Під час першої ротації наших миротворців у Ліберії (грудень 2003 року)
там ще тривала громадянська війна. Український вертолітний загін згодом
доповнили групою військових лікарів, адже не могли не насторожити
хвороби, що привозилися попередніми ротаціями миротворців із сусідньої
Сьєрра-Леоне. Тамтешня малярія встояла перед найновішими пігулками.
Хворих на малярію з останніх ротацій із Сьєрра-Леоне відправляли на карантин в інфекційне відділення Головного військового клінічного госпіталю. Приміщення на вісімдесят ліжок не пустували, а лікарі із зацікавленням слухали розповіді про службу на Чорному континенті.
Але повернемося до наших миротворців у Ліберії. Додаткову групу лікарів добирали оперативно. Зі ста чоловік контрактний відразу дали згоду лише дві медичні сестри — сержант медичної служби Інна Сердюк та її колега Валентина Дарчук.
— Чесно кажучи, на поїздку до Африки погодилася спонтанно, — згадує старша медична сестра відділення клініки інфекційних захворювань Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» Інна Сердюк. — Хотілося побачити Ліберію, попрацювати у миротворчій місії, адже такого шансу в житті може й не бути. Звичайно, цікавила й матеріальна сторона відрядження. Щодо інфекційних хвороб не хвилювалася. Начмедом призначили офіцера, якого ми вилікували після Сьєрра-Леоне в нашому відділені. І якщо він знову їхав до Африки, то чого нам боятися?
У підрозділі було 6 чоловік: дві хірургічні медсестри, сестра-анестезист, хірург, анестезіолог та епідеміолог. Заспокоїв і відкинув дурні думки щодо хвороб і спеціальний інструктаж на підготовчих курсах.
Проте зрозуміли, що жити доведеться у спартанських умовах. Це — намети, труднощі з водою. Особливо хвилювало, що саме у період з червня по жовтень у цій тропічній країні триває сезон дощів, під час яких з джунглів вилазять різні комахи, зокрема малярійні. Тож у сумці кожного миротворця обов'язково мали бути пара балонів репелентів (аерозолі) та набір пігулок. Усім іншим загін був забезпечений повністю, тож везти додаткові речі не було потреби.
...Велетенська «Мрія» з вертольотами та пасажирами на борту вилетіла з Гостомеля у дві години ночі і дісталася до африканського континенту за дев'ять годин. Чотири дні, що передбачалися на акліматизацію, довелося просидіти у наметі — розпочався тропічний дощ, що нагадував водоспад. Пересувалися територією табору лише у гумових чоботях. Тож умови роботи можна собі уявити.
У великому білому наметі медпункту була лабораторія, стоматкабінет, дезінфекційне відділення, аптека.
День розпочинався з прийому скарг від миротворців. Хворим вимірювали температуру, пульс, тиск. Лікар особисто перевіряв льотні екіпажі, які приступали для виконання щоденних завдань. Під час контролю льотчиків поруч з лікарем була й медична сестра.
— Перший хворий до мене потрапив з ангіною, — згадує Інна Сердюк. — Знаєте, влітку біля кондиціонера можна запросто підчепити простуду або запалення легенів. Випадки такі дуже часті. Я призначила йому курс антибіотиків і через 5-6 діб він уже стояв у строю.
У вечері лікар-інфекціоніст при вході в їдальню видавав на руки кожному миротворцю білі пігулки. Це був «Ларіам» або «Фанзідар», залежно від того, з якого препарату починалася профілактика малярії. Проте дехто з офіцерів льотного складу інколи нехтував цими засобами запобігання захворюванню. І дарма. Африканський клімат послаблень на прощає.
Перший малярійний хворий до медпункту потрапив уже через місяць. Пілот вертольота близько тижня відчував загальну слабкість, самотужки намагаючись впоратися з нею. Частково це можна пояснити нашою ментальністю.
— Знаєте, він не поспішав до нашого лазарету, адже у разі виявлення хвороби його б автоматично усунули від польотів, а отже, кількість годин нальоту в нього зменшилась би, — відкриває «таємницю» Інна Сердюк.
Перші два дні лікарі спостерігали за його станом, не поспішаючи з діагнозом. Робили аналізи крові в компактній лабораторії лазарету. На жаль, підозра на малярію підтвердилася, й відразу розпочалось інтенсивне лікування. В таких випадках засіб лікування, як правило, хінін. Після двотижневого лікування цим препаратом стан пілота покращився і його виписали у підрозділ, де він приступив до виконання своїх обов'язків. Згодом ще один миротворець-контрактник захворів на малярію. Загалом за чотири місяці таких хворих виявилося чотири.
...Щодо повсякденного побуту, то назвати його різноманітним не можна. За територію табору миротворці намагалися не виходити без потреби. З культурної програми було передбачено відвідування клубної бібліотеки та перегляд телепередач. Інколи можна було послухати місцеве радіо, але надвечір особовий склад нерідко насолоджувався фольклорним співом місцевих аборигенів із племені, що розташувалося поруч з табором миротворців. Словом, екзотики не бракувало.
— Запам'ятався перший виїзд за межі табору до центрального госпіталю у Монровії, — розповідає Інна Сердюк. — Ми везли на консультацію миротворця з підозрою на запалення легенів. Для цього треба було зробити рентгенівський знімок. Головні у цьому госпіталі — військові лікарі з Йорданії. Вони там виконували складні хірургічні втручання. До речі, лікар-йорданець, який нас супроводжував, свого часу навчався у Вінниці. А це вже майже як родич. Він і ознайомив нас з роботою своїх колег.
Здебільшого йорданці лікували місцеве населення. Здивувало, що у палатах, де лежали хворі, не було віконних рам — наслідки громадянської війни. До цього лікарня була доволі цивілізована. Цікаво тут лікували від високої температури: хворим прописували душ Шарко, доки жар не спадав. При цьому ніяких пігулок не передбачалося.
Встигли побачити й саму Монровію, яка вразила злигоднями. Того разу Інна Сердюк прихопила із собою пакетик карамельок, і коли український медичний УАЗик оточили дітлахи та почали сканувати «Юкрайнен, юкрайнен!», випрошуючи подарунки, кулька карамельок вистачило на декілька хвилин.
— Старих людей там не побачиш. До п'ятдесяти років мало хто доживає. СНІД, холера, малярія роблять свою справу, — пояснює моя співрозмовниця.
Місцева влада постійно нагадує населенню, як уникнути небезпечних хвороб. У місті чимало великих мальованих плакатів, на яких дохідливо пояснюється, що слід робити для запобігання таким хворобам. Наприклад, щоб уникнути малярійних комарів, треба спати під москітною сіткою. Після відвідування туалету — мити руки. Африка — континент особливий. Як і його місцеві жителі.
Загалом про Ліберію в Інни Сердюк залишилися добрі спогади. Не відмовилася би ще раз побувати в цій екзотичній, з незвичною флорою і фауною, та одночасно небезпечній африканській країні. Недарма миротворці кажуть, що Африка — це наче океан, що затягує до себе зворотною хвилею.
Але повернемося до наших миротворців у Ліберії. Додаткову групу лікарів добирали оперативно. Зі ста чоловік контрактний відразу дали згоду лише дві медичні сестри — сержант медичної служби Інна Сердюк та її колега Валентина Дарчук.
— Чесно кажучи, на поїздку до Африки погодилася спонтанно, — згадує старша медична сестра відділення клініки інфекційних захворювань Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» Інна Сердюк. — Хотілося побачити Ліберію, попрацювати у миротворчій місії, адже такого шансу в житті може й не бути. Звичайно, цікавила й матеріальна сторона відрядження. Щодо інфекційних хвороб не хвилювалася. Начмедом призначили офіцера, якого ми вилікували після Сьєрра-Леоне в нашому відділені. І якщо він знову їхав до Африки, то чого нам боятися?
У підрозділі було 6 чоловік: дві хірургічні медсестри, сестра-анестезист, хірург, анестезіолог та епідеміолог. Заспокоїв і відкинув дурні думки щодо хвороб і спеціальний інструктаж на підготовчих курсах.
Проте зрозуміли, що жити доведеться у спартанських умовах. Це — намети, труднощі з водою. Особливо хвилювало, що саме у період з червня по жовтень у цій тропічній країні триває сезон дощів, під час яких з джунглів вилазять різні комахи, зокрема малярійні. Тож у сумці кожного миротворця обов'язково мали бути пара балонів репелентів (аерозолі) та набір пігулок. Усім іншим загін був забезпечений повністю, тож везти додаткові речі не було потреби.
...Велетенська «Мрія» з вертольотами та пасажирами на борту вилетіла з Гостомеля у дві години ночі і дісталася до африканського континенту за дев'ять годин. Чотири дні, що передбачалися на акліматизацію, довелося просидіти у наметі — розпочався тропічний дощ, що нагадував водоспад. Пересувалися територією табору лише у гумових чоботях. Тож умови роботи можна собі уявити.
У великому білому наметі медпункту була лабораторія, стоматкабінет, дезінфекційне відділення, аптека.
День розпочинався з прийому скарг від миротворців. Хворим вимірювали температуру, пульс, тиск. Лікар особисто перевіряв льотні екіпажі, які приступали для виконання щоденних завдань. Під час контролю льотчиків поруч з лікарем була й медична сестра.
— Перший хворий до мене потрапив з ангіною, — згадує Інна Сердюк. — Знаєте, влітку біля кондиціонера можна запросто підчепити простуду або запалення легенів. Випадки такі дуже часті. Я призначила йому курс антибіотиків і через 5-6 діб він уже стояв у строю.
У вечері лікар-інфекціоніст при вході в їдальню видавав на руки кожному миротворцю білі пігулки. Це був «Ларіам» або «Фанзідар», залежно від того, з якого препарату починалася профілактика малярії. Проте дехто з офіцерів льотного складу інколи нехтував цими засобами запобігання захворюванню. І дарма. Африканський клімат послаблень на прощає.
Перший малярійний хворий до медпункту потрапив уже через місяць. Пілот вертольота близько тижня відчував загальну слабкість, самотужки намагаючись впоратися з нею. Частково це можна пояснити нашою ментальністю.
— Знаєте, він не поспішав до нашого лазарету, адже у разі виявлення хвороби його б автоматично усунули від польотів, а отже, кількість годин нальоту в нього зменшилась би, — відкриває «таємницю» Інна Сердюк.
Перші два дні лікарі спостерігали за його станом, не поспішаючи з діагнозом. Робили аналізи крові в компактній лабораторії лазарету. На жаль, підозра на малярію підтвердилася, й відразу розпочалось інтенсивне лікування. В таких випадках засіб лікування, як правило, хінін. Після двотижневого лікування цим препаратом стан пілота покращився і його виписали у підрозділ, де він приступив до виконання своїх обов'язків. Згодом ще один миротворець-контрактник захворів на малярію. Загалом за чотири місяці таких хворих виявилося чотири.
...Щодо повсякденного побуту, то назвати його різноманітним не можна. За територію табору миротворці намагалися не виходити без потреби. З культурної програми було передбачено відвідування клубної бібліотеки та перегляд телепередач. Інколи можна було послухати місцеве радіо, але надвечір особовий склад нерідко насолоджувався фольклорним співом місцевих аборигенів із племені, що розташувалося поруч з табором миротворців. Словом, екзотики не бракувало.
— Запам'ятався перший виїзд за межі табору до центрального госпіталю у Монровії, — розповідає Інна Сердюк. — Ми везли на консультацію миротворця з підозрою на запалення легенів. Для цього треба було зробити рентгенівський знімок. Головні у цьому госпіталі — військові лікарі з Йорданії. Вони там виконували складні хірургічні втручання. До речі, лікар-йорданець, який нас супроводжував, свого часу навчався у Вінниці. А це вже майже як родич. Він і ознайомив нас з роботою своїх колег.
Здебільшого йорданці лікували місцеве населення. Здивувало, що у палатах, де лежали хворі, не було віконних рам — наслідки громадянської війни. До цього лікарня була доволі цивілізована. Цікаво тут лікували від високої температури: хворим прописували душ Шарко, доки жар не спадав. При цьому ніяких пігулок не передбачалося.
Встигли побачити й саму Монровію, яка вразила злигоднями. Того разу Інна Сердюк прихопила із собою пакетик карамельок, і коли український медичний УАЗик оточили дітлахи та почали сканувати «Юкрайнен, юкрайнен!», випрошуючи подарунки, кулька карамельок вистачило на декілька хвилин.
— Старих людей там не побачиш. До п'ятдесяти років мало хто доживає. СНІД, холера, малярія роблять свою справу, — пояснює моя співрозмовниця.
Місцева влада постійно нагадує населенню, як уникнути небезпечних хвороб. У місті чимало великих мальованих плакатів, на яких дохідливо пояснюється, що слід робити для запобігання таким хворобам. Наприклад, щоб уникнути малярійних комарів, треба спати під москітною сіткою. Після відвідування туалету — мити руки. Африка — континент особливий. Як і його місцеві жителі.
Загалом про Ліберію в Інни Сердюк залишилися добрі спогади. Не відмовилася би ще раз побувати в цій екзотичній, з незвичною флорою і фауною, та одночасно небезпечній африканській країні. Недарма миротворці кажуть, що Африка — це наче океан, що затягує до себе зворотною хвилею.
Вадим КОВАЛЬОВ