"Третій Тост", №5 (437), 2011 рік, березень
З Міжнародним жіночим днем!
Милі жінки!
З  великою повагою і  симпатією  до кожної з Вас  від імені  чоловіків Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вітаю з чудовим весняним святом – 8 Березня!
Ви завжди поруч з нами – в будні й  свята, у  турботах і радощах. Ваші доброта, чуйність, сердечність, лагідність, чарівність не можуть зрівнятися ні з чим на Землі, а  любов і вірність завжди допомагають подолати всі життєві  труднощі й перешкоди. Ви – наша міцна опора і надійний тил.   
Бажаю Вам  особистого щастя й міцного здоров’я, сімейної злагоди і благополуччя, миру і спокою,  святкового настрою і весняних квітів, здійснення всіх Ваших мрій і бажань!
Зі  святом Вас, наші любі!
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.


Чудо весни

Земля зітхає ледве чутно
І прокидається від сну...
І березень дарує чудо,
Розпочинаючи весну.
Це чудо – в усмішках чарівних,
У морі квітів навкруги.
Ми Вас вітаємо, царівни,
Найкращі, милі, дорогі.



 Жена «афганца»

Посвящаю  Орисе  Ивановне  Бийник – мужественной женщине, жене инвалида  войны в Афганистане.

Я кланяюсь тебе, жена «афганца»,
Что мужа не оставила в беде –
Со шрамами, без формы и без глянца –
С ним каждый день ты будто на войне.

Что в трудную минуту не сбежала,
Не бросила, как бросила страна,
Что горе с ним делила и страдала,
Что для него и мама и жена.

Я кланяюсь тебе, жена «афганца»,
Надеюсь, Бог тебя не обойдет –
За верность, доброту и щедрость
Он благодать Господнюю пошлет.
Петр КУЛИК,
участник боевых действий в Афганистане.




О наших боевых подругах
    Накануне одного из самых радостных весенних праздников, когда мы чествуем лучшую часть человечества – наших любимых матерей, жён, подруг, Севастопольское городское объединение  УСВА поздравляет всех женщин и особенно тех, с кем свела нас сама жизнь – членов нашей организации. Расскажем лишь о некоторых из них.
Более двух десятилетий  сотрудничает с нами Людмила Михайловна Белкина. Как хорошо подготовленного специалиста-эпидемиолога её в мае 1986 года направили в Афганистан. До мая 1988 года в составе санитарно-эпидемиологического отряда 40-й армии  ей пришлось исколесить многие самые отдалённые районы этой горной страны, где  оказывала  помощь не только нашим военнослужащим, но и местному населению в далёких от цивилизованного мира кишлаках. И часто меры, предпринятые врачами, спасали не только здоровье, но и жизни наших солдат, афганских детей, женщин, стариков.
   Нелегко далось Людмиле Михайловне решение уехать в чужую страну. Ведь на Родине у неё осталось двое детей. Но, верная клятве Гиппократа, она решилась на этот серьёзный шаг. За  самоотверженную работу афганское правительство наградило Л. М. Белкину медалью "От благодарного афганского народа". 
   Вернувшись на Родину, Людмила Михайловна стала тесно сотрудничать со своими боевыми товарищами, которые оценили её активную общественную деятельность и в 2003 году избрали членом правления нашей организации, где она возглавила социальный сектор работы. И на этом поприще её труд не остался незамеченным. В 2008 году ей  вручена Почётная Грамота Кабинета Министров Украины, а в дни празднования 21-й годовщины вывода советских войск из Афганистана Л. М. Белкина Указом Президента Украины награждена орденом Святой Княгини Ольги III степени.
   С  1989 года работает в нашей организации Валентина Леонидовна Береговая. Три года (с марта 1986-го по март1989-го)  провела она в Афганистане. И уже много лет, не жалея сил и времени,  трудится на благо воинов-интернационалистов.
   Организация наша объединяет в своих рядах и женщин, чья жизнь была связана с теми, кто до конца выполнил свой воинский долг и погиб при исполнении  служебных обязанностей. Мария Алексеевна Волкова осталась вдовой с двумя маленькими детьми, когда её муж, офицер-подводник, погиб вместе с подводной лодкой «Комсомолец». В Севастополе ей в те нелёгкие трагические дни «афганцы» оказали моральную помощь, помогли с работой.
   Подобная судьба сложилась и у Нины Николаевны Манякиной, тоже потерявшей мужа на подводной лодке «Комсомолец». Как член правления СГО УСВА она  ведёт сектор работы с женщинами, а М. А. Волкова  не только исполняет  всю финансовую работу, но и активно, часто не считаясь с личным временем, участвует во всех мероприятиях..
   Сегодня мы выражаем чувство благодарности Людмиле Анатольевне Костюченко, муж которой погиб в Афганистане. Кому, как не ей, знать, что такое  горе. Возглавляя бюро ритуальных услуг, она оказывает большую помощь родным и близким наших боевых друзей, закончивших свой земной путь.
   Мы признательны Наталье Ивановне Пшеничниковой, вдове офицера-подводника, погибшего на подводной лодке  «Курск», матерям воинов-«афганцев»,  отдавших свои жизни при выполнении воинского долга,  Ольге Алексеевне Сивоконь, Светлане Григорьевне Черненко, Анне Михайловне Пьяничук, которые тоже оказывают посильную помощь в общественной работе Севастопольского   городского  объединения  УСВА.
   Нельзя не сказать доброе слово в адрес Натальи Анатольевны Перминовой,  которая,  не жалея личного времени, и на свои средства наглядно, в фотографиях  отражает события из жизни организации. Она дает вторую жизнь старым фотографиям наших боевых  друзей,                готовит фотовыставки на афганскую тематику.   
   Невозможно  даже кратко рассказать обо всех женщинах, кто активно помогает  в нашей работе.
   От имени Правления Севастопольского   городского  объединения  УСВА  поздравляем женщин – воевавших вместе с нами, мам, жен, дочерей  погибших в Афганистане, на подводных лодках, при выполнении служебных обязанностей, всех женщин с замечательным праздником весны. Желаем  вам, наши дорогие, счастья, хорошего настроения, здоровья и оптимизма.

Александр КОРОТИН.



БІЛЯ  МОНУМЕНТА «АФГАНЦЯМ»  БУЛО ЛЮДНО…

   15 лютого у Коломиї  відбулися панахида і зустріч біля пам'ятника загиблим воїнам-«афганцям». Прийшли  учасники бойових дій, міський голова, голова райдержадміністрації, депутати міської та районної рад, підприємці, школярі  й мешканці містоа, щоб  вшанувати пам'ять героїв.
   Згадаймо поіменно всіх наших краян, які загинули під час бойових дій в Афганістані, так і не повернувшись до рідної домівки. Це  Олег Авер'янов, Іван Голдищук, Василь Мензюк, Степан Гнатюк, Володимир Палагіцький, Микола Козьменко, Іван Комаров, Василь Ласійчук, Микола Степанюк, Михайло Мочернюк, Роман Рогович, Василь Шургалюк, Петро Гаврецько, Олександр Філіпов. 27 «афганців»  померли у мирний час, стали інвалідами — 71.
   Щороку члени спілки ветеранів Афганістану збираються біля меморіального комплексу загиблим краянам.  Так було й нині. Розпочалося дійство хвилиною мовчання. Після відправлення панахиди покладали вінки до пам'ятника.  Присутніх було безліч.  Шану воїнам-інтернаціоналістам  складають багато коломиян, жорстока й сумна минувшина не байдужа суспільству.
   Голова Коломийської міськрайонної організації ветеранів Афганістану Йосип Тодорів  зазначив: «Сьогоднішній день є 22-ю  річницею від дня виведення військ  із Афганістану, в червні  ще одна ювілейна дата – 20-а річниця  нашої спілки. Все далі й далі відходять в історію події Афганської війни. Проте дві дати забути неможливо: 25 грудня 1979-го і 15 лютого 1989-го.  Проміжок між цими датами — крок немалий для людського життя. А тим паче для покоління, яке брало участь у бойових діях. Сьогодні ми всі зібралися біля меморіального комплексу загиблим краянам, щоб відзначити 22-у річницю виведення  військ з Афганістану. Зібралися, щоб вшанувати пам'ять загиблих краян, які віддали своє життя в цій жорстокій війні, і пам’ять  померлих  у мирний час. Ми час від часу збираємося, щоб поспілкуватися, допомогти одне одному, підтримати у складну хвилину. Адже всі ми добре пам'ятаємо ті тяжкі роки».
   До слова запросили голову Коломийської райдержадміністрації Михайла Негрича, який, зокрема, сказав, що всі учасники бойових дій є героями для нашої нації і  нашою гордістю. «Сьогодні  ми бачимо, що навіть Сполучені Штати Америки не в силі впоратися  з війною в тій країні. Проте у будь-якій війні немає ні переможців, ні переможених, завжди є ті, хто страждає. Тому я хочу  побажати не тільки ветеранам-«афганцям», але й всім людям, щоб на життєвому шляху не траплялося жодних війн ніколи. Вітаємо із сьогоднішнім святом воїнів-«афганців». Обіцяємо, що  будемо допомагати вам».
   З  вітальним словом виступив міський голова Ігор Слюзар: «Низький вам уклін за те, що віддано боролися. Нам усім відомо, як багато воїнів, не шкодуючи свого життя, загинуло й  постраждало, як багато не повернулося додому. Кожен з вас виконав свій обов'язок. Жоден з вас не зганьбив честь нації. Ми завжди будемо вас пам'ятати, допомагати. Дякую вам».
   Під час дійства ми поспілкувалися з воїнами-«афганцями».  Ледь не зі сльозами на очах Олександр Будько згадував дні, коли брав участь у бойових діях в Афганістані: «Сьогодні день пам'яті, продовження  тієї дружби, що була і є  у нас. Це свято залишиться в нашій пам'яті вічно. Я брав участь у 15 рейдових операціях. Пам'ятаю, як часом виживав  тільки на сухарях, не знаючи, чи залишити той шматок на завтра, чи з'їсти сьогодні. Були дуже важкі моменти, та все ж ми трималися завжди купи. Те життя вплинуло на наш стиль, поведінку. Кажуть, що то афганський синдром. Діяльність, мораль спонукає до певної поведінки. Варто сказати, що слово «афганець» є паролем у різних куточках країни. Коли йдеш вулицями інших міст і бачиш людей із значком «афганця», знаєш, що він готовий допомогти  будь-якої  миті, незалежно, чи ми служили разом. Труднощі ми проходили щодня, щогодини. Однак і досі  часто зустрічаємося. Усі члени Коломийської міськрайонної організації Української Спілки ветеранів Афганістану знають, що в будь-який час можуть прийти до нашої спілки. Там завжди зрозуміють, підтримають, допоможуть. Спілка об'єднує 340 ветеранів  у нашому регіоні. Мабуть, немає більш дієвої організації «афганців», аніж наша, у цілій області».
   Микола Мякущак поділився своїми спогадами: «Важко говорити про ті лихі часи війни. Сльоза котиться по щоці від тих згадок минувшини. Радий, що сьогодні прийшли усі вшанувати пам'ять загиблих під час бойових дій. Приємно, що шану складають багато людей. Історію не стерти. Вона збережеться не тільки на сторінках історичних видань, а й у наших серцях і спогадах».
   Варто зазначити, що наразі готується книга про воїнів-«афганців».  Як сказав Йосип Тодорів, у ній  буде зібрано багато цікавих і вагомих матеріалів, живих спогадів. Презентацію  книги заплановано на  25 червня цього  року.  Тож бажаємо  успіхів у її написанні та виданні. Нехай світ побачить історію на живому тлі слів.
   Наостанок було зроблено спільну фотографію всіх учасників бойових дій біля меморіального комплексу загиблим краянам.
   Після урочистостей біля пам'ятника всіх присутніх було запрошено до столу, де можна було почастуватися солдатською кашею.

Олена КОЗАЧЕНКО.



Музей
Збережена пам’ять

   У Рівному в загальноосвітній школі  №23 до 22-ї річниці виведення  радянських військ з Афганістану з ініціативи правління  міської організації УСВА й за  сприяння міського голови В. Є. Хомка і управління освіти  міськвиконкому  відкрито музей слави воїнів-інтернаціоналістів імені Миколи Веремчука.
   Микола Анатолійович Веремчук народився 31 липня 1967 року. До служби в  армії працював вентиляторником у ПМК «Промбуд» у Рівному. З 1985 року  після закінчення навчального  підрозділу проходив службу на посаді механіка-радіотелеграфіста у роті спеціального призначення, яка дислокувалася  в районі Кандагара.  Брав участь у трьох бойових операціях,     52 засідках по захопленню бандформувань і  караванів моджахедів.
   Ось тільки два випадки з  бойової біографії воїна-інтернаціоналіста.  21 червня 1987 року в складі бойової групи Микола брав  участь в засідці на караван душманів. У ході жорстокого бою розірвалася граната, він був  поранений. Прийшовши до тями, побачив, що з тилу їх обходить група моджахедів. Перемагаючи біль, кинувся напереріз супротивникам, упритул розстріляв одного з них, решту примусив  залягти. Це допомогло знищити ворога і захопити кілька вантажівок зі зброєю і боєприпасами. За мужність і героїзм рядовий Веремчук був представлений до нагородження медаллю «За відвагу».
   24 жовтня 1987 року у засідці західніше Кандагара група наших бійців була блокована переважаючими силами моджахедів. Микола,  поранений, стікаючи кров’ю,  не покинув поле бою, а прикривав відхід товаришів. Коли три моджахеди впритул підійшли до нього,  гранатою підірвав себе разом з ними.
   За цей подвиг рядовий Веремчук М. А. нагороджений орденом Леніна (посмертно). Похований у Рівному.
   Автори експозиції музею – учасники бойових дій в Афганістані В. О. Стаднічук, С. І. Штогрін, Л. О. Горощук,  С. І. Коротун. Науково-методичне керівництво здійснювала Л. В. Шлапак – завідуюча відділом  обласного краєзнавчого музею. Дизайн, технічне забезпечення – ПП «ЧІП» (директор – О. І. Чепа). Виготовленням вітрин займалося ПП «АБРА»  (директор – В. П. Матков).
   При створенні експозицій використано фотографії та  документи з особистих архівів воїнів- інтернаціоналістів, сімей загиблих, учасників миротворчих місій ООН від України, військову амуніцію надано  13-м армійським корпусом, що дислокується в місті.
   Учасник бойових дій в Афганістані отець Іван благословив і освятив новий музей. Виступили  міський голова В. Є. Хомко, голова РМО УСВА В. О. Стаднічук і батько героя – Анатолій Іванович Веремчук.
   Учні провели  екскурсію. На кіноекрані демонструвалася воєнна хроніка тих подій. Учасниці шкільного хору заспівали старовинну українську народну пісню.
   Батькам, матерям і вдовам загиблих воїнів-інтернаціоналістів  вручено гвоздики і сувеніри, що виготовили шестикласники ЗОШ № 22, класний керівник яких – Н. І. Шикула – вдова померлого ветерана Афганістану.
   Директор ЗОШ №23 О. П.  Макарчук наголосила на тому, що створення музею сприятиме покращанню військово-патріотичного виховання  підростаючого покоління на героїчних подвигах воїнів-інтернаціоналістів.

Л. ГОРОЩУК,
учасник бойових дій в Афганістані.


Довгоочікувана зустріч друзів

   Ці радянські  хлопці, закінчивши школу, будували плани на майбутнє, обирали професію. Але перед ними була ще служба в армії, яка  їх об’єднала,  наче рідних братів, на довгі роки, хоч усі були з різних сіл Шепетівського району і райцентру. Вони були першими кинуті в горнило Афганської війни, яке розгоралося на десятиліття. Проходили  службу в 48-у окремому Хирівському десантно-штурмовому батальйоні.
   Здавалося, відстань і час назавжди залишили їх бойове братерство миттєвостями пам’яті.  Проте вони таки зустрілись – через тридцять  років після того,  як за наказом керівництва держави, виконуючи присягу, ступили на афганську землю.
   Зібрались,  як домовилися, біля музею Миколи Островського. Сивочолі чоловіки тепло обіймали одне одного зі сльозами на очах і  веселим сміхом. Для нас це було справжнє  свято, адже через три десятиріччя ми нарешті зібралися  разом.
   Найперше попрямували до пам’ятника  воїнам-«афганцям» «Чорний тюльпан» вклонитися пам’яті наших бойових побратимів, які не повернулися  з війни і в мирний час пішли  назавжди у вічність. Після покладання вінків і квітів поїхали в село Орлинці на могилу Сергія Зайчука, який служив з нами в Афганістані.
…Під час одного з боїв був тяжко поранений старшина роти Анатолій Іванов. Санінструктор Зайчук  присів перев’язати пораненого. Усі побігли вперед вести бій з душманами, але з іншого боку дороги, з-за дувалу, пролунав вистріл.  Сергій був смертельно поранений у спину. За мужність і героїзм його   посмертно  нагороджено  медаллю «За відвагу».
   Сергій Зайчук  дружив з Леонідом Демчуком, вони навчалися  в одній школі. Для нас його загибель була великим  потрясінням. Завжди земляки намагалися підтримувати одне одного.  Якщо якась  рота вела бойові дії, а хтось із наших був там,  дуже раділи, коли  всі поверталися живі й здорові. Але в бойових діях не завжди так буває. 
   Під час  однієї з бойових операцій був тяжко поранений в груди Олександр Каленюк з села Устянівки. Брали штурмом гору,  він був один з перших. З групою солдат під безперервним  обстрілом витягував з поля бою на  плащ-наметі  земляка Іван Вичавка. Слава Богу, Олександр вижив. За цей бій Каленюка  було нагороджено медаллю «За відвагу».
   Не знаємо, з якої причини він та Володимир Орлов не прибули на зустріч, не було також Дмитра  Каменєва – на жаль, вже багато років не знаємо, де він.
   Побували ми на міському кладовищі, де похований наш командир відділення Анатолій Мельников. Його було нагороджено медаллю «За бойові  заслуги», він у нашій третій роті часто заміняв заступника командира першого взводу, де служили Леонід Демчук, Степан Романюк, Володимир  Пархомчук, Василь Щур, Володимир Заєць і  Микола Ліончук. Це був один із кращих взводів роти і батальйону. Анатолій Мельников був веселий, життєрадісний, коли десь стояли на перепочинку, брав гітару, і весь батальйон сходився, щоб послухати його пісні. А під кінець служби він отруївся хімічною речовиною (душмани отруїли воду в арику, звідки її брали наші  бійці), і його не зуміли врятувати…
   Кожен розповідав про себе, яку здобув професію,  про сім’ю і дітей, вже дехто має й онуків.
  Хвилиною мовчання пом’янули Володимира Зайця із Судилкова, який трагічно загинув два роки тому. Він був у нашому відділенні механіком-водієм БМД. Володю хотіли забрати, щоб він возив управління і командира роти, а він відмовився, сказав, що буде з нами, земляками.
   Згадували першу бойову операцію, яку ми  називали «Рисові поля». На ній ледве не загинули половина наших хлопців. Згадували й травневу операцію, одну із найтяжчих. Тоді  загинув наш командир батальйону  капітан  С. А. Гарін і був поранений ще один наш земляк Ігор Алексеєв.
   То був дуже жорстокий  бій. Згадували Ігор Алексеєв та Іван Вичавка (а вони служили в одному взводі  другої роти), що  бій був проти великої банди душманів, яка налічувала  до 200 бійців і яку підтримувала артилерія з боку Пакистану. Батальйон банду розгромив.
   Володимир Пархомчук розповідав, як разом зі  Степаном Романюком, Василем Щуром, Петром Левчуком і Анатолієм Урбановичем увечері після бою несли в горах пораненого у живіт  Олександра Бирка з села Ясенівка. Цілу ніч його рятували, але до ранку Саша не дожив…
   За травневу бойову операцію наших трьох земляків з Шепетівщини Ігоря Алексеєва, Валерія Гуцалюка і Петра Струтинського було нагороджено медаллю «За відвагу».
   Якось нашому підрозділу  доручили охороняти військовий аеродром. До машини, де був Петро Левчук, вночі підповзли душмани і вистрелили з гранатомета. Охорона з двох бійців перебувала  біля автомобіля в окопі, а відділення відпочивало у кузові. Гранати пролетіли буквально в кількох сантиметрах від Левчука. Обпалилося волосся, вилетів з машини на кілька метрів, але  залишився неушкодженим. Лише в такі хвилини приходить розуміння того, що життя людини – тоненька ниточка, обірвати яку може звичайна випадковість. А вислів «народитися в сорочці» набуває реального змісту.
  Під час зустрічі ми  згадували, як після однієї з виснажливих операцій нас поставили охороняти невеличке містечко Сомархель, де жили військові та цивільні спеціалісти і була наша медична рота. Охороняли населений пункт два взводи.
   Першого  серпня 1981 року на центральному в’їзді в містечко я заступив на пост з Олександром Кречком  з Рівненщини. О третій  ночі душмани обстріляли містечко із міномета. Ми з Олександром почули тріск дерева над головою, і перед нами впала на освітлену ділянку дороги  гілка, а разом з нею – розколота надвоє міна, запалювач з якої котився  біля наших ніг. Це був для нас  другий день народження.
   Пом’янули ми нашого командира третьої роти капітана А. С. Карабаєва, з яким ходили в рейди на бойові операції, двічі  брали великі душманські  склади в районі Тура-бура, ущелині  Дур-баба. Усі залишилися живі й здорові. Ротний оберігав нас і піклувався, щоб його бійці завжди  змогли виконати поставлене завдання. На одній з операцій командир роти був тяжко поранений, врятувати його життя  не вдалося…
  Уже світили ліхтарі  на стовпах, але ми ніяк не могли розпрощатися, сиділи і  згадували  епізоди тієї страшної війни. А  за сусіднім столиком у кафе сиділа молода пара і дивилася  на нас, ніби ми з іншої планети і розповідаємо якісь фантастичні історії з бойовика. Але це була правда,  наша історія, те,  що нам довелось в юності пережити. Це  залишиться з нами на все життя.

Микола  ЛІОНЧУК,
учасник бойових дій,  воїн-інтернаціоналіст.


Нові  видання
З вірою у майбутнє
   У Військово-музичному центрі Сухопутних військ Збройних Сил України, що в Чернігові, відбулася  презентація книги «Між минулим і майбутнім». Її автор — генерал-майор у відставці Віталій Раєвський, за плечима якого 33 календарних роки вислуги. Він є одним із засновників і першим командувачем Аеромобільних військ ЗС України.
  Головне місце у книзі відводиться роздумам автора про минуле й сьогодення української армії, аналізу проведення бойових операцій в Афганістані, принципам патріотичного виховання і мотивації до військової служби.
  Генерал Раєвський розпочинав службу командиром десантного взводу, пізніше очолював роту, батальйон, полк. А  в Афганістані командував 56-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.
   Під час презентації Віталій Раєвський наголосив: «Забувати досвід історії в жодному разі не можна. А забути гіркий досвід Афганської війни — означає забути трагічні уроки історії, що обов’язково призведе до нових війн, нового кровопролиття, страждань і трагедій».
   На презентації, яку було організовано  за підтримки чернігівського мецената Володимира Брайка і місцевої ветеранської  організації, були присутні школярі й молодь міста, вихованці Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, представники місцевих органів влади і громадських організацій.
   Солісти Військово-музичного центру Сухопутних військ Збройних Сил України виконали кілька вокальних номерів і презентували свою нову військову пісню «Десант», а поетеса й письменниця Олена Крамаренко прочитала поему генерала Раєвського «Покликання».
   На завершення  Віталій Анатолійович подарував присутнім примірники своєї книги, написавши на кожному: «З вірою у ваше майбутнє».
Олександр ПАРІЙ.


Про подвиг і життя земляків
Вийшла з друку нова  книга ветерана журналістики, полковника у відставці Сергія Урсова «Афганці Ямпільщини», яку він присвятив воїнам-інтернаціоналістам  Ямпільського району Вінницької області.
Автор, як учасник бойових дій в Афганістані й виходець із села Велика Кісниця цього ж району, увічнив у друкованому слові життя і бойові подвиги  своїх земляків, які в різні роки і на різних посадах проходили службу в цій країні, брали участь у бойових діях, демонструючи при цьому зразки мужності й відваги, непохильну   вірність військовій присязі, патріотизм і найкращі  людські якості.
Писав Сергій Урсов цю книгу з надією, що, можливо, нащадки, прочитавши його   нариси, замальовки, репортажі, скажуть: „Ось, виходить, як це було, як виконували  свій військовий обов'язок наші  батьки та дідусі на афганській землі". На жаль, про „афганців" мало хто і щось конкретне знає навіть у рідних  селах  через їхню скромність і поширений у народі афоризм про те, що  заспівувач про себе не співа. От і проходять люди мимо них,  не здогадуючись і не підозрюючи, що  пройшли повз людину, чиї доля і життя обпалені війною.
– Важко, – зазначає Сергій Урсов,  – майже неможливо порівняти, співставити подвиги. Воїн, який  до останнього патрона, до останньої краплини крові відстоював якусь висотку, позначену на командирській карті лишень цифрами, і воїн, котрий  стояв насмерть на посту з охорони особливо важливого об'єкта, від якого залежали життя багатьох товаришів по службі чи боєздатність частини, увійшли у безсмертя поруч. І була в усіх цих подвигів одна  суттєва особливість: майже кожен з них мав виразну моральну характеристику як відлуння і свого часу життя, і системи виховання.
З  гіркотою зазначає Сергій Урсов, що не все йому вдалося написати так, як мріялося, не про всіх „афганців" району розказано так, як вони того заслуговують.
 – Беручись за книгу, – говорить автор, – я був  упевнений, що ми усі без винятку зобов'язані пам'ятати тих, хто не повернувся з поля бою, й віддати належне тим, хто живий і сьогодні трудиться на рідній землі. І що керівники владних структур усіх рівнів, військкомат, школи, просто односельці чи колеги по виробництву зроблять усе, щоб нікого не забути, не залишити поза увагою, і нададуть  допомогу у збиранні даних.  Та, на жаль...
Саме через це про багатьох „афганців" району розповідь обмежилася наведенням лише прізвищ з ініціалами та деяких куцих даних. Винні у цьому й  деякі „афганці'': одні перетворили свою службу в Афганістані на жахливу таємницю, інші –  не відповіли на запропоновану їм анкету-опит, а до декого звістка про підготовку  книги (а це майже три роки) так і не надійшла від тих, хто повинен був про це подбати.
Але, попри все, у написаному кожен із читачів відчує жагуче бажання автора показати своїх побратимів такими, якими вони насправді були в житті та у бойовій обстановці, його намагання вплести скупі спогади  земляків у вир подій, особисто ним побачених і пережитих під час служби на афганській землі.
Завдячуючи наполегливості й натхненню автора та за матеріальної підтримки голови Ямпільської райдержадміністрації Володимира Волошина маємо можливість, тримаючи в руках чудову, гарно оформлену книжку, ознайомитися з життєвими шляхами воїнів-інтернаціоналістів й при нагоді подякувати їм за сміливість і самопожертву.
Інф. «ТТ».


Память в бронзе, металле и камне
Миколаївська область
Полеглим і живим
До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав  і з нагоди 22-ї річниці з дня виведення радянських  військ з Афганістану на Первомайщині відбулася знакова подія. На центральному майдані селища Підгородна урочисто відкрито пам’ятний знак воїнам-інтернаціоналістам, які сумлінно виконували свою нелегку солдатську місію далеко за межами Вітчизни у «гарячих точках» з 1956 по 1992 рік.
На мітинг прибули численні делегації, учнівська і студентська молодь, військовослужбовці  Первомайського зенітного ракетного полку. У перших рядах –  керівники району, воїни-інтернаціоналісти.
Відкрив мітинг селищний голова Анатолій Завгородній. До присутніх звернулися голова РДА, керівник районної організації Партії регіонів Борис Демченко і голова райради Леонід Цвігун, військовий комісар Анатолій Бичков, очільник ра¬йонної ради організації ветеранів воїнів-інтернаціоналістів Ярослав Гуйван.
Заступник голови РДА Тетяна Ситнікова зачитала наказ про нагородження учасників бойових дій медаллю «За звитягу». Високі відзнаки солдатської доблесті вручили З. С. Бараненку, В. В. Пітінову, М. С. Кифоренку, О. В. Чумаку, В. В. Шедевру. Почесні грамоти за активну життєву позицію та надання допомоги у спорудженні пам’ятного знаку на честь вшанування учасників бойових дій вручено В. М. Сергієнку, В. М. Герасименку, М. О. Гнатенку, І. І. Марченку,  А. В. Колесніченку, А. В. Красуцькому.
Кошти на спорудження пам'ятного знаку збирали  «всім миром». Фінансову допомогу надали підгороднянці, працівники Знам'янської дільниці ”Укрзалізниці” й ті, хто пройшов солдатськими тернистими шляхами, виконуючи  інтернаціональну місію. На мітингу віддали данину пам'яті сотням героїв, котрі, виконуючи накази командування, опинилися у пеклі неоголошених воєн на дорогах чужих країн і континентів.
Настоятель Свято-Микола¬ївського храму селища Підгородна отець Василь провів обряд освячення пам’ятного знаку. На честь тих, хто пройшов горнило війни, пролунав військовий салют. Відбулося покладання квітів. Урочистості продовжилися в актовому залі райради. Місцеві аматори сцени подарували інтернаціоналістам чудову концертну програму, а районна організація Партії регіонів – фуршет і дружнє спілкування бойових побратимів.
О. ШИРКО.


Спорт
Київська область
Баталії на шахових дошках
Вже вшосте шаховий турнір пам’яті воїнів-інтернаціоналістів А. Мулявки і В. Бондара проведено у  Ржищеві. Слід зазначити, що започатковані місцевими ентузіастами містечкові шахові змагання з часом виросли в солідний турнір, до участі в якому масово залучаються не тільки маститі майстри, але й учнівська і студентська молодь.
Організатором шахових перегонів  традиційно виступає Ржищівська міська організація Української Спілки ветеранів Афганістану, очолювана Василем Тугаєм. Стабільна підтримка надходить від місцевого майстра шахів Миколи Литвиненка. Зацікавлена в систематизації такої спортивно-масової роботи з меморіальною складовою і місцева влада, особисто міський голова Микола Спичак. Тож такого роду дійства проходять масово, резонансно, не для пресловутої «галочки».
Цього  разу відбіркові тури у навчальних закладах порайонно дозволили провести фінальні змагання в дводенний термін, приурочивши їх до 22-ї річниці виведення військ з Афганістану.
Командно серед учнівської та студентської молоді перемогли юні шахісти – учні Ржищівського будівельного технікуму. Серед дорослих переможців «географія» виявилася досить обширною, що свідчить про збільшення масштабності самого турніру.
Вручаючи нагороди переможцям, заступник голови УСВА Володимир Сіроштан і  заступник Ржищівського міського голови Тамара Охріменко наголосили на тому, що і громадське об’єднання і місцева влада у  подальшому  знаходитимуть  організаційні та економічні можливості для виведення популярного меморіального шахового турніру на міжнародний рівень.
Любов КОШМАН.



Сумская область
На Кубок «афганцев»
Говорить о патриотизме можно много и долго, а можно не говорить совсем, а просто совершать поступки, вовлекать в добрые дела подрастающее поколение и ненавязчиво напоминать о том, чтобы  ребята учились быть патриотами – любили родные места, школу, окружающих, уважительно относились к старшим, особенно к тем, кто прошел горнило войны…
Представители Середино-Будской районной организации ветеранов Афганистана о патриотизме не рассуждают – они делают дело. Вот уже несколько лет подряд накануне Дня чествования участников боевых действий на территории других государств  в Середина-Буде Сумской  области проходят соревнования по мини-футболу среди взрослых команд и учащихся школ, в которых принимают участие и  соседи из российской Суземки. Разыгрывается главный приз – Кубок «афганцев». Надо ли рассказывать, с каким азартом спортсмены гоняют мяч…
Этот год не стал исключением: гости из России приняли участие в соревнованиях. А несколькими днями раньше Середино-Будскую делегацию, в состав которой вошли спортсмены, тренеры и воины-«афганцы» во главе с  Н. П. Гончаровым (кстати, в таком составе мы побывали в Суземке впервые; ранее в соревнованиях принимали участие только юные спортсмены), тепло приветствовали на российской земле.
Такие праздники проводятся в Суземке уже  третий год и посвящаются памяти земляка суземчан,  полного кавалера ордена Славы Игната Андреевича Кошелева. Он был одним из немногих, чей бронзовый бюст украсил главную площадь поселка еще при жизни. Боевой путь И. А. Кошелева пролег от Калуги до Праги, включая Сталинград. Весной 45-го, накануне Великой Победы, Игнат Андреевич был тяжело ранен, лишился  ноги.  Но несмотря на это,  он долгие годы оставался в рабочем строю: трудился  слесарем в МТС. За добросовестный труд был награжден орденом Трудового Красного Знамени.  Ветеран ушел из жизни четыре года назад…
Главный приз в этом году достался хозяевам и организаторам соревнований – Суземской школе №2. Второе и третье места  заняли Негинский детский дом (к слову, команды этого  детдома периодически принимают участие в разного рода соревнованиях и занимают призовые места) и Середино-Будская школа №1.
Вероника ГРИЦОВА.



Передплата-2011
Побратиме,  це  наша з тобою газета!
Розпочалася передплата на газети і журнали видавництв України на друге півріччя 2011 року.
Газета  Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія, можна передплатити  в усіх відділеннях поштового зв’язку України.

     Наш індекс – 30224.

     Періодичність виходу – двічі на місяць.

    Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки:

    на місяць – 1,74 грн.,
     на три місяці – 4,62 грн.,
     на шість місяців – 7,59 грн.,
     на рік – 13,98 грн.