Ніхто не забутий?
 Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» уже багато років поспіль, спільно з пошуковими організаціями Росії, Білорусі, країн Прибалтики та інших держав, здійснює комплекс заходів, спрямованих на пошук та встановлення осіб, загиблих на місцях запеклих боїв Великої Вітчизняної війни. Ці заходи об’єднані у пошукову програму «Невідомий солдат». У її межах проводяться дослідження за двома напрямами. По-перше, здійснюється пошук родичів воїнів, чиї останки були знайдені на місцях боїв і які до того вважалися такими, що зникли безвісти. По-друге, родинам зниклих безвісти надається допомога у пошуках свідків загибелі солдата і встановленні місця його поховання.
—Понад шість десятиліть минуло від останнього залпу війни. Це, безумовно, ускладнює пошук, проте результати є. Тому ми не втрачаємо надії і просимо вашої допомоги в пошуковій роботі, — звертається до всіх небайдужих завідувач науково-дослідного відділу музею Ірина Васильєва.
Загалом, розповідаючи про частку роботи, яку виконує музей у цьому напрямі, Ірина Петрівна почала з того, що свого часу Міністерство оборони України передало музею всі похоронки на загиблих, які до того зберігалися у військкоматах. І загалом українське військове відомство надавало постійну допомогу в цьому плані, особливо у питаннях перепоховання останків загиблих з усіма військовими почестями, а також у впорядкуванні та догляді за братськими могилами.
Зі слів Ірини Васильєвої дізнався про один із багатьох випадків, коли не байдужими до пам’яті нашого земляка виявилися пошуковці з Прибалтики, які знайшли останки Андрія Івановича Добровольського. Він воював зв’язківцем на передовій. Прибалти звернулися до працівників музею з проханням допомогти у пошуку рідних. Як виявилося, дочка й онук полеглого мешкають у селищі Камені Андрушівського району Житомирської області. Як згадує Павліна Андріївна (дочка), в своєму останньому листі у січні 1945 р. Андрій Іванович писав: «Якщо повідомлять, що я безвісти пропав, то не думайте, що я буду живим, навколо одні болота». А за декілька днів родина отримала звістку — «безвісти пропав».
«Допоможіть знайти батька, брата чи чоловіка». «Остання наша надія на вас». «Якби хто знав, як важко на душі, коли не відаєш, де похований батько, якого і не пам’ятаю». «Пропав безвісти» — ось і все, що ми знаємо про нашу дорогу людину».
Ці слова працівники музею майже щодня чують від людей, що телефонують. Вони читають їх у численних листах із проханням допомогти — допомогти знайти того, кому випала гірка доля загинути так, що ніхто і не розповість про це.
Зрештою пошуки родичів приносять результати, але час спливає. Серед своїх значних досягнень у цьому напрямі працівники музею вважають результати пошуку, пов’язаного з останками загиблого воїна, які знайшли неподалік селища Хрещатик на Черкащині. Єдине, від чого можна було відштовхнутися, починаючи пошук, була медаль «За відвагу». За її номером було встановлено ім’я бійця. Ним виявився рядовий Шадинорматов, призваний до лав Червоної армії із Самаркандської обл. (Узбекистан) 1942 року. Визначили і період війни, до якого належало поховання. Це були події 1943 року, під час визволення Черкащини. А далі почалося тривале листування з метою розшукати рідних загиблого, починаючи від районних органів влади і закінчуючи адміністрацією президента Узбекистану. В результаті цього розшукали сестру загиблого. З’ясувалось, що за мусульманськими звичаями, його тіло не можна переносити, адже він загинув на полі бою. Тому перепоховання відбувалося у місті Черкаси. На церемонії був присутній племінник Шадинорматова, який привіз на могилу дядька землю з рідного краю.
Останні медальйони, які отримав музей після пошукових робіт у Криму, містять інформацію про Сергія Семеновича Барвінка та Георгія Івановича Дутовенка. Вони обидва загинули під час оборони Севастополя. Їхніх рідних також шукають.
Дуже важливим є той факт, що цьому питанню нещодавно приділило особливу увагу і вище керівництво нашої країни. Зокрема, Президент України Віктор Янукович видав розпорядження, в якому, окрім іншого, йдеться про додаткові заходи з пошуку, дослідження і впорядкування місць поховань жертв війни та інших трагедій.
Під час нашої бесіди із завідувачем відділу музею вона дала мені прочитати одного листа з музейної пошти. Він особливий тим, що не містить безпосередньої інформації про пошук, проте характер листа, його ідея не залишать байдужим жодного читача. Звертаючись до адміністрації музею, автор розповів, що у 1941 році йому виповнилось 8 років, і початок війни хлопцеві дуже запам’ятався. З липня німці наступали зі сторони Проскурова в бік Старокостянтинова на Шепетівку. Лінія фронту розташовувалась поблизу села, що називається Баглайки. 8 липня 1941 р. у другій половині дня почався бій, в якому загинуло понад 100 солдатів. Їх поховали неподалік поля бою, де вони лежать і по сьогодні. На жаль, їхні імена залишаються невідомими, а могили стерті з лиця землі. Вже понад 20 років автор листа ставить питання про їх перепоховання, аби люди могли покласти на могили квіти. Та безрезультатно. Відкладають то на осінь, то на весну... А час спливає, свідки тих подій, на жаль, залишають нас.
Така активна громадянська позиція наших співвітчизників неодноразово допомагала у пошуковій роботі. Тому лист Трохима Степановича також не залишиться без уваги. Вже багато років його турбує доля солдатів, які залишилися на полі бою. Він прагне, щоб війна нарешті для них закінчилася.
Є ще один цікавий факт, на який слід звернути увагу. У 2010 році Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, яка проводить значну роботу з повернення на батьківщину предметів духовного і культурного надбання українського народу, передала до Меморіального комплексу 1186 листів, вивезених гітлерівцями з Кам’янця-Подільського. Ця кореспонденція, датована червнем — липнем 1941 року, зберігалася у фондах музеїв Відня. Листи не розкриті, не прочитані, не атрибутовані.
Дивує те, що навіть приватне листування стало об’єктом пограбувань. Що ж такого цінного побачив ворог у цих листах? Ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни. Цинічно, бо цей «настрій» 70 років пролежав у чужих фондах. А для нас і це безцінний скарб. Біль обпікає серце — скільки в невідправлених посланнях скривджених доль, скільки жахливих трагедій, і скільки сліз! Тому наш моральний обов’язок перед пам’яттю авторів, більшість яких загинули у 1941 році, відкрити конверти і донести до світу слова розпачу, суму, туги, любові і прощання. Науковці Меморіалу вже досліджують цю колекцію і просять відгукнутися адресатів, адресантів, рідних і близьких, знайомих, усіх, хто може пролити світло на їхні долі.
На знімку: церемонія перепоховання останків.
Фото із фондів Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років
Ігор ПАРУБСЬКИЙ
«Народна армія»