| | Виставка за матеріалами фондової колекції листів, написаних воїнами, полеглими в Афганістані.
У Меморіальному комплексі “Національний музей історії
Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років” створено виставку “Я взагалі
тепер ненавиджу слово “війна”
Виставку розміщено у залі "Чорний тюльпан" реліквійної
експозиції "Трагедія і доблесть Афгану". І це не випадково. Адже саме в
ньому увічнено пам'ять понад 3 тисяч наших співвітчизників, які не
повернулися з афганської війни. Вони мовчазно дивляться на нас з
фотографій — юні, у більшості 20-річні. А сьогодні, читаючи їхні листи,
ми немов чуємо їхні голоси з минулого, їх писали солдати і офіцери до
батьків і матерів, братів і сестер, друзів і коханих. Дуже часто листи
ці були останніми повідомленнями з чужини, по суті, заповітами. Листи
"афганців" це їхні потаємні слова, з якими зверталися вони до рідних та
близьких. Не можна без хвилювання читати ці листи. І хоча минуло ще не
так вже й багато часу, вони вже пожовкли...
| |
| | На виставці представлено 62 експонати 35 учасників афганської
війни. Зовсім молоді, вони швидко дорослішали, по-іншому осмислювали
своє життя, по-іншому ставилися до батьків, до всього, що їх оточувало.
І все це знаходило відображення в листах, які долали кордони й далекі
відстані на шляху до рідної домівки.
До матері в місто Рівне писав сержант Микола Самолюк –
командир бойової машини. У дуже короткому листі від 8 липня 1983 року
читаємо: "Мамо!!! Мені вже 20. Живий і здоровий. Щойно з відрядження...
Син Микола!". З травня 1984 року, діючи у складі розвід групи, в одному
з населених пунктів натрапили на групу моджахедів. Розвідники відкрили
вогонь. Микола діяв сміливо і рішуче, але в цьому бою загинув.
Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Сержант Микола Самолюк
назавжди залишився 20-річним. На фотографії — Микола з мамою, коли
приїздив у короткострокову відпустку, на іншому знімку — Ольга
Оксентіївна отримує синову нагороду.
В останньому листі до батьків, написаному з Фергани 23 лютого
1984 року, снайпер рядовий Юрій Яні писав: "Я все ще не можу звикнути
до того, що вас немає поруч... Дивлюся на фото, де ми разом, і хочеться
плакати, адже скільки я вам завдав страждань і образ. Адже я ще не
розумів, що таке бути дорослим і завжди думав, що у старших людей свої
справи, свої турботи. Лише зараз я зрозумів, що бути дорослим — це дуже
велика відповідальність, перш за все, перед своїми батьками за те, що
вони тебе виростили і виховали, як змогли, не шкодуючи свого здоров'я
та сну. Я, коли повернуся з армії, нікуди більше не буду їхати з дому.
За ці два роки я зрозумів, що дорожче за батьків немає нікого у цілому
світі...".
Наступного дня, 24 лютого 1984 року, Юрій Яні був направлений
до Афганістану. Звідти його батьки отримали лише два листи, а 17 серпня
1984 року їм повідомили, що син загинув у бою.
У багатьох листах "афганців" відчувається туга за рідною
землею, за батьками. З фотографії, обійнявши двох цуценят, посміхається
майор Василь Герасимчук, командир мотострілецького батальйону. Цей
знімок зроблено за шість днів до його загибелі. А поряд – лист до
батьків, на Полтавщину, в якому він дуже хвилюється за матір: "Мамо,
будь ласка, підтягнися трошки, я передам гарні ліки, і до мого приїзду
ти будеш виглядати дуже добре". І далі, звертаючись до батька: "Тату,
тобі дуже важко все доглядати, і здоров'я твоє не дуже, прошу,
тримайся, але ж я незабаром приїду у відпустку і ми будемо разом...".
Сумуючи за домівкою, Василь Герасимчук просив батька: "Я дуже прошу,
коли будеш писати листа, поклади, будь ласка, кілька насінин кропу, а
потім петрушки — у наступному листі. В нас є територія, де кожен з нас
щось вирощує. Мій заступник вже виростив 6 кущів лободи, грядку
картоплі, цибулі, часнику, огірків, а я хочу виростити кріп та
петрушку. Розумієш, яке це задоволення колупатися в городі".
Майор Герасимчук прибув до Афганістану 9 травня 1982 року. 6
серпня 1982 року на автомобільну колону, яку він очолював, у районі
населеного пункту Саманган душмани вчинили напад. Під час бою майора
було тяжко поранено, але він продовжував керувати діями підлеглих. Від
отриманих ран помер. Орденом Червоного Прапора нагороджений посмертно
Можливо, на війні, в екстремальних умовах, коли загострюються
усі почуття, людина краще починає відчувати сенс життя, більше цінує
людей, які жили поруч, і в першу чергу — своїх дружин.
"...Я шалено тебе кохаю. Постійно думаю про тебе. Ця розлука
дуже пригнічує мене. Я мучаюся від бажання бути з тобою, бачити тебе,
обіймати, цілувати, цілувати, моя чудова дружино. Я починаю розуміти,
що ти найгарніша, найжаданіша, найкоханіша жінка у світі. Краще за тебе
немає нікого на землі. Люба, нехай ці пелюстки квітки викличуть твою
посмішку і піднімуть настрій. Нехай посмішка осяє твоє гарне обличчя.
Ти завжди зі мною, у мені, кохана.., Знай, що б не трапилося зі мною,
ти в мене єдина, кохана, а я відданий тільки тобі, тільки ти в моєму
серці".
Це слова з листа додому, в Полтаву, майора Петра Бачкалова —
начальника штабу зенітно-артилерійського полку. Петро Бачкалов
неодноразово брав участь у бойових операціях. Під час бою 10 травня
1984 року під його керуванням було знищено два міномети та п'ять
кулеметів противника. 8 липня 1984 року майор помер через тяжку
хворобу.
Час невблаганно віддаляє події афганської війни, дехто вже і
проблеми цієї війни вважає неактуальними. Проте чи можна розглядати з
точки зору актуальності людський біль? Він залишився назавжди в
спустілих квартирах та переповнених госпітальних палатах, у відділеннях
пенсійних фондів та протезних майстернях.
Він у серцях батьків, що пам'ятатимуть загиблих синів довіку,
в очах змолоду посивілих удів, у пам'яті сиріт, котрі виросли без
батька.
Над могилами загиблих уже дерева стали великими, а з могильних
плит дивляться на нас нестаріючі обличчя, вічно молодими залишилися
вони і на фотографіях цього виставкового залу. Біль не полишає і наші
душі, Підтвердженням цього є і ця виставка, присвячена нашим землякам,
які віддали життя на чужій війні, її мета — увічнити пам'ять, нагадати
і застерегти...
І. Коломієць,
завідуюча відділом музею | |
|