже всі солдати у роті із середньоазійських республік та Кавказу. Саме таким пригадує сьогодні початок своєї офіцерської служби Віталій Чурай. Півроку служба тривала спокійно. Наступні ж півтора майже через місяць-два проводились навчання у гірській місцевості, часто-густо експериментальні, з бойовою стрільбою. Свій досвід лейтенанту Чураю передавали командири рот Володимир Віценко, Євген Бережний, комбат Валентин Зиссер. Саме він згодом підпише службову характеристику на підлеглого, де буде вказано: "Основи сучасного загальновійськового бою знає. Добре орієнтується на місцевості. У складній обстановці діє впевнено, приймає правильні рішення. Уміло командує взводом у всіх видах бою. Висновок: займаній посаді відповідає. Гідний направлення для проходження подальшої служби у ДРА".
Фарахруд. Загін спецпризначення
..Ташкент, Кабул, пересильний пункт. Їх дванадцять "афганських новобранців". Товариші відразу роз'їхались до місць призначення, а Віталію Чураю довелось очікувати два тижні. Нарешті видали припис. Прибути у Лашкаргах до штабу 22-ї окремої бригади спецпризначення. Вона мала два закритих найменування – як військова частина із встановленим номером і 22-га мотострілецька (офіційно тоді у 40-й загальновійськовій армії підрозділи спецпризначення не значилися). Невдовзі кінцевий населений пункт - Фарахруд (провінція Фарах), 411-й окремий загін спецпризначення, і знову друга рота.
Вже за місяць київський піхотинець почав виходити на перші бойові завдання, брав участь у пошуково-засідкових діях проти моджахедівських караванів з озброєнням і наркотиками. Щоправда, спочатку як дублер старшого групи. Вирушали зазвичай із настанням сутінок у пішій групі по 20 чоловік, а на БТРах - до 26. Їхали кілометрів 10-30, потім з'їжджали з дороги і далі - манівцями.
- До кожного завдання, а виходили у рейди на п'ять-сім днів, готувались дуже ретельно, без уваги не залишалась будь-яка дрібниця, - пригадує Віталій Володимирович. - Насамперед прискіпливо перевіряли боєкомплект, засоби спецмінування і зв'язку. Брали по два боєкомплекти до автомата, по шість-вісім і більше магазинів спорядженими, решту - по п'ять-шість – у пакунках. Найспритніші діставали магазини від кулемета, з 45 патронами. Менше дбали про сухпай, більше - про воду у флягах і три,-п'ятилітрових спеціальних наплечниках. Ще брали про запас у каністри на БТРи. Особливо про воду доводилось турбуватися на зворотньому шляху до загону.
За три місяці старший лейтенант Чурай очолив групу самостійно. Вдень маскувалися у гірських складках місцевості, руслах пересохлих рік разом з трьома БТРами. Якось увечері вийшли на бойову позицію і щойно виставили спостерігачів, як помітили кілька "духівських" мотоциклів і легковиків. Почалася стрільба... Після бою до офіцера підбіг солдат і нервово-розгублено промимрив: "Товаришу старший лейтенанте, я вперше стріляв у людей". Спробуй тут добери потрібні слова, поясни хлопчині спокійно, щоб зрозумів одразу і надовго - якщо не ти їх, то вони тебе. Тієї ж ночі група дещо змінила свій маршрут і знову зустріла караван.
- Бути у пішій групі - це нелюдська мука, витримати важко, - розповідає полковник Чурай. - Повітря розжарене. Якось градусник лежав на сонці, придивився - плюс шістдесят сім градусів. Траплялось, декілька днів намагались зустріти моджахедів, а їх усе немає...
Уже після тієї неоголошеної війни розмірковував: чому щасливчиками вважались власне ті, хто віч-на-віч стикалися з "духівськими" караванами, знаходили зброю і наркотики, вели бої. Можливо, навпаки, таланило іншим, які всього цього не бачили, не опинялись у небезпечному становищі, не ризикували життям. Та хіба ми, тоді ще молоді, про це замислювались!?
Віщий сон і чорний день
..Віталійовій бабусі, Антоніні Іванівні, наснилось тривожне. Буцімто її онука  другом поглинає морська безодня, вони щосили намагаються вибратися з неї. Віталію вдається дістатися берега, а того стихія не відпустила. І цей сон, щоправда, за іншим сюжетом, незебаром здійснився.
- Ми їхали "бетонкою" на БТРах. У колоні 40 чоловік, дві групи. Одну очолював заступник командира групи старший лейтенант Валерій Гончар, іншу - я, - пригадує полковник Віталій Чурай. - На "броні" зазвичай сидів праворуч башти і люку. Цього разу поступився місцем Гончару. І раптом постріл з гранатомета влучив у наш перший БТР, але відрикошетив, не розірвався. Від потужного удару машина заглохла і зупинилася. Я зістрибнув з "броні" першим і намагався організувати бій. Мій колега, старший лейтенант, набравшись сил, встиг лише зіскочити з БТРа, присісти на горбочок і... все.  Чергова вибухова хвиля зробила свою чорну справу.
Через певний час відчув, ніби гарячу праску притулили до тіла і відразу забрали, потім стрілою прошило ліву гомілку і стегно. Не звернув на це уваги: віддавав команди, бігав, стріляв... На згадку залишилось вдосталь шрамів. Одна куля прострілила легені, пройшла крізь груди навиліт, біля самого серця. Словом, 29 лютого 1988-го я народився вдруге. Лікарі Шиндантського військового госпіталю, подивившись на рентгенівський знімок, сказали: "Що залишився живим, помолись Богові та постав у церкві свічку".  
Якщо раніше в особовій справі офіцера у графі 14-й щодо поранень і контузій, отриманих у боях, було лише одне машинописне слово "Нет", то відтепер кадровик, на підставі медичної довідки, чорнильною авторучкою записав: "Огнестрельное пулевое, сквозное, проникающее ранение левой половины грудной клетки с повреждением легкого, огнестрельное пулевое ранение мягких тканей левого бедра. 29.02.1988 г. ДРА. Пров. Фарах". А командир частини майор Олександр Худяков у службовій характеристиці старшого лейтенанта Чурая зазначив: "З особистої зброї стріляє відмінно. У складній обстановці орієнтується правильно і швидко приймає вигідне для виконання поставлених завдань рішення. Доручену техніку і озброєння знає та грамотно експлуатує. Має великий досвід ведення бойових дій".
Старший брат і сім'я
Знову Кабул, пересильний пункт. Але уже через півтора року і після лікування у військовому госпіталі. У вигорілій від сонця "афганці" бойовий офіцер очікував борт. Раптом бачить і очам не вірить. Брат Ігор, капітан. Щойно із Середньої Азії. Кинувся обіймати Віталія.
- Тільки не дуже вже міцно, - ледь встиг попередити.
Три доби провели разом, за дружньою розмовою. Потім на аеродромі їх розлучив голос авіадиспетчера. Оголошували прізвища тих, хто летить:
- Капітан  Чурай Ігор Володимирович - Джабаль-ус-Сарадж.
- Старший лейтенант Чурай Віталій Володимирович - Шиндант.
З Афганістану Ігор повернувся додому з орденом Червоної Зірки і пораненням. А півроку тому у званні полковника звільнився з лав збройних сил Казахстану.
Старший брат суттєво допоміг молодшому, коли той служив у Чернівцях. Тривалий час в Україну не надходила особова справа Віталія Чурая. Перебуваючи тоді у розпорядженні командуючого Туркестанським військовим округом, Ігор доклав зусиль, щоб вирішити цю проблему. Завдяки йому надіслали в Україну і особову справу, і орден Червоного Прапора, і витяг з наказу про дострокове присвоєння чергового військового звання "капітан". Між іншим, ці зірки на погонах офіцер носив довше, ніж дві попередніх.
Майбутній дружині, чернівчанці Тамарі, яка після закінчення місцевого медінституту працювала і мешкала у Києві, Віталій трішечки недомовляв правди у листах. Насправді лікувався у госпіталі від поранень, та писав, що звалило з ніг запалення легенів. Коли вже зовсім одужав, у всьому чесно зізнався. Сьогодні Тамара Іванівна працює лікарем-гастроентерологом у Чернівецькій обласній клінічній лікарні. Донька Лілія навчається у торгово-економічному інституті столиці Буковини та заочно опановує дизайнерський фах у державному технічному університеті міста Луцька, де зараз служить полковник Чурай. Уже понад два роки приїжджають, хоча й не часто, один до одного у вихідні дні, на свята.
Бойовий офіцер військкомату
Орден Червоної Зірки капітану Чураю вручили без особливої церемонії у Чернівецькому міському військкоматі. А ось вручення за бойові заслуги ордена Червоного Прапора відбулося урочисто, перед строєм особового складу навчального полку і окремого навчального розвідбату, де офіцер служив помічником начальника штабу.
Із листопада 2007 року полковник Віталій Чурай - військовий комісар Волинського облвійськкомату, начальник гарнізону. Про нього добре відгукується перший заступник командувача Західного оперативного командування генерал-майор Юрій Борискін:
- Капітана Чурая призначили до нас на посаду, коли я командував розвідбатом. Знаєте, розвідники - особливі люди, не кожного допускають до свого оточення, приглядаються. Але офіцер відразу знайшов з нами спільну мову. Імпонувало, що не хизувався своїми заслугами. Інші себе рекламують за будь-яких обставин, а він - ні. Має почуття гідності. У Луцьку облвійськком протягом короткого терміну згуртував колектив, навів належний лад. Люди з бажанням зустрічаються з ним, бо знають, вникне в їхню складну ситуацію, дасть слушну пораду, не залишить наодинці з проблемою. А скільки він допоміг дружинам загиблих "афганців" та й не лише їм...
Робить це зі щирою, відкритою душею. Під час нашої розмови дізнався, що завдяки спільній співпраці Віталія Володимировича з головою Волинської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Григорієм Павловичем протягом останніх трьох років десять воїнів-інтернаціоналістів отримали нагороди, до яких їх колись було представлено. А зараз триває пошукова робота зниклого безвісти на тій неоголошеній війні прапорщика Ігоря Бєлокурова. Його мама, Антоніна Василівна, із села Велика Глуша Любешівського району на Волині й досі живе надією. Зараз докладаються зусилля, щоб до посвідчення, яке у неї є, вручили синівську медаль "За відвагу".
Щире ставлення до людей та сумління Віталія Чурая не залишилися поза увагою керівництва держави. Нещодавно відповідно до Указу Президента України офіцера було нагороджено медаллю "За військову службу Україні".
Володимир ЯРЦЕВ
Львів
Газета "Народна Армія"