Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - "Третій Тост", № 19 (427), 2010 рік, жовтень

Всеукраїнський форум ветеранів

У Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України відбувся перший Всеукраїнський форум ветеранів, який було організовано Державним комітетом України у справах ветеранів і присвячено Міжнародному дню людей похилого віку і Дню ветерана.
У роботі форуму взяли участь 430 делегатів – представників 47 ветеранських громадських організацій з усіх регіонів України, а також міністри, заступники міністрів Кабінету Міністрів України, народні депутати, керівники Київської міської державної адміністрації, представники Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, силових відомств, засобів масової інформації.
Після урочистого відкриття віце-прем’єр-міністр України Віктор Тихонов привітав учасників форуму з початком роботи, поздоровив з Днем ветерана, побажав плідної співпраці й запевнив, що, незважаючи на економічні труднощі, влада робитиме все, щоб поліпшити матеріальне становище ветеранів, людей літнього віку. Були зачитані привітання від Президента України В. Ф. Януковича, Голови Верховної Ради В. М. Литвина, Прем’єр-міністра М. Я. Азарова.
Деякі ветерани були нагороджені Почесними грамотами, Подяками Кабінету Міністрів України, Почесними грамотами Верховної Ради України.
На пленарному засіданні виступили заступник міністра праці та соціальної політики України Ігор Лушніков, голова Ради Організації ветеранів України, народний депутат Петро Цибенко, голова Всеукраїнської Спілки учасників війни Володимир Воронцов, голова Української Спілки в’язнів – жертв нацизму Маркіян Демідов, президент Асоціації ветеранів Міністерства надзвичайних ситуацій Віктор Доманський, голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Сергій Червонописький, голова Ради громадської організації ветеранів Міністерства оборони України Олександр Стеценко та інші. Вів пленарне засідання заступник голови Держкомветеранів Володимир Ситник.
У своєму виступі С. В. Червонописький зазначив, що, незважаючи на спроби нинішньої влади реформувати ветеранську політику у бік посилення уваги до потреб кожного ветерана, вона залишається ще досить розбалансованою. Особливо це відчувається в спробах повернення до заміни пільг грошовими компенсаціями без обговорення змістової частини реформи з ветеранською спільнотою.
Жорсткій критиці головою УСВА було піддано роботу Держкомітету України у справах ветеранів. І передусім – за безініціативність у законотворчості, чиновницьке зловживання паперами, відірваність від реального життя і запитів ветеранських організацій. Аргументовану критику було висловлено на адресу самого форуму за формалізм при підготовці та проведенні. Бо час вимагає інших, більш життєвих підходів.
Потім   делегати працювали в секціях, де було обговорено стан справ у сфері соціального захисту і медичного забезпечення ветеранів; проблеми й перспективи розвитку ветеранського руху, вдосконалення законодавчої бази; завдання щодо збереження правди історії, покращання патріотичного виховання молоді; проблеми меморіальної та пошукової роботи, збереження пам’яті про полеглих героїв.
Делегати обговорили питання сьогодення, які турбують ветеранів, людей похилого віку, насамперед те, що не у повному обсязі забезпечуються і здійснюються конституційні та законодавчі права ветеранів. У державі відсутня програма соціально-медичного забезпечення літних людей, медичне обслуговування фактично стало платним, ліки для більшості ветеранів недоступні. Безкоштовне транспортне обслуговування існує лише в містах, і то   здійснюється з порушеннями законодавства. Украй повільно вирішується проблема забезпечення житлом. На початок 2010 року на квартирному обліку на отримання житла перебувало понад 11 тисяч військових пенсіонерів.
Україна досі не ратифікувала жодної базової конвенції Міжнародної організації праці про мінімальні норми соціального забезпечення, не приєдналась до Європейського кодексу з цього питання.
Ветерани обурені окремими спробами фальсифікувати історію Великої Вітчизняної війни, принизити роль радянського солдата у Великій Перемозі. Правда історії Великої Вітчизняної та повоєнного життя є особливою життєвою потребою старшого покоління і всіх пострадянських народів. Радянська держава врятувала людство від загибелі й фашистського рабства, зазнавши величезних жертв. Ветерани, діти війни підняли країну з попелу і перетворили її на одну з найрозвиненіших країн світу. Вони не шкодували для цього ні своїх сил, ні здоров’я, ні життя. Потребує значної уваги суспільства, органів влади і громадських організацій шанобливе ставлення до старшого покоління, особливо до ветеранів Великої Вітчизняної війни.
За підсумками роботи зустрічі прийнято рішення про те, щоб доопрацювати у десятиденний термін у громадських ветеранських організаціях Резолюцію Всеукраїнського форуму ветеранів і прийняти її за основу в подальшій діяльності.

Кор. «ТТ».

Виставка

Панджшер ятрить у наших душах

У реліквійній експозиції «Трагедія і доблесть Афгану» Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. відкрито виставку «Панджшер: операції, бої, учасники», присвячену тим, хто брав участь у бойових операціях в ущелині впродовж Афганської війни. А війна ця залишається для багатьох наших співвітчизників частиною життя, суворим спогадом про обпалену вогнем далеких афганських гір молодість.
Долина річки Панджшер сягає близько 250 кілометрів аж до Пакистанського кордону і має велику кількість печер, нір, ущелин, перевалів, проходів, які межують з основною долиною і мають вільний вихід до Бадахшана, Кунара і Лагмана, Андараба, Тагаба і Ніджраба, у долину Горбанд і зелену зону Парвана, до Кабула і основної автомагістралі, що з‘єднує Кабул з Термезом, у районі перевалу Саланг.
Саме тут діяли озброєні формування Ахмад Шаха Масуда, бойові дії проти яких велися упродовж усієї Афганської війни. У Панджшерському районі було проведено 12 бойових операцій. Найбільш великомасштабними стали операції 1980, 1982, 1984, 1989 років.
Об’єктивна інформація про масштабність і жорстоку правду війни, мужність і героїзм солдат і офіцерів у далекому Афганістані була доступною тільки вузькому колу осіб. У засобах масової інформації СРСР події в ДРА замовчувались, а присутність військ подавалась виключно як гуманітарна місія. Експонати виставки підтверджують, що ордени і медалі «афганці» отримували за бої аж ніяк не з умовним противником.
Під час проведення операцій кожна доріжка, стежечка могли бути заміновані фугасами чи мінами противника, тому необхідна була участь воїнів інженерних військ.
«Не віриться в те, що пережите там пройшло даремно для нас… Пам’ятаю, як мерзли в горах на голих скелях, зігріваючи одне одного своїми тілами. Усе пам’ятаю: і смерті, і кулі, і сльози…» - писав у листі до єфрейтора Варги товариш по службі.
Оператор із розмінування інженерно-саперної роти 271-го окремого інженерно-саперного батальйону єфрейтор Варга Павло Павлович брав участь в Панджшерській операції у квітні 1980 року. У складі групи з п’ятьох бійців Павло рухався попереду частини, розміновуючи мости на підході до ущелини. Після того, як на міні підірвався танк, завали доводилося розміновувати вручну. Тричі під вогнем противника Павло ходив встановлювати заряди. Після закінчення операції група Варги поверталася останньою: збирала мости, охорону мостів. Ужгородець нагороджений медаллю «За відвагу».
Ризикуючи власним життям, у вересні 1981 року командир відділення рядовий Купріянов Олексій Миколайович доставив боєприпаси товаришам, які потрапили в засідку під час блокування ротою виходу з ущелини.
Командир саперного взводу старший лейтенант Грибовський Станіслав Валентинович у січні 1982 року за успішну ліквідацію мінно-вибухових загороджень, розмінування доріг і стежок під час десантної операції представлений до ордена Червоної Зірки.
В умовах партизанської війни з-за кожного каменю на воїнів чатувало дуло ДШК, автомата або іншої зброї. У травні 1982 року колона, до складу якої було включено БМД оператора-навідника 103-ї Вітебської пдд киянина Валентина Івановича Оборського, на вузькій ділянці дороги була атакована противником. Єфрейтор Оборський прицільним вогнем знищив установлений на висоті ворожий кулемет. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Вертолітну групу під час проведення Панджшерської операції у серпні 1983 року очолював заступник командира гелікоптерного полку підполковник Якимов Валерій Костянтинович. Упродовж трьох днів за мінімальних втрат було висаджено півтори тисячі воїнів, при цьому знищено дві кулеметні точки противника. За успішне виконання завдання підполковник Якимов нагороджений орденом Червоного Прапора.
12 вересня 1984 року під час виконання бойового завдання навідник-оператор БМП 2-го відділення 3-го розвідувального взводу 345-го гвардійського окремого парашутно-десантного полку єфрейтор Баришев Віктор Альбертович з Краматорська зі своїм взводом допоміг групі бійців вийти із засідки і   перейти в більш безпечну зону. У цьому бою був поранений. Нагороджений медаллю «За відвагу».
У червні 1985 року десантно-штурмовий батальйон, в якому проходив службу командир розвідувального взводу лейтенант Лемішко Віктор Іванович із Запоріжжя, ліквідував потужний укріпрайон, захопив алмазні копальні, в‘язницю, з якої було звільнено полонених. За цю операцію лейтенанта Лемішка нагороджено орденом Червоної Зірки. Молодий офіцер у бою зазнав тяжке поранення. Лікувався в госпіталях у Ташкенті й Одесі.
Про кровопролитну війну, на якій гинули хлопці, свідчили похоронки і цинкові домовини, які приходили у рідні домівки за мирного для країни часу.
30 квітня 1984 року потрапив у засідку перший батальйон 682-го мсп 108-ї мсд. 53 особи вбито, у тому числі 12 офіцерів, 58 зазнали поранення. Серед них – наші земляки рядові мінометник Шаповал Олег Станіславович, водій Садовий Володимир Павлович, гранатометник Горобець Юрій Анатолійович.
«Олежка пішов рано. Я і всі його і мої товариші ніколи не забудемо цього красивого, веселого, цікавого хлопця. Він віддав своє життя за мир на землі, за світле мирне небо над нашими головами, він чесно виконав свій обов’язок, не порушивши присяги…» - писав товариш у листі   до батьків Олега Шаповала.
Для екіпажів гвинтокрилих машин війна стала серйозною школою професійної майстерності. Найбільше дошкуляли не погодні умови, а крупнокаліберні кулемети і невеликі ракетні комплекси противника. З 1 лютого 1984 до 9 вересня 1984 року командир авіаланки винищувачів-бомбардувальників капітан Ластухін Владислав Костянтинович   здійснив 92 бойових вильоти. 9 вересня 1984 року в ущелині Панджшер його літак було підбито. Пілот катапультувався, але, оточений противником, вів бій до останнього патрона. Посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.
Під ворожим вогнем, ризикуючи життям, офіцери – досвідчені медики і рядові-санінструктори виносили з поля бою поранених. У травні-червні 1982 року група радянських воїнів, серед яких був начальник операційно-перев‘язувального відділення медичної роти капітан Володимир Олегович Сидельников, потрапила в засідку. Зав’язався бій, у ході якого Володимир зазнав поранення, проте не залишив поле бою, продовжував надавати медичну допомогу солдатам. За виявлену мужність капітан Сидельников нагороджений орденом Червоної Зірки.
А скільки медиків віддали життя, допомагаючи пораненим! «Так хочеться, щоб поранених не було взагалі, але тут такого не буває. У вересні на Панджшері у нашому розвідвзводі 3 підриви, 6 поранених відправили в Кабул. Ось і виходить, що у мене тут найгуманніша професія – рятувати життя. Адже якщо не перев’язати вчасно, то людина помре через 7-8 хвилин…» - писав у листі до рідних рядовий Кравченко Михайло Олександрович, санінструктор 3-го батальйону 345-го окремого парашутно-десантного полку. Михайло брав участь у 19 бойових операціях, неодноразово надавав під вогнем противника медичну допомогу пораненим десантникам.15 квітня 1987 року був смертельно поранений. Про теплоту його серця сповіщається у листі: «Михайло міг би не їхати на ці бойові дії, оскільки готувався вступати до військового училища. Але він пішов, як санінструктор не міг залишити взвод. Він пішов, щоб надати допомогу афганській жінці…»
Ми, на щастя,   вже довгий час не знаємо воєнного лихоліття. Проте, важливо, щоб мудрість старшого покоління стала уроком для молодих. А вона, ця мудрість, за словами Героя Радянського Союзу Б. В. Громова, полягає в тому, що міжнаціональні, релігійні, політичні розбіжності неможливо вирішувати силою зброї. Ігнорування цього дорого обходиться народам.
Запрошуємо киян і гостей міста відвідати нову експозицію,ознайомитися з листами, щоденниками, записниками, грамотами, фотографіями учасників бойових дій.

Ніна СТОНОЖЕНКО,
старший науковий співробітник реліквійної експозиції «Трагедія і доблесть Афгану».

ФЕСТИВАЛЬ

Пісенна дорога надії

Вінницький   концертний зал «Райдуга» на два дні перетворився на арену творчих баталій, адже саме тут відбувся I Міжнародний фестиваль «афганської» та військово-патріотичної пісні «Дорога надії – 2010». Щоправда, 1989 року подібне дійство вже проходило у місті за участю авторів і виконавців пісень «афганської» тематики. Утім, головне, що на подільській землі збираються обдаровані люди, які своїми піснями створюють святковий настрій собі й глядачам.
Організаторами фестивалю виступили Вінницька міськрада, очолювана Володимиром Гройсманом, і міська організація УСВА, голова якої Анатолій Перебетюк.
На фестиваль завітали 30 конкурсантів із Києва, Львова, Одеси, Херсона, Запоріжжя, Полтави, Черкас, Харкова, Севастополя і, звичайно ж, із Вінниці. Приїхали гості з Кишинева (Молдова) і Рибниці (Придністров’я). Вони й забезпечили цьому заходу статус міжнародного.
У перший день творчого змагання учасники виконували по дві пісні – авторську й відомих поетів і композиторів. Єдина умова – військово-патріотична і «афганська» тематика.
За рішенням поважного журі,   головою якого був народний артист України, професор Віталій Газінський, співголовою – Анатолій Перебетюк, лауреатами фестивалю стали семеро його учасників. Гран-прі отримав полтавчанин Олег Смоловик, учасник бойових дій в Афганістані в 1986 – 1989 рр. Перше місце зайняв вінничанин Сергій Котляревський, учасник бойових дій в Афганістані, лауреат вітчизняних і міжнародних конкурсів. Друге місце – у киянина Леоніда Мухіна, учасника бойових дій в Афганістані у 1984–1985 рр., лауреата фестивалю авторської пісні, який проводився у Вінниці 1989 року. Третє місце посіли черкащанин Олександр Бабенко і херсонець Юрій Бичковський, учасник бойових дій в Афганістані у 1984–1985 і 1987–1988 рр. Приз глядацьких симпатій отримали також два учасники: вінницька група «Перевал», у складі якої четверо учасників бойових дій в Афганістані – Юрій Воєводін, Олександр Скрипник, Олег Савицький і Олександр Ніколаєнко, та львів’янин Іван Шерстюк, випускник Інституту Сухопутних військ.
Переможці отримали   грошові премії та пам’ятні подарунки від міської адміністрації, усім конкурсантам вручено пам’ятні подарунки і дипломи.
У гала-концерті, окрім лауреатів, взяли участь Наталя Ахметова, член Севастопольської міської організації УСВА, член Конгресу літераторів України, одесит Олександр Брагін, учасник бойових дій в Афганістані у 1980–1981 рр., а також ансамбль із Кишинева «Эхо Афгана» під керівництвом учасника бойових дій в Афганістані Івана Цуркану. З окремими концертними програмами виступили гості фестивалю – гурт «Долг» із Тернополя і легендарна група «Голубые береты» із Москви.
Свято завершилося, нагороди вручено. І як постфактум хочеться висловити й свою думку щодо цього заходу. Серед конкурсантів було і двоє дітей – дванадцятирічна Анастасія Радзівіл із Вінниці й тринадцятирічний Володимир Шерстюк із Дніпропетровської області. Таких виконавців варто підтримувати. Анастасія і Володимир стали дипломантами фестивалю, та   не зайвим було б нагородити їх і заохочувальними призами. Тоді, напевне, більше молоді цікавилось би військово-патріотичними і «афганськими» піснями, адже сьогодні серед учасників довелось бачити більше тих, хто із року в рік бере участь у подібних фестивалях, які проходять у різних містах України і ближнього зарубіжжя.
Не зайвим було б проявити скромність господарям: аж двом місцевим учасникам «своє» журі (професійне і глядацьке) віддало призові місця.
Ці та деякі інші погрішності можна списати на молодість – все ж таки перший фестиваль. Думається, подальші будуть ще кращі. А про намір їх проводити висловились нинішні організатори, та й багато гостей виявило бажання брати у них участь. Тож нехай будуть і нові пісенні свята у Вінниці. Вони надають можливість бойовим побратимам зустрітися, згадати бойове минуле, підтримати, підбадьорити одне одного.

Никифор ЛИСИЦЯ.

Урок "патріотизму"

У радянські часи у школах був обов'язковий предмет "Початкова військова підготовка". Відкрийте шкільний фотоальбом – і серед учителів ви обов'язково побачите чоловіка у військовій формі. "Воєнрук", "воєвода" чи як там ще називали такого вчителя, але переважно це були люди, по-справжньому віддані справі, які передавали учням свій багатий життєвий досвід. Скільки майбутніх офіцерів уперше почули про армію саме від шкільних "воєнруків"?! Уперше надягли протигаз, уперше розібрали автомат... А перша стрільба, нехай і з пневматичних гвинтівок! Чи можна це забути? Нині інші часи, але такі поняття, як патріотизм і любов до Батьківщини завжди залишаються актуальними. То як і хто виховує патріотів у школах сьогодні?
Свого вчителя з початкової військової підготовки я не бачив з 1991 року, відтоді, як закінчив школу. Ми випадково зустрілися у військовому госпіталі. Після того, як я отримав "на горіхи" за те, що так довго не давав про себе знати, розповів про свою службу. Юхим Осипович завжди вмів слухати, як, до речі, й виховувати. Військовий авіаційний інженер, "аеродромний пахар", який провів свою службу в гарнізонах, був для нас, тодішніх старшокласників, і товаришем, і батьком, і порадником. Скільки разів він "відмазував" нас від дисциплінарних заходів директора чи завучів, які намагалися викликати до школи наших батьків. Мовляв, покараю їх сам, по-чоловічому. І підлогу ми мили, і розбиті шибки склили, і територію школи прибирали. "Здоровані-"телепні" два роки до війська нехай накоєне відпрацьовують. Нема чого батьків викликати, самі за свої вчинки мають відповідати", – казав Юхим Осипович. Але "відробляли" ми свої "наряди" тільки тоді, коли всі інші учні школи вже розійшлися по домівках. Щоб не принижували нас зайві погляди. Проте знали чітко: заробив – отримай наряд поза чергою, відпрацював – далі нашого "мейджора" (так позаочі ми називали "воєнрука") твоя провина не піде. І, можливо, з погляду педагогіки така трудотерапія була не зовсім правильною, але ці уроки ми надовго запам'ятовували. Принаймні вистачало розуму наступного разу перед тим, як щось утнути, спершу подумати і зважити усі аргументи.
– Як ви зараз, Юхиме Осиповичу? Як здоров'я? – цікавлюсь у вчителя.
– Погане здоров'я мені вже строком служби передбачене, а ось у житті щось у мене забагато питань почало виникати. От тільки відповідей на них немає...
Розповів ветеран про те, як він пережив перехідний пострадянський період. Як доводив у високих кабінетах, що майбутніх захисників потрібно починати готувати саме у школі. У відставного майора наверталися на очі сльози, коли він розповідав, як здавав на склади старенькі муляжі автоматів, з якими ми бігали на польових зборах наприкінці десятого класу. Як у підвал, де розміщувався шкільний тир, згодом в'їхали орендарі вирощувати на продаж гриби...
– Простіше кажучи, плюнув я на це все і пішов виживати на свою військову пенсію, – розповів Юхим Осипович.
– Не повірю, щоб така людина, як ви, дозволила собі сидіти без діла, – засумнівався я.
– Так, твоя правда, не відчув я себе повноцінним пенсіонером з вудкою і саджанцями. У козаки подався. Надто вже красиво й правильно все в них було під час зустрічей. Військово-патріотичне виховання в чистому вигляді.
Начебто, усе правильно: й однострої, і бойовий гопак, і походи, і польова каша...
– То ви зараз хто: отаман, осавул чи писар? – запитую.
– Та пішов я від них. Усі їхні заходи здебільшого показушні, а то й зовсім проводилися лише на папері. Я їм так і сказав: "У вас, якщо розібратися, лише отамани й генерали з вишитими золотими погонами і з орденами на всі груди.
А де самі козаки, де молодь? Як сиділи на сходах у під'їздах, так і досі сидять..."
Не зміг відповісти своєму вчителеві. Тому переключилися на іншу тему. А згодом, обмінявшись телефонними номерами, розійшлися кожен займатися своєю справою. Інколи телефонуємо одне одному, зі святами вітаємо. Але одного разу я звернувся до колишнього вчителя по допомогу. Річ у тім, що в мене назрівав переїзд в інший район міста. Пам'ятаючи, що Юхим Осипович має давні зв'язки в місцевих школах, я попросив його порадити мені якийсь солідний навчальний заклад, де б моя донька продовжила навчання. Уже за годину він видав мені повний список ліцеїв, гімназій та шкіл району. Згідно з рейтингом його очолювала гімназія з інтригуючою назвою, з якої випливало, що патріотичному вихованню там приділяють неабияку увагу. Така собі Запорозька Січ на околиці Києва. Телефоную, домовляюся про зустріч з директором школи.. Під час телефонної розмови довідався, що випускники цієї гімназії не тільки свідомі громадяни, а й до того ж гарні математики, знавці української мови і літератури й навіть англійською розмовляють, наче рідною. Простіше кажучи, не школа, а мрія.
Наступного дня у повному родинному складі (я, дружина, донька) ми переступили поріг диво-гімназії. Солідний ремонт, квіточки, стіни розписані в "козацьких мотивах", прапори, хоругви, курені, отамани, кошеві тощо. Зі стін за нами суворо спостерігають гетьмани України. Директор прийняв нас у шикарному кабінеті й одразу почав розмову про... ремонт.
– Ви бачите, який у нас гарний ремонт? Самі розумієте, що це чимало коштує. І на сьогодні ми заборгували будівельникам 42 тисячі гривень, – нарощував оберти шкільний начальник.
– А ми тут до чого? – роблю вигляд, що не розумію, до чого веде директор.
– Річ у тім, що іспити в нашу гімназію складалися ще у червні (розмова відбувалася у серпні). Те, що ви про них не знали, – це ваші проблеми, отже, якби не було цієї заборгованості перед будівельниками, ми б з вами взагалі не розмовляли...
– І що, в нас зовсім немає шансів вступити до гімназії? Чи не можна організувати додаткові іспити? Повірте, моя донька досить талановита, – намагаюсь розчулити "верховного отамана".
– Я впевнений, що іспити вона не складе. Самі розумієте, що за літо дитина все забула. Іншими словами, я, як директор, гарантую, що у диктанті вона зробить не менше семи помилок. Отже, вступ вона "завалить". До слова, моя дитина навчається досить успішно. У табелі, який нам видали в попередній гімназії з поглибленим вивченням англійської та італійської мов, лише дві "дев'ятки", решта – 10 і 11. І на знання, які давала наша попередня школа, не скаржився ніхто. Намагаюся це пояснити "верховному отаманові" і пропоную бодай зазирнути в табель.
– Я не несу відповідальність за оцінки, які вам поставили в іншій школі. Звідки я знаю, як ви їх там отримали, – відповів невблаганний директор.
– Проте я пропоную вам інший шлях. У мене вже є кілька дітей, які не пройшли до нашого навчального закладу. Для них ми влаштуємо додаткові іспити, проте, аби скласти їх, ви маєте ось на цей рахунок (дає папірець з банківськими реквізитами) переказати 2000 гривень...
– Перепрошую, а навіщо проводити іспити, якщо все одно визначальним буде наявність квитанції про переказ грошей? – запитую я.
– Іспити потрібні для того, аби ви зрозуміли, що знання вашої дитини не відповідають нормам нашої гімназії, – чую у відповідь. Ось така розмова. Найтрагічніше і найогидніше те, що весь цей діалог відбувався у присутності моєї десятирічної доньки, яка напередодні готувалася до розмови з директором своєї майбутньої школи. Як же вона хвилювалася, моделюючи можливі запитання і свої відповіді на них. Натомість "шкільний бос" у шкіряному кріслі з булавою на столі не приділив їй жодної хвилини своєї уваги. Мало того, з нашої з ним розмови донька чітко зрозуміла, що в "козацькій" гімназії її знання нікого не цікавлять, значно важливіше, щоб батько переказав певну суму на відповідний банківський рахунок. Ми йшли коридорами школи, на стінах яких красувалися гасла про любов до України, про те, що патріотами не народжуються, і про те, що козацькому роду нема переводу...
– Татусю, я за жодних умов не буду тут навчатися, скільки б це не коштувало.
Досить з мене такого "патріотизму", ходімо швидше звідси, – відрізала донька, щойно ми вийшли з гімназії. Я їй не заперечував...
Мій колишній вчитель початкової військової підготовки просив, щоб я обов'язково зателефонував йому і повідомив, як пройшла співбесіда. Знаю, він хвилюється, адже саме за його порадою я повів свою дитину в цей навчальний заклад…
Не буду нічого розповідати Юхиму Осиповичу, скажу, що дружині з донькою там не сподобалося. Навіщо засмучувати свого вчителя, адже в нього інші ідеали та принципи, яким він навчав нас відверто та щиро. І головне - він вірив у те, чого нас навчав. Без "доброчинних внесків". А зараз, напевно, часи змінилися. Відповідно й цінності стали іншими. Чому ж ми дивуємося, що так живемо і не туди прямуємо?

Андрій ЗАДУБІННИЙ.

У Карпатах гриміли бої

Очолювана Андрієм Бордюхом група «Пошук» Київської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, яка входить до складу Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну», провела пошукові роботи на горі Ключ біля села Труханів у Сколевському районі Львівської області.
На карпатській горі Ключ (860 м), там, де у роки Першої світової війни відбувались жорстокі бої, в яких брали участь січові стрільці, встановлено пам’ятник їхньому подвигу. Під час розкопок на горі знайдено останки загиблого і військове спорядження тих далеких років.

В’ячеслав ПІРУС,
заступник голови Київської обласної організації УСВА.

Память в бронзе, металле и камне

Последний бой

Памятник «Воин-интернационалист» установлен по решению командования Краснознаменного Туркестанского военного округа в 1990 году в городе Чирчике – месте дислокации воинских частей, принимавших участие в выполнении интернационального долга в Республике Афганистан. Инициаторами строительства памятника стали ЦК ВЛКСМ и Ассоциация воинов-интернационалистов и воинов запаса Узбекистана. Строительство было начато в феврале 1989 года.
Памятник построен на средства и при непосредственном участии «афганских» организаций республики, а также граждан города и личного состава воинских частей гарнизона.
Фигура воина-интернационалиста, в последнем рывке стремящегося вперед, символизирует верность воинскому долгу, присяге. Фигура погибающего воина – это символ всеобщей скорби родных и боевых товарищей о всех погибших на этой необъявленной войне. Возле памятника проходят патриотические мероприятия, здесь поминают всех погибших в Афганистане.
Архитектор – Анвар Рахматуллаев.

Время не властно

       25 лет назад в небе над Львовщиной произошла авиакатастрофа, в которой из-за ошибки диспетчера в воздухе столкнулись самолеты Военно-Воздушных сил и Аэрофлота СССР. На борту Ан-26, взлетевшего из аэропорта «Скнилов», находилось шестнадцать человек; в Ту-134, уже завершавшем рейс Таллин–Львов, – 72.
       Каждый год на Золочевщине, близ села Хильчицы, собираются родственники и сослуживцы погибших в авиакатастрофе. В память о трагедии у живописного лесного массива установлен обелиск (на снимке), на гранитной плите которого выбиты их имена. Это генерал-майоры авиации В. Доценко и Е. Крапивин, полковники С. Волков и М. Конфиндратов, подполковник Ю. Шишковский, старшие лейтенанты В. Коломиец и В. Шаповалов, сын Героя Советского Союза, космонавта СССР лейтенант В. Быковский, старший прапорщик Р. Корейба, прапорщик Л. Бубанов, курсант А. Крапивин, Н. Будеева, Н. Герасимова и Н. Громова – супруга командарма-«афганца», Героя Советского Союза, а ныне губернатора Московской области РФ Б. В. Громова, другие члены экипажа и пассажиры.
       – Время над памятью не властно, – подчеркнул организатор традиционных встреч у обелиска полковник запаса Алексей Кузнецов, когда все те, кого объединила трагедия, вновь собрались на Золочевщине.       Почтить память погибших однополчан и близких нам помогли представители Воздушного командования «Запад» – генерал-лейтенант авиации Станислав Николаевич Павлович, полковник авиации Сергей Кириллович Кальчук и другие. Сердечное спасибо им за это.

Игорь МОСЕЙЧЕНОК,
полковник запаса.

Николаевская область

Воспитывать патриотов

В помещении Николаевской областной администрации по инициативе областного союза воинов-интернационалистов и запаса и при поддержке губернатора области Н. П. Круглова состоялся семинар по военно-патриотическому воспитанию молодежи, в котором приняли участие представители структурных подразделений областной администрации, делегации от районов, представители общественных организаций.
Во вступительном слове первый заместитель главы администрации области В. М. Рукоманов говорил о ключевом значении военно-патриотического воспитания молодежи в политике государства, о необходимости поиска новых методов воспитания молодого поколения, соответствующих требованиям нового столетия. «В вопросах военно-патриотического воспитания мы считаем сотрудничество с афганским движением очень важным участком государственной работы», – сказал он.
В своем докладе о роли учебных заведений в военно-патриотическом воспитании молодежи начальник управления образования и науки В. В. Мельниченко сообщил о мероприятиях, проводившихся в учебных заведениях Николаева и области. Это выставки, конкурсы, организация поисковых групп и трудовых десантов, создание комнат патриотизма, музеев боевой славы, шефство над могилами ветеранов и памятниками, посвященными героическим страницам нашей истории, установка мемориальных досок героям.
Председатель областной организации воинов-интернационалистов А. Н. Токарев предложил активную помощь руководству учебных заведений в организации тематических выставок и музеев, организации встреч с воинами-«афганцами», информационную поддержку. Он говорил о необходимости проведения патриотической работы руководителями государственных и частных предприятий, назвав патриотическое воспитание делом всей жизни ответственных граждан государства. «Нас, ветеранов, очень тревожит ситуация с военно-патриотическим воспитанием. Неприятно видеть, как меняются ориентиры в обществе, когда пресса делает героями шоуменов различных мастей. Мы думаем, что не на этих людей нужно равняться. Нужно равняться на людей, созидающих экономическую и политическую мощь государства, нужно знать тех людей, которые проектировали и строили Южноукраинскую атомную станцию, наши судостроительные заводы, нужно равняться на тех людей, которые создают настоящие материальные ценности. Сейчас необходимо провести работу по обновлению музеев в школах города и области».
О военно-патриотическом воспитании молодежи в Николаевском национальном университете им. В. Сухомлинского рассказал заместитель заведующего кафедрой военной подготовки подполковник С. М. Василенко. Он предложил создать в области единый центр национально-патриотического воспитания молодежи.

Евгений ИЩЕНКО, Евгений ПЕТРОВ.

Передплата-2011

Побратиме, це наша з тобою газета!

Триває передплата на газету   Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія.
Газета передплачується в усіх відділеннях поштового зв’язку України.

     Наш індекс – 30224.

     Періодичність виходу – двічі на місяць.

    Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки:

     на місяць – 1,74 грн.,
     на три місяці – 4,62 грн.,
     на шість місяців – 7,59 грн.,
     на рік – 13,98 грн.