Авторитет як показник професійності..Одразу за військовими, які беруть участь в операції під проводом ISAF, до Афганістану потягнулися представники великого та середнього бізнесу. При цьому левову частку іноземних бізнес-структур становлять американські фірми. Активними учасниками відновлення Афганістану залишаються й Росія, Казахстан, Туркменістан, Киргизія. Також тут втілюють свої проекти військово-цивільного співробітництва представники Прибалтики, Кавказу, Вірменії, Грузії та Азербайджану.
Проекти спотикання
Іноземні фірми пропонують будь-які варіанти: від побудови мостів і доріг до створення об'єктів енергетики та водопостачання. Але в Чагчарані, окрім відновлення аеродрому та будівництва трикілометрової дороги від нього до резиденції губернатора, а також капітального ремонту мосту через річку Гаріруд, справа далі не рухається. Намагання литовців побудувати дитячий будинок теж поки не знайшли втілення у життя. Схоже, згадані проекти знаходяться в очікуванні американських інвестицій у три мільярди доларів на розробку тутешніх родовищ вугілля та розвиток інфраструктури.
Проте, як це реально здійснюватиметься, поки що важко уявити. Адже уклад життя місцевого населення тісно переплітається з релігією та національними звичаями, що, своєю чергою, стримує втілення подібних проектів. Узяти, наприклад, енергетику. Майже всі населені пункти розміщені на плато або поблизу водоймищ. Здається, побудова в таких місцях ГЕС вирішить проблему. Але встановлення гребель підніме рівень води та створить необхідність відселення людей. Хто на це погодиться? Жоден мулла не дасть дозволу цього зробити, адже мусульманин ніколи не дозволить затопити могили своїх предків. Тому ввечері в Чагчарані й досі мирно гурчать дизельні генератори китайського та корейського виробництва. Місцеві умільці пристосувалися робити власні гідроелектростанції з двохсотлітрових бочок та генератора від "Москвича" ще радянського виробництва, які крутяться на центральній річці Чагчарану Гаріруд.
На погляд наших миротворців найбільш оптимальним варіантом для вирішення енергетичних проблем, враховуючи географічне розташування та кліматичні умови, був би розвиток вітроенергетики. Україна, маючи власне виробництво вітрогенераторів, могла б взяти участь у реалізації таких проектів. Але їхня поява, схоже, може створити конкуренцію постачальникам у провінцію дизельних генераторів. Натомість українські миротворці одразу запропонували ідею заміни коштовного пального для генераторів на альтернативне паливо, яке можна виробляти з рапсу. Але це, як вважають місцеві керівники, також завдасть труднощів налагодженому бізнесу поставок пального з НПЗ, що у Гераті.
Розвивати сільське господарство також важко. Мандарини, персики та абрикоси у тутешніх місцях не вирощуються, хоча на півдні провінції можна побачити карликові абрикоси. А взагалі тут височіють лише тополі. Тож провінція й досі залишається без електроенергії, доріг та інфраструктури. Іноді можна спостерігати КамАЗи, Урали та ЗіЛи, що в'яло рухаються розбитою дорогою, доставляючи продукти та мішки з борошном. Єдина надія - на відновлення аеродрому, про який згадувалося, що значно спростить ресурсне постачання до столиці цієї провінції навіть узимку, коли життя завмирає від бездоріжжя.
Найдорожчий подарунок
А чи варто казати, чим є Коран для мусульманина? Це, якщо можна так висловитися, фундамент, на якому будується все його життя. Але як були здивовані наші офіцери, коли дізналися, що на весь кишлак можна знайти лише дві-три священні книги. З чим це пов'язано, уточнювати не стали, можливо, з бідністю. Тож українські миротворці за допомогою Управління євроінтеграції Генерального штабу ЗС України передали до мечеті в Чагчарані 15 Коранів. Відтоді авторитет наших військових серед представників місцевого духовенства значно виріс. У відповідь українці від багатьох місцевих жителів почули: "За все життя це найдорожчий для нас подарунок".
- Добре пам'ятаю розмову з муллою, під час якої той попросив допомогти збудувати мечеть та додав: "Ми будемо за вас молитися, щоб ви повернулися додому живими та здоровими", - пригадує полковник Олександр Апполонов. – У його словах відчувалася прихильність до нас. Порівняно з інформацією з інших провінцій, ставлення до нас було дуже дружнє. За час нашого перебування, за винятком деяких висловів проти присутності військових та інших спроб організації протестів, відвертих провокацій щодо нашого контингенту не було.
Щоправда, про загибель литовського військовослужбовця у травні 2008 року не забули і досі. Тоді у місцевій пресі поширилася інформація про те, що американський солдат пристрілював снайперську гвинтівку по Корану. Невдоволення у Чагчарані перейшло у масові обурення - розгніваний натовп прийшов до табору. Начебто стріляли у повітря, але в результаті загинули шестеро афганців та сержант литовської групи, який отримав смертельні поранення у шию. На тому місці встановлено меморіальну дошку. Цей інцидент залишається єдиним подібним випадком за п'ять років перебування литовської групи з реконструкції в провінції Гор. В інших афганських районах ця статистика значно сумніша.
А щодо мечеті, то створити її вирішили шляхом переобладнання старого глинобитного будинку. Український офіцер запропонував представникам місцевого духовенства декілька варіантів проекту. Проте будувати мечеть у найбіднішій провінції Афганістану виявилося непростим завданням, оскільки основний матеріал для перекриття даху - ліс - тут занадто дорогий, навіть за європейськими цінами. Наприклад, гілка тополі завдовжки 4-6 метрів, діаметром 10-15 сантиметрів у Чагчарані коштує 20 доларів, тоді як місячний дохід місцевих мешканців становить 5 доларів. У цій складній ситуації не залишилися осторонь данські колеги, які швидко узгодили ресурсні питання зі своїм керівництвом в Копенгагені. Тож через деякий час чагчаранці вже мали можливість відвідувати нову мечеть...
А ще якось до українських миротворців прийшов молодий чагчаранець на ім'я Шахаб і попросив командира навчити його російської. При цьому одразу пояснив, що добре знає англійську, пушту, фарсі та вміє читати арабською. Проте з російською - проблема. Вислухавши цього дев'ятнадцятирічного місцевого поліглота, командир погодився, але за умови, що той навчить його фарсі, яка розповсюджена в Чагчарані.
- Шахабу треба віддати належне, адже такого цілеспрямованого юнака там рідко зустрінеш. Він наймолодший у бідній родині, його батько ніколи не воював, а інші брати повністю присвятили себе релігії. Після десятого класу хлопець залишився працювати в школі, де викладав англійську, математику, географію та біологію. До табору ходив навіть тоді, коли всюди був сніг та тріщав 25-градусний мороз, а з його розідраних чобіт стирчали пальці. В руках він завжди тримав різні книги. Наші офіцери, як могли, допомогли йому з одягом, - згадує полковник Олександр Апполонов.
Коли наші офіцери показували Шахабу в Інтернеті мечеті, які є в Україні, той не міг повірити, що в європейській країні таке можливо. До речі, у День незалежності України Шахаб привітав українців. Писав українською. Відповідь отримав на фарсі.
Добрим другом наших миротворців став і 50-річний Набі. Свого часу він закінчив харківську школу міліції. Його родина залишилася в Кабулі, а Набі направили реконструювати провінцію Гор.
Випадково українці познайомилися з журналістом Ісмаілом, який працює у місцевій газеті. Він, до слова, колишній випускник Київського національного університету. Ісмаілу 60 років. Він з душевністю згадував Київ, особливо Дніпро.
Про цих людей можна говорити багато, але, як зауважує полковник Олександр Апполонов, переглядаючи їхні фотографії, їх стає дуже шкода, адже вони, на жаль, стали заручниками ситуації.
Тихо там, де ми є
Афганцям і справді треба поспівчувати. Їхнє ставлення до життя дуже відрізняється від нашого. Дітям до п'яти років навіть імена не дають: Аллах дав - Аллах узяв. Якщо запитати, коли в дитини день народження - вам не дадуть відповідь, бо не знають. Зате добре знають, коли день народження у Аллаха.
Завоювати довіру місцевих жителів непросто. Провінція розташована у центрі країни, тому залишається осторонь рухливого життя у прикордонних смугах. На заході Афганістану Іран має підтримку місцевого населення, адже мусульманство, спільна мова та культура не дають провести між афганцем та іранцем розмежувальну лінію. Так само з Узбекистаном та Таджикистаном, які вкладають гроші в Афганістан на півночі. Пакистан - на сході і на півдні. А в центрі країни практично змішалися пуштуни, хазарейці, узбеки та таджики, яких, до речі, найбільше у провінції Гор. Тому тутешній мусульманин, який має свій невеличкий бізнес або магазин та возить шовк і килими з Саудівської Аравії, добре поміркує перед тим, як відкрити спільний бізнес з європейцем - адже "чужак" таким і залишиться, скільки би добра він не зробив.
Присутність українських військових в Афганістані надає безцінний досвід участі у подібних операціях. На сьогодні українські сапери, офіцери СІМІС та військові лікарі дуже вигідно позиціонують військово-цивільну співпрацю в провінції Гор, що створює нам серйозний авторитет. Залишається сподіватися, що Україна у найближчому майбутньому докладе зусиль і в іншому напрямку та продемонструє готовність зайняти нішу в економічних проектах Афганістану. Адже реконструкція тутешніх провінцій - це не менш серйозна справа.
Іноземні фірми пропонують будь-які варіанти: від побудови мостів і доріг до створення об'єктів енергетики та водопостачання. Але в Чагчарані, окрім відновлення аеродрому та будівництва трикілометрової дороги від нього до резиденції губернатора, а також капітального ремонту мосту через річку Гаріруд, справа далі не рухається. Намагання литовців побудувати дитячий будинок теж поки не знайшли втілення у життя. Схоже, згадані проекти знаходяться в очікуванні американських інвестицій у три мільярди доларів на розробку тутешніх родовищ вугілля та розвиток інфраструктури.
Проте, як це реально здійснюватиметься, поки що важко уявити. Адже уклад життя місцевого населення тісно переплітається з релігією та національними звичаями, що, своєю чергою, стримує втілення подібних проектів. Узяти, наприклад, енергетику. Майже всі населені пункти розміщені на плато або поблизу водоймищ. Здається, побудова в таких місцях ГЕС вирішить проблему. Але встановлення гребель підніме рівень води та створить необхідність відселення людей. Хто на це погодиться? Жоден мулла не дасть дозволу цього зробити, адже мусульманин ніколи не дозволить затопити могили своїх предків. Тому ввечері в Чагчарані й досі мирно гурчать дизельні генератори китайського та корейського виробництва. Місцеві умільці пристосувалися робити власні гідроелектростанції з двохсотлітрових бочок та генератора від "Москвича" ще радянського виробництва, які крутяться на центральній річці Чагчарану Гаріруд.
На погляд наших миротворців найбільш оптимальним варіантом для вирішення енергетичних проблем, враховуючи географічне розташування та кліматичні умови, був би розвиток вітроенергетики. Україна, маючи власне виробництво вітрогенераторів, могла б взяти участь у реалізації таких проектів. Але їхня поява, схоже, може створити конкуренцію постачальникам у провінцію дизельних генераторів. Натомість українські миротворці одразу запропонували ідею заміни коштовного пального для генераторів на альтернативне паливо, яке можна виробляти з рапсу. Але це, як вважають місцеві керівники, також завдасть труднощів налагодженому бізнесу поставок пального з НПЗ, що у Гераті.
Розвивати сільське господарство також важко. Мандарини, персики та абрикоси у тутешніх місцях не вирощуються, хоча на півдні провінції можна побачити карликові абрикоси. А взагалі тут височіють лише тополі. Тож провінція й досі залишається без електроенергії, доріг та інфраструктури. Іноді можна спостерігати КамАЗи, Урали та ЗіЛи, що в'яло рухаються розбитою дорогою, доставляючи продукти та мішки з борошном. Єдина надія - на відновлення аеродрому, про який згадувалося, що значно спростить ресурсне постачання до столиці цієї провінції навіть узимку, коли життя завмирає від бездоріжжя.
Найдорожчий подарунок
А чи варто казати, чим є Коран для мусульманина? Це, якщо можна так висловитися, фундамент, на якому будується все його життя. Але як були здивовані наші офіцери, коли дізналися, що на весь кишлак можна знайти лише дві-три священні книги. З чим це пов'язано, уточнювати не стали, можливо, з бідністю. Тож українські миротворці за допомогою Управління євроінтеграції Генерального штабу ЗС України передали до мечеті в Чагчарані 15 Коранів. Відтоді авторитет наших військових серед представників місцевого духовенства значно виріс. У відповідь українці від багатьох місцевих жителів почули: "За все життя це найдорожчий для нас подарунок".
- Добре пам'ятаю розмову з муллою, під час якої той попросив допомогти збудувати мечеть та додав: "Ми будемо за вас молитися, щоб ви повернулися додому живими та здоровими", - пригадує полковник Олександр Апполонов. – У його словах відчувалася прихильність до нас. Порівняно з інформацією з інших провінцій, ставлення до нас було дуже дружнє. За час нашого перебування, за винятком деяких висловів проти присутності військових та інших спроб організації протестів, відвертих провокацій щодо нашого контингенту не було.
Щоправда, про загибель литовського військовослужбовця у травні 2008 року не забули і досі. Тоді у місцевій пресі поширилася інформація про те, що американський солдат пристрілював снайперську гвинтівку по Корану. Невдоволення у Чагчарані перейшло у масові обурення - розгніваний натовп прийшов до табору. Начебто стріляли у повітря, але в результаті загинули шестеро афганців та сержант литовської групи, який отримав смертельні поранення у шию. На тому місці встановлено меморіальну дошку. Цей інцидент залишається єдиним подібним випадком за п'ять років перебування литовської групи з реконструкції в провінції Гор. В інших афганських районах ця статистика значно сумніша.
А щодо мечеті, то створити її вирішили шляхом переобладнання старого глинобитного будинку. Український офіцер запропонував представникам місцевого духовенства декілька варіантів проекту. Проте будувати мечеть у найбіднішій провінції Афганістану виявилося непростим завданням, оскільки основний матеріал для перекриття даху - ліс - тут занадто дорогий, навіть за європейськими цінами. Наприклад, гілка тополі завдовжки 4-6 метрів, діаметром 10-15 сантиметрів у Чагчарані коштує 20 доларів, тоді як місячний дохід місцевих мешканців становить 5 доларів. У цій складній ситуації не залишилися осторонь данські колеги, які швидко узгодили ресурсні питання зі своїм керівництвом в Копенгагені. Тож через деякий час чагчаранці вже мали можливість відвідувати нову мечеть...
А ще якось до українських миротворців прийшов молодий чагчаранець на ім'я Шахаб і попросив командира навчити його російської. При цьому одразу пояснив, що добре знає англійську, пушту, фарсі та вміє читати арабською. Проте з російською - проблема. Вислухавши цього дев'ятнадцятирічного місцевого поліглота, командир погодився, але за умови, що той навчить його фарсі, яка розповсюджена в Чагчарані.
- Шахабу треба віддати належне, адже такого цілеспрямованого юнака там рідко зустрінеш. Він наймолодший у бідній родині, його батько ніколи не воював, а інші брати повністю присвятили себе релігії. Після десятого класу хлопець залишився працювати в школі, де викладав англійську, математику, географію та біологію. До табору ходив навіть тоді, коли всюди був сніг та тріщав 25-градусний мороз, а з його розідраних чобіт стирчали пальці. В руках він завжди тримав різні книги. Наші офіцери, як могли, допомогли йому з одягом, - згадує полковник Олександр Апполонов.
Коли наші офіцери показували Шахабу в Інтернеті мечеті, які є в Україні, той не міг повірити, що в європейській країні таке можливо. До речі, у День незалежності України Шахаб привітав українців. Писав українською. Відповідь отримав на фарсі.
Добрим другом наших миротворців став і 50-річний Набі. Свого часу він закінчив харківську школу міліції. Його родина залишилася в Кабулі, а Набі направили реконструювати провінцію Гор.
Випадково українці познайомилися з журналістом Ісмаілом, який працює у місцевій газеті. Він, до слова, колишній випускник Київського національного університету. Ісмаілу 60 років. Він з душевністю згадував Київ, особливо Дніпро.
Про цих людей можна говорити багато, але, як зауважує полковник Олександр Апполонов, переглядаючи їхні фотографії, їх стає дуже шкода, адже вони, на жаль, стали заручниками ситуації.
Тихо там, де ми є
Афганцям і справді треба поспівчувати. Їхнє ставлення до життя дуже відрізняється від нашого. Дітям до п'яти років навіть імена не дають: Аллах дав - Аллах узяв. Якщо запитати, коли в дитини день народження - вам не дадуть відповідь, бо не знають. Зате добре знають, коли день народження у Аллаха.
Завоювати довіру місцевих жителів непросто. Провінція розташована у центрі країни, тому залишається осторонь рухливого життя у прикордонних смугах. На заході Афганістану Іран має підтримку місцевого населення, адже мусульманство, спільна мова та культура не дають провести між афганцем та іранцем розмежувальну лінію. Так само з Узбекистаном та Таджикистаном, які вкладають гроші в Афганістан на півночі. Пакистан - на сході і на півдні. А в центрі країни практично змішалися пуштуни, хазарейці, узбеки та таджики, яких, до речі, найбільше у провінції Гор. Тому тутешній мусульманин, який має свій невеличкий бізнес або магазин та возить шовк і килими з Саудівської Аравії, добре поміркує перед тим, як відкрити спільний бізнес з європейцем - адже "чужак" таким і залишиться, скільки би добра він не зробив.
Присутність українських військових в Афганістані надає безцінний досвід участі у подібних операціях. На сьогодні українські сапери, офіцери СІМІС та військові лікарі дуже вигідно позиціонують військово-цивільну співпрацю в провінції Гор, що створює нам серйозний авторитет. Залишається сподіватися, що Україна у найближчому майбутньому докладе зусиль і в іншому напрямку та продемонструє готовність зайняти нішу в економічних проектах Афганістану. Адже реконструкція тутешніх провінцій - це не менш серйозна справа.
Вадим КОВАЛЬОВ
"Народна армія"
"Народна армія"