«Диво-зброя», яка програла війну
 Німецькі конструктори зброї із самого початку війни були вражені технологічним рівнем СРСР, знайомлячись із тими зразками радянської зброї, яку захоплювали в ході першого етапу війни війська Вермахту. Наприклад, у танкових арміях Німеччини не було нічого схожого на радянські танки Т-34, а тоді, коли радянські важкі танки КВ-1 та КВ-2 одинцем протистояли цілим гітлерівським танковим підрозділам у ході реальних боїв, у Німеччині такі машини існували лише в ескізах.
Цій досконалій для свого часу техніці Німеччина намагалася протиставити «диво-зброю», в могутність та переможність якої Гітлер вірив до останніх днів свого життя. Проте, хоч які неймовірні рішення  пропонували німецькі зброярі, їхні винаходи не врятували Рейх від поразки.
Надважкий танк «Maus»
Батьком найбільшого танка Другої світової війни називають самого фюрера Третього Рейху Адольфа Гітлера, який наприкінці 1941 року наказав сконструювати і побудувати надважкий танк, визначивши його основні тактико-технічні характеристики. Цей танк отримав скромну назву «Маус» («миша»), хоча ця «мишка» важила більше, ніж чотири «Пантери» або три «Тигри». Якщо спочатку таку машину планували використовувати як танк прориву добре укріплених оборонних смуг, то наприкінці війни він розглядався як чергова «диво-зброя», здатна зупинити наступ танкових з’єднань Червоної армії.
Фердинанд Порше, якому фюрер доручив створити танк, озброєний гарматою калібру 128 або 150 мм та з лобовою бронею 200 мм, бортовою — 180 мм, на башті — 200 мм, стикнувся зі значними труднощами під час вибору для цієї машини двигуна та озброєння. З цих та інших причин Гітлеру лише 3 січня 1943 року був продемонстрований дерев’яний макет майбутнього танка, який викликав жвавий інтерес фюрера, хоча раніше він ставився до цього проекту вельми спокійно. У лютому 1943 року в Технічному інституті Штутгарта були успішно проведені випробування силової установки і системи охолодження двигуна. 1 серпня 1943 року на підприємстві Альмеркіше Кеттенфабрік Гм6Х було розпочате складання першого прототипу, позначеного як Тип 205/1. Складання було розпочате із запізненням через те, що з пошкоджених бомбардуваннями заводів Круппа вчасно не надходили необхідні вузли. 24 грудня 1943 року відбувся перший пробний виїзд танка Тип 205/1, а на початку 1944 року він був направлений у Беблінген, де проводилися випробування ходових якостей машини. 14 березня 1944 року прототип 205/1 подолав водну перешкоду глибиною 1 м і схил крутістю 43°. В листопаді 1943 року була готова гармата 12.8 cm KwK 44 калібру 128 мм, призначена для танка «Маус». Згодом позначення гармати було змінене на 12.8 cm KwK 82. Її випробування проводилися на полігоні в Меппені. 6 червня 1944 року на прототипі 205/1 була встановлена башта, а 3 жовтня 1944 року — озброєння, після чого повністю укомплектований «Маус» був випробуваний на полігоні в Кумерсдорфі. Було виготовлено ще 2 дослідних зразки цієї машини. Наприкінці 1944 року Гітлер наказав припинити всі роботи над надважкими танками. Цей наказ стосувався як «Мауса», так і танка того ж класу Е-100, що розроблявся паралельно. Величезна конструкторська і організаційна робота виявилася марною, хоча варто визнати, що при розробці танка було запропоновано багато новаторських ідей. Проте, як засвідчила історія розвитку післявоєнного танкобудування, майбутнє було за середніми і важкими танками, а такий монстр, як «Маус», виявився непотрібним.
 Ручна кумулятивна міна Hafthohlladung 3
Німецька ручна протитанкова кумулятивна магнітна міна Hafthohlladung 3 — «прикріплюваний кумулятивний заряд» (інше найменування HHL 3 або Haft-H3) була призначена для боротьби з легкими і середніми танками і бронемашинами і стала вдосконаленим зразком кумулятивних мін, які отримали загальну назву Panzerhandminen. Haft-H3 надійшла на озброєння Вермахту у 1942 році на зміну ручній кумулятивній міні Panzerhandmine 3 (PzHM 3).
Для застосування міни солдату належало наблизитися до танка якомога ближче, використовуючи «мертвий» простір навколо нього. Кумулятивну магнітну міну Haft-H3 можна було закріпити в будь-якому місці на поверхні танка, переважно на горизонтальних площинах, але частіше за все її встановлювали в найуразливіших місцях (на двигун, ближче до боєзапасу, баків з паливом). При закріпленні міни на вертикальній або похилій площині дві ніжки кріплення мали бути спрямовані вгору. Запобіжне кільце з магнітів при встановленні міни знімалося.
Ефект магнітного кріплення значно знижувався, якщо поверхня була вкрита шаром бруду або цементу. Для надійного закріплення міни в такому випадку рекомендувалося використовувати ланцюг із крюком. Після підриву міни утворювався кумулятивний струмінь, який пропалював (точніше — розплавляв) броню завтовшки 140 — 150 мм.
Hafthohlladung 3 могли успішно застосовуватися для знищення довготривалих фортифікаційних споруд, таких, як доти і бронековпаки, а також бронезаслінок амбразур. Крім того, Hafthohlladung 3 можна було кидати на відстань до 15 метрів, але при цьому значно знижувався ефект від її застосування.
 150-мм реактивний міномет 15 cm Nebelwerfer 41
Цікаво, що розробка реактивної зброї почалася в Німеччині ще в 1929 році, адже за Версальським договором їй було заборонено мати артилерійські системи, але про ракетну зброю ніхто не згадав. Спочатку німцями були розроблені і прийняті на озброєння одноствольні реактивні 105-мм міномети 10 cm Nebelwerfer 35/40, на зміну їм згодом прийшли більш ефективні шестиствольні 15 cm Nebelwerfer 41. Офіційно вони мали використовуватися для створення димових завіс, навіть їхня назва «Небельверфер» (Nebelwerfer) перекладається як «метальник диму». Були створені й спецпідрозділи під назвою Nebeltruppen (війська задимлення). Та справжнім їхнім призначенням була стрільба хімічними снарядами, які все ж таки не використовувалися під час Другої світової війни, адже Гітлер побоявся адекватної відповіді з боку СРСР.
Проте Вермахт широко застосовував уламково-фугасні міни, розроблені під цей міномет — ракети з твердопаливним двигуном з 26 соплами-отворами. Основним уражаючим чинником цієї зброї була ударна хвиля, тоді як уламкова дія була незначною, оскільки корпус ракети був тонкостінним і в результаті вибуху не давав достатньої кількості уламків вагою не менше 5 грамів. У 1942 році був розроблений і прийнятий на озброєння п’ятиствольний 210-мм міномет, маса бойової частини якого була збільшена.
Німецькі солдати дали 15 cm Nb.W 41 назву «Heulende Kuh» — «виюча корова». Радянські ж солдати називали цей міномет «Ванюша» (за аналогією з «Катюшею») або «Віслюк» — за виючий звук під час стрільби.
Шестиствольний міномет був змонтований на лафеті протитанкової гармати Рak-37. Перші частини, на озброєнні яких перебували 150-мм Nebelwerfer 41, були сформовані у 1940 році. Через два роки у складі Вермахту було розгорнуто вже три полки і дев’ять окремих дивізіонів Nebelwerferregiment. До складу кожного дивізіону входило 18 пускових установок, полк складався з трьох дивізіонів.
Перше застосування на Східному фронті — під час штурму Брестської фортеці. Вогняну підтримку штурмуючим військам надавали 9 батарей важких мінометів 4-го мінометного полку особливого призначення. Проте, хоча ця зброя була застосована раніше за легендарну «Катюшу», вона виявилася значно менш ефективною.
 Автомат (штурмова гвинтівка) Sturmgewehr МР43/44 (Stg.44)
Розробка ручної автоматичної зброї під патрон, проміжний за потужністю між пістолетним і гвинтівковим, була почата в Німеччині ще до початку Другої світової війни. Новим базовим боєприпасом у 1939 році був обраний проміжний патрон 7.92x33 мм (7.92mm Kurz), розроблений в ініціативному порядку німецькою фірмою «Polte». У 1942 році на замовлення німецького управління озброєнь HWaA за розробку зброї під цей патрон взялися дві фірми — C.G. Haenel, очолювана відомим конструктором Хуго Шмайссером, та Karl Walther.
У результаті було створено два зразки, спочатку класифіковані як автоматичні карабіни (MaschinenKarabiner, MKb). При цьому за результатами випробувань було вирішено доопрацювати зразок фірми «Хенель», розроблений під керівництвом Хуго Шмайссера — Mkb.42(H). У зв’язку з небажанням Гітлера розпочинати виробництво зброї нового класу, розробка велася під позначенням MP 43 (MaschinenPistole — пістолет-кулемет). Перші зразки MP 43 були успішно випробувані на Східному фронті, і в 1944 році починається масовий випуск доопрацьованого нового зразка зброї під найменуванням MP 44. Після того, як результати успішних фронтових випробувань були представлені Гітлеру і схвалені їм, номенклатура зброї була знову змінена, тож зразок отримав остаточне позначення StG.44 (SturmGewehr 44 — «штурмова гвинтівка»). Загалом протягом 1943–45 років було виготовлено понад 400 тисяч  одиниць усіх варіантів «штурмгевера» , у післявоєнний період його виробництво не поновлювалося. Проте Stg.44 в обмежених кількостях використовувалися в ранній післявоєнний період у НДР і Чехословаччині, а в Югославії вони протрималися на озброєнні повітрянодесантних військ до 1970-х років.
У цілому Stg.44 визнані й відносно вдалим зразком, що забезпечував ведення ефективного вогню одиночними пострілами на відстань до 500–600 метрів і автоматичним вогнем на відстань до 300 метрів, будучи, правда, надмірно важким і з не надто зручним прикладом, особливо при стрільбі лежачи. Ця зброя неабияким чином вплинула на світовий розвиток стрілецької зброї, але не змогла врятувати Рейх.
Дмитро ТИМЧУК
«Народна армія»