"Третітй Тост", №6 (414), 2010 рік, березень
   ЗАКОН  УКРАЇНИ
   Про внесення зміни до Закону України
   «Про соціальний захист дітей війни»
   щодо права на стаціонарну медичну допомогу в госпіталях ветеранів війни
    Верховна Рада України постановляє:
   1. Статтю 5 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (2195-15 ) (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 4, ст. 94; 2006 р., №№ 9-11, ст. 96, № 19-20, ст. 166; 2008 р., №№ 5-8, ст. 78) викласти у такій редакції:
   «Стаття 5. Пільги дітям війни
   Дітям війни надаються такі пільги:
   право на переважне залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників;
   використання чергової відпустки в зручний для них час; одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік;
   виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи;
   першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва та городництва;
   безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання;
   право на 25-відсоткову знижку при платі за користування комунальними послугами (газом, електроенергією тощо) у межах середніх норм споживання;
   діти війни, які є інвалідами, мають право на стаціонарну медичну допомогу в госпіталях ветеранів війни та у військово-медичних закладах охорони здоров’я (госпіталях). Госпіталізація проводиться при відповідних показаннях та наявності вільних місць».
   2. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
   
    Президент України В. ЯНУКОВИЧ.
   м. Київ, 16 лютого 2010 року
   № 1891-VI

   
   

   Постанова ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
   Про проголошення 2010 року в Україні Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років
   Український народ спільно з народами-побратимами та світовим співтовариством 9 травня 2010 року святкуватиме 65-у річницю Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні.
   З метою забезпечення достойного увічнення пам’яті загиблих воїнів-визволителів у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, вшанування безсмертного подвигу ветеранів війни, збереження та розвитку славних бойових і трудових традицій Українського народу, посилення патріотичного виховання громадян України, збереження історичної правди та формування загальнонаціональної гордості за славетних захисників Вітчизни Верховна  Рада  України  постановляє:
    Проголосити 2010 рік в Україні Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
   
   Голова  Верховної  Ради  України  В. ЛИТВИН.
    м. Київ, 5 березня 2010 року
   № 1948-VI
 
 
   Рік ветеранів Великої Вітчизняної
   Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про проголошення 2010 року в Україні Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років». Цей документ підтримали 335 народних обранців. Основний акцент при проведенні передбачених ним заходів робитиметься на забезпеченні виконання Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». До речі, на початок 2009 року в Україні проживало понад 2,4 мільйона ветеранів війни.
   Проголошення Року ветеранів Великої Вітчизняної війни стало цілком логічним рішенням. По-перше, вчасно виконано відповідні міжнародні зобов’язання. По-друге, 9 травня відзначатиметься 65 річниця Перемоги над фашистськими загарбниками. Всі заходи, пов’язані з цією датою, матимуть загальнодержавне значення. Країни-переможниці вшановуватимуть пам’ять своїх загиблих воїнів і померлих у мирний час героїв.
   Ухвалення цієї постанови сприятиме достойному увічненню пам’яті загиблих під час Великої Вітчизняної війні воїнів-визволителів і вшануванню безсмертного подвигу учасників війни з нагоди 65-ї річниці Перемоги над фашистськими загарбниками, збереженню і розвитку славних бойових і трудових традицій. Норми цього документу сприятимуть посиленню патріотичного виховання молоді, збереженню історичної правди і формуванню національної гордості за славетних захисників Вітчизни.
    Кабінет Міністрів України має врахувати положення цього документу в діяльності Організаційного комітету з підготовки та відзначення чергової річниці визволення України від фашистських загарбників і Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років. Контроль за виконанням постанови покладено на Комітет Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
   
   Андрій БОНДАРЕНКО.
   
  
Вручення  державних  нагород  України воїнам-інтернаціоналістам
   
Дніпропетровська область
   
   Виконуючий обов’язки голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації В. В. Сергеєв вручив 24 державні нагороди України та урядові відзнаки мешканцям області.    
   Серед нагород, які отримали ветерани, промисловці, лікарі, службовці, правоохоронці, є ордени «За заслуги» ІІІ ступеня, «За мужність» ІІІ ступеня, Данила Галицького, медаль «За працю і звитягу», звання «Заслужений працівник сфери послуг України», «Заслужений працівник охорони здоров’я України», пам’ятна медаль «За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровської області», почесні грамоти та подяки Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністра України.
   Заслужені нагороди отримали: Виноградов Юрій Вікторович — голова Дніпропетровського міського об’єднання ветеранів Афганістану з грудня 1989 року, голова Ревізійної комісії УСВА з жовтня 2009 року; Акопян Сурен Матвійович — голова Бабушкінської районної організації ветеранів Афганістану; Поварчук Тарас Петрович — голова Жовтневої районної організації ветеранів Афганістану; Почтовик Олександр Володимирович — голова первинної організації медичних працівників учасників бойових дій в Афганістані, полковник; Шотов Олег Миколайович — активіст Дніпропетровського міського об’єднання ветеранів Афганістану, службовець обласного військкомату, підполковник у відставці; Мальований Віктор Іванович — голова Кіровської районної організації ветеранів війни, учасник бойових дій в Афганістані.
   — Нагороди, якими сьогодні відзначені кращі фахівці області, — наголосив Віктор Володимирович Сергеєв, — свідчення про вміння регіону працювати в будь-якій фінансово-економічній ситуації. Це приклад молодому поколінню фахівців, як треба працювати в сучасних умовах.
    В області 53 воїнів-інтернаціоналістів отримали чергові військові звання офіцерів запасу. Облвоєнком полковник Ю. Миронов вручив погони полковника Анатолію Власенку, Миколі Зюзіну, Станіславу Михайленку, Ігорю Тяпкіну, Сергію Ніколаєву. Підполковниками стали Яків Ващенко, Микола Мироненко і Сергій Тетерін, майором — Олександр Панченко. Капітанські зірочки тепер на погонах Івана Трищенка, Андрія Здравила, Олександра Марценюка і Олега Нетецького. Серед офіцерів запасу — діти й онуки тих, хто захищав Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни.
   
   Віктор ВОЛОШИН,
   голова ДОО УСВА.
   
Миколаївська область

   Председатель областной государственной администрации Алексей Гаркуша в помещении Николаевского областного союза воинов-интернационалистов и запаса вручил государственные награды ветеранам-«афганцам».
   Согласно Указу Президента Украины за весомый личный вклад в развитие ветеранского движения, решение вопросов социальной защиты и реабилитации ветеранов войны, патриотическое воспитание молодежи, многолетнюю безупречную службу, образцовое выполнение воинского долга медалями «За працю і звитягу» награждены Кравченко Александр Васильевич — председатель Южноукраинской городской организации воинов-интернационалистов и Курендаш Орест Орестович — член Николаевского областного союза воинов-интернационалистов и запаса.
   Губернатор посетил музей, действующий в помещении областного союза. Среди экспонатов — амуниция, образцы оружия, средства связи, предметы быта, побывавшие в горячих точках, фотографии и многое другое. Есть возможность посмотреть видеозаписи с хроникой афганских событий.
   Алексей Николаевич отметил, что руководство и члены областного союза воинов-интернационалистов проводят большую воспитательную и ознакомительную работу со школьниками. По мнению губернатора, эта работа должна стать системной, чтобы современная молодежь знала прошлое своего государства. Ведь забывать опыт истории преступно. Предать забвению печальный опыт Афганской войны — означает пренебречь трагическим уроком истории.
   Воины-«афганцы» честно выполняли свой воинский долг и заслужили, чтобы государство отдало им честь, и не только сегодня, но и повседневно.
   
   Пресс-служба Николаевского областного
союза воинов-интернационалистов и запаса.


 Люди і час
 Під  знаком «афганської» долі

   Олександр Бернацький з покоління «афганців». Того, яке ще вчора не встигло попрощатися з юністю, а нині вже у когорті ветеранів-пенсіонерів. Саме у долі цих людей відбито, здається, усе, що є неповернутим боргом, незавершеним рахунком взятих зобов’язань.
  ЗА ВСЕ ЖИТТЯ й виконання військового обов’язку ветеран Афганістану заслужив від влади обох «історичних» зрізів лише 9 квадратних метрів «общаги».
   — Раніше у мене була більш бійцівська вдача, — розповідає про своє сьогодення Олександр. — Не зоглядівся, куди й поділась юнацька пора. А здавалось, ніби вона була ще вчора. Уже не та чуприна, не ті хвацькі парубоцькі вуса. Залишилися спогади і проблеми, рахунку яким, здається, немає…
   Олександр Миколайович — з корінних шепетівчан. Закінчив школу №3, і, здавалося б, весь розпорядок подальшого життя мали скласти лише трудові сторінки у біографії. Навчався у тодішньому ДТСААФі. Працював на заводі ім. Лепсе. Оскільки у матері був єдиним сином й виховувався без батька, то за тодішнім законодавством його ратна стежка мала б оминути. Та у радянського чинодрала з того приводу були інші міркування: головне — обов’язок.
   Сам Олександр аж ніяк не шкодує, що йому в 1978-му випало одягнути армійську форму. Хоча якби сталося по-іншому, то й доля могла піти, можливо, значно сприятливішою течією.
   Тоді за плечима вже був рік служби у ракетній частині у Стрию, що на Львівщині. Саме повернувся з відпустки. Навіть не встиг зняти «парадку», як всю частину підняли по тривозі. Зібралися усім особовим складом, а куди — невідомо. Це вже у дорозі з’ясували — Афган...
   Десять днів торували шлях до Термеза. Тут про зміни у ратних буднях засвідчила одразу ж інша форма (згодом у ДРА видали «афганку»). В сусідню країну з місією допомоги переправлялися через Аму-Дар’ю на понтонах.
   А далі — шлях на Кабул. Одразу ж потрапили під обстріл. Одного товариша не вберегли: на місце служби прибули із загиблим у кузові автомобіля. По дорозі спіймали двох душманів, і навіть не знали, що з ними робити далі. Це був лише кінець 1979-го — початок 1980 року, тобто ще не почався відлік першого року присутності радянського контингенту в ДРА. Настав перший Новий рік для наших бійців, зокрема й Олександра, в чужій країні…
   У Афганістані він потрапив у ОБМО — окремий батальйон матеріального забезпечення. Був водієм бензовоза і мав завдання доставляти пальне у «гарячі точки» дислокації 40-ї армії.
   Отримав «КрАЗ» вантажністю 8,5 тонни. А заодно й незмінний розклад: заправка, рейд на Кабул, на нафтобазу. А далі — за місцем, вказаним у наказі. За роки служби бував у Джелалабаді, Баграмі, Хості, Баміані, де були аеродроми й частини, всіх назв місць призначення з пальним, яке було чи не найстратегічнішим для них вантажем, нині й не згадати. Заправляли водії бензовозів бронетехніку, «Гради», авіацію. Це була щоденна місія, яка балансувала на межі життя і смерті.
   Як згадує Олександр, їдеш в один бік по цілому мосту, а на зворотньому шляху на тому ж місці — провалля, переправу підірвали душмани. Зазвичай були обстріли, засідки. Словом, жив у передчутті постійної небезпеки, бо ж і бензовоз — своєрідна міна на колесах. Як свідчить статистика Афганської війни, серед втрат наших військ чи не найбільше було саме водіїв, які ставали першою мішенню. Це було видно й по дорогах, обабіч яких виднілись обгорілі автомобілі.
   Хоча колони супроводжували БТРи, БМП та інша техніка, однак від того не було легше. Ще й досі пам’ятає Олександр Миколайович кожен випадок, коли куля прошивала скло «КрАЗа» чи влучала в стійку кабіни або ж у дзеркало. Цілий рік під кулями, обстрілами не всі пережили. Досі в пам’яті ті, хто, як кажуть, сусідив по ліжку, а рідної землі вже не побачив, серед них і бійці, й офіцери.
   Для Олександра Бернацького Афганістан закінчився подякою від комбата, інвалідністю другої групи через контузію й поранення у коліно.
   Зате якою невимовною була радість розпочати 1981 рік поверненням додому. Хоч «переслужив», та в більш спокійній обстановці — будував бараки для офіцерського складу в Кабулі (досі всі мешкали в наметах).
   А ось і рідна Шепетівка. Знову стіни заводу ім. Лепсе. Згодом працював на цукровому комбінаті, де отримав куток у гуртожитку площею 9 квадратних метрів.
   Саме тут Олександр Бернацький усвідомив усю «вдячність» країни за виконаний ним обов’язок. У цьому — у житлі без елементарних зручностей, навіть без опалення, було втілено все, на що спроможне наше суспільство й можновладці до людини з ветеранським званням.
   Й досі Олександр Бернацький мріє про свій, хоч невеличкий, але гідний людини куток. Уже поспіль три десятки років чує лише обіцянки. Зараз «афганець» перебуває на міській квартирній черзі. У Шепетівці він один такий залишився, який не потрапив «у потік». Усі, хто мав отримати житло, мають його. А тут — окопне життя…
   — У коридорі варю їсти, бо в кімнатці дітись ніде, — розповідає про своє життя-буття Олександр Миколайович. — Цим і сусідам створюю незручності. Про ремонт годі й говорити. Майно просто нема куди перенести чи винести. Тулимося з жінкою (до речі, вона теж має інвалідність) у цих дев’яти квадратних метрах й світла, по суті, не бачимо. На зиму навіть нема змоги вікно замінити, бо ніде буде спати.
   Звісно, «афганець» з долею не мириться. Найперше, куди звертається за допомогою, це у спілку ветеранів Афганістану, активним членом якої є сам. Хлопці добиваються на всіх рівнях, щоб вирішити житлову проблему товариша. Допомагають і в лікуванні. Підтримують добрим словом. Віриться ветеранові й не віриться, що зможе пожити по-людськи у своїй законом і державою обіцяній квартирі.
   — Колись мені казали, що раз я на Спаса, 19 серпня, народився, то обов’язково щасливий буду, — з іронією усміхнувся Олександр Миколайович. — Наразі як такого щастя в мене ще не було. Можливо, все ще попереду?
   Що ж, запитання, гідне незакінченого рахунку з неоплачених боргів нашого суспільства перед людьми, які гідно виконували найперший обов’язок, наданий їм країною, — ратний. Й до честі влади будь-якого напряму й ґатунку ліквідувати такі «прогалини» першочергово.
  
   Володимир ПИПИЧ.
  

  Последний бой — он трудный самый
   Днепропетровец Анатолий Хорольский носит в своем теле десятки «афганских» осколков уже тридцать лет
  
   Болтун — находка для шпиона
   О том, что когда-нибудь попадет на настоящую войну, уроженец села Счастливое Запорожской области даже и предположить не мог. О ней только в книжках читал да с мальчишками в нее играл. Вот армия — совсем другое дело. То, что служить Родине — дело почетное, ребят учили с детства. И когда пришло время отдавать ей солдатский долг, как и тысячи его сверстников, посчитал это честью. Никто из них тогда не догадывался, что придется отдавать самое дорогое — жизнь. Правда, Анатолию Хорольскому, как считает сам, повезло больше, чем тысячам других солдат, которых привезли на Родину в цинковых гробах. Он остался жив, хотя и вернулся домой с Афганской войны инвалидом. Как уцелел, до сих пор не понимает. Но часто вспоминает военного врача, который, то ли шутя, то ли всерьез, сказал: «Повезло тебе, солдат». Наверное, потому, что в Счастливом селе родился…
   Армейская служба для восемнадцатилетнего Анатолия началась с Николаевской «учебки». Он добросовестно осваивал мотострелковую науку, поэтому трудностей не боялся. И когда через полгода, в январе 1980-го, за ними приехал генерал, чтобы «купить» для службы на Востоке, ничуть не смутился. Жара, конечно, вещь малоприятная, но служба есть служба. Об Афгане тогда вслух еще не говорили.
   О том, что едет в обещанную генералом «заграницу», Хорольский узнал в Туркмении, в Кушке, куда прибыл вместе с остальными солдатами. Дожидаясь в холодных казармах распоряжений начальства и подтягивавшейся техники, ребята потихоньку начали интересоваться своей дальнейшей судьбой. Кое-какую информацию получали от тех, кто из Афганистана сопровождал колонны в Союз.
   — А воевать там страшно? — спрашивали у очевидцев непонятных пока для них событий. — Правда, что и погибнуть можно?
   — Сами все увидите и поймете, — уклончиво отвечали водители. — Но о том, что всегда надо быть начеку, забывать нельзя. Там даже горы стреляют...
    Почему поначалу было так мало информации, Анатолий поймет, когда закончится его служба. Ему самому несколько раз намекнут о том, что не стоит делиться информацией о происходящем в Афганистане. И это не вызывало недоумения, ведь нам, бывшим советским школьникам, не раз приходилось слышать, что болтун — находка для шпиона.
   Ордена  не падают с неба
   А в чужом краю полным ходом шла война. Там наши безусые мальчишки каждый день смотрели смерти в глаза. Но искренне верили, что их любимая страна поступает правильно, а они помогают ей в светлой интернациональной миссии. Вопросы, ради чего гибнут их товарищи, они будут задавать гораздо позже. Пока же походы, рейды, боевые операции. Под Кандагаром, где возле аэродрома разместилась десантно-штурмовая бригада, в которую вошел и мотострелковый батальон Анатолия, это были привычные дела. Если рассказать обо всех операциях, в которых участвовал наш земляк, книга получиться может. Но чаще всего, глядя на свой орден Красной Звезды, он вспоминает ту, которая для него стала роковой.
    В конце августа БТР под номером 119, где отделением мотострелков командовал Хорольский, сопровождал очередную колонну на Кабул. Стояла такая жара, что двигатель мог заглохнуть в любую минуту. Поэтому, чтобы выполнить важное задание, ребята молились на свой бронетранспортер, как на икону: не раз эта боевая машина прикрывала их от душманских пуль, помогала выбираться из опасных мест.
    Но мятежники устроили нашим солдатам очередную ловушку. Мост, по которому должна была пройти колонна, они буквально забили легковыми и грузовыми машинами. Поняв, что мирным путем с «пробкой» не справиться, Хорольский подчинился приказу сталкивать автомобили с моста бронетранспортером. А противник только этого и ждал. Поэтому, когда БТР приблизился к мосту, по нему открыли огонь из гранатометов. Во время затяжного боя одна из гранат попала прямо в люк смотрового окна командира. От множества осколков, которые мгновенно вонзились в тело, Анатолий потерял сознание.
   Крупные осколки в медсанбате парню вытащили сразу, а те, что помельче, оставили на потом. Сразу врачи старались восстановить позвоночник и перебитый седалищный нерв. Но за два месяца, проведенные в госпитале, и долгое время лечения на гражданке полностью восстановить здоровье так и не удалось. Ступня левой ноги до сих пор не двигается, да и осколки, которые удалять не рискнули, и сейчас в теле живут.
  Поставьте БТР  на постамент!
   С того времени, когда Анатолий Хорольский вернулся из Афганистана, прошло тридцать лет. Двадцать семь из них он работает в цеху по ремонту контрольно-измерительных приборов локомотивного депо Нижнеднепровский узел, что на жилмассиве Северный. Здесь же возглавляет первичную организацию воинов-интернационалистов, член совета «афганской» организации Самарского района. Помогает ветеранскому движению, чем может. А его своей заботой и пониманием вот уже сколько лет поддерживают жена Елена и дочь Татьяна. Одним словом, жизнь, на которую он никогда не жалуется, идет своим чередом.
    Единственная проблема в том, что память никак не отпускает. Вот следом за его бэтээром бегут голодные босоногие бачата, выпрашивая у шурави еду... На посту, в таких же лохмотьях, в немецкой каске и с русским «максимом» — совершенно не понимающий, за кого воюет, афганский дехканин... А это растерянные лица ребят в тот момент, когда до них дошло, что, сбившись с дороги, их мотострелковый отряд оказался в Пакистане, который был настоящим логовом боевиков. Поэтому, в лучшем случае, все они могли оказаться в плену...
   Часто крутятся в голове и детали последнего боя. Несмотря на то, что после взрыва в бэтээре он остался инвалидом, Анатолий Хорольский уверен: от смерти его спасла броня, которая основной удар в том огненном аду все же на себя приняла. Поэтому надеется, что если когда-нибудь решат воздвигнуть памятник военной машине, на постамент обязательно поставят до боли родной БТР.
   Юлия БАБЕНКО.


   Афганистану необходима  лучшая  власть
   Соединённые Штаты и их афганские и натовские союзники продемонстрировали несомненный прогресс в Афганистане в этом году. Продолжающаяся сейчас операция «Марджа», арест муллы Абдула Гани Барадара и двух теневых руководителей Талибана в Пакистане, и недавние непрекращающиеся удары по высшему руководству отделения сети «Аль-Каиды» Хаккани — всё это очевидные шаги в правильном направлении. Но, каким бы ни был достигнутый прогресс, Америка и её союзники не смогут добиться успеха в Афганистане, если успеха не добьётся афганское правительство — а оно движется в неверном направлении. И пока ситуация не изменится, все остальные усилия в конечном итоге будут напрасными, и сегодняшний уровень международного участия в Афганистане не оправдает себя.
   ПРЕЗИДЕНТ США Барак Обама чётко определил цели Америки в Афганистане: лишить «Аль-Каиду» безопасного убежища, разгромить Талибан и помочь силам безопасности страны и правительству «принять на себя основную ответственность за будущее Афганистана». С этой целью Обама начал восемнадцатимесячную войсковую операцию при поддержке других членов НАТО, которая будет продолжаться до начала вывода войск.
   Чтобы достичь этих целей в такое короткое время, НАТО и его афганские партнёры должны решить три масштабные задачи. Во-первых, они должны воевать против Талибана намного успешней, чтобы создать пространство для восстановления и возможных переговоров. Во-вторых, они должны убедить Пакистан начать активное противодействие афганским талибам и отказать им в безопасном убежище и поддержке, которые они сейчас получают в Пакистане. В-третьих, необходимо содействовать появлению легитимного афганского правительства, которое, в отличие от нынешнего правительства, не было бы таким коррумпированным и беспомощным в глазах собственных граждан.
   Поскольку для успеха стратегии НАТО требуется значительный прогресс по каждому из трёх направлений, то даже первые признаки прогресса в военных действиях и в отношениях Пакистана с афганским Талибаном превратятся в ничто, если афганское правительство не сможет укрепить свою легитимность внутри страны. Недавние попытки администрации президента Хамида Карзая ограничить собственную ответственность перед обществом показывают, что афганскому правительству в его нынешнем виде недостаёт либо способности, либо желания эту ответственность нести.
   Как минимум в течение года до выборов в августе 2009 года натовские чиновники признавали, что недовольство простых афганцев массовой коррупцией своего правительства было самым эффективным инструментом вербовки Талибана. И в то же время эти чиновники утверждали, что выборы дадут афганским лидерам однозначный мандат на реформы. Полностью дискредитировавшие себя выборы положили конец этим надеждам.
   Выборы 2009 года изначально уже имели структурные изъяны. Не было списка избирателей, так что избежать фальсификаций было практически невозможно. Органом, уполномоченным проводить голосование, Независимой избирательной комиссией, управляли исключительно люди, назначенные одним кандидатом и приверженные только ему, Хамиду Карзаю.
   Только одна организация — Комиссия по жалобам избирателей — смешанный афгано-международный наблюдательный орган с большинством голосов, подконтрольных представителям, назначенным ООН, сохраняла непредвзятость на протяжении всего процесса. Только присутствие КЖИ, особенно её международных представителей, и надежда на то, что это обеспечит, по крайней мере, хоть какую-то законность выборов, предотвратило перерастание избирательных дебатов в открытый конфликт. При всей сомнительной законной силе этих выборов, при всей спорности их конечных результатов, ситуация была бы куда хуже без присутствия КЖИ.
   После выборов многие надеялись, что Карзай признает необходимость построения более ответственного правительства, способного обеспечить как безопасное будущее Афганистана, так и будущее международной военной и финансовой помощи. В своей известной речи в Лондоне в этом январе Карзай заверял, что достигнет прогресса в борьбе с коррупцией и повышении ответственности правительства. Но, кажется, всё происходит совсем наоборот.
   После той лондонской речи Карзай активно противодействовал усилиям по искоренению должностной коррупции, пытался назначать в свой кабинет полевых командиров, потерпел неудачу в построении гражданского общества, ослабил процесс, нацеленный на увеличение представительства женщин в парламенте. В довершение всего, Карзай издал декрет от 13 февраля, позволяющий ему назначать всех членов Комиссии по жалобам избирателей, мера, явно направленная на усиление патронажной системы и ослабление перспектив оппозиции на будущих выборах, твёрдая демонстрация того, что его администрация и не собирается создавать подотчётное народу правительство.
   НАТО и международное сообщество должны сделать всё возможное, чтобы взрастить в Афганистане правительство, которое будет подотчётно народу на всех уровнях. Хотя правительство Афганистана и не должно быть полностью централизованным, это государство не добьётся успехов, если центральное правительство потерпит неудачу. По этой причине, пока правительство Карзая не изменит курс, то неоправданными будут ни риск жизнями солдат НАТО, ни выделение других дорогостоящих ресурсов на борьбу в Афганистане. Ведь коррупция афганского правительства и дефицит легитимности делают текущий прогресс неустойчивым, а достижение целей НАТО невозможным.
   Карзай волен править своей страной, как ему вздумается, но Америка и её союзники не могут и не должны сохранять нынешний уровень обязательств, если его правительство не сможет упрочить свою репутацию как жизнеспособного партнёра. А пока часы с 18-месячным заводом уже тикают.
   Джейми Ф. Метзл.
  

   Нові  завдання  українських  миротворців
  У зв’язку з переформуванням сил КФОР у Косовому та переходом операції з підтримання миру і стабільності у краї в нову фазу застосування військ, командування сил КФОР здійснило реорганізацію об’єднаних багатонаціональних сил і перерозподіл завдань між контингентами й підрозділами.
ЯК повідомили УНІАН в Управлінні прес-служби Міністерства оборони України, відповідно до нової організаційно-штатної структури український національний миротворчий контингент продовжує виконувати обов’язки в Косовому не як частина спільного українсько-польського батальйону «УкрПолбат», а як окрема структурна одиниця багатонаціональної бойової групи «East».
   До переліку основних завдань, які виконують українські миротворці в цьому балканському краї, а це — здійснення патрулювання, моніторинг ситуації, забезпечення безпеки і свободи пересування на основних дорогах у зоні відповідальності та несення служби на спостережних постах, командування сил КФОР додало ще один важливий пункт — здійснення контролю за перепускним режимом на кордоні з Республікою Македонія. Відтепер військовослужбовці українського миротворчого контингенту цілодобово нестимуть службу на контрольно-перепускному пункті «Блейс» між Косовим і Македонією поблизу населеного пункту Денерал Янкович, що на відстані 50 кілометрів від базового табору українських миротворців «Бреза». До цього тут виконували завдання військовослужбовці польської складової «УкрПолбату».
   До основних обов’язків українських миротворців на КПП з Республікою Македонія входить здійснення контролю за дотриманням вимог і правил перетину кордону персоналом і військовою технікою багатонаціональних сил КФОР у Косовому. Для набуття необхідного досвіду військовослужбовці національного миротворчого контингенту впродовж місяця несли службу на контрольно-перепускному пункті «Блейс» спільно з польськими колегами.
   Прес-служба МО України.


   Память в бронзе, металле и камне
  
   Остров Мужества и Скорби
   Республиканский памятник воинам-интернационалистам «Остров Мужества и Скорби» сооружен в Троицком предместье столицы Беларуси, на острове в излучине реки Свислочь по инициативе Павла Шепотько — руководителя Минского городского клуба воинов запаса «Память».
   Скульптурная группа застывших от горя женщин символизирует всех матерей Беларуси, потерявших своих сыновей. Фигуры женщин окружают Храм Памяти. В руках матерей светильники — символ домашнего огня, светящегося в ночи.
   В основу архитектурного образа памятника положен христианский храм, построенный в XII веке Ефросиньей Полоцкой, почитаемой всеми христианами как заступница белорусского народа. Входы в стилизованную часовню закрыты кованными воротами. Внутри часовни — четыре алтаря с иконами. На стенах — таблички с именами погибших солдат. В центре храма-памятника — святое место, где хранится земля, привезенная матерями с могил сыновей. Там же замурована капсула с землей Афганистана. К этой земле опущены Колокола памяти.
   В комплекс мемориала входит и композиция «Плачущий ангел» в память о воинах, умерших после войны от душевных и физических ран. По периметру острова лежат огромные валуны, на которых высечены названия городов Афганистана, где стояли гарнизоны советских войск.
   Мемориал был открыт 3 августа 1996 года при участии Президента Республики Беларусь А. Г. Лукашенко и освящен Экзархом Всея Беларуси Филаретом.
   Автор мемориального комплекса — скульптор из Днепропетровска Ю. П. Павлов.
  

   Військово-патріотичне виховання
  
   Урок правды
   Общественная организация воинов-интернационалистов «Долг» ОАО «ММК имени Ильича» совместно с Приазовской ассоциацией ветеранов Афганистана провела открытый Урок мужества в школе-лицее № 2.
   — Особенностью встречи стало использование видеопроектора для лучшей визуализации рассказов и воспоминаний «афганцев», а также создание инсталляции на военную тематику, — рассказал председатель ООВИ «Долг» Александр Чепайкин. — Раньше мы привлекали только группу «Набат», руководитель которой Игорь Белобров служил в Афганистане. В этот раз под гитару спели еще воспитанницы спортивно-патриотического клуба «Афганец»: девушки, кроме демонстрации приемов восточных единоборств, решили показать лицеистам и свое вокальное мастерство. Получился замечательный тандем разных поколений. Мы в своей работе стараемся использовать различные методы, чтобы донести подросткам правду о нашем пусть еще и не таком далеком прошлом. Большинство учащейся молодежи мало что знает о героических страницах истории нашей Родины.
   Правда, к чести школы-лицея № 2 стоит отметить замечательный Зал боевой Славы. Ученики практически все здесь сделали своими руками, даже портреты Героев Советского Союза рисовали сами. На других рисунках изображены эпизоды боев по освобождению Мариуполя. Много макетов боевой техники, ландшафтных композиций, которые помогают создавать члены городского военно-исторического клуба.
   — В настоящее время в лицее ведется работа по созданию целого комплекса боевой Славы, — рассказал учитель истории Ярослав Кеде. — Здесь будут представлены материалы не только о Великой Отечественной войне, но и многих локальных войнах, большая экспозиция будет посвящена афганским событиям. А помогает нам в организации строительных работ и реконструкции помещения депутат городского совета Галина Александровна Лихачева.
  
   Пресс-служба ПрАВА.
  

   Ростуть захисники Вітчизни
   За ініціативи та підтримки Київської обласної спілки ветеранів Афганістану, Києво-Святошинського районного відділу освіти, директора Хотівської загальноосвітньої школи-гімназії Наталії Василівни Нерущ у навчально-виховному комплексі відбулися районні змагання з військового багатоборства, присвячені Дню захисника Вітчизни і 21-й річниці виведення військ з Афганістану.
  НАПЕРЕДОДНІ змагань відбувся Урок мужності. Перед учнями виступили представники Української Спілки ветеранів Афганістану і Київської обласної спілки ветеранів Афганістану Ю. Г. Зубко, І. І. Коваль, А. Н. Михайленко, ветерани військової служби — заступник голови районної адміністрації А. С. Лук’янчук, начальник відділу освіти району М. В. Нерущ, ветерани Великої Вітчизняної війни.
   У змаганнях взяли участь команди старшокласників 17 шкіл району. Учні змагалися в піднятті гирі, стрільбі, складанні-розбиранні автомата, підтягуванні поперечині, подоланні смуги перешкод, перетягуванні каната і початковій медичній підготовці. А перемогла команда Михайлівсько-Рубежівської середньої школи.
   Інф. «ТТ».
  

   Весняні старти
   У приміщенні столичного ліцею будівництва та комунального господарства за підтримки Спілки ветеранів Афганістану Святошинського району міста Києва відбувся традиційний відкритий турнір зі стрільби з лука «Київська весна», присвячений Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав. 
   У святковій церемонії відкриття турніру брали участь воїни-«афганці», зокрема член правління Київської міської спілки ветеранів Афганістану М. М. Гончаренко, члени правління Святошинської районної спілки ветеранів Афганістану О. А. Сотніченко, С. А. Ізмаіграїв, В. М. Ковальчук, директор ліцею А. К. Куришко.
    З привітальним словом до учасників змагань звернувся член правління районної спілки ветеранів Афганістану О. А. Сотніченко, побажав безкомпромісної чесної боротьби, а також закликав завжди пам’ятати тих людей, яким довелося у мирний час пройти нелегкий шлях війни, багато з яких не повернулися до рідних домівок живими, а багато хто з них стали інвалідами.
   У турнірі взяли участь не лише кияни, а й гості з областей України, спортсмени із Білорусі та Молдови. Два дні запеклої боротьби збігли дуже швидко.
   Нагороджували переможців воїни-«афганці». Під час урочистого закриття змагань зі словами вдячності за допомогу в проведенні турніру виступив головний суддя змагань І. Л. Пархоменко, який дуже високо оцінив цю допомогу й висловив побажання й надалі співпрацювати з районною спілкою ветеранів Афганістану.
   Призери змагань сфотографувалися з воїнами-«афганцями» під прапорами України і спілки ветеранів Святошинського району (на знімку).
  
   Прес-служба Київської міської спілки
   ветеранів Афганістану.