У Золотоніському Будинку дитячої та юнацької творчості відбулася творча
зустріч воїна-інтернаціоналіста, поета Анатолія Скрипніка зі
старшокласниками міських шкіл.Анатолій Скрипнік народився на Кавказі. У 1973 році закінчив Тбіліське артилерійське військове училище імені 26 бакинських комісарів. Служив у Казахстані, в Німеччині. Згодом проходив службу в Київському окрузі. У грудні 1984 року направлений на службу в Афганістан до міста Шинданд, де перебував до жовтня 1986 року. Продовжив службу в Золотоніській військовій частині. Активний член міськрайонної спілки воїнів-інтернаціоналістів, член Національної спілки журналістів.
Темою зустрічі стало знайомство з поезією «Життя малює пензлем долі». Як виявилося, пензель цей насичений барвами і унікальний. Автор – людина, яка народилась і виросла на Кавказі, але прикипіла серцем до України і переймається її долею. Військовий, якому смерть заглядала у вічі, бачить кожного в образі птаха: хтось – орел, а хтось – сорока, але всі ми сьогодні – сірі горобці. І нехай ми сірі, нехай бідаки, проте ніколи не полишаємо рідної домівки.
Анатолій Олександрович звернув увагу молоді на пам’ятники, розташовані в місті: легендарний Т-34, пам’ятник Обухову, чорнобильцям, «афганцям».
– Кожному поколінню, – вів він екскурс в історичне минуле, – випала своя війна. А моєму – Афган і Чорнобиль, які довели, що живе «у тобі той солдат, солдат без особливих нагород».
І не зміг не згадати друзів-інтернаціоналістів Михайла Зорю, Анатолія Максименка, письменника Володимира Красюка, Михайла Вертушкова, Юрія Шандру та Івана Нерівного з його афганським зошитом. Не змовчала в душі образа на державу, яка «призивала розумних і красивих, і не питала в матері, де служити сину». І тепер «біля вікна старенька мати плаче», а в списках зниклих безвісти лише українців – 78.
– Що таке щастя? – вкотре звернувся до школярів, мудро примружуючись. – І не «бабки», і не достаток. Щастя – це коли тебе розуміють. А за словами поетеси Юлії Друніної, це та ж птаха, яку треба міцно тримати в руках.
Гість представив широкому загалу виставку власних гравюр по дереву і вироби з солоного тіста. Картину «Вогонь» автор подарував місцевому краєзнавчому музею.
А вже гумор від Скрипніка – це щось особливе. Розповідає, ховаючи посмішку у вусах, а в самого хитрі бісики скачуть із очей.
Вірші Анатолія Скрипніка прочитали Ігор Батир і Оксана Талапко. Творчих успіхів, натхнення побажали гостеві директор краєзнавчого музею Валентини Кулик і методист Будинку дитячої та юнацької творчасті Тетяни Кобець.
Анатолій Олександрович звернув увагу молоді на пам’ятники, розташовані в місті: легендарний Т-34, пам’ятник Обухову, чорнобильцям, «афганцям».
– Кожному поколінню, – вів він екскурс в історичне минуле, – випала своя війна. А моєму – Афган і Чорнобиль, які довели, що живе «у тобі той солдат, солдат без особливих нагород».
І не зміг не згадати друзів-інтернаціоналістів Михайла Зорю, Анатолія Максименка, письменника Володимира Красюка, Михайла Вертушкова, Юрія Шандру та Івана Нерівного з його афганським зошитом. Не змовчала в душі образа на державу, яка «призивала розумних і красивих, і не питала в матері, де служити сину». І тепер «біля вікна старенька мати плаче», а в списках зниклих безвісти лише українців – 78.
– Що таке щастя? – вкотре звернувся до школярів, мудро примружуючись. – І не «бабки», і не достаток. Щастя – це коли тебе розуміють. А за словами поетеси Юлії Друніної, це та ж птаха, яку треба міцно тримати в руках.
Гість представив широкому загалу виставку власних гравюр по дереву і вироби з солоного тіста. Картину «Вогонь» автор подарував місцевому краєзнавчому музею.
А вже гумор від Скрипніка – це щось особливе. Розповідає, ховаючи посмішку у вусах, а в самого хитрі бісики скачуть із очей.
Вірші Анатолія Скрипніка прочитали Ігор Батир і Оксана Талапко. Творчих успіхів, натхнення побажали гостеві директор краєзнавчого музею Валентини Кулик і методист Будинку дитячої та юнацької творчасті Тетяни Кобець.
Алла КАПЛЯ.