Ці радянські хлопці, закінчивши школу, будували плани на майбутнє, обирали професію. Але перед ними була ще служба в армії, яка  їх об’єднала,  наче рідних братів, на довгі роки, хоч усі були з різних сіл Шепетівського району і райцентру. Вони були першими кинуті в горнило Афганської війни, яке розгоралося на десятиліття. Проходили  службу в 48-у окремому Хирівському десантно-штурмовому батальйоні.
Здавалося, відстань і час назавжди залишили їх бойове братерство миттєвостями пам’яті.  Проте вони таки зустрілись – через тридцять  років після того,  як за наказом керівництва держави, виконуючи присягу, ступили на афганську землю.
Зібрались,  як домовилися, біля музею Миколи Островського. Сивочолі чоловіки тепло обіймали одне одного зі сльозами на очах і  веселим сміхом. Для нас це було справжнє  свято, адже через три десятиріччя ми нарешті зібралися  разом.
Найперше попрямували до пам’ятника  воїнам-«афганцям» «Чорний тюльпан». І вклонитися пам’яті наших бойових побратимів, які не повернулися  з війни, та в мирний час пішли  назавжди у вічність. Після покладання вінків і квітів, поїхали в село Орлинці на могилу Сергія Зайчука, який служив з нами в Афганістані.
…Під час одного з боїв був тяжко поранений старшина роти Анатолій Іванов. Санінструктор Зайчук  присів перев’язати пораненого. Усі побігли вперед вести бій з душманами, але з іншого боку дороги, з-за «дувалу», пролунав вистріл,  Сергій був смертельно поранений у спину. За мужність і героїзм його   посмертно було нагороджено  медаллю «За відвагу».
Сергій Зайчук  дружив з Леонідом Демчуком, вони навчалися  в одній школі. Для нас його загибель була великим  потрясінням. Завжди земляки намагалися підтримувати одне одного.  Якщо якась  рота вела бойові дії, а хтось із наших був там,  дуже раділи, коли  всі поверталися живі й здорові. Але в бойових діях не завжди так буває.  
Під час  однієї з бойових операцій був тяжко поранений в груди Олександр Каленюк з села Устянівки. Брали штурмом гору,  він був один з перших. З групою солдат під безперервним  обстрілом витягував з поля бою на  плащ-наметі  земляка Іван Вичавка. Слава Богу, Олександр вижив. За цей бій Каленюка  було нагороджено медаллю «За відвагу».
Не знаємо, з якої причини він та Володимир Орлов не прибули на зустріч, не було також Дмитра  Каменєва – на жаль, вже багато років не знаємо, де він.
Побували ми на міському кладовищі, де похований наш командир відділення Анатолій Мельников. Його було нагороджено медаллю «За бойові  заслуги», він у нашій третій роті часто заміняв заступника командира першого взводу, де служили: Леонід Демчук, Степан Романюк, Володимир  Пархомчук, Василь Щур, Володимир Заєць і  Микола Ліончук. Це був один із кращих взводів роти і батальйону. Анатолій Мельников був веселий, життєрадісний, коли десь стояли на перепочинку, брав гітару, і весь батальйон сходився, щоб послухати його пісні. А під кінець служби він отруївся хімічною речовиною (душмани отруїли воду в арику, звідки її брали наші  бійці), і його не зуміли врятувати…
Кожен розповідав про себе, яку здобув професію,  про сім’ю і дітей, вже дехто має й онуків.
Хвилиною мовчання пом’янули Володимира Зайця із Судилкова, який трагічно загинув два роки тому. Він був у нашому відділенні механіком-водієм БМД. Володю хотіли забрати, щоб він возив управління і командира роти , а він відмовився, сказав, що буде з нами, земляками.
Згадували першу бойову операцію, яку ми  називали «Рисові поля». На ній ледве не загинула половина наших хлопців. Згадували й травневу операцію, одну із найтяжчих. Тоді  загинув наш командир батальйону  капітан  С. А. Гарін і був поранений ще один наш земляк Ігор Алексеєв.
То був дуже жорстокий  бій. Згадували Ігор Алексєєв та Іван Вичавка (а вони служили в одному взводі  другої роти), що  бій був проти великої банди душманів, яка налічувала  до 200 бійців і яку підтримувала артилерія з боку Пакистану. Батальйон банду розгромив.
Володимир Пархомчук розповідав, як разом зі  Степаном Романюком, Василем Щуром, Петром Левчуком і Анатолієм Урбановичем увечері після бою несли в горах пораненого у живіт  Олександра Бирка з села Ясенівка. Цілу ніч його рятували, але до ранку Саша не дожив…
За травневу бойову операцію наших трьох земляків з Шепетівщини Ігоря Алексеєва, Валерія Гуцалюка і Петра Струтинського – було нагороджено медаллю «За відвагу».
Якось нашому підрозділу було доручено охороняти військовий аеродром. До машини, де був Петро Левчук, вночі підповзли душмани і вистрелили з гранатомета. Охорона з двох бійців перебувала  біля автомобіля в окопі, а відділення відпочивало у кузові. Гранати пролетіли буквально в кількох сантиметрах від Левчука. Обпалилося волосся, вилетів з машини на кілька метрів, але  залишився неушкодженим. Лише в такі хвилини приходить розуміння того, що життя людини – тоненька ниточка, обірвати яку може звичайна випадковість. А вислів «народитися в сорочці» набуває реального змісту.
Під час зустрічі ми  згадували, як після однієї з виснажливих операцій нас поставили охороняти невеличке містечко Сомархель, де жили військові та цивільні спеціалісти і була наша медична рота. Охороняли населений пункт два взводи.
Першого  серпня 1981 року на центральному в’їзді в містечко я заступив на пост з Олександром Кречком  з Рівенщини. О третій  ночі душмани обстрілювали містечко із міномета. Ми з Олександром почули тріск дерева над головою, і перед нами впала на освітлену ділянку дороги  гілка, а разом з нею – розколота надвоє міна, запалювач з якої котився  біля наших ніг. Це був для нас  другий день народження.
Пом’янули ми нашого командира третьої роти капітана А. С. Карабаєва, з яким ходили в рейди на бойові операції, двічі  брали великі душманські  склади в районі Тура-бура, ущелині  Дур-баба. Усі залишилися живі й здорові. Ротний оберігав нас і піклувався, щоб його бійці завжди  змогли виконати поставлене завдання. На одній з операцій командир роти був тяжко поранений, врятувати його життя  не вдалося…
Уже світили ліхтарі  на стовпах, але ми ніяк не могли розпрощатися, сиділи і  згадували  епізоди тієї страшної війни. А  за сусіднім столиком у кафе сиділа молода пара і дивилася  на нас, ніби ми з іншої планети, і розповідаємо якісь фантастичні історії з бойовика. Але це була правда,  наша історія, те,  що нам довелось в юності пережити. Це  залишиться з нами на все життя.