Марія Опанасівна та Микола Вікторович Рябцеви поєднали свої серця 66 років тому, в буремному 1944-му. Втім, і сьогодні в їхніх очах не згасають вогники любові одне до одного, до людей, що живуть поруч.

- Війна двічі зводила нас, - розповідає Марія Рябцева. - Вперше ми зустрілися з молодим сержантом у 1942-му, коли мені було 17, а йому 19, у Майкопі біля млина. Всі вже знали, що на вокзалі німці. Тому Микола поспішав підірвати млин, щоб він не дістався ворогам. Але зробити цього не встиг - довелося терміново відступати.
Я, звісно ж, забула про ту епізодичну зустріч. А в 1944-му поїхала до сестри в Карабах, у Степанакерт, влаштувалася на роботу в статистичне управління. І якось зайшла до радянського госпіталю, де працювала сестра. Там ми з Миколою зустрілися: він лікувався після складного поранення. З тих пір цей сибіряк ходив-ходив біля мене, та й підійшов упритул до мого серця, надовго захопивши його в полон...
- Те поранення я отримав, коли висаджувався з морським десантом на Малу Землю, - пригадує Микола Вікторович. -Лише встиг підвести голову й побачити в повітрі з десяток ворожих літаків, як мене ніби на гойдалці гойднуло і ... привалило стіною будинку. Коли прийшов до тями, цілу добу повз до місця висадки нашого десанту - і хлопці пізнали мене лише за онучами. Але корабель, який ось-ось відпливав, був заповнений людським вантажем - пораненими. Одне слово, ледве встиг я на нього.
Таких епізодів у пам'яті Миколи Вікторовича чимало. Адже пройшов усю війну, заслужив орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни, а медалей - уже й сам не порахує! По завершенню війни став кадровим військовим.
Символічно, що ось уже півстоліття живуть Рябцеви в Рівному саме на проспекті Миру: адже вони принесли нам ту мирну весну 1945-го.
Вдячні державі за те, що в останні роки суттєво зросла їхня пенсія (Микола Вікторович - інвалід Великої Вітчизняної війни, Марія Опанасівна - її учасник). А міській владі -що виділила для них соціальну працівницю, яка і в квартирі прибрати допоможе, і в магазин сходить. На жаль, Микола Вікторович уже півроку не виходить навіть на балкон: адже в його тілі - безліч осколків, напередодні 65-ї річниці Перемоги вони чомусь так часто нагадують про себе...
У будинку на проспекті Миру, 9 ще кілька років тому проживало дев'ять учасників бойових дій, - нині ж залишився тільки добродій Рябцев. Сім'я цілком поділяє ініціативу Президента про відзначення 65-річчя Перемоги разом із Росією та Білоруссю: адже мають чимало бойових побратимів, листи від яких, щоправда, теж отримують дедалі рідше...

Інна ОМЕЛЯНЧУК

У нинішньому році відзначив ювілей повний кавалер ордена Слави Микола Семенович Фостенко. Він народився 1925 року в селі Підлипному в селянській родині. Отримавши чотирирічну освіту, ще підлітком почав працювати в колгоспі. Пережив страшні часи голодомору - і через сім десятиліть згадує, як почав пухнути з голоду, як збирав гниляччя у полі. Та все ж дивом вижив.
Як і багатьох його ровесників, долю Миколи Семеновича пошматувала війна. Вона розлучила його з батьком, загинула в Підлипному мати, а самого Миколу в березні 1942 року разом з іншими юнаками було мобілізовано на роботу в Німеччину. На щастя, з Конотопського збірного пункту вдалося втекти. Так і поневірявся до визволення Конотопщини від фашистських загарбників. Додому шлях було закрито - окупанти погрожували знищити всю родину.
Через кілька днів після звільнення Підлипного, 17 вересня 1943 року Микола був призваний до лав Радянської Армії. Був розвідником. Про свою участь у війні Микола Семенович розповідає мало, постійно звертаючи увагу юних краєзнавців на те, наскільки страшна річ - війна.
Мабуть, ні для кого не секрет, що сьогодні трапляються люди, які, скажімо так, значно перебільшують свою участь у бойових діях, щедро ділячись барвистими подробицями неіснуючих бойових операцій. Микола Семенович до таких не належить. Зазначає, що не один він воював, всі боронили країну від ненависного ворога, всім повинна бути і повага.
Його бойовий шлях розпочався під містом Жлобін. Потім разом з 1-м Білоруським фронтом визволяв від окупантів Рогачов, Бобруйськ. 25 липня 1944 року форсував Буг, і далі бойовий шлях проліг територією Польщі. У тому ж році розвідник гаубичного артилерійського полку М. Фостенко під жорстоким вогнем виявив ворожу гармату, чотири дзоти і два кулемети противника. І вони були виведені з ладу. Це сприяло наступові радянських воїнів. На грудях нашого земляка засяяв орден Слави третього ступеня.
У січні 1945 року йшли бої на західному березі Вісли. Кулеметний і мінометний вогонь німців притискував бійців до землі. Микола Фостенко пішов у розвідку і повідомив командуванню про місце розташування ворожих вогневих точок. Вони були знищені нашими гаубицями. За цей подвиг єфрейтора Фостенка було нагороджено другим орденом Слави.
Березень 1945 року. Йшли запеклі бої на території фашистської Німеччини. Наш земляк знаходився в штурмовій групі, яка атакувала село Розенгартен. Микола Фостенко першим увірвався в німецьку траншею, знищив трьох гітлерівців, гранатами змусив замовчати кулемет. Фашисти почали відступати. Переслідуючи їх, розвідник був поранений, але не залишив поля бою. За мужність і відвагу М. С. Фостенко одержав орден Слави першого ступеня. Крім цього, Микола Семенович був нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів, медалями "За бойові заслуги" і "За звільнення Варшави" та іншими.
За скупими відповідями на запитання журналіста - військові будні: і одна гвинтівка на кількох бійців, і загибель бойових побратимів, іноді безглузда, іноді невиправдана, і чудовий день 9 травня 1945 року, який М. Фостенко зустрів у госпіталі. Дійшовши до Берліна, був поранений і довго поневірявся по госпіталях.
Після одужання повернувся додому, в Підлипне. Рідна хата зустріла пусткою. Неважко зрозуміти відчай колишнього розвідника, проте незабаром повернувся з фронту брат, з'явилась і власна сім'я, розпочалось мирне життя.
У 1948 році Микола Семенович прийшов працювати на конотопський завод "Червоний металіст". 53 роки пропрацював на цьому підприємстві.
Скромний і чуйний, працелюб із працелюбів, він усі повоєнні літа - у чесній, нелегкій праці. І досі бувалий солдат із сивиною на скронях у трудових клопотах. Ніколи не шукав собі місця теплішого. Бо воно, місце токаря чавуноливарного цеху, завжди було гарячим.
За півстоліття сумлінної праці не нажив колишній розвідник того, що сьогодні окремими спритниками здобувається за місяць, проте не бідував. Ось і сьогодні, відповідаючи на запитання про перспективи нашої держави в завтрашньому дні, коротко говорить: "Треба працювати".

Ігор ЛИСИЙ,
Конотоп Сумської області

Коли на Чернігів опускається ніч і хвилі сну напливають над будинками наче товща води над задраєними люками підводних човнів, Василю Степановичу сниться море. Тоді він ніби знову повертається на Північний флот - молодий, дужий, готовий нищити ворога. Підводний човен Л-20, на якому служив старшина 2-ї статті Василь Острянко, був мінним загороджувачем і завдавав гітлерівцям поразку за поразкою.
Вороги, несучи великі втрати, виставляли на кожен свій транспорт по чотири-п'ять кораблів охорони. Протистояти їм було важко. Та це не ставало перепоною для мужніх північноморців. Досить сказати, що новорічну ніч 1943 року вони відзначили тим, що вийшли у море і торпедували кораблі супротивника.
А один випадок і досі приходить у сни ветерана, огортаючи холодом крижаної купелі.
... Був вересень 1943 року. Л-20 атакував ворожий транспорт і, ухиляючись від бомб, кинутих його охороною, вдарився об непозначену на карті підводну скелю. Через величезну пробоїну в районі виворотки гідроакустичної станції в другий відсік, у якому перебувало 5 чоловіків на чолі з Василем Острянком, ринула вода. Вона надходила швидко і була дуже холодною - всього 2 градуси. Екіпаж кинувся затуляти пробоїну усім, що потрапляло під руку. Потім дав повітря, аби збільшити тиск. Вода стала просочуватися менше. Однак до того часу вона заповнила вже три чверті приміщення, її було до 70-ти тонн.
Втримувати човен на плаву стало неможливо. Командир прийняв рішення прямувати у бік берегового шельфу і залягти на грунт. Це вдалося. Але через велику вагу Л-20 практично рухнув на глибину 110 метрів. Це при тому, що гранична межа його занурення - не більше 100 метрів.
І все ж боротьба за виживання підводного човна продовжувалася. Слід було запустити насос на відкачування води. Це можна було зробити лише відчинивши аварійний клапан у затопленому відсіці на 3-метровій глибині. Причому місця для маневру практично не було - через нагромадження техніки, трубопроводів тощо.
Хлопці по черзі пірнали у крижану воду. Нарешті задумане вдалося. Води стало менше. Все ж небезпека зберігалась. Тому було прийнято рішення перепустити воду з другого відсіку до першого - щоб там теж запрацював насос. Тоді справи підуть швидше. В першому відсіці знаходилося 8 чоловіків. Тепер аварійній ситуації протистояли вже 13 членів екіпажу, які 15 годин надлюдськими зусиллями боролися за виживання. І перемогли.
Новим випробуванням для мужніх моряків стала кесонна хвороба. Та вони здолали і її.
- Це був беспрецедентний випадок - пошкоджений човен самостійно сплив з глибини, вищої від гранично допустимої межі, та в умовах протидії противника повернувся на базу. До історії Військово-морського флоту він увійшов як "Подвиг тринадцяти", - розповідає голова Чернігівського осередку "Всеукраїнської асоціації ветеранів-підводників" Ігор Галутва. - Відважні підводники врятували життя собі, екіпажу і зберегли підводний човен, за що були нагороджені орденами Червоного прапора.
Саме Ігор Григорович, збираючи матеріал для книги про моряків - вихідців з Чернігівщини, розшукав Василя Острянка, якому 10 лютого виповнилося 89 років. Ветеран живе біля племінниці. Після війни, звільнившись у запас, він чесно працював, заслужив ще два ордени Трудового Червоного Прапора. Тільки от години, проведені у крижаній воді, не минули даремно для його здоров'я: відмовили ноги.
Двом підводникам різних поколінь було про що поговорити при зустрічі. Ігор Григорович розповів про свою книгу "Солоний вітер", яка незабаром вийде у світ в одному з чернігівських видавництв. Василь Степанович згадував випадок з пробоїною, що переслідує його у снах все життя.
Навіть будучи обмеженим у русі, колишній підводник завжди охайний, чисто вибритий, у курсі останніх новин та в доброму гуморі. Він багато читає. Якби мав коляску, ще й на прогулянки виїжджав би.
- Добре було б, якби 9 Травня, у день 65-річчя Перемоги, привітавши ветеранів біля Вічного вогню, керівники міста й області прийшли вклонитися і до Василя Острянка, засвідчити, що його подвиг не забуто, - сказав Ігор Галутва. -Учасники бойових дій не очікують особливих почестей. Тільки б пам'ятали...

І НА ВІЙНІ БУВ ЧАС ДЛЯ ТАНЦІВ
Коли почалася війна, я закінчила 8 класів. Місяць рили окопи під Москвою. Потім нас, неповнолітніх, відпустили додому. Я вирішила іти на війну, але у військкоматі категорично відмовили, а у військових частинах зауважували: "Дівчино, тобі до мами треба, а не на фронт". Та якось приїхав до нас офіцер з аеродрому і відразу набрав 30 комсомольців: кого у радисти, кого у телефоністи, а мені сказав, що буду метеорологом. Я тоді навіть не знала, що це таке.
Вечорами нас вчили на курсах, а вдень будували ангари, маскували літаки. Через три місяці зарахували мене до складу метеостанції 833 батальйону аеродромного обслуговування. У 1942 році нас відправили на передову під Великі Луки, де тривали жорстокі бої. Ми давали метеозведення, без яких не міг вилетіти жодний літак, і водночас збирали інформацію для Радінформбюро. На п'ятьох мали одну рушницю, німецька авіація домінувала в повітрі, ішли сильні снігопади. Там мене поранило.
Після Калінінського фронту була Курська дуга, Білорусія. В районі Бобруйська-Мінська Червона армія взяла німців у кільце. Тоді ми обслуговували літаки, які закидали розвідників у тил ворога. Наш аеродром дислокувався за 10 кілометрів від лінії фронту, а я була ще ближче - на точці. Радист передавав мені дані, я розшифровувала їх і наносила на карту. Це було складно робити, адже ефір був повний геббельської пропаганди. Я обслужила 12 вильотів, кілька днів майже не спала. Мене нагородили медаллю "За відвагу".
Воювала також у першому польському винищувальному полку. Ми робили усе, щоб визволити Варшаву. А коли бої стихали, командир віддавав наказ: "Усі на танці!" Танцювали під гармошку. Принагідно зауважу, що після війни я довго листувалася з польськими льотчиками. Зібрала немало документів про бойовий шлях цього полку. Є в моєму альбомі фотографія, де ми біля рейхстагу.
Після війни у Вінниці працювала у другій міській лікарні, вивчилася на медсестру. Займалася волейболом, легкою атлетикою. Мені доручали проводити спартакіади. У нашій команді з волейболу медсестри і лікарі мали розряди, пригадую, у Черкасах ми виграли першість України серед лікарень з цього виду спорту. Двох своїх синів (чоловік, льотчик, загинув молодим) привчила до занять фізкультурою і спортом, дала їм вищу освіту. І тепер у свої 85 щоранку роблю зарядку. Сама себе обхожую, виконую домашню роботу. А якщо у дворі бачу юнаків з цигаркою чи пляшкою пива, не соромлюся зробити їм зауваження і наголосити, що про здоров'я треба дбати змолоду.
Я відчуваю себе потрібною людям. Очолюю комісію в Замостянському районі по роботі з учасниками бойових дій. Також як член координаційної ради при міському голові захищаю права ветеранів, особливо щодо медичного обслуговування. Від міської влади маємо повну підтримку. Частим гостем я була у школах свого району і тепер рада зустрічам з школярами. Якось учням 8 класу розповіла епізоди з свого фронтового життя, просльозилася від теплої зустрічі. Переконана, що треба виховувати патріотів, щоб діти знали справжню історію про Велику Вітчизняну війну.