Жахливе «горнило» не оминуло чимало наших співвітчизників війни в
Афганістані. Серед них Юрій Репіло, який на той час був старшим
лейтенантом. Сьогодні він — професор кафедри ракетних військ і артилерії
Національного університету оборони України, працівник ЗС України,
доктор військових наук, заслужений працівник освіти України. А тоді, у
80-му, лише через кілька років після того, як він закінчив Хмельницьке
вище артилерійське командне училище, Юрій Євгенович вирушив виконувати
«інтернаціональний обов’язок».
Напередодні введення радянських військ до Афганістану офіцер служив командиром артилерійського взводу у Групі радянських військ у Німеччині. Відносно спокійне життя за кордоном, улюблена робота, сповнена бойовою підготовкою, не віщувала жодних змін у службі. Однак раптово, у січні 1980 року, під час польового виходу на Магдебурзькому військовому полігоні, весь артилерійський полк зібрали по тривозі й достроково повернули назад до розташування.
Юрій Євгенович пригадує, що в містечку усіх офіцерів та солдатів полку направили на проходження спеціальної комісії, яка складалася з представників командування групи військ і добирала кандидатів на повернення до Союзу. Перевагу віддавали найбільш підготовленим офіцерам, що закінчили військовий виш із відзнакою, солдатам, які відслужили півроку, і сержантам, що пройшли службу протягом одного року. «Інформаційний голод» також неабияк загострював обстановку, адже ніхто не повідомляв, куди доведеться вирушити артилеристам. Заборонялось будь-яке листування навіть із рідними — листи вилучались з поштових скриньок офіцерами військової контррозвідки. Військовики лише здогадувалися, що незабаром адресою їхньої польової пошти стане Афганістан...
...До пункту збору в Ашхабаді прилетіли близько 300 найкращих представників полку — майбутній 3-й дивізіон 353-ї армійської артилерійської бригади. Цікаво, що частина мала подвійне підпорядкування: командуванню славнозвісної 40-ї армії та Туркестанському військовому округу. Основний «кістяк» частини складали військовики 55-го полку — на той момент кращої артилерійської частини збройних сил колишнього Радянського Союзу.
Протягом усієї подальшої служби нинішній Юрій Репіло не зустрічав такого якісного забезпечення технікою та обладнанням. Про «дефіцит» навіть не йшлося, адже керівництво на всіх рівнях розуміло, що чим краще будуть укомплектовані війська, тим менших втрат вони зазнають у перші місяці військової присутності в Афганістані. Інколи отримували навіть більше, ніж було необхідно. Серед іншого, Юрій Євгенович вважає помилковою відправку до «Афгану» офіцерів-запасників, які мали слабке уявлення про армію та фахово значно поступались кадровим військовим. Тому під час бойового злагодження протягом трьох тижнів, окрім роботи з підлеглими, випало серйозно працювати і з «цивільними командирами».
— Дислокувались ми у населеному пункті Черікар, неподалік Баграма, причому на кам’янистій місцевості. У перші дні було несолодко, адже необхідно було розташувати гармати і підготувати умови для проживання, — пригадує Юрій Євгенович. — Сьогодні це здається неможливим, але наш підрозділ за кілька днів зміг окопатись фактично в камінні. Напевно, як кажуть, жити хотілось, тому не зважали на втому та ландшафт, адже перший обстріл показав справжнє обличчя ворога, налаштованого за будь-яку ціну знищити, так би мовити, незваних гостей. В основному завдання нашої бригади полягало у вогневій підтримці десантних та мотострілецьких підрозділів під час бойових операцій. Найбільш вдалим же вважалося виконання завдання в тому разі, коли сутичка закінчувалась без людських втрат.
На війні, коли кулі свистять над головою, одразу розумієш справжню ціну людського життя. Особливо після поранення, коли, відстрілюючись, подумки прощаєшся з рідними та друзями і думаєш: «ще кілька хвилин — і все!». Так було і з Юрієм Євгеновичем, якого неодноразово було поранено. У важкі хвилини він стискав у руках записку батькам з останніми словами від сина. Одного разу після ДТП його паралізувало: офіцер тимчасово втратив слух і зір, але продовжував вірити в те, що ще не час помирати. Труна вже стояла поряд із лікарняним ліжком, а командир бригади навіть не сподівався на перемогу в нерівному бою за життя. Дякувати Богу — минулось, і вже за кілька тижнів офіцер повернувся до строю. Але на цьому війна для нього не закінчилася.
Неподалік Джелалабада Юрій Репіло знову отримав поранення — від розриву гранати. Контужений від вибуху він не зважав на кров, продовжуючи відстрілюватися з кабіни вантажівки.
— Коли навколо стріляють, практично не зважаєш на те, що з тобою відбувається та звідки в тебе кров. Головне — відчуваєш, що живий, та благаєш Всевишнього, щоб вистачило набоїв проїхати небезпечну ділянку. Як засвідчувала статистика, їх не завжди вистачало — бригада розстрілювала боєкомплект приблизно за 40 хвилин, — пригадує Юрій Євгенович. — Лише з часом почали вести вогонь більш прицільно, коли побільшало досвіду. Проте жодного разу ми не втрачали пильності, бо небезпека чекала всюди. До речі, на офіцерів «духи» полювали цілодобово. Справа в тому, що за тіла командирів вони отримували гроші: чим вище звання — тим більше їм платили...
Невдовзі бригаду вивели з Афганістану до узбецького міста Самарканд, де її почали скорочувати. Однак залишивши охоплену війною країну, офіцери та солдати з’єднання неодноразово ставали учасниками спецоперацій на афганській території. Так і Юрій Репіло старшим офіцером оперативного відділу штабу Туркестанського військового округу періодично повертався до контингенту 40-ї армії для планування операцій з ліквідації моджахедів. У підсумку «набігло» ще неповних два роки перебування в «Афгані» та понад 20 бойових вильотів... Востаннє він ступив на афганську землю восени 1987-го.
З Афганістану Юрій Євгенович мав би привезти два ордени Червоної зірки. Перший — за відвагу та героїзм, виявлені у керуванні підлеглими підрозділами під час чергового знищення угруповання моджахедів. Другий — за успішну вогневу підтримку відомої операції «Трикутник смерті». Проте останній Юрій Репіло так не отримав до сьогодні. Це і не дивно. У спогадах воїнів-«афганців» чимало історій про те, як «фальшиві герої», навіть не беручи до рук зброї, отримували по кілька орденів за місяць. Натомість офіцерам, які ризикували життям у запеклих боях, неодноразово були на волосині від смерті, подекуди врукопашну відбиваючись від душманів, не було навіть подяки. Тож залишається сподіватися, що заслужена нагорода таки знайде свого героя. І хоч воювали наші співвітчизники на тій незрозумілій війні не за медалі й ордена, проте, погодьтесь, справедливість усе ж таки має перемагати...
Юрій Євгенович пригадує, що в містечку усіх офіцерів та солдатів полку направили на проходження спеціальної комісії, яка складалася з представників командування групи військ і добирала кандидатів на повернення до Союзу. Перевагу віддавали найбільш підготовленим офіцерам, що закінчили військовий виш із відзнакою, солдатам, які відслужили півроку, і сержантам, що пройшли службу протягом одного року. «Інформаційний голод» також неабияк загострював обстановку, адже ніхто не повідомляв, куди доведеться вирушити артилеристам. Заборонялось будь-яке листування навіть із рідними — листи вилучались з поштових скриньок офіцерами військової контррозвідки. Військовики лише здогадувалися, що незабаром адресою їхньої польової пошти стане Афганістан...
...До пункту збору в Ашхабаді прилетіли близько 300 найкращих представників полку — майбутній 3-й дивізіон 353-ї армійської артилерійської бригади. Цікаво, що частина мала подвійне підпорядкування: командуванню славнозвісної 40-ї армії та Туркестанському військовому округу. Основний «кістяк» частини складали військовики 55-го полку — на той момент кращої артилерійської частини збройних сил колишнього Радянського Союзу.
Протягом усієї подальшої служби нинішній Юрій Репіло не зустрічав такого якісного забезпечення технікою та обладнанням. Про «дефіцит» навіть не йшлося, адже керівництво на всіх рівнях розуміло, що чим краще будуть укомплектовані війська, тим менших втрат вони зазнають у перші місяці військової присутності в Афганістані. Інколи отримували навіть більше, ніж було необхідно. Серед іншого, Юрій Євгенович вважає помилковою відправку до «Афгану» офіцерів-запасників, які мали слабке уявлення про армію та фахово значно поступались кадровим військовим. Тому під час бойового злагодження протягом трьох тижнів, окрім роботи з підлеглими, випало серйозно працювати і з «цивільними командирами».
— Дислокувались ми у населеному пункті Черікар, неподалік Баграма, причому на кам’янистій місцевості. У перші дні було несолодко, адже необхідно було розташувати гармати і підготувати умови для проживання, — пригадує Юрій Євгенович. — Сьогодні це здається неможливим, але наш підрозділ за кілька днів зміг окопатись фактично в камінні. Напевно, як кажуть, жити хотілось, тому не зважали на втому та ландшафт, адже перший обстріл показав справжнє обличчя ворога, налаштованого за будь-яку ціну знищити, так би мовити, незваних гостей. В основному завдання нашої бригади полягало у вогневій підтримці десантних та мотострілецьких підрозділів під час бойових операцій. Найбільш вдалим же вважалося виконання завдання в тому разі, коли сутичка закінчувалась без людських втрат.
На війні, коли кулі свистять над головою, одразу розумієш справжню ціну людського життя. Особливо після поранення, коли, відстрілюючись, подумки прощаєшся з рідними та друзями і думаєш: «ще кілька хвилин — і все!». Так було і з Юрієм Євгеновичем, якого неодноразово було поранено. У важкі хвилини він стискав у руках записку батькам з останніми словами від сина. Одного разу після ДТП його паралізувало: офіцер тимчасово втратив слух і зір, але продовжував вірити в те, що ще не час помирати. Труна вже стояла поряд із лікарняним ліжком, а командир бригади навіть не сподівався на перемогу в нерівному бою за життя. Дякувати Богу — минулось, і вже за кілька тижнів офіцер повернувся до строю. Але на цьому війна для нього не закінчилася.
Неподалік Джелалабада Юрій Репіло знову отримав поранення — від розриву гранати. Контужений від вибуху він не зважав на кров, продовжуючи відстрілюватися з кабіни вантажівки.
— Коли навколо стріляють, практично не зважаєш на те, що з тобою відбувається та звідки в тебе кров. Головне — відчуваєш, що живий, та благаєш Всевишнього, щоб вистачило набоїв проїхати небезпечну ділянку. Як засвідчувала статистика, їх не завжди вистачало — бригада розстрілювала боєкомплект приблизно за 40 хвилин, — пригадує Юрій Євгенович. — Лише з часом почали вести вогонь більш прицільно, коли побільшало досвіду. Проте жодного разу ми не втрачали пильності, бо небезпека чекала всюди. До речі, на офіцерів «духи» полювали цілодобово. Справа в тому, що за тіла командирів вони отримували гроші: чим вище звання — тим більше їм платили...
Невдовзі бригаду вивели з Афганістану до узбецького міста Самарканд, де її почали скорочувати. Однак залишивши охоплену війною країну, офіцери та солдати з’єднання неодноразово ставали учасниками спецоперацій на афганській території. Так і Юрій Репіло старшим офіцером оперативного відділу штабу Туркестанського військового округу періодично повертався до контингенту 40-ї армії для планування операцій з ліквідації моджахедів. У підсумку «набігло» ще неповних два роки перебування в «Афгані» та понад 20 бойових вильотів... Востаннє він ступив на афганську землю восени 1987-го.
З Афганістану Юрій Євгенович мав би привезти два ордени Червоної зірки. Перший — за відвагу та героїзм, виявлені у керуванні підлеглими підрозділами під час чергового знищення угруповання моджахедів. Другий — за успішну вогневу підтримку відомої операції «Трикутник смерті». Проте останній Юрій Репіло так не отримав до сьогодні. Це і не дивно. У спогадах воїнів-«афганців» чимало історій про те, як «фальшиві герої», навіть не беручи до рук зброї, отримували по кілька орденів за місяць. Натомість офіцерам, які ризикували життям у запеклих боях, неодноразово були на волосині від смерті, подекуди врукопашну відбиваючись від душманів, не було навіть подяки. Тож залишається сподіватися, що заслужена нагорода таки знайде свого героя. І хоч воювали наші співвітчизники на тій незрозумілій війні не за медалі й ордена, проте, погодьтесь, справедливість усе ж таки має перемагати...