"Третій Тост", № 18 (426), 2010 рік, вересень
Марш миру у Києві

Час приносить нові традиції. Одна з них – вшанування Миру на планеті Земля. Тож 21 вересня прогресивна світова спільнота відзначила Міжнародний день миру, який ухвалений резолюцією ООН № 55/282 від  7 вересня 2001 року.
Проблема миру як фактора стабільності у державному становленні й  розвитку залишається актуальною і для України. Бо майже в усі роки своєї незалежності нашу країну в гарячих точках планети  представляють миротворці, які ризикують власним  життям у благородній справі підтримки миру, ліквідації проявів тероризму і  агресії. Пошуки стабільних засад внутрішньої та зовнішньої державної політики  все ж  посприяли тому, що в Україні,  незважаючи на всі перипетії     внутріполітичних протистоянь,  не пролилася політична кров «на асфальт».
Бажання  мати мирне небо над головою – основний лейтмотив  проведеного у Києві багатолюдного Маршу миру. Ветерани війни та праці, представники громадських об’єднань, включаючи  молодіжні, відгукнулися на запрошення столичної влади і пройшли маршем від пам’ятника Вічної слави до Меморіалу полеглим в Афганістані (на знімках),  де й відбувся мітинг.
Активну участь у проведеному дійстві взяли представники київських міської та обласної організацій Української Спілки ветеранів Афганістану.
Інф. «ТТ».

Міжнародний день людей похилого віку
14 грудня 1990 року Генеральна Асамблея Організації  Об’єднаних Націй постановила вважати 1 жовтня  Міжнародним днем людей похилого віку,а з 2004 року в України це ще й День ветерана.
Це свято виникло в XX столітті. Спочатку День людей похилого віку стали відзначати в Європі, потім – в Америці, а  наприкінці 80-х – вже в усьому світі. День людей похилого віку святкується з великим розмахом у  скандинавських країнах. Цього дня багато телевізійних  і радіопрограм транслюють передачі з врахуванням смаків літніх людей.
1 жовтня проходять  різні фестивалі, які організовують  асоціації  із захисту  прав людей похилого віку, конференції і конгреси, присвячені їхнім  правам і  ролі у  суспільстві. Громадські організації і фонди проводять  цього дня різноманітні  добродійні  акції.

Воїнам-інтернаціоналістам усіх поколінь

Чимало куп’янчан цього дня були з бойовими  нагородами – ветерани Великої Вітчизняної війни, «афганці», воїни так званих “локальних війн”. Усі  вони зібралися у парку Перемоги на відкриття пам’ятника куп’янчанам – воїнам-інтернаціоналістам усіх часів.
Поряд з центральним монументом Невідомому солдату Великої Вітчизняної війни і  пам’ятником куп’янчанам – учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС  нині постав пам’ятник мужнім воїнам-інтернаціоналістам, які надавали допомогу народам світу в  їхній боротьбі за свободу, за соціальну справедливість. Їх закликали  допомогти народам, що вибиралися з-під ярма поневолення, колоніалізму. Про багатьох з них ми й досі не знали, хоча серед них і  наші земляки. На урочистостях,  присвячених відкриттю пам’ятника, прозвучало і  ім’я Віталія Мотонахи – льотчика-винищувача, який воював у небі Кореї.
Першим підійшов до мікрофону ветеран збройних сил, воїн-інтернаціоналіст Микола Філатов. «Символічно, що на наш мітинг прибули люди різних поколінь. Ось стоять ветерани – учасники Великої Вітчизняної війни, ось дружним строєм стоять брати-«афганці», бачу також і наше юне покоління.  І це символічно.  У травні 1945 року мільйони фронтовиків і трудівників тилу міркували, що війні кінець, й нашим хлопцям вже ніколи і ніде воювати не доведеться. Та історична доля склалася так, що війн вистачило на всі покоління»,  – почав свій виступ Микола Петрович.
Тоді, наприкінці 40-х – на початку 50-х,  Куп’янщина почала повоєнну відбудову, а у світі накопичувалася нова небезпека. Тому чимало вчорашніх фронтовиків не поспішали скинути військову форму. Вони прийшли на допомогу  Китаю, а невдовзі – корейському народу. Бо добро і зло продовжували вести на Землі нестримну боротьбу, до якої включалися все нові й нові покоління.
«Шановні куп’янчани, діти, онуки, які присутні на цьому мітингу,  – звернувся  до присутніх  учасник Великої Вітчизняної війни  Віталій Іванович Костенко. – Вважаю, що ми, ветерани, правильно зробили, виявивши ініціативу щодо створення цього монумента, до якого будуть приходити люди, згадувати воїнів  добрим словом. Пам’ять – це продовження нашої історії, вона у свідомості людей завжди залишається, за цими спогадами пишеться історія правдива, в якій нічого не вигадано. І це повинні пам’ятати і засвоювати наші діти і онуки».
Не відразу імена героїв ставали відомими широкому колу. Про це говорив у своєму виступі ветеран збройних сил Андрій Олександрович Енгельгардт, який чимало років присвятив педагогічній діяльності. Він навів приклади з новітньої історичної літератури, присвяченої локальним війнам.
Про те, як споруджували  пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам у Куп’янську, розповів голова ветеранської організації Леонід Сохоцький.
У відкритті пам’ятника взяли участь заступник міського голови Валерій Любота, перший заступник голови райдержадміністрації Володимир Білозерський, депутат Харківської обласної ради Микола Чехунов, ветерани війни.
За активну участь і сумлінну  працю на спорудженні пам’ятника грамотами виконавчого комітету відзначено будівельників Миколу Донцова, Олександра Кулька, Володимира Лимаря, Ігоря Пилипенка, Олексія Пилипенка.
Цей день залишиться в серцях  представників старшого  покоління – учасників Великої Вітчизняної війни і  продовжувачів їхніх  традицій – воїнів-інтернаціоналістів,  юнаків і дівчат з багатьох навчальних закладів Куп’янська. Наші  традиції  продовжуватимуться  у гідних  справах нових поколінь.

Наш. кор.

Військово-патріотичне виховання
Школа здоров’я і спорту
На славнозвісних водних доріжках Матвіївської затоки у Києві,  де виросло чимало відомих  веслувальників, уже вдвадцяте  відбулися Міжнародні героїко-патріотичні змагання з веслування на байдарках і каное "Пам'ять".
 – Ці змагання  починалися  як данина пам'яті  нашого вихованця Сергія Юхновського, який загинув під час виконання  інтернаціонального обов'язку в Афганістані,  – говорить засновник дитячого оздоровчого клубу "Мала флотилія" ветеран Великої Вітчизняної війни, кандидат медичних наук, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР Всеслав Ковган. – Згодом турнір набув міжнародного статусу. Він проводиться задля збереження пам'яті про тих, хто віддав своє життя за Батьківщину.
Цьогорічні   змагання були присвячені 65-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відбулися вони завдяки сприянню й  підтримці Міністерства оборони України, його  Головного управління виховної та соціально-психологічної роботи ЗС України, громадського об'єднання "Планета сильних", Української Спілки ветеранів Афганістану, Київської міської федерації спортивного веслування на байдарках і  каное та інших небайдужих людей. Приїхали  майже 150 учасників з усіх регіонів України,  команда з білоруського міста Гродно.
На жаль,   останнім часом змагання ці  дедалі частіше опиняються під загрозою зриву. Мало того, унікальні веслувальні бази на Матвіївській затоці існують на межі виживання. Надто вже привабливе розташування у цих спортивних об'єктів. Такий собі райський куточок у самісінькому центрі Києва. Ось він і впав у  око людям від бізнесу, які будь-що намагаються забудувати Труханів острів усілякими нічними клубами, стрип-барами та іншими розважальними закладами.
Всеслав Ковган розповів,  яких зусиль йому коштувало "відбитися" від рейдерських атак. Скільки судових засідань було проведено, аби все ж таки спортивна база далі існувала. До речі, веслування – чи не єдиний вид спорту в нашій країні, займатися яким можна  безплатно.  Від батьків треба лише одне – привести  дитину до спортивної секції.
 – До нас приходять зовсім слабкі дітки. Більшість не в змозі ані підтягнутися на поперечині, ані відтиснутися від підлоги, координації практично немає,  – зауважує тренер дитячого оздоровчого клубу "Мала флотилія" Наталія Бортеньова. Проте вже за два роки, зізнається Наталія Анатоліївна, цих дітей не впізнати. З'являється спортивна постава, м'язи. А найголовніше – діти стають набагато організованішими й  вимогливішими до себе. Ще б пак, адже тренування відбуваються шість разів на тиждень по три-чотири години. І так увесь рік. Узимку веслування замінюють лижні перегони, а влітку діти взагалі живуть на базі. Зрозуміло, що за таких умов на згубний вплив вулиці у юних спортсменів елементарно не залишається часу. Отже, якщо ви хочете "витягти" свою дитину з небажаної компанії, то вам пряма дорога до "Малої флотилії".
На тверде переконання Наталії Бортеньової, веслування – найкорисніший для здоров'я вид спорту.
 – Що потрібно для здоров'я? Сонце, повітря і  вода. Усі ці компоненти є в цьому виді спорту,  – переконує тренер. Проте,  на жаль, цей вид спорту перебуває на межі виживання й існує лише завдяки ентузіастам. І це незважаючи на те, що українські веслувальники на найпрестижніших змаганнях завжди серед фаворитів. Згадаймо лише  олімпійських чемпіонів Юрія Чебана та Інну  Осипенко. З дівчатами у цьому виді спорту взагалі великі проблеми. Сьогодні вони усі мріють бути схожими на ляльку Барбі, і не тільки зовні,  вони намагаються внутрішній світ перебудувати під кумира. Не отримала черговий номер глянцевого журналу – істерика, зламала ніготь – трагедія. А спорт, тим паче веслування – це щоденна напружена праця. І мало хто знайде в собі сили відмовлятися від задоволень задля результату, який потрібно буде досягати в напруженій боротьбі.
Та й відсутність належного фінансування робить свою чорну справу. Більшість спортивного інвентарю у клубах зберігається ще з радянських часів або закуплено на гроші ентузіастів, а часто-густо і самих тренерів. Сьогодні байдарка, на якій можна виступати на змаганнях, коштує близько 3000-3500 євро. То й не дивно, що переважно веслувальні клуби мають лише одну-дві такі "змагальні" байдарки. Решта – залатані-заклеєні тренувальні човни. Ось такі невеселі реалії цього виду спорту, який існує сьогодні не завдяки державній підтримці, а швидше всупереч бажанню деяких ділків якомога скоріше припинити його існування.
Хай там як, а веслування як вид спорту у нас  живе, і  Міжнародні героїко-патріотичні змагання "Пам'ять"  тому підтвердження. Достатньо лише зазирнути в очі дітям, подивитися на їхніх тренерів, які  привезли своїх вихованців за сотні кілометрів, часто на особистому транспорті та за власний кошт, щоб зрозуміти: у цього виду спорту є майбутнє, його потрібно лише підтримати або просто не заважати ентузіастам робити свою корисну справу.
 «Натисни! Ще півкорпусу! Швидше, швидше, ти його дістанеш!» – такі дитячі вигуки порушували  звичну тишу Труханового острова.  Це юні вболівальники підтримували своїх товаришів, які щодуху мчали до фінішу.  Я по-доброму заздрю цим дітям, тому що на моєму шляху не зустрілися такі щирі наставники, як їхні тренери, які б навчили мене перемагати. Перемагати передусім власні вади.

Андрій  ЗАДУБІННИЙ.

Соколята вчаться перемагати
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) провела змагання з  рукопашного  бою  серед вихованців військово-патріотичних клубів і  об’єднань  під назвою “Соколята України».
У змаганнях на реабілітаційній  базі  Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану «Шураві»  взяли участь сто  вихованців  військово-патріотичних клубів  «Патріот» і «Каскад» з Луганської області, «Самсон-Право» з  Хмельницької області, «Захист» з  Олександрії, «Октан» з  Чернігова,  «Вулкан» з Центру  виховання  молоді Черкаської області та первинних осередків  Знам’янського  міського спортивно-технічного клубу Товариства сприяння обороні України Кіровоградської області.
Організатори змагань проводять їх з метою  популяризації серед вихованців  патріотичних і спортивних клубів  занять рукопашним боєм, якісної підготовки юнаків до захисту Батьківщини, до служби в лавах Збройних Сил   України,  фізичного вдосконалення і підвищення  майстерності молодих спортсменів.
Змагання тривали два дні. Переможцям   вручено  нагороди УСВА і Одеської обласної організації ветеранів Афганістану.
Учасники,  суддівський колектив змагань «Соколята України» висловлюють щиру подяку організаторам – заступнику голови Української Спілки ветеранів Афганістану О. І.   Міхнюку, голові Всеукраїнського дитячого об’єднання «Майбутнє України» Г. В.  Мальчину, голові Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану О. П.  Радукану,  персоналу РЦ «Шураві», який узяв на себе усі турботи,  щодо побуту учасників  і проведення змагань.

Кор. «ТТ».

Передплата-2011

Побратиме,  це  наша з тобою газета!
Триває передплата на газету   Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія. 
Газета передплачується в усіх відділеннях поштового зв’язку України.

     Наш індекс – 30224.

     Періодичність виходу – двічі на місяць.

    Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки:

     на місяць – 1,74 грн.,
     на три місяці – 4,62 грн.,
     на шість місяців – 7,59 грн.,
     на рік – 13,98 грн.

Воспоминания авианаводчика
   
   В вечность  ушедший
      
Завершаем  публикацию  воспоминаний  полковника в отставке Бориса Мунтяна о боевых товарищах, героически погибших во время одной из  труднейших  операций Афганской войны  в Панджшерском ущелье. 
   На полпути к столовой Иван первым заметил, что наперерез их  автобусу мчится «уазик». Из правой передней двери  на полкорпуса высунулся Шуреня. Он стремительно выскочил из «уазика» и так же стремительно заскочил в автобус:
  – Все вы уже знаете, что сегодня утром в районе Рухи «духи» подбили два наших вертолёта с десантом на борту. На одном из вертолётов находился Вовка Журенко. Он остался жив, но сильно покалечился. Десантно-штурмовой батальон остался без авианаводчика. Командование приняло решение отправить туда одного из резервных.
Выбор пал на Старокорова, он наиболее опытный из всех находящихся в резерве авианаводчиков.  Извини, Витёк! Обедать некогда. На аэродроме ждут готовые к вылету вертолёты. А в Панджшере тебя ждёт целый батальон. Пересаживайся в «уазик». Заедем в казарму. Возьмём радиостанцию, автомат, вещмешок и сразу же на аэродром. Работать будешь под позывным «Ворон».
   Друзья обнялись на прощание. Витька рукопожатиями попрощался с остальными авианаводчиками. Каждый из них, прощаясь, говорил ему  что-то ободряющее.
Когда Витька с Шуреней прибыли на аэродром, часть вертолётов  с десантом на борту уже взлетела. Остальные молотили винтами воздух, дожидаясь своей очереди. Это был третий по счёту батальон, который вертолётчики в этот день десантировали в Панджшер. Витька с радиостанцией на спине, вещмешком на одном плече и автоматом на другом, подошёл к двери вертолёта. Оттуда выпрыгнули два десантника и помогли ему забраться. Борттехник закрыл дверь, и вертолёт пошёл на взлёт. Звено Ми-8 набрало над аэродромом высоту и, построившись в боевой порядок «правый пеленг», пошло на восток.
Вначале  летели над Чарикарской долиной. Минут через  десять  прошли перевал и вошли в ущелье. Слева и справа от вертолёта громоздились безлесные афганские горы. Некоторые вершины всё ещё были одеты в белые снежные шапки.  Внизу, на дне ущелья, еле просматривалась уходившая далеко на восток серая лента. Это древний Панджшер катил навстречу вертолётам свои мутные воды. Лица десантников посуровели, а руки стали крепче сжимать оружие. Через иллюминаторы они  напряжённо всматривались в горы, словно пытаясь разглядеть затаившуюся там опасность.
   В салоне  раздались резкие гудки, сигнализирующие о начале снижения. Вертолёт  с большой вертикальной скоростью  стал снижаться по спирали. Через несколько минут благополучно приземлились  в центре поля. Здесь же приземлились несколько других вертолётов. Из их открытых дверей выпрыгивали десантники и, согнувшись, отбегали к краю поля. Когда  последний десантник отбегал на безопасное расстояние, двери закрывались, и вертолёт  после короткой пробежки  взмывал в небо. Через несколько минут на его место садился  следующий,  и всё повторялось сначала.
«Хорошо работают! Слаженно, как конвейер!» – подумал Витька, отбегая  от своего вертолёта к краю поля.  К нему подбежал высокий широкоплечий десантник с автоматом в руках и без знаков различия на погонах.
 – Ты, наверное, наш авианаводчик «Ворон»? – проорал он, стараясь перекричать гул  двигателей. Витька утвердительно кивнул головой в ответ.
 – Я командир второго взвода первой роты, старший лейтенант Бычков по прозвищу Бык. С сегодняшнего утра командую ротой. Зовут меня Володя,  – снова прокричал десантник. – Давай твою радиостанцию и следуй за мной.
   Витька охотно отдал радиостанцию.  Бык забросил её за спину,  и они быстрым шагом пошли по направлению к роще, находившейся метрах в трёхстах от края поля. По дороге Бык рассказал, что в роще их ждёт комбат. Там же находится первая рота их десантно-штурмового батальона. Это их батальон десантировался сегодня первым. И ему так не повезло с самого начала операции. В подбитых вертолётах погиб весь первый взвод первой роты вместе со своим взводным и командиром.  Бык вместе с комбатом летели в третьем вертолёте. Сразу после десантирования  они вместе с другими десантниками  извлекли из-под  обломков вертолётов тела погибших  и эвакуировали их теми же вертолётами, на которых сами прилетели. Авианаводчик и ещё несколько десантников, летевших  во втором вертолёте, остались живы, но сильно покалечились. Всех их вместе с погибшими  эвакуировали в  Баграм.  Комбат  с первой ротой  остался дожидаться нового авианаводчика, которого  по его запросу  пообещал быстро прислать руководитель операции.
– Второй и третьей ротам комбат поставил задачу выдвинуться к подножию горы, занять там выгодную позицию и дожидаться нашего прихода. Обе роты уже вышли в заданный район и закрепились там. Теперь нам предстоит совершить ускоренный марш-бросок через всю долину к подножию горы, – закончил Бык свой рассказ и замолчал.
Они  подошли к роще, где в тени деревьев расположилась рота. Ни часовых, ни дозорных Витька не заметил.
    Лежавший под кустом десантник встал и пошёл им навстречу. Это был высокий грузный мужчина  лет под сорок. Он, как и Бык, был без знаков различия на погонах.
 – Старший лейтенант Старокоров, авианаводчик,  – представился Витька и пожал протянутую ему руку.
 – Подполковник Кочкин, комбат,  – в свою очередь  представился десантник. – Можно просто Николай.
   Затем он приказал Быку построить роту.
 – Бойцы! – обратился комбат к десантникам. – Сейчас мы должны  в хорошем темпе  пересечь долину, а это около пяти километров пути, и выйти к подножию вон той горы,  – комбат указал рукой на самую высокую вершину, ещё покрытую снегом. – Там нас ждут вторая и третья роты. Пойдём самым коротким путём. Идти будем в колонну по два, на расстоянии пяти-шести шагов между шеренгами. Во время движения всем быть бдительными и постоянно вести наблюдение за местностью. Не шуметь. Слушать мои команды и выполнять их точно и быстро. Никому не отставать. Отставание – это плен. А вы хорошо знаете, как поступают «духи» с нашим братом, попавшим к ним в плен. С богом, бойцы!
   Рота перестроилась  в походный порядок и  по команде комбата  начала движение. Возглавил колонну Бык. Витька вместе с комбатом шёл в середине строя. Замыкал колонну командир третьего взвода.
«Не мешало бы, конечно, дозор вперёд выслать»,  – подумал Витька, но промолчал.
   Солнце уже давно перевалило за полдень, но было ещё  жарко. Десантники, хорошо отдохнувшие в тени деревьев, шли бодро. Витька  с радиостанцией на спине, вещмешком на одном плече и автоматом на другом  еле поспевал за ними. В начале движения он включил радиостанцию и внимательно прослушивал эфир. Витька так делал всегда, начиная со своей первой операции, ещё в качестве стажёра. Это помогало ему постоянно быть в курсе воздушной обстановки. Вот и сейчас он знал, что возле Рухи продолжается высадка десанта. Несколько звеньев «полосатых» Ми-24  барражировали в их районе, прикрывая десант с воздуха. Где-то в горах шёл бой,  и одно звено «полосатых»  по вызову авианаводчика  ушло в тот район для оказания десантникам авиационной поддержки.
   Впереди, метрах в пятистах по ходу движения колонны, показался большой кишлак. Бык остановился, чтобы получить указания комбата относительно дальнейшего маршрута. Комбат приказал обойти кишлак слева. Колонна начала уходить влево. Однако из  рощи, находившейся  в километре левее кишлака, роту обстреляли из  крупнокалиберного пулемёта. Расстояние было большое, огонь вёлся неприцельный, поэтому обошлось без потерь. Комбат принял решение повернуть обратно и обойти кишлак справа. Метрах в семистах правее кишлака была  невысокая скальная гряда. Оттуда десантников снова обстреляли из пулемётов.
   Витька предложил комбату вызвать звено «полосатых» и с их помощью расчистить путь через скалы. Однако комбат не захотел терять время и приказал не ввязываться в бой.  Перед самым кишлаком простиралось огромное пшеничное поле, большим клином вонзившееся в кишлак. Глиняные дома с плоскими крышами обступали пшеничный клин с трёх сторон. Самый короткий путь лежал через пшеничное поле. Комбат приказал идти напрямик через поле.
«Отличное место для засады,  – подумал Витька. – Будь я «духовским» командиром, то именно здесь и устроил бы засаду».
   Рота уже полностью втянулась на пшеничное поле. Пшеница была густая, сочная и высокая, почти по пояс десантникам. Большие тугие колосья уже наливались зерном.
   Когда последняя шеренга вышла на линию первых домов, капкан захлопнулся.   С крыш домов на них  обрушился шквал автоматного и пулемётного огня. Несколько десантников замертво упали в пшеницу. Остальные залегли и попытались отстреливаться. Противник ещё несколько минут поливал поле свинцом. Затем стрельба прекратилась.
   С крыш  поле просматривалось,  как на ладони. Малейшие шевеления десантников на поле вызывали хорошо видимые колебания пшеницы. Град пуль моментально направлялся в такие места. То тут, то там на поле слышались стоны раненых и предсмертные крики умирающих десантников. Чтобы выжить, надо было лежать,  не шевелясь. Никаких попыток отстреливаться десантники больше не предпринимали.
     При первых же выстрелах  Витька, предполагавший такое развитие событий, моментально упал лицом в пшеницу. Падая, он успел сорвать со спины радиостанцию и бросить  её рядом с собой. Затем  связался с ведущим одного из звеньев «полосатых»,  барражировавших в их районе, сообщил ему своё местонахождение, доложил обстановку и попросил оказать авиационную поддержку.
 –  «Ворон», я 371-й!  Вас понял. Выхожу звеном в ваш район,  – ответил ведущий.
Закончив радиообмен, Витька, чтобы удобнее было наблюдать за воздушным пространством, перевернулся на спину. Сразу же несколько пуль впились ему в правое плечо, правый бок и правое бедро. От сильной боли он потерял сознание.
   Когда  пришёл в сознание,  не сразу сообразил, где  находится. Первое, что  увидел, это высокое голубое небо и клонившееся к закату  солнце. Витька отвёл взгляд немного в сторону и увидел горы. Он сразу всё вспомнил. Снял наушники и прислушался. Стрельбы не было слышно. Только стоны и жуткие крики десантников. И ещё – афганская речь.
   Превозмогая боль,  Витька  через левый бок  медленно перевернулся на грудь, подтянул ноги и, опираясь руками о землю, начал медленно вставать на колени. Когда  голова приподнялась до уровня колосьев, он увидел, что по полю ходят несколько групп «духов» с автоматами на плечах и с тесаками в руках. Обнаружив метрах в пятидесяти от Витьки раненого десантника,  «духи» окружили его и наклонились над ним. Через мгновение над полем разнеслись нечеловеческие крики, полные невыносимой боли, животного ужаса и предсмертной тоски.
«Быка пытают»,  – подумал Витька, и кровь застыла у него в жилах. Он понимал, что его участь будет ещё ужасней. По радиостанции «духи» поймут, что он авианаводчик, и применят к нему самые изощрённые пытки. Витьке вспомнились душманские листовки, в которых за голову авианаводчика было обещано семь миллионов афганей.
«Нет,  – яростно прошептал Витька.  – Такого удовольствия  этим нелюдям  я не доставлю даже мёртвым».
   Он снял с пояса две ручные противопехотные гранаты.  Одну положил рядом, а вторую сунул в рот и зажал зубами. «Вот и решение проблемы,  – с горечью подумал Витька.  – Взрывом разнесёт башку  на мелкие клочья». Вынул гранату изо рта и положил её рядом с первой. Затем медленно прилёг на спину и надел наушники. В наушниках  услышал  голос командира вертолётного звена:
 – «Ворон»! Я 371-й. Нахожусь в вашем районе. На связь… «Ворон»! Я 371-й. На связь.   
«А вот и подарочек для «духов»,  – обрадовался Витька и вышел на связь с командиром звена.
 – 371-й! Я «Ворон». Слушайте меня внимательно и не перебивайте. Попали в засаду. Находимся на пшеничном поле, которое клином вдаётся в 12-ю точку (цифрой 12 на кодированной топографической карте был обозначен кишлак, возле которого рота попала в засаду). По полю ходят «духи» и тесаками расчленяют наших парней. Сейчас я выброшу оранжевый дым. Бейте метров за сорок от дыма в сторону кишлака. Бейте по крышам домов. Там тоже «духи». И пусть не дрогнет у тебя рука, братишка! Как понял, 371-й?
 – «Ворон»! Я 371-й. Вас понял. Поле наблюдаю. Готов атаковать. Выбрасывай дым, братишка!
   Собрав последние силы, Витька выдернул кольцо и  левой рукой  зашвырнул дымовую шашку метров на семь впереди себя. Густое облако оранжевого дыма взвилось над полем.
   Находившиеся на крышах «духи»  открыли пулемётный огонь по тому месту, откуда поднимался  дым. Затем, сообразив, перенесли огонь дальше. Несколько пуль попали Витьке в голову, в шею, в грудь.
   А через несколько мгновений 371-й уже атаковал цель. Он хорошо видел бежавших по полю к кишлаку и лежавших на плоских крышах «духов». Ураган огня  вместе с проклятиями обрушил он на врага. За ним 372-й, 373-й, 374-й. Затем снова 371-й.  В течение получаса крутили вертолётчики кровавую карусель над пшеничным полем и над кишлаком. «Ворон» больше не выходил на связь и не корректировал  огонь. Вертолётчики хорошо понимали, что это значит.
   Ни один «дух» не ушёл от  возмездия. Витька победил! Только радости и удовлетворения от этой победы он уже не испытал. Он  неподвижно лежал на пшеничном поле с открытыми глазами,  словно всматриваясь в голубое  афганское небо, так похожее на  родное киевское.
  
    Борис МУНТЯН,
    участник боевых действий в Афганистане, полковник в отставке.


Память в бронзе, металле и камне
Символ воинской доблести
Монумент воинской доблести возведен в составе Мемориального комплекса   воинов-кыргызстанцев – участников войн и боевых действий в парке Победы Бишкека в 2004 году.
Высота  монумента – 48 метров,  на  нем есть  надпись со словами чешского писателя Юлиуса Фучека: «Люди, будьте бдительны!». Три опоры-пилона символизируют три главных принципа Кыргызской Республики:  независимость, демократию и национальное согласие. В центре монумента – табличка с надписью: «Вера. Память. Скорбь». В ночное время сооружение  издалека напоминает маяк, так как внутри установлен мерцающий прожектор. В состав единого  комплекса, кроме монумента,  также входят амфитеатр, эстрада, декоративная арка и концертная  площадка.  Общая площадь мемориального комплекса – около одного гектара.
Авторы – творческая мастерская архитектора А. М. Незурина.

Відроджена святиня
Знову височіє над Львовом
Зруйнований вандалами семиметровий хрест, встановлений у 1990 році воїнами-«афганцями» Львівщини на честь загиблих бойових побратимів, знову височіє над однією з найвищих природних точок Львова – Лисою горою.
 Активісти Львівської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану разом із працівниками одного з місцевих підприємств відновили цей пам’ятний знак. Відтепер пам’ятка навіть вища, аніж до її руйнування невідомими зловмисниками.
Пам’ятник воїнам-«афганцям» — хрест заввишки  7,6 метра на Лисій горі  у парку Знесіння  невідомі намагалися зрізати ймовірно у ніч на 24 серпня. За словами голови ЛОО УСВА Михайла Магеровського, про випадок одразу проінформували правоохоронців і  органи влади. Слідча група, що працювала на місці злочину,  встановила, що хрест було підпиляно «болгаркою», яка працювала від аккумулятора, адже місце зрізу дуже рівне. Поки що остаточних висновків немає, однак самі «афганці» припускають, що святиню хотіли поцупити на металобрухт. Хрест виготовлено з нержавіючої сталі,  важить він  чимало – для  встановлення знадобилися зусилля  20 чоловіків.
 – Добре, що знайшлися люди, які  допомогли поновити пам’ятку,  – розповів Михайло Львович. – Адже якби зловмисникам вдалася їх лиха справа, то відновити хрест було б складно. Він також додав, що пам’ятний знак на пагорбі віднині  пильнуватимуть, аби не допустити подібного випадку у майбутньому.
 – Можеш не любити «афганців», не поважати політики Радянського Союзу, але підняти руку на християнський символ – це справжнє дикунство, – наголосив  Михайло Магеровський.
Голова Львівської обласної організації УСВА  також повідомив, що представники духовенства здійснили  повторне освячення відновленого хреста.

Ігор МОСЕЙЧЕНОК,
керівник прес-служби ЛОО УСВА.

Из поэтического блокнота

«Забыть на время о войне…»
                                      
«Грачи»

                      Однополчанам  А. Шаповалову, В. Рябинину, Герою Советского Союза  А. Руцкому посвящаю

На взлетной знойной полосе
Приказа ждет звено «грачей».
А под крылом гирляндой в ряд
ОДАБы с блоками висят.

Из Пакистана караван
Военный груз везет в Афган.
«Добыча» ждет «грачей» в горах,
Но есть и «Стингер» у душман.

Пилоты азбуку войны
Кровью и потом всю прочли.
Живой мишенью для врага
Орлы не будут. Знай ребят!

Парадным строем на войне
«Грачи» не вылетают.
Ведущий – меч, ведомый – щит,
Закон войны – все знают.

Ракета взвилась до небес –
Звена «грачей» растаял след.
Режим молчанья у «грачей»,
Пока в горах не сыщут цель.

«Охотой» заняты они,
В горах непросто цель найти.
Горной тропой идет караван,
Сколько смертей везет он нам?

«Сто пять, прикрой!» – кричит эфир.
Ведущий «Су» свалился вниз.
Атака – «розочка ветров»,
ОДАБы цель накрыли в срок.

Чтоб «Стингер» им не навредил,
«Ика» ловушки ставит щит.
Второй удар – ракетный залп,
Горит, взрываясь, караван.

Работу сделали «грачи»,
Звеном на солнышко ушли.
Звено вернулось без потерь,
А караван дотла сгорел.

А на земле их ждет родня –
Надежных технарей семья.
Мой техник машет мне рукой,
Он рад, что все пришли домой.

Комбезы мокры, как и шлемы,
Глаза пилотов горят боем.
Прижаться б к матушке-Земле,
Заснуть спокойно б на траве…

Заснуть спокойно на траве,
Забыть на время о войне.
Забыть на время о войне –
Такое пусть не снится и во сне…
                

                          «Восьмерка»

                                     Вертолетчикам А. Молодцову, А. Корневу посвящаю

Фейерверком трассеров
Горят небеса,
Огрызается зло
Под скалой ДШК.

На «восьмерке» лечу
Сквозь заслон из свинца,
В охраненьи моем –
Два ершистых «Шмеля».

На борту у меня –
Восемнадцать ребят,
Тех, что славу десанта
Несут на плечах.

А в планшете есть карта,
На ней – наш маршрут
И конечная точка,
Где и выбросим «груз».

Кто сказал, что «восьмерка»
Покрыта  броней?!
У «восьмерки» броня –
Экипажа сердца.

Прижимаюсь к скале –
Правый бок под огнем.
Ах, «Шмели», молодцы –
Нас прикрыли собой!

Ухожу от обстрела,
Сменив эшелон.
Камнем падаю вниз,
Птицей в небо взмываю!

Проскочить! Не упасть!
Не сгореть на земле.
И вернуться, вернуться
На базу живыми!

Все!.Ущелье прошли,
А за ним тот лесок…
Выметайся, «братва»,
Всех живыми довез!

Николай МАНТУЛЕНКО,
участник боевых действий, военный летчик 1-го класса, гвардии подполковник в отставке.


Цей  вірш я написав після  події, свідком якої був у 1987 році.  Можливо, хтось із читачів  пригадає і  розповість подробиці польоту й  позаштатного приземлення вертольота у Кабульському аеропорту. Я спостерігав за цим, очікуючи літак на Шинданд. Ліва опора Мі-8 була як ножем під корінь зрізана,  і хлопці тоді на совість попрацювали, щоб не розбити машину.

Дві битви за один політ

Аеродром "Кабул". Весна.
Хвилини відпочинку.
Мулли молитва голосна
Вривається в будинки.

Службове рондо до кінця
Вже добіга помалу.
Нема ні звіра, ні ловця...
Війни – як не бувало.

Я так любив хвилини ці.
У вишині – ні хмари.
Ширяють тільки горобці
Та вертольотів пара.

Та щож один так низько йде?
Неначе п'яний тоне.
Його ведучий вже он де –
По смузі вітер гонить.

І я примружився на мить:
(О! Як же сонце сяє!)
Та він... поранений летить.
Шасі в нього немає.

Турбін розстріляних виття,
Машина вередує.
Такий політ на все життя
Кошмари гарантує.

Пілоти, начебто, не з тих,
Кого не любить небо.
Двигун дотягне до своїх,
Та ще ж і сісти треба.

Вже майже скінчився політ –
Страшний вояж у гори,
Тепер спирався вертоліт
Лише на дві опори.

Лягає зраненим бортом,
Неначе спати буде.
Не можна! Бо черкне гвинтом –
Розтрощить за секунди.

Із пекла вирвався, вцілів,
Не впав під лезо бритви.
Тепер триває на землі
За їх спасіння битва.

Для когось – гори у красі,
Комусь – весна столична,
Комусь – життя на терези
Покладено публічно.

Несли усе: важке, тверде,
Під "хворий" бік мостили.
Готово! Більше не веде.
Саджайте гвинтокрила.

І знову тиша,  і весна,
Та горобці на лузі.
Не вірилось, що йде війна,
Та ось вона, на смузі.

Мені, як свідкові, щемить,
Хоч я там був стороннім:
Саджали хлопці вертоліт
На плечі і долоні.

Ігор РУБЦОВ,
учасник бойових дій в Афганістані.