Друга світова війна: коли поставити крапку в історії?
ImageІсторію зазвичай пишуть переможці. А сьогодні ще й екранізують, укарбовуючи до свідомості сучасників погоджені з офіційною політикою пам’яті історичні штампи.
Перу переможених належать лишень мемуари – переважно те, що надається для самовиправдання. Але історія війни – це калейдоскоп казусів, де переможці й переможені набувають нетрадиційно суперечливих оцінок.
Допоки не осмислені всі ці казуси та не враховані усі факти, крапки в історії не поставлено.
Сучасник обох світових війн австрійсько-американський психолог Вільгельм Райх за багато років до катастрофи Другої світової писав: «Відповідальність за війну лежить цілковито на народних масах, позаяк саме вони диспонують усіма необхідними засобами для попередження війни». Народні маси Германії всуціль розділили оцю відповідальність за толерування гітлеризму. Але проблема в іншому…
Коли сотні тисяч гинули у нацистських газових камерах, це безсумнівно було кваліфіковано як злочин проти людства. І за 65 років про це було сказано чимало. Коли такі ж самі сотні тисяч живцем згорали у власних домівках під час килимових бомбардувань авіації «визволителів», це списувалося на сумні закони війни. А під час війни, як говорив Вергілій, «закони мовчать»… Свідчення тому – доля саксонського міста Дрезден.
Image
Наприкінці війни Дрезден, порівняно з іншими містами Німеччини, був острівцем спокою. У місті, де була розташована одна з найвидатніших картинних галерей світу, не було жодного об’єкту військового призначення. Промисловість виробляла переважно цигарки, фарфор та оптику Zeiss (яка далеко не завжди мала військове призначення). Про війну тут нагадували лише десятки тисяч біженців та канонади радянської артилерії, що у середині лютого вела бої у 75 км від околиці міста.
Біженці прибували майже щогодини. Тремтячи від холоду, вони селилися під будь-яким навісом, але тим не менш почувалися у Дрездені майже у небезпеці. Врешті місто стало притулком для майже мільйону цивільних. Ніхто й уявити собі не міг, що за кілька годин вони опиняться заживо похованими під бомбами англо-американської авіації.
13 лютого 1945 року о 22 годині почалося те, що мало назвати просто жахом. Атака з повітря тривала 24 хвилини, вона перетворила місто на суцільний фугасний котел. Спеціальна тактика бомбардувань утворила на поверхні вогняний смерч, температура в епіцентрі якого сягала 1500 °C. Навіть ті, кому знайшлося місце у бомбосховищах, просто задихнулися у кисневій воронці.
Від пожеж люди намагалися врятуватися на відкритих місцевостях, де на них чекала друга хвиля вогняного смерчу, що пронеслася о першій годині ночі. На сей раз у місті навіть не спрацювали сигнали тривоги. В атаці вже брало участь удвічі більше бомбардувальників королівських ВВС класу Avro Lancaster и Mosquito, кожен з яких ніс на борту до 10 тонн авіабомб.
Радянські війська, які увійшли у Дрезден за кілька днів потому, раз-по-раз натикалися у підвалах на оплавлені людські скелети. Крапку в цій вакханалії садизму о 10 ранку поставила третя атака 311 американських бомбардувальників Boeing B 17.
Це був справжній геноцид – десятки тисяч жертв в одну ніч, більшість з яких ніколи не носила військового мундиру. Офіційний звіт по жертвах, складений у березні 1945 року, в інтересах пропагандистської політики союзників нараховував лише 20 тис. загиблих. Але у місті на той час було понад 250 тис. біженців, більшість з яких не встигли зареєструватися, тому справжня кількість жертв може перевищити наслідки бомбардування Хіросіми.
«Солдати – це цифри, якими вирішуються політичні завдання», – говорив Наполеон Бонапарт. Цивільні ж навіть цими «цифрами» не вважаються – наважимося продовжити геніального стратега. Але й політичні завдання часто виглядають не надто прозорими, як у випадку з Дрезденом. Його бомбардування – лише епізод, повний безглуздості й садизму, на які тільки здатні культури, що століттями милувалися Шекспіром і Ґьоте, Байроном і Бахом.
Ніхто не дивується зі злочинів нацизму, вчинених на окупованих територіях. Газові камери та політика «біологічної регуляції» неарійських народів давно засуджені і Нюрнбергом, і громадською думкою в самій післявоєнній Німеччині. А хто і коли засудив злочини переможців, вчинені в зонах окупації – там, куди союзники, здавалося б, мали принести мир та позбавлення від нацизму? Натомість подібні факти досі всіляко замовчуються. Адже переможців, начебто, не судять…
На першому місці серед найбільш аморальних і водночас найбільш замовчуваних проявів військового садизму завжди були сексуальні злочини. Але за Другої світової війни – в епоху Ейнштейна і Моема, Чапліна і Пікассо – масові зґвалтування стали чимось практично унормованим. Як свідчать спогади навіть радянських ветеранів, на території Угорщини, Австрії, а особливо Німеччини сексуальному насильству піддавалися жінки практично всіх вікових груп, що перебувало на межі сексуальних збочень.
Не кращою була ситуація у зоні англо-американської окупації. Але «воєнно-польові» зґвалтування там були не настільки поширені, як серед радянських фронтових частин. Справа не лише у пильнішому ставленні до такого роду злочинів з боку військової прокуратурі союзників, а й у легальному існуванні в англо-американських частинах домів терпимості.
Не останню роль відігравало й матеріальне забезпечення рядового складу союзних військ. У 1945 році відомий американський тижневик The Christian Century цитував одного з начальників воєнної поліції: «Трохи консервів, плитка шоколаду чи шматок мила роблять зґвалтування у спілкуванні з німецькими жінками зайвим…».
Незважаючи на те, що американська армія в 1945 році отримувала від уряду не менше 50 млн. презервативів на місяць, у медичному звіті за перші шість місяців окупації, представленому генералу Ейзенхауеру, наголошувалося, що рівень венеричних захворювань серед місцевого населення виріс у 20 разів порівняно з тим, який було зафіксовано в Німеччині до окупації. Ці дані важко списати лише на злидні воєнного часу.
Image
Скажете, ситуація на східно-азійському театрі була не ліпшою. У порівнянні зі злочинами Квантунської армії у східному Китаї та Кореї політика нацизму на окупованих східноєвропейських територіях видається майже «гуманною». Але люди, які відповідали за терор та асиміляцію на окупованих Японією територіях, давно засуджені, їхніми іменами не називають вулиці у «країні сонця, що сходить» чи флагмани імператорського флоту. Мова наразі про те, що катами мирного населення ставали не лише затавровані переможені, а й переможці – фактично «визволителі».
І хоча переможені залишили по собі переважно викривальні спогади, до деяких фактів етики тої «війни з мораллю» таки варто прислухатися. Приміром, у своїх мемуарах відомий ас Люфтваффе Франц Штіґлер розповів такий епізод. У грудні 1943 року його винищувач Bf-109 наздогнав над Ла-Маншем англійський Boeing-17 Flying Fortress. Останній потрапив під зенітний вогонь під час бомбардування Бремена й одержав серйозні пошкодження, втративши два з чотирьох двигунів. Опинившись на критичній відстані від бомбардувальника, Штіґлер зауважив, що кабіна стрілка залита кров’ю, а решта членів екіпажу відчайдушно намагаються втримати машину в повітрі. Ас не наважився знищити літак, натомість, відсалютувавши екіпажу за мужність, повернувся на базу. Як не дивно, мемуари Штіґлера згодом підтвердив підполковник королівських ВВС Чарльз Браун, який, власне, й пілотував тоді безнадійну «літаючу фортецю».
Отже, єдине, про що так не любить оповідати історія Другої світової війни, так це те, що серед переможців значно частіше траплялися кати, ніж герої, а серед переможених – не лише злодії, а й жертви. І чи може бути у такій війни «День перемоги»? КОГО й над КИМ? Адже будь-яка війна – це безсоромна справа, в якій, за висловом французького есеїста Поля Валері, «люди, що не знають один одного, вбивають один одного заради слави та перемоги тих, хто знається між собою, але один одного не вбиває».
Дмитрий Рыбаков