Нещодавно познайомилася з родиною Самойлових. Євдокія Петрівна доглядає
чоловіка – Олександра Леонідовича інваліда Афганської війни першої
групи. Він має поранненя, переніс три інсульти, говорити йому важко.
Тому і довелось спілкуватися саме з його дружиною.
Олександр Леонідович народився 5 січня 1938 року в селянській родині в селі Черемошне Тиврівського району на Вінниччині. Родина була велика – шестеро дітей. Батько помер 1947 року. Старший брат працював заступником директора цукрового заводу. Менший – помер під час служби в армії. Про долю інших нічого не знають.
Олександр закінчив десятирічку, почав працювати з 14 років. Потім залізничне училище, три рокі прослужив в армії, повернувся сержантом. На Півночі працював кочегаром. Поступив у Львівський політехнічний інститут, перевівся у Вінницю, де здобув спеціальность інженера-енергетика. Працював на молочному заводі, виконував обов’язки і механіка і майстра, а потім і начальника електроцеху, пізніше був головним енергетиком.
– Багато довелося нам разом пережити, – розповідає Євдокія Петрівна. – За направленням партійних органів у 1983 році був відряджений до Афганістану , де пробув до лютого 84 року. Під час перебування в Афганістані стався перший інфаркт. Поки був на чужині, сім’ї допомагала місцева влада.
– Коли приїхав додому, на нього було страшно дивитися – худий такий, як паля. Я йому кажу: пиши рапорт, нехай тебе звільнять. Лише два місяці був у відпустці…
Він мусив повернутися в Афганістан. Працював у Кабульському госпіталі, був начальником з електрогосподарства. Бачив багато горя, страждань...
– Через це, мабуть, і був ще інсульт. Три тижні пролежав у Ташкенті й повернувся у частину, – продовжує Євдокія Петрівна і просить чоловіка заспокоїтись. – Він сам себе тепер не обслужить, сам не поїсть…
Недавно Олександр Леонідович потрапив до лікарні – знову інсульт. Держава виплачує пенсію у розмірі 1800 гривень. Поряд – старший син Олег і менший Вадим, приходять онуки. А головне – завжди поряд вірна дружина і справжній друг. Євдокія Петрівна, найнадійніша підтримка і опора.
Koли матеріал готувався до друку, Олександра Лонідовича не стало…Світла йому па’мять.
Олександр закінчив десятирічку, почав працювати з 14 років. Потім залізничне училище, три рокі прослужив в армії, повернувся сержантом. На Півночі працював кочегаром. Поступив у Львівський політехнічний інститут, перевівся у Вінницю, де здобув спеціальность інженера-енергетика. Працював на молочному заводі, виконував обов’язки і механіка і майстра, а потім і начальника електроцеху, пізніше був головним енергетиком. – Багато довелося нам разом пережити, – розповідає Євдокія Петрівна. – За направленням партійних органів у 1983 році був відряджений до Афганістану , де пробув до лютого 84 року. Під час перебування в Афганістані стався перший інфаркт. Поки був на чужині, сім’ї допомагала місцева влада.
– Коли приїхав додому, на нього було страшно дивитися – худий такий, як паля. Я йому кажу: пиши рапорт, нехай тебе звільнять. Лише два місяці був у відпустці…
Він мусив повернутися в Афганістан. Працював у Кабульському госпіталі, був начальником з електрогосподарства. Бачив багато горя, страждань...
– Через це, мабуть, і був ще інсульт. Три тижні пролежав у Ташкенті й повернувся у частину, – продовжує Євдокія Петрівна і просить чоловіка заспокоїтись. – Він сам себе тепер не обслужить, сам не поїсть…
Недавно Олександр Леонідович потрапив до лікарні – знову інсульт. Держава виплачує пенсію у розмірі 1800 гривень. Поряд – старший син Олег і менший Вадим, приходять онуки. А головне – завжди поряд вірна дружина і справжній друг. Євдокія Петрівна, найнадійніша підтримка і опора.
Koли матеріал готувався до друку, Олександра Лонідовича не стало…Світла йому па’мять.
Ольга ЧАТТОПАДХАЙ.