На початку жовтня 53 роки виповнилося б Герою Радянського Союзу, людині,
яка стояла біля витоків системи воєнної розвідки України, підполковнику
Ярославу Горошку.Народився він у селі Борщівка Ланівецького району в родині сільських учителів Мотрі Лаврентіївни та Павла Кіндратовича. Мати Ярослава викладала українську мову та літературу, батько — математику. Павло — людина непростої долі. Він пройшов Велику Вітчизняну війну, був тричі поранений та нагороджений багатьма бойовими нагородами. Він з любов'ю ростив своїх дітей і навчав їх поважати людей та любити свою землю.
Павло Кіндратович пригадує: «Яка це була радість для нас з дружиною Мотрею... Наш перший син! Скільки було тоді світлих днів! Ми самі зростали разом з ним, бо в дітях — вся правда життя... Ярослав ріс дуже слухняним, активним, рухливим та життєрадісним хлопцем. З дитинства він дуже любив військову форму.
То був час, коли з повагою ставилися до воїнства, а молодь уміла любити свою Вітчизну...».
У школі Ярослав навчався лише на «добре» та «відмінно», особливо йому подобались історія та література. Батьки не схвалювали його рішення стати військовим, але він сам обирав собі долю.
По закінченні середньої школи Ярослав намагався вступити до Хмельницького вищого артилерійського командного училища (ХВАКУ), але недобрав балів. Повернувся додому дуже засмученим. Батьки сподівалися, що син змінить плани. Але він у своєму виборі був непохитним. Відслуживши строкову, Ярослав у липні 1977 року все ж таки вступив до ХВАКУ, успішно навчався і закінчив його у 1981 році.
Після закінчення училища він подав рапорт із проханням направити його для проходження подальшої служби до Демократичної Республіки Афганістан (ДРА).
Із щоденника Ярослава Горошка: «Час минав. Протягом четвертого курсу Афганістан був головною темою наших курсантських розмов та суперечок. У нашому лексиконі з'явилися нові, не зовсім зрозумілі ще слова «дувап», «сарбоз», «аскер», «душман». Всі ми жадібно вдивлялись у мапу ДРА, розшукуючи нещодавно згадані у повідомленнях міста Кабул, Шинданд, Кандагар, Баграм, Джелалабад, Кундуз, Герат...
Ось ми, вже лейтенанти, отримали приписи та відбуваємо до місця служби. Все начебто нормально, як у всіх молодих офіцерів, але місце служби, що вказане у наших приписах, не зовсім звичайне — Афганістан.
Всі ми після випуску виявили добровільне бажання поїхати туди, і рапорти наші були задоволені командуванням. Мотивація у нас спільна: служити у військах, які ведуть бойові дії та надають допомогу народу цієї країни у боротьбі з силами контрреволюції. Десь глибоко в душі кожен з нас прагнув випробувати себе у справжньому ділі та пізнати, яка ж вона, війна, не за книгами та кінофільмами...
Зовсім випадково ми з хлопцями зустрілися з офіцером-десантником, випускником нашого училища, який повертався з госпіталю — Олегом Черлянцевим. Із його розповіді ми дізналися про особливості ведення бою в гірсько-пустельній місцевості, про те, що мінометникам дуже часто доводиться діяти без мінометів, як звичайним десантникам, допомагати своїм товаришам.
Почувши все це, я ще більше усвідомив, що дуже хочу служити в повітрянодесантних військах. Фізично та морально я був готовий до служби в цих елітних військах задля того, щоб пізнати самого себе повною мірою. Хіба міг я тоді знати, що потраплю в роту спецпризначення та буду командувати мінометним взводом, командиром якого колись був Олег Черлянцев? Бог почув поклик моєї душі і допоміг стати десантником!
...Заревіли двигуни. Усі немов заціпеніли. Літак відірвався від бетонки і взяв курс на Кабул. Знизу під нами було видно гори, маківки яких були вкриті снігом. Від них віяло холодом та невідомістю.
Зрозуміло було одне: те, про що ми мріяли, сталося. Ми були в Афганістані. Ми летіли на війну!»
Ярослав Горошко потрапив служити у війська спеціального призначення, служба у яких вимагала від бійців діяти на межі людських можливостей.
Серед основних завдань, що стояли перед «спецпризначенцями», було виявлення і знищення душманських караванів зі зброєю та боєприпасами, а також боротьба з бандитськими загонами, які діяли у прикордонних районах.
Із перших листів Ярослава Горошка батькам: «Обов'язок свій перед Батьківщиною виконую з честю. Боягузом я ніколи не був і не буду, сволотою теж. А відносно того, щоб «за чужі спини ховатись», як деякі роблять, то мені це зробити ніколи не дозволить совість та гордість, тому буду воювати до кінця... Мене учили чотири роки не для того, щоб я штани протирав у Союзі або вигадував всілякі хвороби, аби відкрутитися... Тут, в Афганістані, я був і залишусь Людиною...»
За час перебування в Афганістані Ярославу Павловичу випало пройти дуже тернистий, политий кров'ю та потом шлях пізнання себе. Але він з честю витримав усі випробування, які підготувала доля, й за два роки у званні капітана повернувся додому.
За участь у бойових і розвідувальних діях був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».
Після повернення з Афганістану капітан Горошко був направлений для проходження подальшої служби в Ізяслав Хмельницької області. Під час проходження служби зарекомендував себе як старанний та дисциплінований офіцер, який приділяє значну увагу бойовій та фізичній підготовці своїх підлеглих. На одному із змагань спеціального призначення молодого командира помітили та запропонували посаду командира роти спеціального призначення в місті Мар’їна Гірка (Білорусь), куди він і відбув. Через рік його рота стала кращою в бригаді.
Зі спогадів колишнього товариша по службі Ярослава Горошка підполковника Юрія Міклашевського: «...Стосовно характеру Слави можу сказати, що, насамперед, він був вольовий командир. Завжди і всюди намагався бути першим, навіть не на користь собі. Родина для нього була на другому плані, а служба, робота з особовим складом — на першому.
Можливо, вам доводилось зустрічати людей, «витесаних із каменю», я маю на увазі характер. Саме такою людиною був Ярослав Горошко».
Але Ярослав Павлович не міг залишитись осторонь, коли кожного дня надходили звістки про кількість загиблих в Афганістані радянських воїнів. Він відчував, що його бойовий досвід знову потрібен державі. У січні 1987 року Горошко подає рапорт з проханням про направлення його для проходження служби у складі 40-ї армії.
У лютому 1987 року Ярослава Горошка було призначено на посаду командира роти спеціального призначення (СпП) 186-го окремого загону СпП 22-ї окремої бригади СпП 40-ї армії в Республіці Афганістан.
Із листів до дружини: «Людочко, дорога моя, кохана, здрастуй!
...У швидкому темпі здав роту і 12.02.87 р. вилетів у Ташкент. Кордон перетнули 15.02.87 р. Зараз в Кабулі. Через два дні вилітаю в Кандагар...
Служити буду (польова пошта 54783, індекс 054783 — Шахджой) в нашому Ізяславському батальйоні. Скучив за тобою страшенно, рідна моя, за дітьми також. Як подумаю, що рік вас не бачитиму, аж мороз шкірою йде...»
Бійці дуже поважали Ярослава Павловича-- легендарного фартового ротного, який мав за плечима безцінний бойовий досвід, набутий у понад 40 бойових виходах, та, що особливо важливо, довіряли йому за обов'язковість та порядність. Майже всі його бойові виходи були результативними. А попереду в нього була важка контузія, кровопролитний бій поблизу кишлаку Дурі та звання Героя Радянського Союзу...
Бій біля кишлаку Дурі увійшов в історію загонів спецпризначення. У ніч на 31 жовтня 1987 року розвідувальна група СпП під командуванням старшого лейтенанта Олега Оніщука була атакована численною групою душманів та в ході нерівного бою практично повністю загинула.
Коли постало питання, кого відправити на допомогу групі Оніщука, відразу обрали його друга Ярослава Горошка.
Уранці 31 жовтня 1987 року розвідники під командуванням капітана Горошка вилетіли на допомогу.
З подання до нагородження за бій поблизу кишлаку Дурі капітана Горошка: «Група на чолі з капітаном Горошком вийшла на допомогу групі старшого лейтенанта Оніщука, вступила в жорстокий бій із душманами, які значно переважали у чисельності, знищила вогнем та в рукопашному бою понад два десятки бунтівників і винесла з поля бою тіла загиблих розвідників із групи офіцера Оніщука».
Пізніше душмани проклянуть це місце, і кам'янистою дорогою через кишлак Дурі не пройде більше жоден караван зі зброєю.
За участь у бойових і розвідувальних діях, виконання спеціальних завдань із надання інтернаціональної допомоги в лютому 1988 року капітан Я. Горошко був нагороджений другим орденом Червоної Зірки, а 5 травня 1988 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У липні 1988 року Ярослав Павлович вступив до Військової академії імені М. В. Фрунзе, яку закінчив 1991 року.
Після закінчення академії йому запропонували високу посаду 8 Москві з можливістю швидкого просування по службі, але Ярослав Павлович відмовився.
«Я українець і хотів би повернутися служити в Україну,» — сказав він високопосадовцям у Москві. Його прохання задовольнили, він повернувся в Ізяслав на посаду командира окремого батальйону спеціального призначення.
У вересні 1993 року держава доручила йому нову, дуже відповідальну справу — готувати підрозділи спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Вольовий, жорсткий, але справедливий командир, він готував українських «спецпризначенців» так, як підказував його багаторічний бойовий досвід. До його обов'язків також входила підготовка бойових плавців.
Як бойовий командир, Ярослав Павлович не мав права відставати від своїх підлеглих. Він звик бути кращим. Тому приділяв водолазній підготовці особливу увагу, постійно вдосконалюючи свою майстерність.
8 червня 1994 року під час одного із занять з водолазної підготовки Герой Радянського Союзу підполковник Горошко трагічно загинув.
Ярослава Павлович немає з нами вже 16 років, але пам'ять про нього продовжує жити.
Яскравим прикладом цього є те, що рідна школа Горошка носить його ім'я. Традиційно першого вересня під час проведення урочистої лінійки право бути у складі почесної варти та покласти квіти до барельєфа Героя надається кращим учням школи, а тема першого уроку називається: «Вчитися патріотизму, бути патріотами Вітчизни, яким був Ярослав Горошко».
Значна увага до збереження пам'яті про Ярослава Горошка приділяється у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. У військовій частині, якою командував Ярослав Павлович, створено фотоекспозицію, яка відображає його бойовий шлях.
У 2003 році в ГУР МО України була започаткована Книга пам'яті, до якої вносяться відомості про осіб, котрі зробили вагомий внесок у розвиток воєнної розвідки України. На першій сторінці цієї книги розміщено інформацію про підполковника Горошка.
У 2006 році було засновано музей Головного управління розвідки Міністерства оборони України, особливе місце в якому відведено під експозицію, що розповідає про Ярослава Павловича. Також створено кольоровий буклет про Героя Радянського Союзу підполковника Горошка, який є в кожній підпорядкованій частині ГУР МО України. Традиційними стали зустрічі і вшанування воїнів-афганців у день виведення радянських військ з Афганістану та в день народження підполковника Горошка.
У Ярослава Павловича залишилися сини — Павло та Іван. Вони обидва, як мріяв їх батько, стали офіцерами. З честю та гідністю нащадки Героя Радянського Союзу продовжують славні традиції служіння Вітчизні.
То був час, коли з повагою ставилися до воїнства, а молодь уміла любити свою Вітчизну...».
У школі Ярослав навчався лише на «добре» та «відмінно», особливо йому подобались історія та література. Батьки не схвалювали його рішення стати військовим, але він сам обирав собі долю.
По закінченні середньої школи Ярослав намагався вступити до Хмельницького вищого артилерійського командного училища (ХВАКУ), але недобрав балів. Повернувся додому дуже засмученим. Батьки сподівалися, що син змінить плани. Але він у своєму виборі був непохитним. Відслуживши строкову, Ярослав у липні 1977 року все ж таки вступив до ХВАКУ, успішно навчався і закінчив його у 1981 році.
Після закінчення училища він подав рапорт із проханням направити його для проходження подальшої служби до Демократичної Республіки Афганістан (ДРА).
Із щоденника Ярослава Горошка: «Час минав. Протягом четвертого курсу Афганістан був головною темою наших курсантських розмов та суперечок. У нашому лексиконі з'явилися нові, не зовсім зрозумілі ще слова «дувап», «сарбоз», «аскер», «душман». Всі ми жадібно вдивлялись у мапу ДРА, розшукуючи нещодавно згадані у повідомленнях міста Кабул, Шинданд, Кандагар, Баграм, Джелалабад, Кундуз, Герат...
Ось ми, вже лейтенанти, отримали приписи та відбуваємо до місця служби. Все начебто нормально, як у всіх молодих офіцерів, але місце служби, що вказане у наших приписах, не зовсім звичайне — Афганістан.
Всі ми після випуску виявили добровільне бажання поїхати туди, і рапорти наші були задоволені командуванням. Мотивація у нас спільна: служити у військах, які ведуть бойові дії та надають допомогу народу цієї країни у боротьбі з силами контрреволюції. Десь глибоко в душі кожен з нас прагнув випробувати себе у справжньому ділі та пізнати, яка ж вона, війна, не за книгами та кінофільмами...
Зовсім випадково ми з хлопцями зустрілися з офіцером-десантником, випускником нашого училища, який повертався з госпіталю — Олегом Черлянцевим. Із його розповіді ми дізналися про особливості ведення бою в гірсько-пустельній місцевості, про те, що мінометникам дуже часто доводиться діяти без мінометів, як звичайним десантникам, допомагати своїм товаришам.
Почувши все це, я ще більше усвідомив, що дуже хочу служити в повітрянодесантних військах. Фізично та морально я був готовий до служби в цих елітних військах задля того, щоб пізнати самого себе повною мірою. Хіба міг я тоді знати, що потраплю в роту спецпризначення та буду командувати мінометним взводом, командиром якого колись був Олег Черлянцев? Бог почув поклик моєї душі і допоміг стати десантником!
...Заревіли двигуни. Усі немов заціпеніли. Літак відірвався від бетонки і взяв курс на Кабул. Знизу під нами було видно гори, маківки яких були вкриті снігом. Від них віяло холодом та невідомістю.
Зрозуміло було одне: те, про що ми мріяли, сталося. Ми були в Афганістані. Ми летіли на війну!»
Ярослав Горошко потрапив служити у війська спеціального призначення, служба у яких вимагала від бійців діяти на межі людських можливостей.
Серед основних завдань, що стояли перед «спецпризначенцями», було виявлення і знищення душманських караванів зі зброєю та боєприпасами, а також боротьба з бандитськими загонами, які діяли у прикордонних районах.
Із перших листів Ярослава Горошка батькам: «Обов'язок свій перед Батьківщиною виконую з честю. Боягузом я ніколи не був і не буду, сволотою теж. А відносно того, щоб «за чужі спини ховатись», як деякі роблять, то мені це зробити ніколи не дозволить совість та гордість, тому буду воювати до кінця... Мене учили чотири роки не для того, щоб я штани протирав у Союзі або вигадував всілякі хвороби, аби відкрутитися... Тут, в Афганістані, я був і залишусь Людиною...»
За час перебування в Афганістані Ярославу Павловичу випало пройти дуже тернистий, политий кров'ю та потом шлях пізнання себе. Але він з честю витримав усі випробування, які підготувала доля, й за два роки у званні капітана повернувся додому.
За участь у бойових і розвідувальних діях був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».
Після повернення з Афганістану капітан Горошко був направлений для проходження подальшої служби в Ізяслав Хмельницької області. Під час проходження служби зарекомендував себе як старанний та дисциплінований офіцер, який приділяє значну увагу бойовій та фізичній підготовці своїх підлеглих. На одному із змагань спеціального призначення молодого командира помітили та запропонували посаду командира роти спеціального призначення в місті Мар’їна Гірка (Білорусь), куди він і відбув. Через рік його рота стала кращою в бригаді.
Зі спогадів колишнього товариша по службі Ярослава Горошка підполковника Юрія Міклашевського: «...Стосовно характеру Слави можу сказати, що, насамперед, він був вольовий командир. Завжди і всюди намагався бути першим, навіть не на користь собі. Родина для нього була на другому плані, а служба, робота з особовим складом — на першому.
Можливо, вам доводилось зустрічати людей, «витесаних із каменю», я маю на увазі характер. Саме такою людиною був Ярослав Горошко».
Але Ярослав Павлович не міг залишитись осторонь, коли кожного дня надходили звістки про кількість загиблих в Афганістані радянських воїнів. Він відчував, що його бойовий досвід знову потрібен державі. У січні 1987 року Горошко подає рапорт з проханням про направлення його для проходження служби у складі 40-ї армії.
У лютому 1987 року Ярослава Горошка було призначено на посаду командира роти спеціального призначення (СпП) 186-го окремого загону СпП 22-ї окремої бригади СпП 40-ї армії в Республіці Афганістан.
Із листів до дружини: «Людочко, дорога моя, кохана, здрастуй!
...У швидкому темпі здав роту і 12.02.87 р. вилетів у Ташкент. Кордон перетнули 15.02.87 р. Зараз в Кабулі. Через два дні вилітаю в Кандагар...
Служити буду (польова пошта 54783, індекс 054783 — Шахджой) в нашому Ізяславському батальйоні. Скучив за тобою страшенно, рідна моя, за дітьми також. Як подумаю, що рік вас не бачитиму, аж мороз шкірою йде...»
Бійці дуже поважали Ярослава Павловича-- легендарного фартового ротного, який мав за плечима безцінний бойовий досвід, набутий у понад 40 бойових виходах, та, що особливо важливо, довіряли йому за обов'язковість та порядність. Майже всі його бойові виходи були результативними. А попереду в нього була важка контузія, кровопролитний бій поблизу кишлаку Дурі та звання Героя Радянського Союзу...
Бій біля кишлаку Дурі увійшов в історію загонів спецпризначення. У ніч на 31 жовтня 1987 року розвідувальна група СпП під командуванням старшого лейтенанта Олега Оніщука була атакована численною групою душманів та в ході нерівного бою практично повністю загинула.
Коли постало питання, кого відправити на допомогу групі Оніщука, відразу обрали його друга Ярослава Горошка.
Уранці 31 жовтня 1987 року розвідники під командуванням капітана Горошка вилетіли на допомогу.
З подання до нагородження за бій поблизу кишлаку Дурі капітана Горошка: «Група на чолі з капітаном Горошком вийшла на допомогу групі старшого лейтенанта Оніщука, вступила в жорстокий бій із душманами, які значно переважали у чисельності, знищила вогнем та в рукопашному бою понад два десятки бунтівників і винесла з поля бою тіла загиблих розвідників із групи офіцера Оніщука».
Пізніше душмани проклянуть це місце, і кам'янистою дорогою через кишлак Дурі не пройде більше жоден караван зі зброєю.
За участь у бойових і розвідувальних діях, виконання спеціальних завдань із надання інтернаціональної допомоги в лютому 1988 року капітан Я. Горошко був нагороджений другим орденом Червоної Зірки, а 5 травня 1988 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У липні 1988 року Ярослав Павлович вступив до Військової академії імені М. В. Фрунзе, яку закінчив 1991 року.
Після закінчення академії йому запропонували високу посаду 8 Москві з можливістю швидкого просування по службі, але Ярослав Павлович відмовився.
«Я українець і хотів би повернутися служити в Україну,» — сказав він високопосадовцям у Москві. Його прохання задовольнили, він повернувся в Ізяслав на посаду командира окремого батальйону спеціального призначення.
У вересні 1993 року держава доручила йому нову, дуже відповідальну справу — готувати підрозділи спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Вольовий, жорсткий, але справедливий командир, він готував українських «спецпризначенців» так, як підказував його багаторічний бойовий досвід. До його обов'язків також входила підготовка бойових плавців.
Як бойовий командир, Ярослав Павлович не мав права відставати від своїх підлеглих. Він звик бути кращим. Тому приділяв водолазній підготовці особливу увагу, постійно вдосконалюючи свою майстерність.
8 червня 1994 року під час одного із занять з водолазної підготовки Герой Радянського Союзу підполковник Горошко трагічно загинув.
Ярослава Павлович немає з нами вже 16 років, але пам'ять про нього продовжує жити.
Яскравим прикладом цього є те, що рідна школа Горошка носить його ім'я. Традиційно першого вересня під час проведення урочистої лінійки право бути у складі почесної варти та покласти квіти до барельєфа Героя надається кращим учням школи, а тема першого уроку називається: «Вчитися патріотизму, бути патріотами Вітчизни, яким був Ярослав Горошко».
Значна увага до збереження пам'яті про Ярослава Горошка приділяється у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. У військовій частині, якою командував Ярослав Павлович, створено фотоекспозицію, яка відображає його бойовий шлях.
У 2003 році в ГУР МО України була започаткована Книга пам'яті, до якої вносяться відомості про осіб, котрі зробили вагомий внесок у розвиток воєнної розвідки України. На першій сторінці цієї книги розміщено інформацію про підполковника Горошка.
У 2006 році було засновано музей Головного управління розвідки Міністерства оборони України, особливе місце в якому відведено під експозицію, що розповідає про Ярослава Павловича. Також створено кольоровий буклет про Героя Радянського Союзу підполковника Горошка, який є в кожній підпорядкованій частині ГУР МО України. Традиційними стали зустрічі і вшанування воїнів-афганців у день виведення радянських військ з Афганістану та в день народження підполковника Горошка.
У Ярослава Павловича залишилися сини — Павло та Іван. Вони обидва, як мріяв їх батько, стали офіцерами. З честю та гідністю нащадки Героя Радянського Союзу продовжують славні традиції служіння Вітчизні.
Віталій Пушкаренко
Київ
Народна Армія
Київ
Народна Армія