Минає 70 років від 22 червня 1941 року, коли фашистська Німеччина напала
на Радянський Союз. Особливо важка і скорботна ця дата для тих, хто зі
зброєю в руках відстоював світову цивілізацію від фашистського рабства,
захищав рідну землю від напасті «коричневої чуми».
...Семикласникові Григорію Атаманюку з села Пилипи-Олександрівські Віньковецького району Хмельницької області на початку Великої Вітчизняної було лише 15 років. Разом з батьками хлопчині у рідному селі довелося пережити голодні окупаційні роки. Фашисти та їхні поплічники не раз намагалися відправити підлітка на роботи до Німеччини. Юнак переховувався у родичів, по лісах та яругах, допомагав партизанам.
Наступного дня після того, як у квітні 1944 року фронт перекотив через Подільське село Пилипи-Олександрівські, Григорій Атаманюк прийшов до польового військкомату і рішуче заявив: «Відправте мене в діючу армію». Перед військовим комісаром стояв хлопчина, якому ледь виповнилося 18 років. Він мав зріст 165 сантиметрів. Спочатку було рішуче: «Ні». За кілька днів наполегливого оббивання Григорієм порогу військкомату офіцер відправив його до Новоросійська оволодівати військовим ремеслом розвідника.
330 фронтових діб
На долю Григорія Сергійовича випало 330 фронтових діб. За цей неповний рік його нагородили орденами «Вітчизняна війна» І ступеня і «Червона Зірка», та чотирма медалями «За відвагу». Він був двічі поранений і один раз контужений.
Свою першу нагороду — медаль «За відвагу» — 18-річний розвідник отримав за оборону польського міста-фортеці Остроленко. Він був у складі розвідувальної групи, яка протягом місяця вела спостереження за противником, знищувала живу силу і підривала ворожу техніку. На свій рахунок наймолодший розвідник групи записав 256 вбитих гітлерівських солдатів і офіцерів.
Друга медаль знайшла героя вже за взяття у полон «язика». Переправившись через Віслу, розвідники повинні були дочекатись «гостей», які мали намір налагодити зруйновані лінії ворожого зв’язку. Хлопці захопили не простого, а дуже цінного офіцера — начальника зв’язку німецького полку з надзвичайно важливою інформацією для наших військ.
А на місці третьої медалі Григорія Атаманюка могла красуватись Зірка Героя Радянського Союзу.
— Радянські війська прорвали оборону на кордоні з гітлерівською Німеччиною і перейшли у наступ, — пригадує ветеран. — У районі однієї із залізничних станцій було зосереджено штаб нашої дивізії. Я разом із рядовим Кругляком охороняв Бойовий Прапор. Фашистські війська після непередбачуваного маневру напали на штаб, і зав’язався важкий і виснажливий бій. Я зняв знамено з древка і заховав його за пазуху. Штаб обороняли до останнього, не шкодуючи ні сил, ні засобів. Після відбиття і знищення противника начальник штабу дивізії помітив, що знамено зникло, і наказав розшукати мене з рядовим Кругляком живими або мертвими. Втрата Бойового Прапора загрожувала дивізії миттєвим розформуванням та найсуворішим покаранням командування. А що мене шукати — на мені ні подряпини. Я зберіг знамено, і комдив особисто представив мене до звання Героя. Та, на жаль, тим, хто у війну був в окупації, Золоту Зірку на груди не вішали. Так отримав свою третю медаль «За відвагу».
Чи не найбільше Григорій Сергійович пишається тим, що штурмував берлінський рейхстаг та залишив на його стіні напис: «Я, Атаманюк Григорій Олександрович, прийшов з села Пилипи-Олександрівські, Віньковецького району Кам’янець-Подільської області, щоб Німеччина до нас більше не ходила».
Про штурм Берліна і орден від Жукова
Четвертою медаллю «За відвагу» було нагороджено саме за штурм Берліна.
— Перед початком взяття рейхстагу, за наказом командувача армії, у кожній дивізії було виготовлено червоне знамено — всього дев’ять, — розповідає Григорій Сергійович. — З’єднання, яке першим увірветься до рейхстагу, повинне було встановити його на куполі. У 238-й стрілецькій дивізії заздалегідь відібрали прапороносців та групу прикриття, до якої увійшов і я. Спільними зусиллями 198-ї танкової бригади та 238-ї стрілецької дивізії було взято міст Мольтке, який відкривав шлях до нацистського лігва.
У цьому бою розвідники з групи прикриття підпорядковувались заступнику командира батальйону Олексію Бересту. Власне, вони й проклали шлях до купола рейхстагу прапороносцям Мелітону Кантарії та Михайлу Єгорову.
Розвідників відділяло від рейхстагу не більше як 350 метрів, кожен сантиметр яких засівався осколками від мін та снарядів. Григорій Атаманюк з побратимами під ураганним вогнем фашистів просувалися до головних дверей, прикриваючи прапороносців. Сходинка за сходинкою, поверх за поверхом до горища, бій щоразу закипав з новою силою, але визволителі впевнено йшли до мети.
І ось у ніч з 30 квітня на 1 травня 1945 року на вістрі купола рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Наступного дня фашистський гарнізон у центрі Берліна капітулював. До рейхстагу прибув командувач 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков.
— Я закінчував свій напис на стіні, — розповідає ветеран, — як тут за спиною почув: «Товариш старший сержант, а що це ви пишете?» Я розвернувся і побачив за два кроки від себе Жукова, представився і доповів за формою, як належить. Він відповів, що з такими бійцями нам кореспонденти не потрібні, самі де треба і як треба напишемо. Командир полку полковник Федір Зінченко сказав Жукову: «Це Атаманюк — мій найкращий розвідник. Прикривав Кантарію та Єгорова!» Жуков сказав Зінченку, щоб той нагородив мене орденом Леніна, останній відповів, що Леніна немає, є «Червоної Зірки». — «Давай», — сказав маршал і сам особисто прикрутив його мені на гімнастерку.
Лише у липні 1948 року старший сержант Григорій Атаманюк повернувся до рідних Пилипів-Олександрівських. Тоді ж і одружився із сусідською дівчиною Олександрою Канюкою, яку знав ще змалечку. Відтоді у парі крокували разом усе життя, виростили двох донечок Галину і Валентину та сина Олександра. Син, закінчивши Харківський юридичний інститут, дослужився до генеральських погонів. Старша донька мешкає донині в рідному селі, а Валентина працює в Національній академії Державної прикордонної служби України.
Друга дорога на Берлін
Щасливий ветеран і сьогодні, навіть попри те, що пішла з життя кохана дружина Олександра Петрівна, з якою прожив понад 55 років.
— Минулого року, коли святкували 65-ту річницю Великої Перемоги, мені поталанило відвідати Берлін удруге в житті — у складі групи делегатів-фронтовиків України, які штурмували німецьке лігво у 1945-му, — із захопленням розповідає Григорій Сергійович. — Перед тим, як їхати, мені наснилось, що моя дружина запитала: «Григорію, ти будеш в Берліні? Не забудь перехреститись і помолитись за наших солдатів, квіти поклади. Хто ж за них буде хреститися!» — розчулившись і пустивши сльозу, переповів сон сивочолий ветеран.
Після війни Григорій Сергійович ще чотири роки служив у Німеччині. Бачив, як країна потрохи піднімалась із руїн. І повернутися туди через 61 рік йому було дуже цікаво.
Ветерани їхали до столиці Німеччини майже тими ж шляхами, які пройшли у воєнні роки. У Берліні на честь переможців в українському посольстві провели урочистий прийом. Фронтовики відвідали Трепов-парк, де розташовано пам’ятник Воїну-визволителю, поклали квіти та схилили голови, вшановуючи загиблих побратимів. А підполковник у відставці Григорій Атаманюк перехрестився, прочитав молитву і тихенько подякував своїй дружині.
Делегація також відвідала рейхстаг, пройшла під урочистий супровід святкових барабанів крізь Бранденбурзькі ворота, відвідала парк Тідгартен, пройшла набережною річки Шпрее, де колись, штурмуючи Берлін, проходили з боями. Побували в Карлхорсті у Будинку-музеї, де 8 травня 1945 року Георгій Жуков і союзники підписували акт капітуляції гітлерівських військ.
— Мене особисто, та й усіх інших фронтовиків, вразило те, наскільки сьогодні народ Німеччини вдячний нам за перемогу над фашизмом, — пригадав Григорій Сергійович і показав малюнок п’ятирічної німецької дівчинки із зображенням танка з червоною зіркою, який та подарувала ветеранові у Берліні, підписавши: «Воїну-визволителю від Madlen Gebert, Flbrecht str 51a, 10709, Berlin. Воював!»
«Марш миру»
Наприкінці вересня минулого року наш герой узяв участь у Всеукраїнській акції «Естафета пам’яті і слави». На теплоході «Маршал Кошевой» у похід Дніпром місцями бойової слави тоді вирушили загалом 80 ветеранів. Маршрут прямування: Київ — Канів — Кременчук — Запоріжжя — Херсон — Севастополь —Ялта — Одеса — Київ. Перша така естафета відбулася ще 1979 року.
Під час походу на теплоході ветерани не лише згадували бойові будні тих буремних років лихоліття, а й провели два круглі столи, один з яких було присвячено захисту правди історії, інший — небезпеці націонал-фашизму в Україні.
Під час зупинки у Запоріжжі ветерани поклали квіти на Алеї Слави. А на урочистому зібранні в приміщенні міської адміністрації виконувач обов’язків міського голови Сергій Кальцев нагородив їх пам’ятними подарунками. А двох фронтовиків, одним з яких був і Григорій Атаманюк, — орденами Перемоги. Григорій Сергійович скромно додав, що орден Перемоги — це не той, яким нагороджували виключно вищий командний склад Радянської армії, а менш цінна його копія.
Ветеран уже не один десяток років мешкає у Хмельницькому. Більше 15 років він активно працює в обласній Раді організації ветеранів України, частенько виступає перед учнями міста, студентами вищих навчальних закладів, призовниками, солдатами та офіцерами з нагоди різних свят, знаменних дат і подій.
Завершуючи нашу розмову, володар чотирьох медалей «За відвагу» підполковник у відставці Григорій Атаманюк з нагоди нещодавнього Дня медичного працівника наполіг на привітанні через «Народну армію», яку він читає з номера в номер, колективу лікарів Хмельницького військового госпіталю, де очільником полковник медичної служби Олександр Завроцький. Адже саме вони неодноразово йому та багатьом ветеранам Поділля рятували життя.
— Це прекрасні, доброзичливі, чудові люди, спеціалісти високого класу, які завдяки золотим рукам і чуйним серцям рятують життя, — каже Григорій Сергійович. — Я від імені усіх ветеранських організацій Хмельниччини висловлюю щиру вдячність усьому колективу госпіталю за їх доброту, даровану нам радість, піклування і постійну турботу. Лише мені вони двічі рятували життя. Востаннє я лікувався у Хмельницькому госпіталі з кінця травня до 10 червня. Окремо дякую начальнику хірургічного відділення підполковнику медичної служби Олександру Діхтяру, ординатору відділення майору медичної служби Ярославу Красуцькому, медичним сестрам старшому сержанту медичної служби Інні Мишко та молодшому сержанту медичної служби Олені Топольницькій.
Дякую вам щиросердечно! Наше життя у ваших руках. Тому будьте щасливі, родинного вам тепла і затишку та бережіть своє здоров’я!
Наступного дня після того, як у квітні 1944 року фронт перекотив через Подільське село Пилипи-Олександрівські, Григорій Атаманюк прийшов до польового військкомату і рішуче заявив: «Відправте мене в діючу армію». Перед військовим комісаром стояв хлопчина, якому ледь виповнилося 18 років. Він мав зріст 165 сантиметрів. Спочатку було рішуче: «Ні». За кілька днів наполегливого оббивання Григорієм порогу військкомату офіцер відправив його до Новоросійська оволодівати військовим ремеслом розвідника.
330 фронтових діб
На долю Григорія Сергійовича випало 330 фронтових діб. За цей неповний рік його нагородили орденами «Вітчизняна війна» І ступеня і «Червона Зірка», та чотирма медалями «За відвагу». Він був двічі поранений і один раз контужений.
Свою першу нагороду — медаль «За відвагу» — 18-річний розвідник отримав за оборону польського міста-фортеці Остроленко. Він був у складі розвідувальної групи, яка протягом місяця вела спостереження за противником, знищувала живу силу і підривала ворожу техніку. На свій рахунок наймолодший розвідник групи записав 256 вбитих гітлерівських солдатів і офіцерів.
Друга медаль знайшла героя вже за взяття у полон «язика». Переправившись через Віслу, розвідники повинні були дочекатись «гостей», які мали намір налагодити зруйновані лінії ворожого зв’язку. Хлопці захопили не простого, а дуже цінного офіцера — начальника зв’язку німецького полку з надзвичайно важливою інформацією для наших військ.
А на місці третьої медалі Григорія Атаманюка могла красуватись Зірка Героя Радянського Союзу.
— Радянські війська прорвали оборону на кордоні з гітлерівською Німеччиною і перейшли у наступ, — пригадує ветеран. — У районі однієї із залізничних станцій було зосереджено штаб нашої дивізії. Я разом із рядовим Кругляком охороняв Бойовий Прапор. Фашистські війська після непередбачуваного маневру напали на штаб, і зав’язався важкий і виснажливий бій. Я зняв знамено з древка і заховав його за пазуху. Штаб обороняли до останнього, не шкодуючи ні сил, ні засобів. Після відбиття і знищення противника начальник штабу дивізії помітив, що знамено зникло, і наказав розшукати мене з рядовим Кругляком живими або мертвими. Втрата Бойового Прапора загрожувала дивізії миттєвим розформуванням та найсуворішим покаранням командування. А що мене шукати — на мені ні подряпини. Я зберіг знамено, і комдив особисто представив мене до звання Героя. Та, на жаль, тим, хто у війну був в окупації, Золоту Зірку на груди не вішали. Так отримав свою третю медаль «За відвагу».
Чи не найбільше Григорій Сергійович пишається тим, що штурмував берлінський рейхстаг та залишив на його стіні напис: «Я, Атаманюк Григорій Олександрович, прийшов з села Пилипи-Олександрівські, Віньковецького району Кам’янець-Подільської області, щоб Німеччина до нас більше не ходила».
Про штурм Берліна і орден від Жукова
Четвертою медаллю «За відвагу» було нагороджено саме за штурм Берліна.
— Перед початком взяття рейхстагу, за наказом командувача армії, у кожній дивізії було виготовлено червоне знамено — всього дев’ять, — розповідає Григорій Сергійович. — З’єднання, яке першим увірветься до рейхстагу, повинне було встановити його на куполі. У 238-й стрілецькій дивізії заздалегідь відібрали прапороносців та групу прикриття, до якої увійшов і я. Спільними зусиллями 198-ї танкової бригади та 238-ї стрілецької дивізії було взято міст Мольтке, який відкривав шлях до нацистського лігва.
У цьому бою розвідники з групи прикриття підпорядковувались заступнику командира батальйону Олексію Бересту. Власне, вони й проклали шлях до купола рейхстагу прапороносцям Мелітону Кантарії та Михайлу Єгорову.
Розвідників відділяло від рейхстагу не більше як 350 метрів, кожен сантиметр яких засівався осколками від мін та снарядів. Григорій Атаманюк з побратимами під ураганним вогнем фашистів просувалися до головних дверей, прикриваючи прапороносців. Сходинка за сходинкою, поверх за поверхом до горища, бій щоразу закипав з новою силою, але визволителі впевнено йшли до мети.
І ось у ніч з 30 квітня на 1 травня 1945 року на вістрі купола рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Наступного дня фашистський гарнізон у центрі Берліна капітулював. До рейхстагу прибув командувач 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков.
— Я закінчував свій напис на стіні, — розповідає ветеран, — як тут за спиною почув: «Товариш старший сержант, а що це ви пишете?» Я розвернувся і побачив за два кроки від себе Жукова, представився і доповів за формою, як належить. Він відповів, що з такими бійцями нам кореспонденти не потрібні, самі де треба і як треба напишемо. Командир полку полковник Федір Зінченко сказав Жукову: «Це Атаманюк — мій найкращий розвідник. Прикривав Кантарію та Єгорова!» Жуков сказав Зінченку, щоб той нагородив мене орденом Леніна, останній відповів, що Леніна немає, є «Червоної Зірки». — «Давай», — сказав маршал і сам особисто прикрутив його мені на гімнастерку.
Лише у липні 1948 року старший сержант Григорій Атаманюк повернувся до рідних Пилипів-Олександрівських. Тоді ж і одружився із сусідською дівчиною Олександрою Канюкою, яку знав ще змалечку. Відтоді у парі крокували разом усе життя, виростили двох донечок Галину і Валентину та сина Олександра. Син, закінчивши Харківський юридичний інститут, дослужився до генеральських погонів. Старша донька мешкає донині в рідному селі, а Валентина працює в Національній академії Державної прикордонної служби України.
Друга дорога на Берлін
Щасливий ветеран і сьогодні, навіть попри те, що пішла з життя кохана дружина Олександра Петрівна, з якою прожив понад 55 років.
— Минулого року, коли святкували 65-ту річницю Великої Перемоги, мені поталанило відвідати Берлін удруге в житті — у складі групи делегатів-фронтовиків України, які штурмували німецьке лігво у 1945-му, — із захопленням розповідає Григорій Сергійович. — Перед тим, як їхати, мені наснилось, що моя дружина запитала: «Григорію, ти будеш в Берліні? Не забудь перехреститись і помолитись за наших солдатів, квіти поклади. Хто ж за них буде хреститися!» — розчулившись і пустивши сльозу, переповів сон сивочолий ветеран.
Після війни Григорій Сергійович ще чотири роки служив у Німеччині. Бачив, як країна потрохи піднімалась із руїн. І повернутися туди через 61 рік йому було дуже цікаво.
Ветерани їхали до столиці Німеччини майже тими ж шляхами, які пройшли у воєнні роки. У Берліні на честь переможців в українському посольстві провели урочистий прийом. Фронтовики відвідали Трепов-парк, де розташовано пам’ятник Воїну-визволителю, поклали квіти та схилили голови, вшановуючи загиблих побратимів. А підполковник у відставці Григорій Атаманюк перехрестився, прочитав молитву і тихенько подякував своїй дружині.
Делегація також відвідала рейхстаг, пройшла під урочистий супровід святкових барабанів крізь Бранденбурзькі ворота, відвідала парк Тідгартен, пройшла набережною річки Шпрее, де колись, штурмуючи Берлін, проходили з боями. Побували в Карлхорсті у Будинку-музеї, де 8 травня 1945 року Георгій Жуков і союзники підписували акт капітуляції гітлерівських військ.
— Мене особисто, та й усіх інших фронтовиків, вразило те, наскільки сьогодні народ Німеччини вдячний нам за перемогу над фашизмом, — пригадав Григорій Сергійович і показав малюнок п’ятирічної німецької дівчинки із зображенням танка з червоною зіркою, який та подарувала ветеранові у Берліні, підписавши: «Воїну-визволителю від Madlen Gebert, Flbrecht str 51a, 10709, Berlin. Воював!»
«Марш миру»
Наприкінці вересня минулого року наш герой узяв участь у Всеукраїнській акції «Естафета пам’яті і слави». На теплоході «Маршал Кошевой» у похід Дніпром місцями бойової слави тоді вирушили загалом 80 ветеранів. Маршрут прямування: Київ — Канів — Кременчук — Запоріжжя — Херсон — Севастополь —Ялта — Одеса — Київ. Перша така естафета відбулася ще 1979 року.
Під час походу на теплоході ветерани не лише згадували бойові будні тих буремних років лихоліття, а й провели два круглі столи, один з яких було присвячено захисту правди історії, інший — небезпеці націонал-фашизму в Україні.
Під час зупинки у Запоріжжі ветерани поклали квіти на Алеї Слави. А на урочистому зібранні в приміщенні міської адміністрації виконувач обов’язків міського голови Сергій Кальцев нагородив їх пам’ятними подарунками. А двох фронтовиків, одним з яких був і Григорій Атаманюк, — орденами Перемоги. Григорій Сергійович скромно додав, що орден Перемоги — це не той, яким нагороджували виключно вищий командний склад Радянської армії, а менш цінна його копія.
Ветеран уже не один десяток років мешкає у Хмельницькому. Більше 15 років він активно працює в обласній Раді організації ветеранів України, частенько виступає перед учнями міста, студентами вищих навчальних закладів, призовниками, солдатами та офіцерами з нагоди різних свят, знаменних дат і подій.
Завершуючи нашу розмову, володар чотирьох медалей «За відвагу» підполковник у відставці Григорій Атаманюк з нагоди нещодавнього Дня медичного працівника наполіг на привітанні через «Народну армію», яку він читає з номера в номер, колективу лікарів Хмельницького військового госпіталю, де очільником полковник медичної служби Олександр Завроцький. Адже саме вони неодноразово йому та багатьом ветеранам Поділля рятували життя.
— Це прекрасні, доброзичливі, чудові люди, спеціалісти високого класу, які завдяки золотим рукам і чуйним серцям рятують життя, — каже Григорій Сергійович. — Я від імені усіх ветеранських організацій Хмельниччини висловлюю щиру вдячність усьому колективу госпіталю за їх доброту, даровану нам радість, піклування і постійну турботу. Лише мені вони двічі рятували життя. Востаннє я лікувався у Хмельницькому госпіталі з кінця травня до 10 червня. Окремо дякую начальнику хірургічного відділення підполковнику медичної служби Олександру Діхтяру, ординатору відділення майору медичної служби Ярославу Красуцькому, медичним сестрам старшому сержанту медичної служби Інні Мишко та молодшому сержанту медичної служби Олені Топольницькій.
Дякую вам щиросердечно! Наше життя у ваших руках. Тому будьте щасливі, родинного вам тепла і затишку та бережіть своє здоров’я!
Фото автора
Андрій АГЄЄВ
Хмельницький
Хмельницький