Про опіку українськими священнослужителями наших миротворців під час
виконання місій в Іраку та на Балканах знають далеко за межами нашої
країни. Зокрема, під час міжнародної міжконфесійної конференції, що
відбулась навесні у Мадриді та учасниками якої були понад 150 капеланів
із 37 країн світу, йшлося й про роботу українських капеланів у
миротворчих місіях.
Тож хто вони, військові капелани, що спонукало їх, нерідко наражаючи себе на небезпеку та негаразди, нести слово Боже до військовослужбовців під час миротворчих місій? Яким був їхній шлях до Христа та які висновки винесли вони із спілкування з нашими солдатами та офіцерами? Ці та інші запитання у розмові зі священиком греко-католицької церкви Теодозієм Івашківим, який був одним із перших військових капеланів, котрі опікувалися нашими миротворцями у Косові.
- Церква та священнослужителі, як і переважна більшість українців, - не сторонні спостерігачі дійсно непростих процесів, що відбуваються нині у світі. Досвід виконання миротворчих завдань в Іраку та на Балканах засвідчує, що військовослужбовці там потребували не лише матеріального забезпечення, а й духовної опіки. Тому і було прийнято рішення разом із миротворчим контингентом відрядити священнослужителя, який би виконував функції військового капелана, сприяв розумінню людьми у погонах моралі, культури тощо. Непросто нести службу, коли тебе оточує ворожнеча між людьми, а ти до того ж до кінця не усвідомлюєш, для чого воюють між собою серби та мусульмани. Але там багато хто зрозумів, що для того, аби не було цієї ворожнечі та війни, потрібне військо, армія, яка будується на любові до Бога.
- Яким виявився початок вашої роботи з військовослужбовцями миротворчого контингенту? Чи довго звикали вони до вашої присутності в їхньому колективі?
- До військового укладу мені особисто не звикати, адже за плечима два роки строкової військової служби. Та на початку миротворчої місії, стоячи осторонь військовослужбовців в аеропорту, дещо вагався, не знав, із чого почати розмову зі своїми новими прихожанами. Тоді прийшли напам'ять слова, сказані Христом: "Не ви вибрали мене, а я вибрав вас". Першою промовою до миротворців була розмова про життя, про ті проблеми, з якими випадає стикатись щоденно. Не знаю, як сприйняла мої слова переважна більшість молодих людей, але вже тоді у мене з'явились перші помічники у майбутній роботі. Серед них насамперед офіцери командної ланки. Зокрема, командир однієї з рот батальйону читав Апостола, один із військовослужбовців завжди надавав допомогу під час богослужінь у каплиці, що була збудована ще до нашого приїзду до базового табору "Бреза".
Вже там, у Косові, не цурався вдягнути військовий однострій, взяти до рук зброю під час виконання навчальних стрільб, разом із бійцями контингенту йшов у патрулювання або ж брав участь у спортивних змаганнях. З прихильністю ставились до нас і місцеві мешканці. Для них ми неодноразово організовували концерти, де звучали українські народні пісні. А під Новий рік, пам'ятаю, мені випало виконувати роль Діда Мороза. Тож головним там, у Косові, були не лекції на релігійні теми, а безпосередня участь у повсякденних справах наших миротворців. Тому із всілякими негараздами військовослужбовці йшли не лише до командирів, а й до військового капелана, виказували найпотаємніше у своєму житті.
А у житті, як відомо, буває всяке. Скажімо, трапилось лихо у родині миротворця - помер хтось із близьких, а йому вночі заступати на патрулювання. Звісно, такий військовослужбовець потребує додаткової уваги. Знаєте, що відповів мені один сержант у такій ситуації? "Мені, отче, - каже, - допомагає Господнє благословення..."
- Серед особового складу нашого миротворчого контингенту, як відомо, були як греко-католики, так і православні. Як вам вдавалось знаходити спільну мову з представниками різних релігійних конфесій?
- Повірте, в нелегких умовах, максимально наближених до бойових, люди починають думати про зовсім інші життєві виміри. До того ж, досвід релігійного примирення людей різних релігійних конфесій у мене вже був. Адже свого часу, коли прийшов на свою першу парафію, село розділилось на дві половини - греко-католиків та православних. Це був непростий період, який нагадував своєрідний театр бойових дій. Тоді й отримав свою першу перемогу - односельці примирились, зуміли у спокійній обстановці вирішити спірні питання, а декотрі із православної громади згодом почали приходити на службу Божу до греко-католицького священика. Це був для мене, як кажуть, перший миротворчий досвід.
- Отче Теодозію, що спонукало вас присвятити себе служінню Господу Богу? З чийого благословення обрали ви шлях до Христа?
- Народився я в селі Лісок на Львівщині. Мати працювала у селі поштаркою, а батько - колгоспним водієм. Ще навчаючись у школі, поставив собі за мету: "Буду священиком"... Батьки та рідні з цього приводу лише жартували: "Який із тебе священик? Голосу нема, ти й співати добре не вмієш". Лише мій дід Михайло, на той час церковний провізор, підтримав мене: "Якщо маєш Бога у серці, то матимеш все необхідне..."
Саме під впливом свого дідуся почав ходити до церкви, а згодом за рекомендацією церковного касира Євгена Герасима став учасником церковного хору. У ті часи відвідування школярем церкви могло мати негативні наслідки і для мене самого, й для батьків. Але досягнення мети, яку поставив перед собою, бажання стати священиком було понад усе. Воно не зникло ні по закінченні професійно-технічного училища у Львові, де отримав фах маляра, ні під час служби у війську.
Військова служба, навпаки, зміцнила віру та бажання присвятити себе служінню Богові, допомогла побачити стосунки у колективі, збагнути їхню сутність, а також стала справжньою перевіркою на людяність та жертовність заради істини. Тому згодом, навчаючись у духовній семінарії, а опісля вже серед сільських парафіян, неодноразово пригадував моменти служби, шукав компроміс у вирішенні найскладніших питань міжконфесійних стосунків.
Коли ж випала нагода поїхати з нашим миротворчим контингентом до Косова, не вагався жодної хвилини. Головним бажанням було не тільки ще раз випробувати себе у вірі, а передусім переконати людей, які їдуть боронити мир, вірити та любити Бога, свого ближнього. Щоб у серці кожного був свій храм Господній. Наскільки це мені вдалося, не берусь судити. Але той факт, що всі наші миротворці повернулись додому живими та неушкодженими, говорить сам за себе.
P.S. Отець Теодозій не розповів про один факт, про який згадував не один миротворець сьомої ротації. Військовий капелан, як і належить духівнику, залишав базовий табір "Бреза" серед останніх, благословивши кожного у дорогу до рідної домівки...
- Церква та священнослужителі, як і переважна більшість українців, - не сторонні спостерігачі дійсно непростих процесів, що відбуваються нині у світі. Досвід виконання миротворчих завдань в Іраку та на Балканах засвідчує, що військовослужбовці там потребували не лише матеріального забезпечення, а й духовної опіки. Тому і було прийнято рішення разом із миротворчим контингентом відрядити священнослужителя, який би виконував функції військового капелана, сприяв розумінню людьми у погонах моралі, культури тощо. Непросто нести службу, коли тебе оточує ворожнеча між людьми, а ти до того ж до кінця не усвідомлюєш, для чого воюють між собою серби та мусульмани. Але там багато хто зрозумів, що для того, аби не було цієї ворожнечі та війни, потрібне військо, армія, яка будується на любові до Бога.
- Яким виявився початок вашої роботи з військовослужбовцями миротворчого контингенту? Чи довго звикали вони до вашої присутності в їхньому колективі?
- До військового укладу мені особисто не звикати, адже за плечима два роки строкової військової служби. Та на початку миротворчої місії, стоячи осторонь військовослужбовців в аеропорту, дещо вагався, не знав, із чого почати розмову зі своїми новими прихожанами. Тоді прийшли напам'ять слова, сказані Христом: "Не ви вибрали мене, а я вибрав вас". Першою промовою до миротворців була розмова про життя, про ті проблеми, з якими випадає стикатись щоденно. Не знаю, як сприйняла мої слова переважна більшість молодих людей, але вже тоді у мене з'явились перші помічники у майбутній роботі. Серед них насамперед офіцери командної ланки. Зокрема, командир однієї з рот батальйону читав Апостола, один із військовослужбовців завжди надавав допомогу під час богослужінь у каплиці, що була збудована ще до нашого приїзду до базового табору "Бреза".
Вже там, у Косові, не цурався вдягнути військовий однострій, взяти до рук зброю під час виконання навчальних стрільб, разом із бійцями контингенту йшов у патрулювання або ж брав участь у спортивних змаганнях. З прихильністю ставились до нас і місцеві мешканці. Для них ми неодноразово організовували концерти, де звучали українські народні пісні. А під Новий рік, пам'ятаю, мені випало виконувати роль Діда Мороза. Тож головним там, у Косові, були не лекції на релігійні теми, а безпосередня участь у повсякденних справах наших миротворців. Тому із всілякими негараздами військовослужбовці йшли не лише до командирів, а й до військового капелана, виказували найпотаємніше у своєму житті.
А у житті, як відомо, буває всяке. Скажімо, трапилось лихо у родині миротворця - помер хтось із близьких, а йому вночі заступати на патрулювання. Звісно, такий військовослужбовець потребує додаткової уваги. Знаєте, що відповів мені один сержант у такій ситуації? "Мені, отче, - каже, - допомагає Господнє благословення..."
- Серед особового складу нашого миротворчого контингенту, як відомо, були як греко-католики, так і православні. Як вам вдавалось знаходити спільну мову з представниками різних релігійних конфесій?
- Повірте, в нелегких умовах, максимально наближених до бойових, люди починають думати про зовсім інші життєві виміри. До того ж, досвід релігійного примирення людей різних релігійних конфесій у мене вже був. Адже свого часу, коли прийшов на свою першу парафію, село розділилось на дві половини - греко-католиків та православних. Це був непростий період, який нагадував своєрідний театр бойових дій. Тоді й отримав свою першу перемогу - односельці примирились, зуміли у спокійній обстановці вирішити спірні питання, а декотрі із православної громади згодом почали приходити на службу Божу до греко-католицького священика. Це був для мене, як кажуть, перший миротворчий досвід.
- Отче Теодозію, що спонукало вас присвятити себе служінню Господу Богу? З чийого благословення обрали ви шлях до Христа?
- Народився я в селі Лісок на Львівщині. Мати працювала у селі поштаркою, а батько - колгоспним водієм. Ще навчаючись у школі, поставив собі за мету: "Буду священиком"... Батьки та рідні з цього приводу лише жартували: "Який із тебе священик? Голосу нема, ти й співати добре не вмієш". Лише мій дід Михайло, на той час церковний провізор, підтримав мене: "Якщо маєш Бога у серці, то матимеш все необхідне..."
Саме під впливом свого дідуся почав ходити до церкви, а згодом за рекомендацією церковного касира Євгена Герасима став учасником церковного хору. У ті часи відвідування школярем церкви могло мати негативні наслідки і для мене самого, й для батьків. Але досягнення мети, яку поставив перед собою, бажання стати священиком було понад усе. Воно не зникло ні по закінченні професійно-технічного училища у Львові, де отримав фах маляра, ні під час служби у війську.
Військова служба, навпаки, зміцнила віру та бажання присвятити себе служінню Богові, допомогла побачити стосунки у колективі, збагнути їхню сутність, а також стала справжньою перевіркою на людяність та жертовність заради істини. Тому згодом, навчаючись у духовній семінарії, а опісля вже серед сільських парафіян, неодноразово пригадував моменти служби, шукав компроміс у вирішенні найскладніших питань міжконфесійних стосунків.
Коли ж випала нагода поїхати з нашим миротворчим контингентом до Косова, не вагався жодної хвилини. Головним бажанням було не тільки ще раз випробувати себе у вірі, а передусім переконати людей, які їдуть боронити мир, вірити та любити Бога, свого ближнього. Щоб у серці кожного був свій храм Господній. Наскільки це мені вдалося, не берусь судити. Але той факт, що всі наші миротворці повернулись додому живими та неушкодженими, говорить сам за себе.
P.S. Отець Теодозій не розповів про один факт, про який згадував не один миротворець сьомої ротації. Військовий капелан, як і належить духівнику, залишав базовий табір "Бреза" серед останніх, благословивши кожного у дорогу до рідної домівки...
Бесіду вів Михайло ГРИНЕВИЧ,
Львів
Львів