"Третій Тост", №23 (431), 2010 рік, грудень
Они вышли из боя

3 декабря в Киеве состоялись торжественные мероприятия, посвященные  16-й годовщине  открытия Всеукраинского памятника воинам-интернационалистам.   Почтить память погибших боевых побратимов к святому месту пришли председатель Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества, Герой Советского Союза Р. С. Аушев, председатель Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) С. В. Червонопиский, председатель Государственного комитета Украины  по делам ветеранов, Герой Советского Союза И. Н. Плосконос, руководитель представительства в Украине  Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества И. А. Борщенко, советник Уполномоченного Верховной Рады по правам человека В. И. Аблазов, заместители председателя УСВА Ю. Г. Зубко, О. И. Михнюк, воины-«афганцы», представители министерств, ведомств, ветеранских общественных организаций.
После возложения цветов к Всеукраинскому памятнику в церкви Воскресения Христова – Храме-памятнике жертвам Афганской войны состоялась панихида по погибшим воинам.
Первый в Украине памятник погибшим воинам-«афганцам», получивший название "Мемориал Взрыв памяти" (скульптор Ю. Павлов, архитектор В. Шульга), был установлен в 1989 году в Днепропетровске, когда городом руководил В. П. Пустовойтенко.  Творческое решение очень важной и трудной для того времени гуманитарной темы было признано общественностью и высоко оценено ветеранами. Скульптор  Ю. Павлов получил приглашение  из Белоруссии и  успешно справился с заданием, создав уникальный мемориал в Минске.
Вопрос создания и установки Всеукраинского памятника воинам-интернационалистам в Киеве в силу ряда объективных и субъективных причин продвигался с большими трудностями. Как принято, Украинский Союз ветеранов Афганистана в 1992 году объявил соответствующий внутренний конкурс, решающее слово в котором должно было принадлежать семьям погибших воинов. Были предложены десятки вариантов памятника, рассмотрены тысячи предложений к нему, но на первом этапе к единому мнению не пришли. Шло время, но ветераны предложить что-либо на решение городских властей не смогли.
А в это время в творческой мастерской  Николая Олейника кипела работа по созданию памятника погибшим «афганцам»  для Могилева-Подольского. Заказал эту срочную работу народный депутат, участник боевых действий в Афганистане Игорь Борщенко. Ветераны войны вместе со скульптором  старались воплотить сначала в гипсе, а потом и в металле, образы реальных спецназовцев, без фальши и надуманности, без ошибок в деталях экипировки и оружия. Фотографии военных лет, музейные экспонаты, образцы полевой формы и автоматов спецназовцев, сами «афганцы» в качестве моделей – все это круглые сутки, и днем, и ночью, было в распоряжении мастера.
Игорь Александрович Борщенко, народный депутат  Верховной Рады Украины первого  созыва, руководитель представительства в Украине Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества вспоминает: «В Афганистане мы служили и дружили с Александром Щербой из Жмеринки. Однажды в боевом выходе мы поменялись с ним номерами в звене: я взял его рацию, а он взял мою треногу от гранатомета. Когда мы попали в засаду, тренога, которую нес Саша на спине, мешала ему укрыться,  и "духи " стали лупить именно по нему. По рации передали, что погиб гранатометчик. Поэтому, когда мы вернулись на базу, я увидел, что моя постель свернута и рюкзак с моими вещами уложен – все подумали, что погиб я…   После возвращения из Афганистана  получил еще одну тяжелую весть: от пули пакистанского снайпера погиб командир нашей группы спецназа лейтенант Александр Чихирев. Он был настоящим, блестяще подготовленным для боевой работы офицером, красивым и физически сильным. Его мама живет в Туле,  и я каждый год встречаюсь с ней.
Меня все время, в том числе и на заседаниях Верховной Рады, не покидало чувство, что я перед своими боевыми друзьями в неоплатном долгу. И когда у меня появилась возможность, я обратился к скульптору Николаю Олейнику помочь воплотить образы боевых друзей в памятнике. Мы,  как в бою, понимали друг друга с полуслова.  Сначала думали  сделать три стоящие фигуры – эта идея перекликалась с памятником американским солдатам, погибшим во Вьетнаме, установленным в Вашингтоне. Но Николай предложил образ молодого бойца, вышедшего  из боя обессиленным, смертельно уставшим, не способным больше воевать, из рук которого вот-вот выскользнет ремень автомата. Он посадил его и спрятал его лицо.  Этот боец и получился собирательным образом в полном смысле слова.  Николай вылепил скульптуры почти в человеческий рост. Так они выглядят естественными, живыми, своими. И все мы согласились с такой композицией. В итоге, несмотря на портретное сходство фигур двух стоящих спецназовцев с Александром Чихиревым и Александром Щербой, скульптору  удалось создать собирательные образы, в которых многие узнают своих сыновей, любимых, боевых побратимов».
Заказ был выполнен в срок.  Но в Могилев-Подольский памятник не увезли, он навечно, с согласия Игоря  Борщенко,   остался в Киеве. Судьбу его, без согласований и обсуждений и даже вопреки мнениям некоторых ветеранов и членов семей погибших, решили руководители УСВА – председатель С. В. Червонопиский и его первый заместитель Ю. Г.  Зубко. Сергею Васильевичу  памятник особенно понравился, потому что напомнил фрагмент американского мемориала, который произвел на него сильное впечатление во время официального визита в США. Поэтому решили установить скульптуру так же, как и в Вашингтоне, без постамента.
Место установки памятника долго выбирать не приходилось. В это время уже  активно проводила свою святую работу переданная общине ветеранов Афганистана и семей погибших церковь Воскресения Христова в районе Киево-Печерской лавры. Сквер, расположенный  напротив входа в храм,  естественно подходил для этой цели. Но кто же разрешит установить в этом святом месте группу бойцов с оружием, хоть и в бронзе!? Разрешения ни у кого просить не стали. Днем с минимальным фундаментом забетонировали небольшую площадку на уровне земли. Священник «афганской»  церкви освятил это место. А 3 декабря 1994 года бронзовую двухтонную скульптурную композицию под покровом длинной зимней ночи установили мощным краном с первого раза и без ошибки.
Утром киевляне и гости города  не удивились этой новинке: на фоне вековых деревьев в сквере органично появилась группа бойцов, по поводу которых хотелось только задать вопрос: что они там делают? В эти декабрьские дни к ним трудно было подойти под дождем по раскисшему снегу. Но,  тем не менее,  первые цветы у его подножья появились утром этого дня. На другой день «афганцы» организовали открытие памятника воинам-интернационалистам и пригласили к нему руководителей города и правительства. А спустя два с половиной  месяца – 15 февраля 1995 года,  в  день вывода войск  все руководство страны во главе с Президентом Украины Л. Д. Кучмой отдали дань памяти погибшим в Афганистане, возложив венки к подножью памятника. К этому времени памятник приподняли на 30 сантиметров, а вокруг него гранитными плитами уложили площадку. Таким образом памятник получил  право на жизнь, хотя юридически  был зарегистрирован в качестве парковой скульптуры.
Через четыре года в ходе подготовки к 10-летию вывода войск из Афганистана было принято решение о реконструкции памятника и создании на его основе мемориального комплекса. Разработали проект специалисты под руководством архитектора Николая Кислого. Проблема заключалась в том, что монумент должен был «прозвучать» на всю Украину. Композицию с маленькой скульптурной группой предстояло развить, увязать с размерами всего, что уже было размещено на площади.  Предложили поднять памятник на небольшой пьедестал, выложить площадку серым и красным гранитом, добавить черные тюльпаны, установить по кругу гранитные плиты с именами погибших, сделать подсветку всего комплекса. 19 декабря 1998 года разработки были представлены мэру города  А. А.  Омельченко. Он с ними согласился,  и работа закипела, чтобы успеть к десятой годовщине вывода советских войск из Афганистана. Можно было сделать и лучше, но всякая творческая работа всегда  в тисках времени и денег…
Когда мемориал был уже готов, я попросил надписать на пьедестале четверостишье, которое, как мне кажется, очень уместно:
Каких друзей война мне подарила!
Да тех, кого потом назад взяла.
Меня убить хотела и убила,
Но что с того, что жизнь не отняла.
Это стихи Сергея Говорухина, инвалида войны, сына известного российского кинорежиссера. Когда Сергей увидел памятник,  стал отстаивать свое авторское право и требовать, чтобы под четверостишьем поставили его полное имя. Мы пообещали, что при следующей реконструкции обязательно выполним это требование. А пока через СМИ публично обнародовали то, что Сергей Говорухин – автор этого четверостишья.
Прошли годы, менялась власть, менялись люди, но неизменным оставалось отношение народа к солдатам, с честью выполнившим свой служебный долг.  Во всех областных и во многих районных центрах Украины установлены памятники воинам-интернационалистам.   
Ветераны и семьи погибших всегда – и в горести, и в радости – собираются у знаковых для них мест. Таким местом для ветеранов Афганской войны стал памятник воинам-интернационалистам "Они вышли из боя", установленный  рядом со святой для всего мира Киево-Печерской лаврой.  Сотни, тысячи людей приносят к памятнику цветы как дань памяти погибшим и умершим после войны,  в благодарность живущим героям.
Памятники – как живые существа: одни стареют и умирают, другие растут и набирают силы.
У памятника «афганцам» – удивительная судьба. Предназначался он для районного города, а стал столичным, всеукраинским, центральным. Устанавливали его тайно, без разрешения, а стал местом официального государственного церемониала и центром притяжения для ветеранов. Он стал символом ветеранского движения: его изображение – на атрибутах организации.  Он стал геральдическим символом –  в бронзе на наградах, медалях и грамотах. Его эмблема сопровождает выпуски книг об Афганской войне, фестивали искусств, спортивные соревнования. Он стал центром «афганского» мемориала, в состав которого вошли церковь Воскресения Христова  и  музей воинов-интернационалистов. Он стал примером и центром  общеукраинской «афганской»  мемориальной системы от Киева до районных центров. У него появились  бронзовые братья, почти близнецы, в США, России, в украинских городах – Запорожье, Кременчуге и других.
От нас, ветеранов, наших последователей и сторонников, от нашего  общественного  авторитета  зависит  активная  жизнь  этого  памятника.
Валерий  АБЛАЗОВ,
участник боевых действий в Афганистане.



Памяти товарища, коллеги
1 декабря 2010 года перестало биться сердце нашего товарища, активного члена Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), историка, доктора наук, профессора, академика Международной кадровой академии Костыри Анатолия Арсентьевича.
Родился Анатолий Арсентьевич 29 января 1954 года в городе Красноармейске Донецкой области. Окончил в 1978 году исторический факультет Высшей комсомольской школы при ЦК ВЛКСМ.
С 1978  года  А.  А.  Костыря – на государственной службе в России, Таджикистане, Узбекистане, а с 1999   года   работает в Украине: помощником председателя УСВА, начальником отдела Государственного комитета Украины по делам ветеранов. Государственный служащий Украины 5 ранга.
С 2003 года переходит  на научно-исследовательскую работу. А. А. Костыря  впервые поднял вопрос о научном изучении Афганской войны.  Автор монографии  «Историография, источниковедение, библиография спецоперации СССР в Афганистане (1979–1989 г.г.)», соавтор словаря-справочника «Военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане», учебника для ВУЗов  «Політична історія України XX століття»,  монографии «Историография войны в Афганистане  (25 декабря 1979 – 15 февраля 1989 г.г.)», автор более 70 научных, публицистических статей по проблемам политической истории XX века, военно-политической спецоперации СССР в Афганистане.  Постоянно сотрудничал с газетой УСВА «Третій тост», на страницах которой печатались его статьи.
Анатолий Арсентьевич в последнее время жил на малой Родине, работал заместителем председателя Донецкой областной организации УСВА, участвовал в общественно-политической жизни организации и региона.
За активную жизненную позицию и научный труд  А.  А.  Костыря награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины, наградами УСВА.
Выражаем  искреннее соболезнование семье, родным и близким покойного в связи с тяжелой непоправимой утратой.
Светлая память о Костыре Анатолии Арсентьевиче навсегда сохранится в наших сердцах.
Президиум УСВА,  друзья, коллеги.



14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
 ТРАГЕДІЯ І ПОДВИГ

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася найбільша у світі техногенна катастрофа. Через професійну недбалість і нерозумну ініціативу керівництва і  персоналу станції вийшов з-під контролю 4-й енергоблок атомної електростанції, вибух зруйнував будівлю,  і нищівні радіоактивні елементи невикористаного палива поширилися майже на всю Європу. Недоліки чи навіть гріх одних мали ліквідувати інші. І першими під стіни бунтівного реактора пішли ті, хто був вірний обов’язку і присязі – військові, часто колишні учасники бойових дій в Афганістані. Вони і закрили собою світ від загрози ядерної зими.
Наша організація „Афгано-Чорнобильське братство „Побратими” об’єднує в своїх шеренгах людей, які, пройшовши пекельними дорогами Афганістану, першими кинулись у пекло Чорнобиля на ліквідацію вселенського лиха. Серед них кавалери бойових орденів Володимир Кобенда, Віталій Волик, Василь Глюза, Володимир Грищенко, Анатолій Гурський, Микола Зуєв, Юрій Дзюба, Віталій Марченко, Геннадій Марі, Володимир Найдьонов, Адольф Сідякін, Ігор Стригін, Анатолій Сулима, Сергій Степанов, Олександр Фугалевич та інші. 
Начальник радіостанції Михайло Присяжнюк, за два тижні до того повернувшись із Афганістану, отримав наказ на відрядження до зони відчуження. Як майстер першого класу, відповідальний і підготовлений важкими умовами попередньої служби зв’язківець, він з честю виконав завдання і за два тижні передав свої обов’язки іншому „афганцю” –  Олександру  Савлуку. Сумлінно і безвідмовно виконували свої службові обов’язки Василь Ачинцев, Юрій Родіонов, Василь Коробка, Ігор Попов, Олександр Студенков, Валерій Кузьменко та інші. А полковники Олег Міхуля та Іван Грош в Афганістан були направлені безпосередньо з бойових порядків військ у Чорнобильській зоні.
Сьогодні ми шануємо і тих офіцерів і прапорщиків, наших побратимів, для яких випробування Чорнобилем було головною і останньою справою їхньої служби. Низький уклін пам’яті генералів Алекси М. Т., Мохова В. І., Смирнова І. Ю., офіцерів і прапорщиків Антонюка І. І., Дяченка Ю. Ф., Бірюкова В. І., Вакули О. Е., Кузнецова В. М., Волковського О. М., Пономарьова С. П., Антонова В. І., які рано пішли з життя через хвороби, пов’язані з виконанням завдань у Чорнобилі.
Вже вранці 26 квітня у складі оперативної групи військ у Чорнобилі були побратими Анатолій Баканов, Микола Мотилюк, Валентин Одєгов, Аркадій Муковозчик. Першим надав достовірні й  страшні дані про стан забруднення зони начальник хімічної служби Київського оперативного полку майор Олександр Судьїн.
Значний внесок у ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС Львівського оперативного полку внутрішніх військ під керівництвом полковника Михайла Гришанкова: особовий склад  з 2 травня 1986 року близько шести  місяців ніс бойову службу в зоні відчуження. Величезний обсяг робіт з інженерного забезпечення служби полку виконав майор Микола Субботін. Нелегку роботу з евакуації особового складу батальйону з охорони АЕС, підтримання морально-психологічного стану офіцерів, прапорщиків, членів їхніх сімей протягом двох перших з дня аварії тижнів здійснив заступник командира цього батальйону майор Анатолій Козелько.
В епіцентрі заходів з мінімізації впливу наслідків аварії  на навколишнє середовище разом з батальйоном МНС тимчасового складу, бійців якого сьогодні залишилось живими лише третина, був майор Валерій Лихоборов. Дезактивацією місцевості займалися безпосередньо побратими Віктор Ільченко, Володимир і Сергій Малярчуки, Віктор Баланюк, Василь Забудько та інші. Будівельні роботи і спорудження стін довкола так званого „саркофага” здійснював Микола Давиденко, а систему сигналізації на них встановлював Микола Долгіх.
Значну частину свого здоров’я залишили в зоні відчуження офіцери і прапорщики полку, спеціально створеного  1987 року для охорони периметра зони, Валерій Кузьменко, Олександр Арбузов, Володимир Коркодим, Федір Мартинюк, Святослав Ващук, Анатолій Гурський, Олександр Бабарін та інші.
Неймовірними зусиллями воїнів і цивільних ліквідаторів реактор було приборкано. Основні роботи зі спорудження укриття над ним було завершено до середини грудня 1986 року. За ініціативи громадських організацій 10 листопада 2006 року Президентом України  підписаний Указ, яким визначено установити в Україні День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 14 грудня щорічно.
Президія Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), правління „Афгано-Чорнобильського братства „Побратими”, висловлюють  щиру вдячність усім, хто брав участь у ліквідації наслідків техногенної катастрофи на ЧАЕС і рятував світ від ядерного лиха, і бажають їм доброго здоров’я, щастя і сімейного благополуччя.
Георгій ДАЦЕНКО,
голова правління ГО «Побратими», учасник бойових дій в
Афганістані.

МИ РЯТУВАЛИ СВІТ

В Чорнобиль нас покликала сурма.
Пішли полки в бузковий первоцвіт.
Щоб не настала ядерна зима,
Ми йшли туди, ми рятували світ!

Хоч знали всі, що далі – небуття,
І може,  це останній наш політ,
Та щоб не зникло на Землі життя,
Ми йшли туди, ми рятували світ!

Нас захищав від стронцію погон,
Очей коханих чисті озерця.
Проліг між смертю і життям кордон
Через солдатські молоді серця.

Вирує знов заквітчана весна,
Як і тоді, вже понад двадцять літ.
Свою ми чашу випили до дна –
Ми там були, ми рятували світ!


Із редакційної пошти 
Забота у нас такая
О социальной защите и моральной поддержке более 50 тысяч российских семей погибших защитников  Отечества на государственном и региональных уровнях рассказала участникам расширенного заседания областной и городской организаций Л. С. Мазниченко – председатель Днепропетровского городского совета родителей и вдов военнослужащих, погибших в Афганистане. Об этом в редакцию пишет председатель областного совета Елена Ивановна Гусак.
Лидия Семеновна побывала в Саратове, где встречалась с семьями погибших, делилась опытом работы городской и областной организаций УСВА по социальной защите воинов-интернационалистов и их семей. В Саратовской региональной общественной организации «Союз семей погибших защитников Отечества» тоже накоплен богатый опыт такой заботы, и председатель городской организации, вдова «афганца» Л. М. Ржевская подробно рассказала гостье из Украины о социальной защите семей погибших и на государственном уровне, и в области. Автор письма подчеркивает, что отношение  государства и общества к участникам локальных войн и вооруженных конфликтов в России в последние годы значительно улучшилось, ветераны и их родные, семьи погибших чувствуют себя материально и морально защищенными. Они давно, независимо от своей трудовой пенсии, имеют вторую пенсию по потере-гибели кормильца (в пересчете на гривни – ежемесячно по 1060 грн.), получают достойную денежную компенсацию льгот. К сожалению, сетует Лидия Семеновна, семьи погибших воинов-интернационалистов в Украине не имеют заботы государства в таком объеме, как российские.
Два государства, два разных законодательства по социальной защите. Сравнивать их – дело неблагодарное, ведь, как заметил один из наших бывших президентов,  «Украина – не Россия»… Очевидно, что мы не «дотягиваем» до возможностей Российской Федерации, да и там законодательство по социальной защите, денежные компенсации льгот создавались не один год и тоже с немалыми трудностями, вспомним хотя бы массовые протесты ветеранов, когда эти  компенсации начали вводить.
Безусловно, выплаты, которые получают  сегодня у нас  семьи погибших (25% от прожиточного минимума  для нетрудоспособных граждан),  минимальны, их явно недостаточно. Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) делает все возможное, чтобы на государственном уровне семьи погибших боевых побратимов не были обделены ни материально, ни морально. Вот и сегодня продолжаются переговоры руководства УСВА (куда входит и председатель Киевского городского комитета семей военнослужащих, погибших в Афганистане,  Алла Васильевна Шипова) с представителями Министерства труда и социальной политики, Министерства финансов Украины по увеличению социальных гарантий всем категориям ветеранов, в том числе воинам-интернационалистам и семьям погибших участников боевых действий. Если эти переговоры не дадут положительных результатов, ветераны-«афганцы» готовы снова провести массовые акции протеста под лозунгом «Вместе мы – сила!». Руководители государства должны услышать наши справедливые требования.
Из-за финансовых проблем прекратил свою работу Всеукраинский комитет семей военнослужащих, погибших в Афганистане. Но такие советы, комитеты работают во всех территориальных организациях УСВА, их председатели входят в состав правлений. К мнению представителей семей погибших всегда прислушиваются, они обязательно учитываются при принятии решений.
Лидия Семеновна сообщает, что в России семьи погибших получают не только государственную помощь на федеральном уровне, но и разрабатываются и принимаются региональные законы, работают местные  программы социальной помощи и моральной поддержки семей погибших защитников Отечества. Есть такие программы (только, быть может, более скромные) в областях, городах и у нас. Это в большой мере зависит от того, как работают наши «полевые командиры» на местах, какие  у них отношения с властью, есть ли их представители в местных  советах.
Будем справедливы: есть в Украине объективные причины того, что мы отстаем в вопросе социальных гарантий. Наше молодое государство сегодня развивается, пытается достойно выйти из финансового кризиса. А мы все вместе должны напоминать государству о том, что оно обязано нести ответственность и перед людьми, защищавшими его интересы с оружием в руках, и перед их семьями. Ведь вместе мы – сила.

Наталья КАЗИМИРОВА,
кор. «ТТ».


Спасибі за пам’ять про наших дітей

Я вже писала до редакції і посилала свого вірша,  присвяченого моєму синові  Борису і всім «афганцям» нашого села Макарове  Ширяївського району Одеської області. Хочу подякувати за те, що ви є,  і дуже рада вам писати і читати нашу газету. Ось у №21 я прочитала присвячений загиблому синові вірш Катерини Бурчак. Такі добірки у газеті нагадують  про наших дітей і про біль матерів, на жаль, вони вже також ідуть у небуття. У нашому районі загинуло п’ятеро земляків, родин залишилося  три. Ми, матері, також у  роках,  нам уже до 80 років, дві матері вже вдови.
Спасибі, що нас не забувають  «афганці». Кожного року 15 лютого ходимо до пам’ятника, збирається майже вся Ширяївщина, вручають живим нагороди,  матерям – подарунки, квіти. А головне – пам’ятають про нас. Кожного року навідують   удома, їздимо на кладовище, де покояться наші синочки. Особлива подяка В. М. Шимку, Л. М. Марченку, Л. Л. Горбаченку, Є. Долгополенку та іншим.
Дні народження  синів, дні їх загибелі боляче переживати, хоча минуло вже 26 років, як немає мого Бориса, крають серце рани, які не заживають. Ось прочитала вірш матері, і в думках той «Альошенька, синок»,  сльози не дають дочитати до кінця – це так боляче. І слова і спогади крають серце. Добре, якщо  залишились інші  діти, а в мене їх ще п’ятеро зі своїми сім’ями. А в цієї матері був один, і виховала вона його сама. Перед нею треба стати всім миром на коліна!
Немає де правди  діти, 2009 року ми, матері, залишилися без пільг, які нам надавали до того.  Допомогу ми одержували через соціальну службу району: доплачували 200 гривень щомісяця, безкоштовно надавали 500 кг  вугілля, 2 балони газу, 2 куб. дров. Це все в нас відібрали, виплачують ще тільки 200 гривень.
Найбільш  дороге, що в нас було, це наші сини, які пішли в Афганістан молодими, здоровими, відданими  службі своїй Батьківщині. Хто винен у цій війні –  інше питання. Але ці юнаки, ці 18-літні діти, без досвіду війни, першими  гинули там, а стільки їх вже померло… Хто сильніший  духом, той виживає, але є й такі, які вже спились, зневірились, деградували, живуть-відживають.  Хай вибачать мене, хто зараз  себе впізнає. Але боляче дивитися  на це все,  і ти не можеш їм допомогти. Не називаю імен,  знаю,  що є такі, на жаль, по всій Україні.

З повагою і вибаченнями, але це все на душі.
Олена Дем’янівна ЮРАШ.



Хмельницька область
Ініціатива шепетівських  «афганців»

З ініціативи Шепетівської районної  організації ветеранів Афганістану   зроблено капітальний ремонт кімнати  ветерана у водолікарні головного оздоровчого закладу Хмельницької області. Зокрема, встановлено нові  металопластикові вікна, санвузол, приміщення побілено. Цю благу справу  «афганці» приурочили до  Міжнародного дня  інвалідів.
 – Ветерани-інваліди, та й взагалі люди, які мають  інвалідність, у нашій країні потребують  особливої уваги суспільства, – говорить голова районної ради ветеранів і Шепетівської районної  організації  ветеранів Афганістану Валерій Окорський. – Адже ні їхня пенсія, яка ледве витягує на прожитковий мінімум, ні можливості лікування не відповідають реальним потребам. Тому наша організація докладає зусиль, щоб хоч такими невеликими кроками допомагати ветеранам-інвалідам.
 Щоправда, оновлена кімната ветерана ще потребує нового побутового обладнання, зокрема холодильника і меблів. Уже знайшлися  благодійники, охочі допомогти.
У центральній районній лікарні завдяки ініціативі «афганців» знову  з’явилися таблички, які інформують, що інваліди і ветерани  обслуговуються позачергово. Зрозуміло, що до цього  не обходилось  без нарікань: чому нема таких табличок, які бодай  психологічно засвідчували  підтримку інвалідів, невже в суспільстві сталися  такі  разючі зміни не на користь цієї категорії людей?
 «Афганці» знайшли  необхідні кошти на виготовлення табличок. Особлива роль у цій справі належить депутату міської ради, воїну-інтернаціоналісту  Ігорю  Ростиславовичу  Карчевському,  який, уже вкотре маючи депутатський статус, підтримує важливі соціальні справи.
Здавалося б, тема суспільної уваги до інвалідів не нова. Проте у нашій країні вирішення проблем цієї категорії населення має швидше «кампанійський» характер. Дуже добре, що нарешті почало розв’язуватися  житлове питання ветеранів Великої Вітчизняної війни, які перебувають у черзі. Цього року в  Шепетівці п’ятьом фронтовикам  вручено ключі від помешкань. Проте у черзі на житло перебувають і 14 воїнів-інтернаціоналістів. А в  попередні два роки державна житлова програма взагалі не працювала, кошти на це практично не виділялись.
Не все гаразд у нас і з безкоштовним лікуванням. Навіть коли це стосується пацієнтів, які перебувають у палатах для інвалідів Великої Вітчизняної війни та учасників бойових дій, що нині є у кожному відділенні центральної районної лікарні.
Проблемою номер один для інвалідів є забезпечення ліками, хоча й  декларовано, що вони мають отримувати засоби для лікування за державні кошти. На жаль,   нині механізми такої суспільної підтримки не працюють.
У своїй переважній більшості інваліди не можуть похвалитися  статками. Їх, як правило, не беруть на роботу з пристойним заробітком, тому поняття зайвої копійки для них є вельми важливим. А різноманітні постанови, інструкції, що ухвалюються на високому рівні, аж ніяк не враховують реалій сьогодення.
Свого часу в США у законі про інвалідів було записано: «Інвалідність є природною частиною людського досвіду».  У нас же мало робиться для того,  щоб подібне твердження було враховано вітчизняним законодавством, яке б істотно вплинуло  на поліпшення становища наших співвітчизників-інвалідів.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської районної  організації ветеранів Афганістану.



Память в бронзе, металле и камне
Тернопільщина вшанувала пам’ять земляків
У Чорткові відкрито пам'ятник полеглим на Афганській війні, на  якому  викарбувано  слова: «Забрала нас страшна війна. З слізьми тремкими на граніті розквітли наші імена, журба розсіялась по світу…»
Через  пекло Афгану пройшло понад 1700 наших земляків; 48  хлопців не повернулися додому, двоє пропали безвісти, 46 стали інвалідами.
Понад двадцять років тому учасник бойових дій в Афганістані, головний редактор журналу «Золота Пектораль», кавалер ордена  «За заслуги» третього ступеня Володимир Погорецький, який волею долі, як і тисячі інших українських хлопців, ніс тягар війни,  у тяжку хвилину невимовного болю присягнувся перед Святою Богородицею, якщо виживе,  спорудити пам'ятник прослави Пресвятій Матері Божій і полеглим солдатам. Цей задум допомогли йому втілити в життя бойові побратими на чолі з головою районної організації воїнів-«афганців» Михайлом Заблоцьким, жертводавці та меценати, всі люди доброї волі й  чистого серця. Одним із елементів меморіалу стало скульптурне зображення Богородиці, яка покриває  омофором пораненого солдата.
Довгих п'ять років тривали роботи, збір коштів. Нарешті – відкриття. У Чортків з'їхалися воїни-побратими з багатьох областей України.
Учні шкіл міста, яким, дай Боже, не знати війни, стояли живим коридором, тримаючи у руках портрети загиблих героїв, із яких дивилися зовсім юні, майже дитячі обличчя.
Після освячення священиками різних конфесій пам'ятника та каплиці до громади звернувся голова райдержадміністрації Ярослав Стець, зазначивши, що цей пам'ятник – не тільки шана загиблим, а й нагадування живим про трагедію війни, засторога не допускати збройних конфліктів.
На урочистості  було запрошено й батьків, чиї сини поклали голови у цій війні: матір Олександра Дмитрієва (загинув 17 лютого 1984 р.) зі Свидови та батька Ярослава Пліщука (загинув 9 вересня 1984 р.; посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки; його іменем названо вулицю  рідного села) із Білої. Не стримати гірких сліз, не втамувати біль, коли батьки  згадують своїх загиблих  дітей.
Голова Тернопільської обласної організації УСВА Віктор Місько вручив  Почесні грамоти ветеранам-«афганцям» і високі нагороди: медаль «За заслуги» третього ступеня – Т. Сушку, медаль  «За заслуги» першого ступеня –  Л. Підручному,  медаль «За звитягу» – М. Чорнію.
Голова районної спілки воїнів-«афганців» Михайло Заблоцький від імені членів організації  вручив поіменні подяки всім тим, без чиєї допомоги неможли¬вим було б спорудження пам'ятника.
Після завершення церемонії відкриття пам'ятника у районному  будинку культури відбувся концерт лауреата міжнародних і всеукраїнських конкурсів патріотичної  пісні – гурту воїнів-«афганців» «Долг».
Нехай швидше загоюються рани – і від куль, і від образ, бо, як співається у пісні: «...лягла осколком в серці фраза: «Я тебе туди не посилав». Не посилав?! Наші солдати не обговорювали накази, вони були віддані присязі, стійко виконуючи свій інтернаціональний обов'язок. Нехай же із пам'яті воїнів-«афганців» зітреться ота гостра, несправедлива, болюча  фраза, і  ніколи не знають війни наші діти.
Тетяна ЛЯКУШ.


ОСВЯЧЕНО МИТРОПОЛИТОМ

На території Свято-Варварівського храму закладено  капсулу в фундамент каплиці Святого Іоанна Воїна. Ініціаторами заходу стали члени Первомайського товариства ветеранів Афганістану, яке очолює В. С. Йонга. Каплиця будується на згадку і вшанування подвигу радянських воїнів, які загинули під час виконання інтернаціонального обов’язку на території інших держав.
На урочистий мітинг прийшли  представники влади і громадських організацій, ветерани війни і праці, учнівська і студентська молодь, рідні та близькі воїнів, полеглих в Афганістані, православні жителі міста.
Відкрив мітинг Володимир Йонга. Він розповів про співпрацю церкви і громадськості,  про те, як почали втілюватися задуми у реальність. Ще у грудні минулого року В. С. Йонга разом з бойовим побратимом О. М. Савенком повідали отцю Сергію свою мрію створити сквер воїнів-інтернаціоналістів. Настоятель храму серйозно поставився до намірів «афганців», благословив їх,  надав ділянку землі для скверу і запропонував побудувати  каплицю.
І закипіла робота, як кажуть, не на словах, а на ділі. Розробляти проект скверу і каплиці взялася архітектор Наталія  Міщерякова. У вересні розпочалися будівельні роботи. Екскаватор для риття котловану під фундамент надав керівник міськводоканалу С. В. Шурко. У вихідні на будівництві фундаменту безоплатно працювали більш як 60 добровольців.
Керував роботою Леонід Данилович Горенко, досвідчений спеціаліст, за плечима якого більше 40 років будівельного стажу. Було вкладено 60 залізобетонних плит, використано три ”вертушки” бетонного розчину, багато арматури.
Воїни-інтернаціоналісти щиро вдячні підприємцям міста і району, всім небайдужим первомайцям, які долучилися до спорудження каплиці.
Разом із  священнослужителями міста і району митрополит Миколаївський і Вознесенський Питирим відслужив молебень, благословив усіх причетних до благого починання. Символічну капсулу із церковним благословенням і георгіївською стрічкою він разом з В. С. Йонгою замурував у фундамент каплиці  (на знімку). Сподіваємось, що  каплицю Святого Іоанна Воїна  незабаром буде зведено, тут  зазеленіє сквер, а його алеями гулятимуть діти й онуки воїнів-інтернаціоналістів і всіх жителів міста.
Н. ЗАМЧАК.



Передплата-2011

Побратиме,  це  наша з тобою газета!

Триває передплата на газету  Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія. 
Газета передплачується в усіх відділеннях поштового зв’язку України.

     Наш індекс – 30224.

     Періодичність виходу – двічі на місяць.

    Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки:

     на місяць – 1,74 грн.,
     на три місяці – 4,62 грн.,
     на шість місяців – 7,59 грн.,
     на рік – 13,98 грн.