Життя генерала армії Івана Черняховського — одного з наймолодших і
найталановитіших воєначальників Другої світової війни — не було легким.
Достатньо сказати, що коли хлопчині виповнилося 13 років, він залишився
круглим сиротою. Народився майбутній командувач фронту у червні 1906
року неподалік Умані — в селі Оксанино. В сім’ї, окрім Іванка, було ще
четверо дітей.
Коли в 1919 році батьки померли від тифу, старша заміжня сестра, Марія, забрала молодшу, Анастасію, у свою сім’ю, а брата Михайла зарахували вихованцем до кавалерійської бригади Григорія Котовського. Івана ж віддали до Вапнярської залізничної школи. Після її закінчення він працював залізничним обхідником, шоферував на Новоросійському цементному заводі «Пролетарій». Влітку 1924 року Іван Черняховський вступає до Одеської піхотної школи, здивувавши цим своїх товаришів-заводчан.
Офіцерська кар’єра майбутнього полководця розпочалася на берегах Південного Бугу — у 17-му артилерійському полку, де його призначили командиром батареї. А в 1931-му став слухачем військово-технічної академії ім. Ф. Дзержинського. Коли на базі факультету, на якому він навчався, в Москві була створена Військова академія механізації і моторизації, Іван Черняховський перевіз до цього міста дружину з донькою.
По завершенні навчання офіцер обіймає посаду начальника штабу танкового батальйону 8-ї механізованої бригади, яка дислокувалася в Києві. Тут він отримав звання капітан і був призначений командиром батальйону. Черняховському заздрили через те, що він так впевнено долав кар’єрні щаблі, достроково отримуючи чергові військові звання і посади. Так, у 1939 році молодого комбата призначають заступником командира танкової дивізії, перед цим присвоївши звання підполковника. Теж достроково...
Перебуваючи на різних посадах, Черняховський намагався запровадити найпрогресивніші методи керування підрозділами. Про це він неодноразово говорив на нарадах керівного складу, не боячись дискутувати зі своїми начальниками. Однак життя майбутнього полководця могло обірватися ще задовго до війни. 1937-й рік. В один із літніх днів на стіл начальника академії комдива Лебедєва ад’ютант поклав лист, що надійшов з Томашпільського райкому партії, за підписом секретаря Пескуда: «Слухач академії Черняховський приховав свій соціальний стан. Він не лише не гідний навчатись у такому навчальному закладі, а й узагалі служити в Червоній армії». На вимогу комісара були проведені партійні збори, на яких він запропонував виключити Черняховського з партії, що на той час дорівнювало смертному вироку... Але того разу, що називається, обійшлося...
«Нам би побільше таких командувачів...»
Війна для полковника Черняховського, як і для більшості офіцерів і бійців Червоної Армії, стала цілковитою несподіванкою. Звісно, довелося відступати разом з усією армією. Але це був добре спланований, організований відступ, коли дивізія вела оборонні бої, всіляко стримуючи переважаючого у живій силі та техніці ворога. Незабаром її відвели до Новгорода, де вона була доукомплектована технікою і особовим складом, після чого кинули під Новгород і Дем’янськ, де виникла загрозлива ситуація. Там вона втратила багато бійців, техніки, тож командування вивело її у тил на переформування. Оскільки танків у частині практично не залишилося, то її переформатували у 241-шу стрілецьку дивізію. За успішне керівництво з’єднанням полковнику Івану Черняховському присвоюють звання генерал-майора і нагороджують другим орденом Червоного Прапора (перший він отримав за оборону Новгорода).
У червні 1942 року його викликають у Москву і призначають командиром 18-го корпусу, що діяв на Воронезькому фронті, і яким до того командував генерал Микола Ватутін. У липні — під час засідання Військової ради 60-ї армії — просто до зали, де воно проводилося, зателефонував Верховний головнокомандувач. І повідомив, що замість генерал-лейтенанта Антонюка «від сьогодні армією командує генерал Черняховський».
При цьому зі складу з’єднання були виведені дві стрілецькі дивізії та три танкові корпуси, через що Черняховському довірили виконувати оборонні функції. Наприкінці січня 1942 року розпочалась Воронезько-Касторненська операція, де 60-та армія діяла на лівому фланзі фронту. І вже буквально на другий день операції війська Черняховського вийшли на передмістя Воронежа, зруйнувавши цим оборонну лінію гітлерівців. Було визволено понад 100 насалених пунктів, захоплено чимало полонених і військових трофеїв. А вже 8 лютого армія, здійснивши обхідний маневр з півночі, визволила Курськ. Івана Даниловича нагородили третім орденом Червоного Прапора, орденом Суворова 1-го ступеня і присвоїли звання генерал-лейтенанта. За форсування найбільшої водної артерії України 306 бійців і командирів армії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У березні 1944 року Іван Данилович отримав звання генерал-полковника і був призначений командувачем 3-го Білоруського фронту. У поданні на звання командувач фронту Георгій Жуков, який, як відомо, не дуже любив хвалити підлеглих, писав: «За своїми знаннями і умінням керувати військами генерал-лейтенант Черняховський цілком заслуговує звання «генерал-полковник». А через кілька місяців — 28 червня 1944 року — Іван Данилович отримує звання генерала армії: зі всіх командувачів фронтів він був наймолодшим. Йому виповнилося лише 39 років.
Під час операції із визволення Білорусі військам Черняховського протистояли війська командувача групи військ «Центр» фельдмаршала фон Буша. Цікавий факт: у роки Першої світової Буш командував батальйоном, а Черняховський обійняв цю посаду лише у 1937-му. У 30 років. На той час 52-річний Буш у чині генерал-лейтенанта командував корпусом, а в 1939-му прийняв командування армією. Після нападу Німеччини на Францію він керував операцією з обходу лінії Мажино і вторгнення в Бельгію, а підполковник Черняховський тоді командував лише полком. Та, попри молодість командира та відсутність бойового досвіду, саме 28-ма дивізія полковника Черняховського зупинила передові частини Буша влітку 1941-го.
— Нам би більше таких командувачів, тоді б ми давно війну виграли, — сказав Сталін під час засідання Ставки. — Товариш Черняховський добре вміє бити хвалених гітлерівських полководців...
«Смертельно поранений, вмираю...»
У лютому 1945 року генерал Олександр Горбатов командував 3-ю армією, що входила до складу 3-го Білоруського фронту. Ось як він у своїх спогадах описує смерть полководця:
«Вранці 17 лютого генерал армії Черняховський викликав мене до телефону, привітав з успіхом, познайомився з моїх слів із ситуацією і запитав, чи не відстають командири дивізій і корпусів від бойових порядків і де знаходиться штаб армії. Відповівши на всі його запитання, я додав: — Тільки-но повернувся від Урбановича, він знаходиться за півтора кілометра від противника. Через систематичний артобстріл я ледве від нього вибрався. Решта командирів корпусів у такому ж становищі.
— Через дві години я буду у вас, — сказав Черняховський.
Враховуючи те, що він поїде зі сходу, я попередив його, що шосе тут прострілюється противником, але він не дослухав і поклав трубку... Проїхавши місто, я, щоб не запізнитися, поспішив до розгалуження шосе за сімсот метрів на схід від міської околиці. Не доїхавши туди щось із півтори сотні метрів, я побачив «вілліс», що наближався, і почув один постріл з боку німецьких позицій. Щойно автомобіль командувача опинився на роздоріжжі, як неподалік від нього вибухнув єдиний снаряд. Але він виявився фатальним. Ще не розсіявся дим і пилюка після вибуху, як я вже був біля «вілліса». В ньому сиділи п’ятеро: командувач фронту, його ад’ютант, водій і два солдати. Генерал сидів поруч з водієм, нахилившись до скла і кілька разів повторив: «Поранений смертельно, вмираю...». Я знав, що за три кілометри від цього місця знаходиться медсанбат. За п’ять хвилин генерала вже оглядали лікарі. Він був іще живий і, приходячи до тями, повторював: «Вмираю, вмираю...»
Поранення осколком у груди дійсно було смертельним. Незабаром він помер. Із супроводжуючих ніхто не був поранений, не зазнала ушкоджень і автівка. Із штабу 41-го корпусу я доповів про те, що сталось, у штаб фронту і в Москву. Того ж дня до нас прибув член Військової ради фронту, а наступного дня — представники слідчих органів. Потім тіло генерала забрали.
В газеті «Красная звезда» за 19 лютого вже було набране повідомлення про присвоєння Івану Даниловичу звання Маршала Радянського Союзу. Оскільки це звання не давалося посмертно, за вказівкою Сталіна його зняли зі шпальти...
Всі, хто знав Івана Даниловича, відзначають його толерантність у ставленні до людей, уміння знаходити спільну мову з колегами — такими ж генералами, вроджену скромність. А ще — неабияку людяність у ставленні до простих солдатів.
«Особливо нас зблизила з Іваном Даниловичем робота в Білорусії. Вона протікала в атмосфері взаємної довіри, поваги і бажання допомогти один одному. Черняховський очолював один з провідних фронтів — 3-й Білоруський. То була перша операція, яку проводив наймолодший у Червоній Армії, надзвичайно талановитий і енергійний командувач фронту. Добре знання військ, бойової техніки, вміле використання досвіду інших, глибокі теоретичні знання дозволяли йому відмінно керувати військами».
Це — зі спогадів маршала Радянського Союзу А. Василевського, який змінив генерала армії Черняховського на посаді командувача 3-го Білоруського фронту після його загибелі, і маршала Радянського Союзу К. Рокоссовського. Поховали Черняховського у Вільнюсі — столиці Литви. 20 лютого 1945 року — в день поховання — Москва салютувала на його честь 24-ма артилерійськими залпами із 120 гармат.
Свого часу влада Вільнюса, де знаходилась могила Івана Черняховського і пам’ятник йому, оголосила, що «ні могила, ні пам’ятник, які символізують тоталітарний режим, незалежній Литві не потрібні». І запропонувала всім бажаючим перепоховати його останки, забравши також і пам’ятник. На жаль, офіційний Київ не відгукнувся на таку пропозицію. Тож сьогодні останки генерала поховані в Москві, а пам’ятник викупили робітники Воронезького заводу: він встановлений у цьому місті на знак вдячності його жителів за визволення міста від гітлерівців військами під керівництвом Черняховського...
Перед відзначенням 100-літнього ювілею полководця київська влада обіцяла увічнити пам’ять про Черняховського і на схилах Дніпра, спорудивши йому пам’ятник. Про це клопотали і ветерани Великої Вітчизняної війни. Відтоді минуло більше 10 років, а пам’ятника немає і досі. Більш того, про цей проект сьогодні ніхто й не згадує. А шкода. Бо генерал армії Іван Данилович Черняховський є чи не єдиним українцем, який у роки минулої війни досяг таких полководчих висот...
Офіцерська кар’єра майбутнього полководця розпочалася на берегах Південного Бугу — у 17-му артилерійському полку, де його призначили командиром батареї. А в 1931-му став слухачем військово-технічної академії ім. Ф. Дзержинського. Коли на базі факультету, на якому він навчався, в Москві була створена Військова академія механізації і моторизації, Іван Черняховський перевіз до цього міста дружину з донькою.
По завершенні навчання офіцер обіймає посаду начальника штабу танкового батальйону 8-ї механізованої бригади, яка дислокувалася в Києві. Тут він отримав звання капітан і був призначений командиром батальйону. Черняховському заздрили через те, що він так впевнено долав кар’єрні щаблі, достроково отримуючи чергові військові звання і посади. Так, у 1939 році молодого комбата призначають заступником командира танкової дивізії, перед цим присвоївши звання підполковника. Теж достроково...
Перебуваючи на різних посадах, Черняховський намагався запровадити найпрогресивніші методи керування підрозділами. Про це він неодноразово говорив на нарадах керівного складу, не боячись дискутувати зі своїми начальниками. Однак життя майбутнього полководця могло обірватися ще задовго до війни. 1937-й рік. В один із літніх днів на стіл начальника академії комдива Лебедєва ад’ютант поклав лист, що надійшов з Томашпільського райкому партії, за підписом секретаря Пескуда: «Слухач академії Черняховський приховав свій соціальний стан. Він не лише не гідний навчатись у такому навчальному закладі, а й узагалі служити в Червоній армії». На вимогу комісара були проведені партійні збори, на яких він запропонував виключити Черняховського з партії, що на той час дорівнювало смертному вироку... Але того разу, що називається, обійшлося...
«Нам би побільше таких командувачів...»
Війна для полковника Черняховського, як і для більшості офіцерів і бійців Червоної Армії, стала цілковитою несподіванкою. Звісно, довелося відступати разом з усією армією. Але це був добре спланований, організований відступ, коли дивізія вела оборонні бої, всіляко стримуючи переважаючого у живій силі та техніці ворога. Незабаром її відвели до Новгорода, де вона була доукомплектована технікою і особовим складом, після чого кинули під Новгород і Дем’янськ, де виникла загрозлива ситуація. Там вона втратила багато бійців, техніки, тож командування вивело її у тил на переформування. Оскільки танків у частині практично не залишилося, то її переформатували у 241-шу стрілецьку дивізію. За успішне керівництво з’єднанням полковнику Івану Черняховському присвоюють звання генерал-майора і нагороджують другим орденом Червоного Прапора (перший він отримав за оборону Новгорода).
У червні 1942 року його викликають у Москву і призначають командиром 18-го корпусу, що діяв на Воронезькому фронті, і яким до того командував генерал Микола Ватутін. У липні — під час засідання Військової ради 60-ї армії — просто до зали, де воно проводилося, зателефонував Верховний головнокомандувач. І повідомив, що замість генерал-лейтенанта Антонюка «від сьогодні армією командує генерал Черняховський».
При цьому зі складу з’єднання були виведені дві стрілецькі дивізії та три танкові корпуси, через що Черняховському довірили виконувати оборонні функції. Наприкінці січня 1942 року розпочалась Воронезько-Касторненська операція, де 60-та армія діяла на лівому фланзі фронту. І вже буквально на другий день операції війська Черняховського вийшли на передмістя Воронежа, зруйнувавши цим оборонну лінію гітлерівців. Було визволено понад 100 насалених пунктів, захоплено чимало полонених і військових трофеїв. А вже 8 лютого армія, здійснивши обхідний маневр з півночі, визволила Курськ. Івана Даниловича нагородили третім орденом Червоного Прапора, орденом Суворова 1-го ступеня і присвоїли звання генерал-лейтенанта. За форсування найбільшої водної артерії України 306 бійців і командирів армії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У березні 1944 року Іван Данилович отримав звання генерал-полковника і був призначений командувачем 3-го Білоруського фронту. У поданні на звання командувач фронту Георгій Жуков, який, як відомо, не дуже любив хвалити підлеглих, писав: «За своїми знаннями і умінням керувати військами генерал-лейтенант Черняховський цілком заслуговує звання «генерал-полковник». А через кілька місяців — 28 червня 1944 року — Іван Данилович отримує звання генерала армії: зі всіх командувачів фронтів він був наймолодшим. Йому виповнилося лише 39 років.
Під час операції із визволення Білорусі військам Черняховського протистояли війська командувача групи військ «Центр» фельдмаршала фон Буша. Цікавий факт: у роки Першої світової Буш командував батальйоном, а Черняховський обійняв цю посаду лише у 1937-му. У 30 років. На той час 52-річний Буш у чині генерал-лейтенанта командував корпусом, а в 1939-му прийняв командування армією. Після нападу Німеччини на Францію він керував операцією з обходу лінії Мажино і вторгнення в Бельгію, а підполковник Черняховський тоді командував лише полком. Та, попри молодість командира та відсутність бойового досвіду, саме 28-ма дивізія полковника Черняховського зупинила передові частини Буша влітку 1941-го.
— Нам би більше таких командувачів, тоді б ми давно війну виграли, — сказав Сталін під час засідання Ставки. — Товариш Черняховський добре вміє бити хвалених гітлерівських полководців...
«Смертельно поранений, вмираю...»
У лютому 1945 року генерал Олександр Горбатов командував 3-ю армією, що входила до складу 3-го Білоруського фронту. Ось як він у своїх спогадах описує смерть полководця:
«Вранці 17 лютого генерал армії Черняховський викликав мене до телефону, привітав з успіхом, познайомився з моїх слів із ситуацією і запитав, чи не відстають командири дивізій і корпусів від бойових порядків і де знаходиться штаб армії. Відповівши на всі його запитання, я додав: — Тільки-но повернувся від Урбановича, він знаходиться за півтора кілометра від противника. Через систематичний артобстріл я ледве від нього вибрався. Решта командирів корпусів у такому ж становищі.
— Через дві години я буду у вас, — сказав Черняховський.
Враховуючи те, що він поїде зі сходу, я попередив його, що шосе тут прострілюється противником, але він не дослухав і поклав трубку... Проїхавши місто, я, щоб не запізнитися, поспішив до розгалуження шосе за сімсот метрів на схід від міської околиці. Не доїхавши туди щось із півтори сотні метрів, я побачив «вілліс», що наближався, і почув один постріл з боку німецьких позицій. Щойно автомобіль командувача опинився на роздоріжжі, як неподалік від нього вибухнув єдиний снаряд. Але він виявився фатальним. Ще не розсіявся дим і пилюка після вибуху, як я вже був біля «вілліса». В ньому сиділи п’ятеро: командувач фронту, його ад’ютант, водій і два солдати. Генерал сидів поруч з водієм, нахилившись до скла і кілька разів повторив: «Поранений смертельно, вмираю...». Я знав, що за три кілометри від цього місця знаходиться медсанбат. За п’ять хвилин генерала вже оглядали лікарі. Він був іще живий і, приходячи до тями, повторював: «Вмираю, вмираю...»
Поранення осколком у груди дійсно було смертельним. Незабаром він помер. Із супроводжуючих ніхто не був поранений, не зазнала ушкоджень і автівка. Із штабу 41-го корпусу я доповів про те, що сталось, у штаб фронту і в Москву. Того ж дня до нас прибув член Військової ради фронту, а наступного дня — представники слідчих органів. Потім тіло генерала забрали.
В газеті «Красная звезда» за 19 лютого вже було набране повідомлення про присвоєння Івану Даниловичу звання Маршала Радянського Союзу. Оскільки це звання не давалося посмертно, за вказівкою Сталіна його зняли зі шпальти...
Всі, хто знав Івана Даниловича, відзначають його толерантність у ставленні до людей, уміння знаходити спільну мову з колегами — такими ж генералами, вроджену скромність. А ще — неабияку людяність у ставленні до простих солдатів.
«Особливо нас зблизила з Іваном Даниловичем робота в Білорусії. Вона протікала в атмосфері взаємної довіри, поваги і бажання допомогти один одному. Черняховський очолював один з провідних фронтів — 3-й Білоруський. То була перша операція, яку проводив наймолодший у Червоній Армії, надзвичайно талановитий і енергійний командувач фронту. Добре знання військ, бойової техніки, вміле використання досвіду інших, глибокі теоретичні знання дозволяли йому відмінно керувати військами».
Це — зі спогадів маршала Радянського Союзу А. Василевського, який змінив генерала армії Черняховського на посаді командувача 3-го Білоруського фронту після його загибелі, і маршала Радянського Союзу К. Рокоссовського. Поховали Черняховського у Вільнюсі — столиці Литви. 20 лютого 1945 року — в день поховання — Москва салютувала на його честь 24-ма артилерійськими залпами із 120 гармат.
Свого часу влада Вільнюса, де знаходилась могила Івана Черняховського і пам’ятник йому, оголосила, що «ні могила, ні пам’ятник, які символізують тоталітарний режим, незалежній Литві не потрібні». І запропонувала всім бажаючим перепоховати його останки, забравши також і пам’ятник. На жаль, офіційний Київ не відгукнувся на таку пропозицію. Тож сьогодні останки генерала поховані в Москві, а пам’ятник викупили робітники Воронезького заводу: він встановлений у цьому місті на знак вдячності його жителів за визволення міста від гітлерівців військами під керівництвом Черняховського...
Перед відзначенням 100-літнього ювілею полководця київська влада обіцяла увічнити пам’ять про Черняховського і на схилах Дніпра, спорудивши йому пам’ятник. Про це клопотали і ветерани Великої Вітчизняної війни. Відтоді минуло більше 10 років, а пам’ятника немає і досі. Більш того, про цей проект сьогодні ніхто й не згадує. А шкода. Бо генерал армії Іван Данилович Черняховський є чи не єдиним українцем, який у роки минулої війни досяг таких полководчих висот...
Сергій ЗЯТЬЄВ
Київ
Київ