Хранитель історії Саки-4
пам’ятник загиблому екіпажу Ту-22р 30 одрап.Таку суспільно важливу місію з власної волі перебрав на себе голова ради ветеранів війни, праці та військової служби селища міського типу Новофедорівка, що неподалік кримського райцентру Саки, 69-річний капітан у відставці Дмитро Крицький. Вона йому близька і зрозуміла. Адже значний період строкової та офіцерської служби Дмитра Володимировича минув саме тут, у закритому до 1992 року найбільшому гарнізоні морської авіації на півострові Саки-4.
Дмитро Крицький потрапив до Сак-4 улітку 1962 року матросом-строковиком. Точніше, сюди його перевели з Балтики. Там, на аеродромі Балтійського флоту Храброво, минули перші місяці служби призовника з Сумщини, служби доволі брудної у буквальному розумінні: хлопець мав справу з консервацією артозброєння першої партії фронтових бомбардувальників Іл-28 перед їхньою подальшою відправкою до Куби. На острів Свободи вони йшли не своїм «ходом», а у трюмах цивільних теплоходів і суховантажів із зерном у повністю розібраному вигляді. Аналогічним чином готувався змінити «прописку» і сакський 13-й гвардійський бомбардувальний авіаполк ЧФ.
— Спека неймовірна, — згадує гаряче літо 1962-го Дмитро Володимирович, — а ми, матроси, на відкритих вогнищах посеред аеродрому в металевих ємностях розтоплюємо «сало», як ми називали гарматне мастило. Потім сама гармата НР-23 занурювалась у розплавлене мастило, а після повного застигання — обмотувалася папером і відправлялася на склад. Водночас до гарнізонного пірсу підганялись судна для завантаження авіатехніки. Проте невдовзі надійшла інша команда: розібрані бомбардувальники знову скласти і облітати. Польоти завершились стрільбами і бомбометанням на острові Зміїний. Знову очікуємо на повторне розбирання «Ілів». Натомість командир полку полковник Войцицький одного дня несподівано оголосив: « Усе, від сьогодні полку більше не існує». Виявляється, замість відправки на Кубу полк просто розформували. Причому його літаки потрібно було ще й власноруч відправити у металобрухт. І ми це робили — за допомогою газорізаків. Деякі льотчики і техніки не стримували при цьому сліз. Після повної ліквідації 13-го полку особовий склад «порозкидали» по інших авіачастинах ЧФ. Мене ж у Саках-4 залишили старшим кіномеханіком тутешнього Будинку офіцерів, бо до армії я встиг закінчити у Львові технікум кінофікації.
Подальші матроські будні Крицького минали на тлі інтенсивної бойової підготовки 30-го окремого дальнього розвідувального авіаційного полку (одрап) ЧФ. Він теж базувався у цьому гарнізоні й щойно отримав новенькі ракетоносці Ту-22 р. Крилаті машини баражували не тільки над акваторією Чорного моря, а й двічі на тиждень з попутною розвідкою діставались аж Балтики. Утім, цей період закарбувався у пам’яті мого співрозмовника іншим, а саме — зустрічами з першими радянськими льотчиками-космонавтами Юрієм Гагаріним, Павлом Поповичем, Олексієм Губарєвим та іншими. Річ у тім, що «борти» з ними зазвичай сідали саме на Сакському аеродромі. Далі героїв космосу автобусом везли до села Молочне поблизу Євпаторії, де розташовувся Центр управління польотами (нині — Національний центр управління і випробувань космічних засобів). Користуючись нагодою, начальник політвідділу гарнізону генерал-майор Іван Тропинін запрошував космонавтів виступити перед морськими авіаторами та їхніми родинами. За словами Дмитра Крицького, на рахунку цього генерала ще одна добра справа — увіковічення славного бойового шляху 30-го одрап. До 9 травня 1963 року тут спорудили величну стелу, а на алеї Героїв, що починається від неї, встановили бюсти всіх 9 пілотів і штурманів полку, яких в роки Другої світової війни удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Причому фактично у «госпспосіб»: ескізний проект стели виконав полковий художник, а на бюсти, які виготовила сімферопольська скульптор, «скинулись» самі ж офіцери і надстроковики. Цей монументальний комплекс, що фактично перетворився на символічну домінанту шеститисячної Новофедорівки, як переконався автор цих рядків, досі перебуває майже в ідеальному стані. Про це, до слова, дбають нинішні військовослужбовці випробувального полігону злітно-посадкових систем «Нитка» ВМС ЗС України під командуванням полковника Олександра Плешкова.
У ті ж роки з’явився у приморському авіагарнізоні доволі масивний кам’яний пам’ятник матросу Івану Сердюкову (загалом у селищі налічується 18 скульптур і меморіальних дощок, переважна більшість з яких так чи інакше присвячена морським авіаторам). А ще на його честь названо одну з центральних вулиць, на якій, до речі, розташована одна з авіачастин флоту.
— Я добре знав Івана, — говорить Крицький, — чудовий хлопець. Він служив у дивізіоні зв’язку. У відпустці в Москві проходив повз якесь будівництво і мимоволі став свідком страшної сцени: робітниця потрапила до бетономішалки, яка працювала. Але хлопець не розгубився і в останню мить спромігся витягнути її звідти. Проте, на жаль, сам при цьому загинув. Врятована ж виявилась матір’ю трьох малолітніх дітей. Ось така історія.
Таких історій Дмитро Крицький знає багато...

Фото автора
Василь САДОВСЬКИЙ
Сімферополь