«З дитинства вони увійшли у війну»
 З контр-адміралом Тимуром Гайдаром я познайомився на Гончарівському полігоні, де проводилися дивізійні навчання з бойовою стрільбою. Здається, вони відбувалися в передостанній рік існування СРСР, коли паростки демократії і відкритості проникли й у військо: вперше на навчання запросили військових аташе, навіть з країн, які на той час ми називали капіталістичними. Про приналежність до них яскраво свідчила форма офіцерів: приміром, ті ж «буржуазні» светри з погонами, які згодом стали звичною складовою одностроїв українських військовослужбовців. Тоді нас усе це дивувало й навіть викликало певну заздрість: у порівнянні з нашою незручною польовою формою, светр був більш практичним і ошатним.
На навчання прибув і чисельний «десант» журналістів. Військовий відділ центрального органу партії газети «Правда» представляв Тимур Гайдар. Для мене він був не лише відомим московським газетярем, а й сином письменника, твори якого увійшли до шкільних програм і на них виховувалося не одне покоління радянських дітей. А з виходом у світ книги «Тимур і його команда» (1940 рік) розпочався масовий тимурівський рух — шефство дітей над ветеранами, самотніми людьми похилого віку.
Я збирався взяти інтерв’ю, але Тимур Аркадійович вибачився: «Відразу після навчань поїду до Канева, хочу побувати на могилі батька...». Тому розмова відбувалася під час пауз у навчальному бою. Спостерігаючи за діями підрозділів, син письменника розповідав: «Мій батько прослужив в армії понад п’ять років. Усім відомо, що він у 14 років вступив до Червоної Армії, а в 17 став командиром полку. За станом здоров’я розпрощався з військовою службою, але на все життя в душі, поведінці, навіть у манері одягатися залишався військовою людиною. Коли ми мешкали в Москві, я часто спостерігав таку картину. Навіть взимку, коли вулицею під звуки оркестру йшли військові частини, батько рвучко розчиняв заклеєне вікно, вслуховувався в чіткий ритм: раз — два, раз-два й обличчя ставало замисленим... Влітку він носив чоботи, широкий ремінь, гімнастерку. А взимку — шинель і папаху. Я ніколи не бачив, щоб він носив краватку...»
Звідки в Аркадія Голікова (літературним псевдонімом Гайдар він підписав перше оповідання про події громадянської війни, яке було надруковане в листопаді 1925 року,) таке особливе, зворушливе ставлення до військової служби? Мабуть, від батька Петра Ісидоровича, вчителя за фахом, учасника революційних подій 1905 року, Першої світової війни. Коли солдати обрали його командиром полку, тринадцятирічний Аркадій вирішив потрапити до батька на фронт. Коли ця витівка не вдалася, почав писати батькові листи, в яких цікавився настроями солдатів і офіцерів, рівнем дисципліни, подробицями фронтового життя.
Так формувався світогляд, який у грудні 1918 року привів чотирнадцятирічного Аркадія до лав Червоної Армії, де він при одному зі штабів був ад’ютантом, начальником команди зв’язківців.
Багато сторінок життя майбутнього письменника пов’язані з Україною. Він був курсантом Київських курсів червоних командирів. Навчання на них поєднував з участю в боях. Перше поранення Гайдар отримав під Києвом під час відбиття атаки отамана Григор’єва. В бою під Бояркою у складі ударного загону, створеного з курсантів, виявив мужність, замінив убитого командира роти і забезпечив виконання завдання. А в сімнадцять років його призначили командиром запасного полку, який нараховував майже чотири тисячі багнетів. Останній бій у 1941 році він прийняв теж на українській землі, звідки пішов у безсмертя...
Відлунали бої під Києвом, і хороброго талановитого командира направили навчатися на курси «Постріл». У 1921 році за розпорядженням Михайла Тухачевського, який на той час командував військами Тамбовського району з ліквідації «антоновщини», Голіков був призначений командиром 58-го полку по боротьбі з бандитизмом. У художньому фільмі «Кінець імператора тайги», що вийшов на екрани 1978 року, відтворена одна зі сторінок військової біографії Аркадія Гайдара, зокрема, ліквідація «імператора тайги» отамана Соловйова.
А взагалі той етап життя був відзначений не лише пораненнями, контузіями, які призвели до тяжкої психічної хвороби. Після розпаду Радянського Союзу у пресі з’явилися звинувачення на адресу Аркадія Петровича у тім, що він під час боротьби з бандитизмом був занадто жорстоким, без суду й слідства особисто розстрілював людей. Дійсно, існують документи його справи про наказ розстріляти кількох затриманих бандитів. Як пояснював тоді він сам, на той час у нього не було вільних бійців для конвоювання цих осіб. Суд не тільки виправдав командира, а й порекомендував на навчання до академії Генштабу.
Звісно, сьогодні цю сторінку його біографії можна розглядати по-різному. Але все ж таки треба зважити на реалії тієї епохи, про представників якої поет казав: «Он ходил в рядовых при большой революции, подпирая плечом боевую епоху». Ще краще розкрив суть помислів і вчинків покоління Гайдара письменник Андрій Платонов: «...З дитинства вони увійшли у війну, не переживши ні любові, ні насолоди думкою, ні споглядання того неймовірного світу, в якому вони були невідомі самі собі. Тому червоноармійці не мали в душі ланцюгів, які б приковували їхню увагу до власної особистості. Тому вони жили повним спільним життям з природою та історією...». Гадаю, ці слова певною мірою дають уявлення і про натуру, філософію життя, вчинки Аркадія Гайдара як людини, бійця і згодом — письменника. Герої його творів — носії духу й помислів тієї бойової епохи. Прикладом того є головні дієві особи повістей «Р.В.С.», «Школа», «Доля барабанщика», «Військова таємниця» тощо.
Для самого Аркадія Гайдара військова служба завершилася одного осіннього дня 1923 року. З воріт московської лефортовської лікарні він вийшов у довгій кавалерійській шинелі. В її кишені лежав документ, що засвідчував: командир Червоноармійського 58-го окремого полку по боротьбі з бандитизмом відправлений у зв’язку з контузією в шестимісячну відпустку зі збереженням забезпечення провіантом, приварком, чаєм та тютюном. По суті, він вийшов на нову, незнайому стежину життя, маючи за плечима лише похідний мішок, втрачене на трьох фронтах здоров’я і не розпорошений ще юнацький оптимізм — на той час йому було лише дев’ятнадцять.
Працював на шахті, змінив декілька спеціальностей. А через рік доля закинула в Ленінград. Маючи вже деякий досвід роботи в газеті, юнак завітав до редакції альманаху «Ківш». Представився письменнику Костянтину Федіну: «Я — Аркадій Голіков, — поклав на стіл декілька зошитів і додав. — Це мій роман. Я хочу стати письменником!»
Повість «У дні поразок і перемог» вийшла друком, але залишилася непоміченою в літературних колах. Перші успіхи й визнання прийшли, коли Голіков почав працювати в Пермі в газеті «Звезда». У цьому місті познайомився з вродливою комсомолкою, засновницею піонерського руху в регіоні Рахіллю Солом’янською. Їй було 17, Аркадію — 21 рік, коли вони одружилися. За рік — у 1926 році — в них народився син Тимур. У записці, направленій дружині, Аркадій запропонував назвати малюка саме цим ім’ям. Коли Гайдар у 1940 році написав повість «Тимур і його команда», головний герой був тезкою сина і його однолітком.  Можна припустити, що літературний образ писався з Тимура Гайдара. І коли він у чотирнадцять років читав у «Піонерській правді» перші публікації цього твору, відчував гордість і відповідальність за те, щоб бути схожим на Тимура і його команду...
Повість, яка вийшла друком у 1940 році, мала великий успіх. Вона стала улюбленою книгою мільйонів дітей. Я не знаю, чи створювалися ще колись твори, котрі б сприяли виникненню таких масових рухів, як тимурівський! Особливо він набув розвитку в роки Великої Вітчизняної війни. Діти чергували у військових госпіталях, доглядали поранених бійців, виступали перед ними з концертами. Саме з виступів у дитячі роки у фронтових госпіталях розпочався шлях на пісенний Олімп видатного композитора Олександри Пахмутової.
Пам’ятаю, як у повоєнні роки тимурівці опікувалися ветеранами. До будинків із зірками на воротах — ознакою того, що тут мешкає учасник війни — приходили дівчатка і хлопчики. Вони надавали посильну допомогу колишнім захисникам Вітчизни: купували в магазині продукти, прибирали в оселі, доглядали свійських тварин...         
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Аркадію Петровичу виповнилося лише 37 років. У нього ще й сивини не було. Тому він сподівався, що його, активного учасника громадянської війни, колишнього командира полку, кавалера ордена «Знак Пошани» візьмуть до лав діючої армії. Але співробітники військкомату відмовили, зіславшись на стан здоров’я видатного письменника. За словами самого Гайдара, після громадянської війни старі рани й контузії разів 8–10 вкладали його на лікарняне ліжко.
Аркадій Петрович умовив членів оборонної комісії Спілки письменників порушити клопотання про додатковий медичний огляд. І знову лікарі винесли вердикт: не придатний для військової служби. Допоміг давній друг письменника — заступник головного редактора газети «Комсомольская правда» Борис Бурков. Він звернувся до ЦК комсомолу, а той — до Головного політичного управління. І вже 19 липня 1941 року з посвідченням спеціального кореспондента «Комсомолки» письменник відбув у відрядження на Південно-Західний фронт, війська якого вели важкі бої на території України. На сторінках газети були надруковані матеріали «Ракети та гранати», «Міст», «Біля переднього краю» тощо.
Потрапивши в оточення, Аркадій Гайдар пробився до партизанського загону Горєлова, в якому став кулеметником.
Вранці 26 жовтня 1941 року він із групою народних месників доправляв продукти харчування на партизанську базу. Побачивши будку на ділянці залізниці Канів–Золотоноша, Аркадій Гайдар узяв відро, щоб попросити в обхідника картоплі. Піднявшись на насип, побачив у засідці ворогів. Устиг вигукнути: «Хлопці, німці!» і впав, скошений кулеметною чергою. Партизани, попереджені ним, встигли відійти до лісу. Аркадій Гайдар загинув, а за цей подвиг був посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня і в 1947 році з військовими почестями перепохований у Каневі.
Як батько багатомільйонної родини тимурівців, він живе в пам’яті тих, хто пройшов у лавах цього руху школу патріотизму, поваги до старших, вихованості, доброти, чуйного ставлення до людей.
...Нещодавно зателефонував своїй знайомій, яка закінчила школу імені Аркадія Гайдара в місті Льгов Курської області, де народився автор повісті «Тимур і його команда». Під час навчання вона теж була тимурівкою і повідомила, що й сьогодні діти продовжують традицію шефства над ветеранами війни, самотніми людьми.
Спало на думку, що, можливо, і в Україні є потреба відродити такий рух. Тим паче, що в нас є досвід відродження військово-патріотичної спортивної гри «Зірниця», яка отримала статус всеукраїнської. Відновлення тимурівського руху мало б сприяти зміцненню духовних зв’язків представників поколінь, стати для молоді школою виховання доброти, шанобливого ставлення до старших, а для ветеранів — посиленням турботи про них.
На знімку: Аркадій Гайдар у 1941 році.
Володимир ЧІКАЛІН
«Народна армія»