Відстоюючи думку про єдину ветеранську організацію в Україні, гадав, що
саме до такої структури й належу. Та виявилося, що помилявся.
Організацій людей похилого віку нині багато. Зокрема, на свій
Всеукраїнський форум, що відбувся нещодавно в Києві, з'їхалися
представники 47 ветеранських організацій. І кожна із них вважає себе і
найважливішою, і найнеобхіднішою...
А в результаті - розпорошеність і розбрат. Доходить до смішних суперечок - хто із них краще служив Батьківщині, хто більший патріот: учасники бойових дій, які, зневажаючи смерть, громили ворога і здобували перемогу чи партизани, які також заслужили безсмертну славу. Невже незрозуміло, що всі ми побували в одному й тому ж пеклі, горіли в танках і літаках, лягали кістьми на полі бою, корчились від болю в госпіталях. Ми свідомо йшли на подвиги, страждали в ім'я Батьківщини, свободи і незалежності свого народу.
Відстоюючи думку про єдину ветеранську організацію в Україні, гадав, що саме до такої структури й належу. Та виявилося, що помилявся. Організацій людей похилого віку нині багато. Зокрема, на свій Всеукраїнський форум, що відбувся нещодавно в Києві, з'їхалися представники 47 ветеранських організацій. І кожна із них вважає себе і найважливішою, і найнеобхіднішою... А в результаті - розпорошеність і розбрат. Доходить до смішних суперечок - хто із них краще служив Батьківщині, хто більший патріот: учасники бойових дій, які, зневажаючи смерть, громили ворога і здобували перемогу чи партизани, які також заслужили безсмертну славу. Невже незрозуміло, що всі ми побували в одному й тому ж пеклі, горіли в танках і літаках, лягали кістьми на полі бою, корчились від болю в госпіталях. Ми свідомо йшли на подвиги, страждали в ім'я Батьківщини, свободи і незалежності свого народу.
А тепер героїчна частина нашого суспільства через розбрат їхніх недолугих керівників, які не хочуть або не здатні поступитися своїми амбіціями, бідує. Впродовж двох десятиліть керманичі нашої держави заявляють, що вони перед нами у великому боргу, але насправді віддавати його не поспішають. Страшно подумати, скільки фронтових друзів, відважних однополчан, пішли в небуття ображеними, приниженими, обкраденими. Не краща доля дісталась і нам. Із 27 передбачених законами пільг діють лише кілька, та й ті примарні. Користуватися ними все одно, що лизати цукор через віконне скло. Закони порушують саме ті, хто їх ухвалює. Наприклад, сільських інвалідів, ветеранів як виштовхували з маршруток і автобусів, так і досі виштовхують зі словами: "Нам за вас не платять". Не виділяючи коштів на проїзд для пільгового контингенту, штучно створюють напруженість у суспільстві. З кожним роком зростає негативне ставлення до тих, хто користується пільгами на проїзд. У Харкові, на щастя, вже інвалідів не виштовхують з маршруток, але водії скрегочуть зубами, уважно обнюхуючи пільговий документ...
Сотні і тисячі наших скарг, наших волань до власників високих кабінетів не дають результатів, нас не чують. Всеукраїнський форум ветеранів показав жалюгідне становище, в якому перебуває більшість літніх людей.
Це і є наслідком роз'єднаності ветеранських організацій та гетьманських замашок їхніх керівників.
Командирам на фронті ми вірили більше, ніж собі, за ними готові були йти в вогонь, воду й на смерть. Їхнє закличне слово вело нас в атаку на ворога, кидало на амбразури фашистських дотів і дзотів. Це їхні непохитна твердість і спрямовуюча воля вели нас до перемоги. Невже й такі, як вони, заразилися сучасним вірусом "чистогану" і забули про нас?
Мені ніколи не забути мого улюбленого командира полку Іллю Михайловича Бродського, який не ховався за спини солдатів у пекельних боях за визволення Мелітополя, за оволодіння Перекопом... Він їв те, що їли й ми, він оберігав нас, як своїх дітей. Він вчив нас, як розминутися з кулею в бою, як боротися і перемагати. Після війни Ілля Михайлович більше тридцяти років розшукував мене і таки знайшов у глибинному селі Володарське Донецької області, де я працював у школі. Він, незважаючи на поважний вік і відстань, приїхав з Волгограда до мене. Розповів, в яку небезпечну ситуацію ми потрапили одного разу (та хіба то було раз?), а я тоді нібито здійснив якийсь геройський вчинок, якому не надав ніякого значення й про який зовсім забулося. А він дякував за мою безстрашність, яка, за його словами, врятувала йому життя. Тоді мій колишній командир сказав: "Ми - солдати, а солдат солдата в біді не залишить!" Ці слова навіки закарбувалися в моїй пам'яті , як і його образ справжнього командира - відважного, вимогливого, доброзичливого, який ніколи не підведе.
Переконаний, якби в період Вітчизняної війни нашим полком одночасно командували 47 хоча й досвідчених офіцерів, то ми не виграли б жодного бою й ніколи б не перемогли. Ось чому я й ратую за єдність ветеранських організацій у нашій державі. Лише за такої умови вони змогли б ефективно використовувати кошти, які їм виділяються як із держбюджету, так і з благодійних фондів.
Відстоюючи думку про єдину ветеранську організацію в Україні, гадав, що саме до такої структури й належу. Та виявилося, що помилявся. Організацій людей похилого віку нині багато. Зокрема, на свій Всеукраїнський форум, що відбувся нещодавно в Києві, з'їхалися представники 47 ветеранських організацій. І кожна із них вважає себе і найважливішою, і найнеобхіднішою... А в результаті - розпорошеність і розбрат. Доходить до смішних суперечок - хто із них краще служив Батьківщині, хто більший патріот: учасники бойових дій, які, зневажаючи смерть, громили ворога і здобували перемогу чи партизани, які також заслужили безсмертну славу. Невже незрозуміло, що всі ми побували в одному й тому ж пеклі, горіли в танках і літаках, лягали кістьми на полі бою, корчились від болю в госпіталях. Ми свідомо йшли на подвиги, страждали в ім'я Батьківщини, свободи і незалежності свого народу.
А тепер героїчна частина нашого суспільства через розбрат їхніх недолугих керівників, які не хочуть або не здатні поступитися своїми амбіціями, бідує. Впродовж двох десятиліть керманичі нашої держави заявляють, що вони перед нами у великому боргу, але насправді віддавати його не поспішають. Страшно подумати, скільки фронтових друзів, відважних однополчан, пішли в небуття ображеними, приниженими, обкраденими. Не краща доля дісталась і нам. Із 27 передбачених законами пільг діють лише кілька, та й ті примарні. Користуватися ними все одно, що лизати цукор через віконне скло. Закони порушують саме ті, хто їх ухвалює. Наприклад, сільських інвалідів, ветеранів як виштовхували з маршруток і автобусів, так і досі виштовхують зі словами: "Нам за вас не платять". Не виділяючи коштів на проїзд для пільгового контингенту, штучно створюють напруженість у суспільстві. З кожним роком зростає негативне ставлення до тих, хто користується пільгами на проїзд. У Харкові, на щастя, вже інвалідів не виштовхують з маршруток, але водії скрегочуть зубами, уважно обнюхуючи пільговий документ...
Сотні і тисячі наших скарг, наших волань до власників високих кабінетів не дають результатів, нас не чують. Всеукраїнський форум ветеранів показав жалюгідне становище, в якому перебуває більшість літніх людей.
Це і є наслідком роз'єднаності ветеранських організацій та гетьманських замашок їхніх керівників.
Командирам на фронті ми вірили більше, ніж собі, за ними готові були йти в вогонь, воду й на смерть. Їхнє закличне слово вело нас в атаку на ворога, кидало на амбразури фашистських дотів і дзотів. Це їхні непохитна твердість і спрямовуюча воля вели нас до перемоги. Невже й такі, як вони, заразилися сучасним вірусом "чистогану" і забули про нас?
Мені ніколи не забути мого улюбленого командира полку Іллю Михайловича Бродського, який не ховався за спини солдатів у пекельних боях за визволення Мелітополя, за оволодіння Перекопом... Він їв те, що їли й ми, він оберігав нас, як своїх дітей. Він вчив нас, як розминутися з кулею в бою, як боротися і перемагати. Після війни Ілля Михайлович більше тридцяти років розшукував мене і таки знайшов у глибинному селі Володарське Донецької області, де я працював у школі. Він, незважаючи на поважний вік і відстань, приїхав з Волгограда до мене. Розповів, в яку небезпечну ситуацію ми потрапили одного разу (та хіба то було раз?), а я тоді нібито здійснив якийсь геройський вчинок, якому не надав ніякого значення й про який зовсім забулося. А він дякував за мою безстрашність, яка, за його словами, врятувала йому життя. Тоді мій колишній командир сказав: "Ми - солдати, а солдат солдата в біді не залишить!" Ці слова навіки закарбувалися в моїй пам'яті , як і його образ справжнього командира - відважного, вимогливого, доброзичливого, який ніколи не підведе.
Переконаний, якби в період Вітчизняної війни нашим полком одночасно командували 47 хоча й досвідчених офіцерів, то ми не виграли б жодного бою й ніколи б не перемогли. Ось чому я й ратую за єдність ветеранських організацій у нашій державі. Лише за такої умови вони змогли б ефективно використовувати кошти, які їм виділяються як із держбюджету, так і з благодійних фондів.
Микола Куценко,
колишній рядовий 126-ї Горлівської стрілецької дивізії,
інвалід війни, член прес-центру Харківської
обласної ради ветеранів
колишній рядовий 126-ї Горлівської стрілецької дивізії,
інвалід війни, член прес-центру Харківської
обласної ради ветеранів