Невимушена розмова про героїв зав’язалась між
воїнами-інтернаціоналістами і молоддю на відкритті меморіальної дошки
загиблому двадцятирічному учаснику бойових дій в Афганістані Олександру
Вінявському. Ініціатор, житель села Вигода Євген Волосєвич сказав, що такі герої, як Саша – приклад чесного служіння Батьківщині, виконання свого обов’язку, і таких прикладів мало б бути більше. На що один з ветеранів «афганців» зауважив, що героїзм – це такий дивний збіг обставин, коли людина здійснює відповідний вчинок задля розв’язання якоїсь критичної ситуації, і найчастіше – за рахунок власного життя. Як на мене, думки обох мають право на існування, і в нашому щоденні дійсно не вистачає героїв чи то лідерів, які власним життєвим прикладом, вчинком прищеплюватимуть молодому поколінню риси патріотизму, вірності даному слову, виховуватимуть бажання змінювати майбутнє на краще вже сьогоднішніми справами.
Відрадно, що молодь шанує історію рідного села, а разом з нею пам’ятає найвидатніших односельців. Тут вже є вулиця Олександра Вінявського, одного з тих, хто потрапив до горнила Афганістану і не повернувся до рідної домівки, залишившись у пам’яті рідних вічно молодим, сповненим мрій. Однак мало хто замислюється над тим, хто такий Вінявський і чому така назва вулиці? Ось так виникла ідея встановлення меморіальної дошки, яка красномовніше слів пояснить це і щодень нагадуватиме громаді про героя.
Весняний теплий день зібрав разом вигодянців, молодь і активістів районної спілки ветеранів Афганістану Біляївського, Вигодянського й Усатівського осередків, що на Одещині, на урочисту подію. Серед присутніх – двоє братів Олександра Вінявського. Яким він був хлопцем розповіли рідні й ті, кому довелося служити разом з юним воїном-інтернаціоналістом.
Олександр народився 10 червня 1962 року в родині залізничника. У 1969 році пішов до Вигодянської загальноосвітньої школи, яку через вісім років закінчив. Далі – середньо-спеціальне технічне училище №14 в Одесі, спеціальність – моторист першого класу – матрос другого класу. Після училища працював мотористом на торгівельному флоті Чорноморського морського пароплавства.
14 листопада 1981 року Біляївським райвійськкоматом його призвано на службу і направлено до навчальної дивізії парашутно-десантних військ, що дислокувалася в Литві. Призовник через п’ять місяців отримав військову спеціальність механіка-водія бойової машини. Незадовго до закінчення навчальної дивізії, всю роту Олександра зібрали разом й проінформували про стан справ в Афганістані, запропонувавши добровольцям написати рапорт для проходження подальшої служби в ДРА. Зі 120 бійців дев’ятої роти вольове рішення прийняли близько 20, серед них і Сашко.
За два тижні, 6 травня 1982 року, рядовий Вінявський прибув до Кабула. Служити довелось у 350-му парашутно-десантному полку 103-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, в другому батальйоні третього взводу шостої роти. 16 травня 1982 року була його перша бойова операція, яка в історії Афганської війни записана як Панджшерська операція під командуванням генерала Н. Г. Тер-Григорянца. Участь в ній брали близько 12 тисяч військовослужбовців, 130 одиниць повітряної техніки. Тоді було здійснено масштабну висадку десанту. 17 травня після нанесення потужних авіаційних і артилерійських ударів три радянських батальйони увійшли до долини.
Під час бойових операцій Олександр Вінявський проявив себе рішучим і вмілим солдатом. Поблизу столиці Афганістану воїна-інтернаціоналіста було поранено. Ситуація була складною, постійний обстріл з боку супротивника не давав змоги приземлитися нашим гелікоптерам, тому пораненого хлопця товариші кілька кілометрів несли на собі. Олександр помер у госпіталі.
Наступного ж дня в розташування шостої роти, де служив Олександр Вінявський, прибув старшина за особистими речами солдата. Він і сповістив товаришам трагічну новину. Бійці роти за традицією десантників, поклали на подушку Сашкового ліжка блакитний берет, що лежав там дев’ять днів. Ніхто не мав права його чіпати…
Наказом Президії Верховної Ради СРСР Олександр Вінявський був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Хвилина мовчання – тихий спомин про тих, хто так і не повернувся із бою, данина пам’яті тим, хто власним плечем прикрив товариша від смерті, шана тому, хто зумів побороти долю і повернувся додому.
За мить покритку з дошки було скинуто, і до всіх посміхнувся гарний хлопчина у військовій формі. Саме таким його пам’ятають рідні: з гордим поглядом, добрим характером і товариським духом.
Пам’ятну дошку в день відкриття освятив отець Вадим, настоятель Церкви Покрови Божої Матері.
До присутніх звернувся голова районної спілки ветеранів Афганістану О. Е. Авакян, спогадами поділився брат героя, хвалу мужності висловив Євген Волосєвич. Делегація провідала могилу Олександра на місцевому кладовищі. Кожен поклав квіти – символ чоловічої дружби, безсмертної пам’яті й вічного життя у думках та справах товаришів по зброї.
Дяка виконкому Вигодянської громади, районній та первинним спілкам ветеранів Афганістану, небайдужим юнакам і дівчатам за пошукову роботу і встановлення пам’ятників, меморіальних дощок на честь загиблих «афганців».
Весняний теплий день зібрав разом вигодянців, молодь і активістів районної спілки ветеранів Афганістану Біляївського, Вигодянського й Усатівського осередків, що на Одещині, на урочисту подію. Серед присутніх – двоє братів Олександра Вінявського. Яким він був хлопцем розповіли рідні й ті, кому довелося служити разом з юним воїном-інтернаціоналістом.
Олександр народився 10 червня 1962 року в родині залізничника. У 1969 році пішов до Вигодянської загальноосвітньої школи, яку через вісім років закінчив. Далі – середньо-спеціальне технічне училище №14 в Одесі, спеціальність – моторист першого класу – матрос другого класу. Після училища працював мотористом на торгівельному флоті Чорноморського морського пароплавства.
14 листопада 1981 року Біляївським райвійськкоматом його призвано на службу і направлено до навчальної дивізії парашутно-десантних військ, що дислокувалася в Литві. Призовник через п’ять місяців отримав військову спеціальність механіка-водія бойової машини. Незадовго до закінчення навчальної дивізії, всю роту Олександра зібрали разом й проінформували про стан справ в Афганістані, запропонувавши добровольцям написати рапорт для проходження подальшої служби в ДРА. Зі 120 бійців дев’ятої роти вольове рішення прийняли близько 20, серед них і Сашко.
За два тижні, 6 травня 1982 року, рядовий Вінявський прибув до Кабула. Служити довелось у 350-му парашутно-десантному полку 103-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, в другому батальйоні третього взводу шостої роти. 16 травня 1982 року була його перша бойова операція, яка в історії Афганської війни записана як Панджшерська операція під командуванням генерала Н. Г. Тер-Григорянца. Участь в ній брали близько 12 тисяч військовослужбовців, 130 одиниць повітряної техніки. Тоді було здійснено масштабну висадку десанту. 17 травня після нанесення потужних авіаційних і артилерійських ударів три радянських батальйони увійшли до долини.
Під час бойових операцій Олександр Вінявський проявив себе рішучим і вмілим солдатом. Поблизу столиці Афганістану воїна-інтернаціоналіста було поранено. Ситуація була складною, постійний обстріл з боку супротивника не давав змоги приземлитися нашим гелікоптерам, тому пораненого хлопця товариші кілька кілометрів несли на собі. Олександр помер у госпіталі.
Наступного ж дня в розташування шостої роти, де служив Олександр Вінявський, прибув старшина за особистими речами солдата. Він і сповістив товаришам трагічну новину. Бійці роти за традицією десантників, поклали на подушку Сашкового ліжка блакитний берет, що лежав там дев’ять днів. Ніхто не мав права його чіпати…
Наказом Президії Верховної Ради СРСР Олександр Вінявський був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Хвилина мовчання – тихий спомин про тих, хто так і не повернувся із бою, данина пам’яті тим, хто власним плечем прикрив товариша від смерті, шана тому, хто зумів побороти долю і повернувся додому.
За мить покритку з дошки було скинуто, і до всіх посміхнувся гарний хлопчина у військовій формі. Саме таким його пам’ятають рідні: з гордим поглядом, добрим характером і товариським духом.
Пам’ятну дошку в день відкриття освятив отець Вадим, настоятель Церкви Покрови Божої Матері.
До присутніх звернувся голова районної спілки ветеранів Афганістану О. Е. Авакян, спогадами поділився брат героя, хвалу мужності висловив Євген Волосєвич. Делегація провідала могилу Олександра на місцевому кладовищі. Кожен поклав квіти – символ чоловічої дружби, безсмертної пам’яті й вічного життя у думках та справах товаришів по зброї.
Дяка виконкому Вигодянської громади, районній та первинним спілкам ветеранів Афганістану, небайдужим юнакам і дівчатам за пошукову роботу і встановлення пам’ятників, меморіальних дощок на честь загиблих «афганців».
Кіма ДЕРКАЧ.