У військовому геральдичному списку особливе місце займає орден Слави —
найвища та найпочесніша нагорода для головного трудівника фронту —
солдата та сержанта. Ним нагороджували виключно за виявлену у боях
мужність та відвагу.За роки війни цю високу нагороду отримали близько мільйона бійців, більше двох з половиною тисяч стали повними кавалерами ордена, з них — чотири жінки (дві росіянки, литовка та одна українка). Цією єдиною нашою землячкою є харків’янка Матрона Нечепорчукова. І хоча тепер вона проживає на Ставропіллі, однак її ще добре пам’ятають на малій батьківщині.
У неї, як і в більшості дівчат того часу, звичайна довоєнна біографія. Народилася 3 квітня 1924 року, закінчила акушерсько-сестринську школу, працювала медсестрою в районній лікарні. Однак усі плани на щасливе життя зруйнувала війна. На фронт Мотрона тоді відразу не потрапила, адже їй було лише 17 років.
А у жовтні 41-го Харків уже був під окупантами. Смерть, жорстокість, пограбування, голод... Усе це Матрона бачила на власні очі, тож її бажання боротися з ворогом посилювалося щодня. Коли ж червоноармійці визволили Слобожанщину, вона пішла на фронт добровольцем. У 100-му гвардійському стрілецькому полку 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту санінструктора Нечепорчукову називали сестричка Мотя. З цим полком вона пройшла дорогами війни аж до Берліна.
Під час війни майже мільйон жінок узяли в руки зброю та вдягнули шинелі. Під вогнем противника вони перев’язували поранених, на своїх тендітних плечах перетягували їх в укриття. І знову поверталися на передову, щоб врятувати життя інших солдатів, ризикуючи при цьому щохвилини власним.
Через усі ці випробування пройшла Матрона. Влітку 1943 року точилися важкі бої за визволення Донбасу. Фашисти, зазнавши відчутного удару на Курській дузі, затято боролися за кожний клаптик нашої землі. Найтяжче доводилось піхотинцям, саме вони підіймалися в атаку, сходилися з ворогом у рукопашних боях. Серед них постійно знаходилась сестричка Мотя.
Ось що згадує її однополчанин: «Артилерійська підготовка завершилась. Солдати піднялися і побігли вперед. Побігла за ними і Мотя разом із двома санітарами. Тепер лише троє залишилося від санвзводу. На ходу піднімали тих, хто впав, надавали їм першу допомогу. Переносили в укриття важкопоранених і знову поверталися у гущу бою. Підійшла підвода, Мотя вклала на неї тих, хто не міг самостійно рухатися. Двоє важкопоранених спиралися на неї. Повільно рухалася по полю ця сумна процесія. Всіх п’ятнадцятьох поранених доставила в санітарну роту полку».
Потім було форсування Дніпра, де Матрону Нечепорчукову нагородили медаллю «За відвагу». І знову бої, атаки, крики поранених і молода дівчина із санітарною сумкою витягує бійців із пазурів смерті.
Зі своїм полком сержант Нечепорчукова вийшла до Вісли, вона була серед перших бійців, які форсували цю річку. Саме тут, на мангушевському плацдармі, в кровопролитних боях, де ворожим атакам, здавалося, не буде кінця, Мотя винесла з поля бою 27 поранених, за що 11 серпня 1944 року була нагороджена орденом Слави III ступеня.
У січні 1945 року розпочалася стрімка Вісло-Одерська наступальна операція. Війська долали за день по 20-30 кілометрів. В один з таких днів у невеличкому польському містечку Оведув Матрона Нечепорчукова зібрала всіх поранених до одного з будинків в очікуванні транспорту. Несподівано пролунала німецька мова, у вікно Матрона побачила групу гітлерівців, які намагалися прорватися до своїх. Що робити? З нею були близько 20 поранених бійців, декілька санітарів та старий солдат-фельдшер. Смілива дівчина діяла стрімко. Схопивши автомат, вона випустила по ворогу довгу чергу. Однак німці, зрозумівши, що їх значно більше, пішли в наступ. Сестричку Мотю підтримали вогнем усі, хто ще був здатний тримати в руках зброю. Гітлерівці, отримавши відсіч та втративши з десяток своїх солдатів, відступили. Згодом за цей подвиг на гімнастерці Матрони з’явився орден Слави II ступеня.
А далі був Берлін, наближалася перемога. Однак фашисти чинили запеклий опір. Скільки ще бійців полягло, наближаючи довгоочікувану перемогу. У цьому пеклі завжди була поруч зі своїми фронтовими побратимами Матрона Нечепорчукова. Вона переховувала, перев’язувала, підбадьорювала і виносила бійців подалі від смерті. Тільки після бою вона помітила, що й сама поранена.
У документі про нагородження легендарний генерал Василь Чуйков написав: «Гідна нагородження орденом Слави I ступеня». Нижче йшов текст: «Старшина медичної служби Нечепорчукова Матрона Семенівна під час вуличних боїв за визволення Берліна під безперервним вогнем винесла з поля бою 78 поранених бійців та командирів. Разом з бійцями переправилася по штурмовому містку через річку Шпреє і під вогнем противника надавала допомогу пораненим. Будучи сама пораненою, не залишила поле бою, продовжувала виносити поранених».
Відгриміли бої, і демобілізована фронтовичка разом зі своїм чоловіком, якого, до речі, теж зустріла на війні, переїхала на Ставропілля. Там вона тривалий час працювала на медичному «фронті». В 1973 році Комітет Міжнародного Червоного Хреста високо оцінив її професійні досягнення та милосердні подвиги. За виняткову самовідданість у рятуванні поранених її нагородили найвищою нагородою Комітету — медаллю Флоренс Найтінгейл.
У Матрони дуже часто запитували, що для неї було найстрашнішим та залишилося у пам’яті? Вона завжди відповідала так: «Були труднощі, втрати і страшні хвилини, але їх не порівняти з тим, коли з мертвого окопу ледь доноситься шепіт: «Сестричко»...
А у жовтні 41-го Харків уже був під окупантами. Смерть, жорстокість, пограбування, голод... Усе це Матрона бачила на власні очі, тож її бажання боротися з ворогом посилювалося щодня. Коли ж червоноармійці визволили Слобожанщину, вона пішла на фронт добровольцем. У 100-му гвардійському стрілецькому полку 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту санінструктора Нечепорчукову називали сестричка Мотя. З цим полком вона пройшла дорогами війни аж до Берліна.
Під час війни майже мільйон жінок узяли в руки зброю та вдягнули шинелі. Під вогнем противника вони перев’язували поранених, на своїх тендітних плечах перетягували їх в укриття. І знову поверталися на передову, щоб врятувати життя інших солдатів, ризикуючи при цьому щохвилини власним.
Через усі ці випробування пройшла Матрона. Влітку 1943 року точилися важкі бої за визволення Донбасу. Фашисти, зазнавши відчутного удару на Курській дузі, затято боролися за кожний клаптик нашої землі. Найтяжче доводилось піхотинцям, саме вони підіймалися в атаку, сходилися з ворогом у рукопашних боях. Серед них постійно знаходилась сестричка Мотя.
Ось що згадує її однополчанин: «Артилерійська підготовка завершилась. Солдати піднялися і побігли вперед. Побігла за ними і Мотя разом із двома санітарами. Тепер лише троє залишилося від санвзводу. На ходу піднімали тих, хто впав, надавали їм першу допомогу. Переносили в укриття важкопоранених і знову поверталися у гущу бою. Підійшла підвода, Мотя вклала на неї тих, хто не міг самостійно рухатися. Двоє важкопоранених спиралися на неї. Повільно рухалася по полю ця сумна процесія. Всіх п’ятнадцятьох поранених доставила в санітарну роту полку».
Потім було форсування Дніпра, де Матрону Нечепорчукову нагородили медаллю «За відвагу». І знову бої, атаки, крики поранених і молода дівчина із санітарною сумкою витягує бійців із пазурів смерті.
Зі своїм полком сержант Нечепорчукова вийшла до Вісли, вона була серед перших бійців, які форсували цю річку. Саме тут, на мангушевському плацдармі, в кровопролитних боях, де ворожим атакам, здавалося, не буде кінця, Мотя винесла з поля бою 27 поранених, за що 11 серпня 1944 року була нагороджена орденом Слави III ступеня.
У січні 1945 року розпочалася стрімка Вісло-Одерська наступальна операція. Війська долали за день по 20-30 кілометрів. В один з таких днів у невеличкому польському містечку Оведув Матрона Нечепорчукова зібрала всіх поранених до одного з будинків в очікуванні транспорту. Несподівано пролунала німецька мова, у вікно Матрона побачила групу гітлерівців, які намагалися прорватися до своїх. Що робити? З нею були близько 20 поранених бійців, декілька санітарів та старий солдат-фельдшер. Смілива дівчина діяла стрімко. Схопивши автомат, вона випустила по ворогу довгу чергу. Однак німці, зрозумівши, що їх значно більше, пішли в наступ. Сестричку Мотю підтримали вогнем усі, хто ще був здатний тримати в руках зброю. Гітлерівці, отримавши відсіч та втративши з десяток своїх солдатів, відступили. Згодом за цей подвиг на гімнастерці Матрони з’явився орден Слави II ступеня.
А далі був Берлін, наближалася перемога. Однак фашисти чинили запеклий опір. Скільки ще бійців полягло, наближаючи довгоочікувану перемогу. У цьому пеклі завжди була поруч зі своїми фронтовими побратимами Матрона Нечепорчукова. Вона переховувала, перев’язувала, підбадьорювала і виносила бійців подалі від смерті. Тільки після бою вона помітила, що й сама поранена.
У документі про нагородження легендарний генерал Василь Чуйков написав: «Гідна нагородження орденом Слави I ступеня». Нижче йшов текст: «Старшина медичної служби Нечепорчукова Матрона Семенівна під час вуличних боїв за визволення Берліна під безперервним вогнем винесла з поля бою 78 поранених бійців та командирів. Разом з бійцями переправилася по штурмовому містку через річку Шпреє і під вогнем противника надавала допомогу пораненим. Будучи сама пораненою, не залишила поле бою, продовжувала виносити поранених».
Відгриміли бої, і демобілізована фронтовичка разом зі своїм чоловіком, якого, до речі, теж зустріла на війні, переїхала на Ставропілля. Там вона тривалий час працювала на медичному «фронті». В 1973 році Комітет Міжнародного Червоного Хреста високо оцінив її професійні досягнення та милосердні подвиги. За виняткову самовідданість у рятуванні поранених її нагородили найвищою нагородою Комітету — медаллю Флоренс Найтінгейл.
У Матрони дуже часто запитували, що для неї було найстрашнішим та залишилося у пам’яті? Вона завжди відповідала так: «Були труднощі, втрати і страшні хвилини, але їх не порівняти з тим, коли з мертвого окопу ледь доноситься шепіт: «Сестричко»...
Підготував Дмитро ЧАЛИЙ
Харків
Харків