Букринський плацдарм. Цей клаптик землі 11 кілометрів завширшки і до 6
км углиб щедро политий людською кров'ю. Спроби розпочати з нього наступ
на Київ у жовтні 1943 року двічі завершувалися невдачею, що змусило
перенести центр наступу на Лютізький плацдарм. Війська, що залишилися на
Букринському плацдармі, здійснювали допоміжний удар, відволікаючи на
себе увагу частини сил противника. І хоча це була лише відволікаюча
функція, вмирали люди на ньому по-справжньому. Понад 200 тисяч наших
вояків загинули тоді у запеклих боях, що тривали 45 діб. Вода в Дніпрі
палала кров'ю...
Нещодавно знову побував на цьому історичному місці. Перед поїздкою ретельно переглянув різну літературу, енциклопедичні матеріали про цей шматочок землі. Можна лише уявити, яке пекло тут було у буремному сорок третьому.
Виконуючи наказ Державного Комітету Оборони, восени 1943 року війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна вийшли до Дніпра і захопили 9 плацдармів. Два з них — Букринський і Лютізький — стали основними. У своїй книзі «Друга світова війна» академік Самсонов пише: «Командування 1-го Українського фронту вирішило звільнити Київ за допомогою двох ударів: головного — з Букринського, і допоміжного — з плацдармів північніше від Києва. Однак розпочаті в жовтні спроби наступу з Букрина результатів не дали. Сильно пересічена місцевість заважала розгорнути там успішні дії військ».
От що згадували про ті дні безпосередні учасники подій.
Аркадій Бєлкін: «Наші війська на початку осені підійшли до Дніпра. І коли ми, прості солдати, побачили цю ріку, що стала природною перешкодою на шляху просування нашої дивізії, подумали: «Ну, все, доведеться копати землянки, облаштовувати місця для зберігання снарядів, укриття для техніки... і все це під пекельним вогнем супротивника». Але Дніпро наказали форсувати з ходу... Сотні наших літаків «прасували» німецьку оборону, у той час коли сотні німецьких льотчиків бомбували й обстрілювали наші позиції. Горіли вода, земля і небо. Ми перетнули Дніпро хто на чому міг — на плотах, саморобних поромах, рибацьких човнах... Попри ураганний вогонь з німецького боку, наші війська все-таки зуміли перебороти спротив ріки і закріпитися на невеликій ділянці дніпровського берега. Бої йшли цілодобово, але ми вистояли...»
«Пісок утрудняє наші дії, тут воювати важко», — писав 17 жовтня 1943 року своїм рідним Герой Радянського Союзу Іван Колотушкін. Автор листа загинув 6 листопада — у день звільнення Києва, його могила знаходиться на Алеї Героїв у Київському парку Слави.
З огляду на нові обставини, Ставка ВГК прийняла рішення перегрупувати сили фронту, визначивши при цьому Лютізький плацдарм основним. 3-тя гвардійська танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта Рибалка і значна частина артилерії з Букринського потай перемістили на Лютізький плацдарм. Усе було зроблено настільки майстерно, що розвідка супротивника про це навіть не підозрювала. Знову пошлюся на повідомлення доктора історичних наук Олександра Самсонова: «Вранці 3 листопада 60-та і 38-ма армії генералів Черняхівського та Москаленка перейшли в наступ. З повітря удари по ворогу завдавала 2-га повітряна армія генерала Красовського. До вечора 4 листопада в бій була введена 3-тя гвардійська танкова армія. У цих боях боролася і 1-ша Чехословацька бригада під командуванням полковника Свободи. Треба зазначити, що активну участь у боях брали партизани і місцеві жителі».
За кілька днів перед тим, відволікаючи на себе значні сили супротивника, перейшли в наступ і війська, що залишилися на Букринському плацдармі. Тому, на думку істориків, вважати учасниками звільнення Києва лише ті частини і з'єднання, що наступали з Лютежа, було б несправедливо. Бойові дії, що розгорнулися з двох відвойованих у німців клаптиків землі, гордо іменованих плацдармами: Букринського, у районі сіл Григорівка, Зарубинці, Балико-Щучинка, і Лютізького під Новими Петрівцями, увійшли в історію як найкривавіші...
2500 радянським воїнам, представникам більш як 40 національностей СРСР, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них — п'ятеро жінок. Багатьом частинам і з'єднанням — почесні найменування «Київських». Такого нагородження переможців найвищими державними нагородами ні до, ні після цієї битви не було. Як не було й такого масового героїзму і... таких колосальних утрат «живої сили і техніки». Після війни на Букринському плацдармі збирали до тисячі осколків на одному квадратному метрі.
...І ось ми на цьому героїчному плацдармі, а точніше — в селі Балико-Щучинка Кагарлицького району Київської області. Екскурсовод знайомить з музеєм, розміщеним в цьому населеному пункті. Його очолює директор Наталя Миненко. За задумом творців, приміщення цього храму пам'яті повинно нагадувати обгорілу землянку, але, на мою думку, будівельники дещо перестаралися — занадто похмурим воно виглядає...
Йдучи від експоната до експоната, Наталя Іванівна розповідала історію їхньої появи в музеї. Як на мене, найяскравіші з них — фотографії героїв-учасників бою за Дніпро і столицю України.
...На високій дніпровській кручі поблизу Балико-Щучинки височіє один із найвеличніших військових меморіалів України, створений за проектом народного художника України Валентина Зноби. Він присвячений воїнам 1 -го Українського фронту, що героїчно билися на Букринському плацдармі під час форсування Дніпра восени 1943 року. Композиційно меморіал складається з трьох скульптурних груп, що зображують сцени бою за Дніпро, і стел з іменами полеглих. У центрі меморіалу — чаша, обрамлена лавровим вінком.
Домінуючим спорудженням меморіалу є 27-метрова скульптура воїна з пошматованим осколками і кулями прапором, що символізує перемогу над ворогом і скорботу за загиблими.
Завершує композицію скульптура співця-Бояна, що уособлює пам'ять народу про своїх героїв. Вона доречна ще й тому, що Бук ринський меморіал споруджений на місці давньоруської фортеці Чучин, що у XI—ХІІІ сторіччях боронив південні підступи до столиці Київської Русі.
Здається, саме тут, на високій Дніпровській кручі, де кожен сантиметр щедро политий людською кров'ю, якнайкраще усвідомлюєш, яку дорогу ціну заплатив наш народ за свою свободу. А ще саме тут навіки оселилася пам'ять. Пам'ять про тих, хто ціною власного життя дав нам право жити, любити, творити і не забувати...
От що згадували про ті дні безпосередні учасники подій.
Аркадій Бєлкін: «Наші війська на початку осені підійшли до Дніпра. І коли ми, прості солдати, побачили цю ріку, що стала природною перешкодою на шляху просування нашої дивізії, подумали: «Ну, все, доведеться копати землянки, облаштовувати місця для зберігання снарядів, укриття для техніки... і все це під пекельним вогнем супротивника». Але Дніпро наказали форсувати з ходу... Сотні наших літаків «прасували» німецьку оборону, у той час коли сотні німецьких льотчиків бомбували й обстрілювали наші позиції. Горіли вода, земля і небо. Ми перетнули Дніпро хто на чому міг — на плотах, саморобних поромах, рибацьких човнах... Попри ураганний вогонь з німецького боку, наші війська все-таки зуміли перебороти спротив ріки і закріпитися на невеликій ділянці дніпровського берега. Бої йшли цілодобово, але ми вистояли...»
«Пісок утрудняє наші дії, тут воювати важко», — писав 17 жовтня 1943 року своїм рідним Герой Радянського Союзу Іван Колотушкін. Автор листа загинув 6 листопада — у день звільнення Києва, його могила знаходиться на Алеї Героїв у Київському парку Слави.
З огляду на нові обставини, Ставка ВГК прийняла рішення перегрупувати сили фронту, визначивши при цьому Лютізький плацдарм основним. 3-тя гвардійська танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта Рибалка і значна частина артилерії з Букринського потай перемістили на Лютізький плацдарм. Усе було зроблено настільки майстерно, що розвідка супротивника про це навіть не підозрювала. Знову пошлюся на повідомлення доктора історичних наук Олександра Самсонова: «Вранці 3 листопада 60-та і 38-ма армії генералів Черняхівського та Москаленка перейшли в наступ. З повітря удари по ворогу завдавала 2-га повітряна армія генерала Красовського. До вечора 4 листопада в бій була введена 3-тя гвардійська танкова армія. У цих боях боролася і 1-ша Чехословацька бригада під командуванням полковника Свободи. Треба зазначити, що активну участь у боях брали партизани і місцеві жителі».
За кілька днів перед тим, відволікаючи на себе значні сили супротивника, перейшли в наступ і війська, що залишилися на Букринському плацдармі. Тому, на думку істориків, вважати учасниками звільнення Києва лише ті частини і з'єднання, що наступали з Лютежа, було б несправедливо. Бойові дії, що розгорнулися з двох відвойованих у німців клаптиків землі, гордо іменованих плацдармами: Букринського, у районі сіл Григорівка, Зарубинці, Балико-Щучинка, і Лютізького під Новими Петрівцями, увійшли в історію як найкривавіші...
2500 радянським воїнам, представникам більш як 40 національностей СРСР, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них — п'ятеро жінок. Багатьом частинам і з'єднанням — почесні найменування «Київських». Такого нагородження переможців найвищими державними нагородами ні до, ні після цієї битви не було. Як не було й такого масового героїзму і... таких колосальних утрат «живої сили і техніки». Після війни на Букринському плацдармі збирали до тисячі осколків на одному квадратному метрі.
...І ось ми на цьому героїчному плацдармі, а точніше — в селі Балико-Щучинка Кагарлицького району Київської області. Екскурсовод знайомить з музеєм, розміщеним в цьому населеному пункті. Його очолює директор Наталя Миненко. За задумом творців, приміщення цього храму пам'яті повинно нагадувати обгорілу землянку, але, на мою думку, будівельники дещо перестаралися — занадто похмурим воно виглядає...
Йдучи від експоната до експоната, Наталя Іванівна розповідала історію їхньої появи в музеї. Як на мене, найяскравіші з них — фотографії героїв-учасників бою за Дніпро і столицю України.
...На високій дніпровській кручі поблизу Балико-Щучинки височіє один із найвеличніших військових меморіалів України, створений за проектом народного художника України Валентина Зноби. Він присвячений воїнам 1 -го Українського фронту, що героїчно билися на Букринському плацдармі під час форсування Дніпра восени 1943 року. Композиційно меморіал складається з трьох скульптурних груп, що зображують сцени бою за Дніпро, і стел з іменами полеглих. У центрі меморіалу — чаша, обрамлена лавровим вінком.
Домінуючим спорудженням меморіалу є 27-метрова скульптура воїна з пошматованим осколками і кулями прапором, що символізує перемогу над ворогом і скорботу за загиблими.
Завершує композицію скульптура співця-Бояна, що уособлює пам'ять народу про своїх героїв. Вона доречна ще й тому, що Бук ринський меморіал споруджений на місці давньоруської фортеці Чучин, що у XI—ХІІІ сторіччях боронив південні підступи до столиці Київської Русі.
Здається, саме тут, на високій Дніпровській кручі, де кожен сантиметр щедро политий людською кров'ю, якнайкраще усвідомлюєш, яку дорогу ціну заплатив наш народ за свою свободу. А ще саме тут навіки оселилася пам'ять. Пам'ять про тих, хто ціною власного життя дав нам право жити, любити, творити і не забувати...
Семен ШЕХТМАН
Київ
Київ