Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Підкорення найвищої української гірської вершини присвячувалося 20-й річниці УСВА (Української спілки ветеранів Афганістану), а також пам'яті всіх воїнів-інтернаціоналістів, які не повернулись з тієї війни. На заклик правління відгукнулося дуже багато людей, але більшість з них, на жаль, просто фізично не змогли взяти участь у цій акції:
- У багатьох ветеранів дуже хворі ноги, а батьки загиблих уже в такому віці, що їм і по хаті пересуватись важко, — пояснює Віктор Омелько, голова Івано-Франківської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану, підполковник у відставці. — Тому ми вирішили відібрати дванадцятьох, котрі за всіх наших побратимів зійдуть на цю вершину.
«У військових завжди все гаразд»
Заросляк — це кінець прикарпатської географії. Саме тут знаходиться КП пропуску туристів, які бажають піднятися на Говерлу. Пані Марія, яка того разу чергувала на КПП, стомленим голосом попросила в керівника нашої групи надати їй списки тих, хто йде на гору, довідку про інструктаж з техніки безпеки та кілька інших документів. Та її здивуванню не було меж, коли Віктор Петрович відразу їх надав.
— Та ви ж військові, — промовила вона, прочитавши назву ветеранської організації. — Тоді зрозуміло, що тут усе гаразд.
«Афганці» обрали найважчий з трьох маршрутів. Група вишикувалася в колону, як і водиться серед військових, були призначені головні та замикаючий. Зрозуміло, був у складі й медик Микола Федьків (головний лікар одного з потужних комбінатів Івано-Франківська).
Відповідно до віку та фізичного стану розподілили і вантаж. Крім води і продуктів, несли прапор організації, який «афганці» вирішили встановити на Говерлі на честь свого сходження.
Хоча ця карпатська вершина здіймається на висоту 2060 метрів над рівнем моря і її підкорення не потребує якихось спеціальних альпіністських навичок та спорядження, це дуже популярний туристичний маршрут. Але сходження на Говерлу — завдання не просте. Адже за перепаду висот у кілька сотень метрів може різко змінитися як температура повітря, так і погода загалом. Від спеки в 28 градусів біля підніжжя — до снігу і граду на вершині.
Спочатку дорога пролягала серед густих вікових карпатських смерек. Час від часу стежку перетинали потічки, які вливаються у поки що вузенький Прут.
Перший привал робимо через 20 хвилин маршу на межі між горою і лісом. Відразу ж з'являються й перші «втрати». Медик повідомив про те, що в одного з членів команди
прихопило серце. Та після надання медичної допомоги і короткого відпочинку він категорично відмовляється залишитись унизу. Рішення командира — продовжувати шлях.
А далі йти стає ще важче. Крутий підйом долаємо під спекотним сонцем. Цікаво, що стежок тут наче й немає. Враження таке, що туристичні маршрути пролягають руслом потічків, які під час дощів вимивають каміння.
Між тим направляючі і завдають досить швидкий темп підйому. Навіть я, хоч і звик багато ходити, відчуваю, що витримати такий темп сходження стає дедалі важче. Майже не зупиняючись, хіба лише на мить, аби передати один одному пляшку з водою чи сфотографувати краєвиди, ми піднімаємось до чергового привалу з позначкою 1900 метрів над рівнем моря. У горлі пересохло, здається, що дихання зупиняється. Несподівано до мене підходить Омелько і протягує горнятко з гарячим зеленим чаєм.
— Випий. Стане легше. Ми в Афгані тільки так рятувались у горах. Перевірено. Ніщо інше тут не допоможе, — промовив він. — Тільки пий дрібними ковтками.
І дійсно: раптом десь узялося друге дихання. Проте знову дана команда на рух. Гора стає майже вертикальною, і метр за метром доводиться видиратися з каменя на камінь. Ідемо від позначки до позначки. Піт заливає сонцезахисні окуляри, та зняти їх не можна, бо сонце сліпить очі.
Дорогою пробую вслухатись у розмови «афганців», в їхні спогади про війну, порівняння тих гір і наших. Піднявшись ще на десяток метрів, помічаємо, що в ущелинах навпроти лежить сніг.
— Аж дивно, — згадує Богдан Бабак. — Відчуття таке, що знову повернувся в молодість. Як згадаю, як тоді йшов горами і боявся дихнути, бо там десь з «зеленки» може прилетіти куля.., а ступивши крок убік, можна стати на міну... От і зараз дивлюсь навколо, розумію, що я вдома, та все ж... знову страшно крок убік зробити.
«Кундуз» проти «Баграму»
...Говерла підкоряється якось несподівано. Здається, що до вершини ще йти і йти. Аж раптом — ось вона! Якось різко зникає вся втома і тебе охоплює радість від того, що ти
таки вийшов сюди! Навколо мальовничі краєвиди Карпат. До речі, на весь підйом на Говерлу разом з привалами «афганці» витратили лише годину п'ятдесят хвилин часу...
Урочисте підняття Державного прапора України та прапора Івано-Франківської міської організації УСВА, символічний мітинг і спільна молитва біля тризуба зібрали всіх, хто був тієї миті на вершині. Виявилось, що тут є півсотні туристів з Польщі. Молоді поляки добре знають про війну в Афганістані. Вони охоче фотографувались на тлі українського прапора та прапора ветеранської організації, брали в учасників сходження автографи на пам'ять.
— Нам було дуже цікаво дізнатися, що в Україні є така потужна організація, — говорить Лариса Шепетюк, викладач одного з коледжів містечка Гусятин, що на Тернопільщині. — Думаю, що завдяки прикарпатським «афганцям» ми встановимо контакти з такими осередками в нашій області з метою організації заходів з військово-патріотичного виховання.
Звісно, Говерла не одноразово піддавалася туристичній навалі. Тут побували і дитячі хори, і президентські почти. Однак івано-франківським «афганцям» вдалося стати свого роду першопрохідцями — вони були першими в історії Говерли, хто зіграв тут... товариський футбольний матч.
— Ідея зіграти на Говерлі у футбол виникла в нас якось сама собою, — зазначає Віктор Омелько. — А назви команд «Кундуз» і «Баграм» повернули наших хлопців до тих днів, коли вони стали бойовими побратимами. Ми присвятили цей матч пам'яті тих, хто не повернувся з тієї війни.
Учасники сходження вважають, ця їхня акція не тільки приверне увагу суспільства до проблем тих, хто чесно і віддано служив Батьківщині, але й сприятиме підняттю духу самих ветеранів.
— Мені зараз важко оцінити результат нашого сходження, — підсумував Віктор Омелько. — Приємно було бачити, як люди цікавляться нашими справами, пропонують співпрацю в питаннях військово-патріотичного виховання. Приємно було бачити й те, що наші ветерани охоче ідуть на контакт. Сподіваюсь, що такі акції стануть тепер у нас традиційними.