"Третій Тост", №17 (449), 2011 рік, вересень
Героям-землякам, які не повернулися з бою
На площі  Пам'яті у Тячеві, де ще недавно було  два пам'ятники –  полеглим   у Першій світовій війні та Герою Радянського Союзу Степанові Вайді –  встановлено  ще один монумент – воїнам-«афганцям».
Пам’ятник  із великими почестями відкривали учасники бойових дій в Афганістані та військових конфліктів у інших державах, представники трудових колективів Тячівського району, учнівська і студентська молодь.
Майже п’ять  років у центрі міста простояв знак із написом «Тут має бути встановлений пам'ятник учасникам бойових дій в Афганістані». Воїни-інтернаціоналісти упродовж кількох  тижнів приходили на площу і робили все, що потрібно, для вчасного відкриття монумента. Відзначився і начальник  райвідділу внутрішніх справ Михайло Немеш: як колишній будівельник, він після закінчення трудового дня брався за зварювальні роботи. Звичайно, і він, і всі інші робили це з доброї волі та безоплатно. І ось – довгоочікувана мить відкриття...
Голова райдержадміністрації вручив матеріальну допомогу матерям, а також близьким родичам загиблих у пісках і горах  Афгану. З  рук керівника району почесні відзнаки отримали ті, хто самовіддано трудився на спорудженні пам'ятника.
Голова обласної організації  УСВА Артур Шейдик висловив подяку ініціаторам спорудження пам'ятника, адже Тячівський район залишався одним із двох-трьох у Закарпатті, де такого монумента не було.
Після перерізання символічної стрічки перед учасниками мітингу постав витвір  архітектора  Василя Іванча і місцевого скульптора, приватного підприємця Юрія Тяска. Завдяки Юрієві Івановичу вартість пам'ятника вдалося знизити з 360 тисяч гривень  до 60 тисяч.
На поверхні з червоного мармуру викарбувано  прізвища одинадцятьох земляків, які загинули під час проходження служби в Афганістані, і ще одного, котрий пропав безвісти.
–Такої кількості загиблих, як у цьому районі, немає більш ніде в області, – сказав генерал-майор у відставці, член правління обласної організації воїнів-«афганців» Рашид Уразматов. Він і його товариші поклали до підніжжя монумента квіти. Символи вдячності лягли і від представників «афганських» організацій Виноградова, Рахова і Міжгір'я, районних установ і організацій.
Пісні під гітару, в яких запеклися біль за втрачених товаришів і готовність віддати життя за тих, які вижили, прозвучали у виконанні воїнів-інтернаціоналістів Василя Гасинця, Володимира Приймакова та інших. Щирими  оплесками зустрічали тячевці артистів театру «Шарж»  із Ужгорода Сергія Соболя і Роберта Голованенка, місцевого співака Андрія Вучкана.
Артур ШЕЙДИК,
голова Закарпатської територіальної організації
УСВА.

Донецкая область
Память шахтерского края
Донецкая область  отметила праздник, который стал одним из священных для ее жителей – день освобождения Донбасса от фашистских захватчиков. В шахтерском регионе  чествовали  ветеранов, состоялись  торжества, посвященные этому событию.
Одно из них – на мемориальном комплексе Саур-Могила, посвященное 68-й годовщине освобождения Донбасса. Участие в митинге приняли губернатор Донецкой области Андрей Шишацкий и мэры  городов региона. Приехали  гости из всей области, среди которых были и ветераны,  и работники предприятий, и школьники.
По словам А. Шишацкого, открывшего торжественный митинг, это священный праздник не только для Донбасса, но и для всей Украины, ведь именно тогда  началось освобождение всей нашей земли.  Особое значение имеет и сама Саур-Могила, ведь эта высота, на которой погибло свыше 150 тысяч советских воинов, стала символом будущей победы 1945 года.  В 1943 году за эту высоту велись очень жестокие бои, продолжавшиеся около двух  недель.
«Наши отцы и деды перенесли тяжелые испытания, героически отстояв родную землю. Они подарили  будущим поколениям жизнь, – заявил А. Шишацкий. – Символично, что в сентябре этого года мы  отмечаем – 70-летие партизанского движения в Украине. Усилиями партизан и подпольщиков был внесен значимый вклад в общую победу нашего народа над фашизмом. Они отважно сражались в тылу врага и нанесли немалый урон оккупантам, отвлекая на себя значительную часть вражеских сил».
Как сказал глава Донецкого областного совета ветеранов Александр Сергиенко, в эти дни Донбасс чтит память более 1 миллиона воинов, принимавших участие в стратегических наступательных операциях, длившихся с 13 августа по 22 сентября 1943 года.  «Память об этом не подвластна времени. Ее бережно хранят и передают из поколения в поколение... Мы бесконечно благодарны тем, кто защищал шахтерский край, и будем всегда скорбеть о тех, кто не дожил до освобождения Донбасса», – подчеркнул А. Сергиенко.
Ни в коем случае нельзя забывать, что успешного развития Донбасса сегодня не было бы, если бы в сентябре 1943 года  не была завоевана свобода, которую удалось отстоять именно на Саур-Могиле. И сейчас этот мемориальный комплекс считается символом свободы и шахтерского края, и всей Украины в целом.
Выступая перед ветеранами, глава Донецкой ОГА А. Шишацкий подчеркнул, что вопросы социальной защиты ветеранов и впредь будут приоритетными для руководителей области, и участникам боевых действий будет оказываться полная поддержка. «Мы каждый год выделяем все больше и больше средств на поддержку ветеранских организаций не только Великой Отечественной, но и афганской.  Сейчас, к сожалению, ветеранов все меньше».
Также он пообещал разобраться с вопросом перезахоронения останков жертв Великой Отечественной войны, которые сегодня массово находят по всей области. По словам  губернатора, он сам вырос на традициях почитания памяти жертв Великой Отечественной войны, и даже его первыми «игрушками» были медали его деда. «Эта память всегда во мне. И когда я слышал голос Левитана, у меня слезы наворачивались на глаза», – сказал он.
Торжественные мероприятия в регионе продолжаются.
Анна ХРИПУНКОВА.

Даты
Страницы нашей истории
В истории нашего государства много страниц героического прошлого, и мы их знаем, отмечаем, изучаем и передаем молодому поколению. 2 сентября 1945 года – это дата окончания Второй мировой войны, и для нашего народа она закончилась разгромом милитаристской Японии.
Эта война не была длительной, всего 23 дня, но победа в ней, несмотря на потери со стороны СССР, сыграла огромную роль в дальнейшей судьбе нашей Родины.
Подготовка советских Вооруженных Сил к войне с Японией началась сразу после знаменитой Ялтинской конференции. В ночь на 9 августа 1945 года войска Красной Армии начали наступление. Боевые действия наших войск на Дальнем Востоке развернулись в северо-восточном Китае (Маньчжурия), Северной Корее, на Японском и Охотском морях, на островах Курильской гряды и Сахалине. Дальневосточный театр военных действий по своим географическим и климатическим условиям был сложным и трудным, но наши воины в этих боях проявили мужество и героизм. Среди участников тех событий были и наши земляки. К сожалению, многих ветеранов уже нет среди нас, но память о них всегда будет храниться в наших сердцах. Тех, кто сегодня здравствует, мы от имени районной ветеранской организации УСВА сердечно поздравляем с днем победы над милитаристской Японией. Здоровья Вам, счастья и низкий поклон, воины-ветераны тех далеких героических лет.
Полное окружение Квантунской армии и ее уничтожение – свидетельство мощи Советского Союза, его армии, боевого опыта генералов и офицеров, высоких морально-волевых качеств наших солдат и всего нашего народа. 85 воинов были награждены медалью «Золотая Звезда», десятки тысяч – медалью «За победу над Японией».
По приглашению председателя Новониколаевского поселкового совета Владимира Алексеевича Сиренко мы поздравили ветерана Великой Отечественной войны, участника войны с Японией, кавалера двух орденов и многих боевых медалей Ивана Алексеевича Зимена.
Иван Алексеевич был рад, что администрация поселка, ветеранские организации,  военный комиссариат не забывают и проявляют заботу о ветеранах войны. Чествуя заслуги ветерана, выступающие отметили его ратные подвиги, добросовестный труд на благо нашей Украины (56 лет трудового стажа). Иван Алексеевич вырастил достойных, порядочных детей и внуков и может ими гордиться, как и они гордятся отцом и дедом. Несмотря на преклонный возраст Иван Алексеевич активно занимается общественной работой, выступает перед школьниками и молодежью поселка, воспитывает их в духе патриотизма и любви к Отчизне, ответственности за судьбу своего народа, своей культуры и истории.
В июне по ходатайству Киевского общества дружбы „Монгол-клуб” и его председателя Е. Г. Горбатенко за участие в  советско-маньчжурской стратегической наступательной операции и разгроме  Квантунской армии И. А. Зимену  от имени посла Монголии в Украине вручена медаль «Боевое содружество».
Давайте будем помнить, что наше чуткое отношение к ветеранам продляет им жизнь. Ветераны войны и труда – это то ценное, что у нас осталось и чем мы вправе гордиться.
В. ГАЛУШКО, 
заместитель председателя ВРО УСВА г. Верхнеднепрвоск.

Люді і час
Ратне поле генерала Циганка

Наша розповідь – про першого начальника Військово-медичного управління Збройних Сил України, заслуженого лікаря України генерал-майора медичної служби Георгія Васильовича Циганка. Напередодні Дня незалежності України, 23 серпня, йому виповнилося 75 років.
Георгій Васильович успадкував ратну ниву: його дід, представник козацького роду, заснував династію військових. Батько під час Великої Вітчизняної  воював у розвідці. У званні полковника нещодавно завершив військову службу і син Георгія Васильовича Микола.
Війну, її звірячий оскал і жорстокість побачив ще дитячими очима в Узині, що на Київщині. Коли рідне місто Сталіно (сьогодні Донецьк) окупували німці, його мати з двома маленькими дітками пішки подолала відстань до Узина, де проживали родичі. Там п'ятирічний хлопчик був свідком, як представник «нової влади» – гестапівський офіцер Штрук – стріляв у людей лише за те, що вони не там переходили вулицю...
Ратне поле Георгія Циганка виявилося особливим. Він не ходив у атаки, не піднімав бійців під свинцевим вогнем. Він усі роки військової служби (навіть на війні) присвятив гуманній справі – лікував воїнів, стояв на охороні їхнього здоров'я. Це Георгій Васильович робив на всіх посадах: від начальника медичного пункту зенітно-ракетного полку до головного медика Збройних Сил України. На кожній з них привносив щось нове в організацію охорони здоров'я військовослужбовців.
Першою школою професійного становлення стали роки служби на Далекому Сході. Підрозділи зенітно-ракетного полку охороняли повітряний простір над Тихим океаном на ділянці майже 1200 кілометрів. Основне сполучення між ними – авіаційне. Але суворі природні умови змушували більше розраховувати на власні сили. Тож молодому військовому лікарю доводилося бути і хірургом, і навіть акушером-гінекологом – надавав медичну допомогу також і членам сімей вартових неба, місцевому населенню. Закріпив набуті там досвід і знання, коли призначили начальником медичного пункту окремого полярного батальйону зв'язку.
Черговою службовою сходинкою стала посада начальника медичної служби зенітно-ракетного полку. Доводилося забезпечувати надання медичної допомоги за умов проведення бойових пусків ракет. Казахстанські полігони Коп'яр, Ашулук стали для Георгія Циганка другою рідною домівкою.
Після 11 років такої служби перспективного військового медика направили на навчання на факультеті керівного складу Військово-медичної академії імені С. Кірова. По завершенні призначили на посаду начальника медичної служби гвардійської мотострілецької дивізії в Групі радянських військ у Німеччині. Саме тоді офіцер-медик розробив креслення і дизайн спеціальних меблів для оснащення медичних підрозділів під час  дій у польових умовах. На одному з навчань все це було продемонстровано. Начмеда дивізії Георгія Циганка тоді нагородили іменним годинником від міністра оборони СРСР.
На посаді начальника медичної служби гвардійської танкової армії Київського військового округу Георгій Васильович знову зарекомендував себе як військовий лікар-новатор. Зокрема, на базі Дніпропетровського військового госпіталю розробив нову  штатну структуру багатопрофільного польового рухомого закладу. Його можливості продемонстрували на навчаннях, за підсумками яких начмеда армії нагородили цінним подарунком і присвоїли звання полковника медичної служби.
До речі, на цій посаді він отримав першу державну нагороду – орден Червоної Зірки – за виконання важливого державного завдання. Того ж року з воріт Харківського танкового заводу вийшла перша нова бойова машина. На шляху її випробування від заводу до Карелії (пересувалися виключно вночі – для забезпечення таємності) у бойовому відділенні перебував і начмед армії, який досліджував цю модель з позиції медицини. Машина успішно пройшла випробування і була запущена в серійне виробництво.
...Того дня він повернувся зі служби, зняв полковничу форму і розслабився: попереду відпустка, вже придбаний авіаквиток до моря. Затягнувся улюбленим «Біломором» і увімкнув телевізор. Показували святкування річниці Великого Жовтня в обласному центрі. Побачив на трибуні свого командувача армії генерал-лейтенанта Валерія Соколова. А за деякий час той сам зателефонував: «Що робиш, Георгію Васильовичу?» Відповів: «Дивлюсь, як зігріваєтесь на трибуні». «Ну тоді і я вас зігрію новиною. Надійшла команда: 9 листопада 1980 року вам потрібно бути у Москві... Запросили на бесіду... «Туди?» – запитав полковник, зрозумівши все. «Туди, Георгію Васильовичу. А з відпусткою доведеться почекати…» – повідомив командувач.
Ступивши на афганську землю, полковник медичної служби Георгій Циганок дев'ять днів об'їжджав гарнізони, знайомився зі станом медичного забезпечення 40-ї окремої армії. Важкі склалися враження. Здавалося, що медичне забезпечення військ здійснюється теж за обмеженим принципом. Бракувало медикаментів, матеріалів, сучасної діагностичної й лікувальної апаратури. Не вистачало професіоналів. Більшість з них були призваними із запасу.  Деякі понад п'ять років не тримали в руках скальпель. Це позначалося на результатах надання медичної допомоги: двоє з трьох воїнів, поранених у живіт або груди, помирали протягом першої доби на місці або найближчими днями – в госпіталях Союзу. «Косили» радянських воїнів й інфекційні захворювання.
Ось таку службу прийняв Георгій Циганок. Він організував її належне функціонування. Для надання оперативної медичної допомоги до штату медичної служби армії було включено вертольоти "Скальпель", "Бісектриса", "Бомбардир". Уперше в організації медичного забезпечення була започаткована евакуація й надання допомоги пораненим на бортах різних видів авіаційного транспорту. Протягом двох років усі медичні пункти, медсанбати й госпіталі перевели з наметів до спеціальних модулів, обладнали операційними, реанімаційними блоками, післяопераційними палатами з кондиціонерами. Покращилося забезпечення медикаментами. Усе це дало відповідні результати. Медики, очолювані полковником медичної служби Георгієм Циганком, повертали до бойового строю понад 90 відсотків поранених і хворих воїнів. Для порівняння: у роки Великої Вітчизняної війни цей показник дорівнював 72,3 відсотка.
Після трирічного перебування в Афганістані Георгій Васильович повернувся з черговою нагородою – орденом «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР».  А наступний орден – «Знак Пошани» – вручили за участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. На той час він очолював медичну службу Київського військового округу. Уже 28 квітня 1996 року приступив до виконання обов'язків керівника другого сектору ліквідації наслідків аварії, до якого входили військовослужбовці Київського округу, задіяні в цій справі. Лише за період з 5 по 10 травня під керівництвом Георгія Васильовича було проведено медичне обстеження майже 40 тисяч жителів Чорнобильської зони.
Коли розпочалася розбудова Збройних Сил України, постало завдання створити її медичну службу. Вища атестаційна комісія Міністерства оборони рекомендувала Георгія Циганка на посаду начальника Військово-медичного управління, де він працював до лютого  1994 року. До речі, Георгію Васильовичу першому в національному війську присвоїли звання генерал-майора медичної служби. Пригадуючи ті роки, він розповідає: "Нами була розроблена, а начальником Генштабу затверджена, нова організаційно-штатна структура військово-медичної служби, лікувально-профілактичних, санаторних установ, формування медичного забезпечення, експертної та судової медицини тощо".
 Генерал Циганок особисто займався призначенням військових медиків, які повернулися в Україну для продовження служби на рідній землі. Довелося долати багато труднощів, які виникли в результаті розпаду СРСР. На той час медичні склади національного війська були майже порожніми. Лише завдяки зусиллям генерала Циганка вже у травні 1992 року розпочалося регулярне постачання у війська ліків. За час керівництва медичною службою національного війська йому вдалося значно підвищити рівень медичного забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України.
Генерал-майору медичної служби Георгію Циганку присвоїли звання заслуженого лікаря України. А тодішній міністр оборони генерал-полковник Олександр Кузьмук за вагомий внесок у розбудову Збройних Сил України нагородив Георгія Васильовича іменною вогнепальною зброєю та відзнакою МО України  "Доблесть і честь". Загалом же праця заслуженого лікаря України генерал-майора медичної служби у відставці Георгія Циганка відзначена 26 орденами і медалями.
Сьогодні Георгій Васильович підтримує зв'язки з військовими медиками. Він бажаний гість у Головному військово-клінічному центрі "ГВКГ" МО України. Саме тут за його ініціативою були встановлені бюсти  медикам, які є гордістю нашого війська. Як і сам генерал Георгій Циганок, ім'я якого вписано в історію розбудови Збройних Сил України.
Володимир ЧІКАЛІН.


Нам пишут
СКВОЗЬ ГОДЫ И РАССТОЯНИЯ
В курортном поселке Железный Порт Голопристанского района Херсонской области встретились  ветераны Афганской войны,  которые служили и воевали в составе 191-го отдельного мотострелкового полка в провинции Газни в 1982 – 1985 годах. Прологом  встречи стала поездка в 2009 году пятерых сослуживцев из Украины в Красную Яругу Белгородской области России  на могилу Юры Шепеленко, погибшего 17 июня 1984 года. Через двадцать пять лет они собрались почтить память своего погибшего товарища. Об этом скромном парне из российской глубинки можно написать много, но остановимся на последних моментах его жизни. Юра отслужил в Афганистане более двух лет и погиб при подрыве на фугасе своего БТР при сопровождении колонны из Газни в  Кабул. При этом замполит 3-й МСР Володя Носенко потерял ногу, Рашид Арасланов, Андрей Мамченко и другие ребята из экипажа получили ранения. А  Юра остался в нашей памяти навечно двадцатиоднолетним парнем.
В прошлом году  по инициативе Володи Носенко мы встречались в Борисовке Белгородской области куда  приехали сослуживцы из разных регионов России и Украины. Большинство из прибывших на эту встречу были из 3-й МСР 191-го  ОМСП, а также из других подразделений.
И вот долгожданная встреча в Железном Порту. Организацией, размещением прибывших гостей занимался Василий Купчик. Ему  помогали Александр Мидвидь, Геннадий Басараб, Александр Рубинчук, Сергей Орт  и другие ребята. Благо современные средства коммуникации позволяют общаться на расстоянии и корректировать действия. Из разных уголков Украины, из Подмосковья, Ставропольского края, Екатеринбурга, Башкирии, Челябинска, Выборга и Минска приехали наши сослуживцы – всего 30 ветеранов.
Приезд ребят из разных регионов бывшего Союза говорит о том, что для братства рожденного под жарким небом Афганистана, расстояния, границы и время – не преграды. Многие приехали с женами, детьми и внуками. Встреча проходила в пансионате «Филипп», которым руководит также ветеран Афганской войны Николай Бузила. Были объятия до хруста костей, радость узнавания уже поседевших боевых друзей ведь многие прибыли впервые на такую встречу. Был традиционный для встреч «афганцев» третий тост, которым почтили память погибших на войне и умерших после нее.
На следующий день все участники  поехали в город Голая Пристань в местный краеведческий музей, в конференц-зале которого состоялась встреча с главой райгосадминистрации  Алексеем Моревым, городским головою  Анатолием Негра и председателем Херсонской областной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана Владимиром Столяром,  которые выступили со словами приветствия, пригласили  проводить такие встречи на этой гостеприимной земле. Гости увидели  фильм о жизни Голопристанского района. В  музее экскурсию провел городской голова, и мы убедились что он знает историю своего города и района, знает людей, которые здесь жили и  живут, знает их проблемы. Ветеранам  подарили  наборы открыток с видами Голой Пристани, диски с песнями воина-интернационалиста  Николая Вишняка. Участники встречи почтили память погибших освободителей,  Героев Советского Союза – уроженцев Голопристанского района,  возложили венки и цветы к памятнику воинам-«афганцам».
Гости уехали в приподнятом настроении, с фотографиями, дисками с песнями своего сослуживца Александра Рубинчука и с надеждой на новые встречи.
Хочу  поблагодарить всех организаторов встречи и особенно супругу Василия Купчика – Марию и их дочерей с мужьями за гостеприимство. Ветераны Херсонщины благодарны ребятам, воевавшим в 191-м ОМСП, которые были на встрече, за материальную помощь на издание книги памяти о Николае Вишняке и изготовление памятника.
Дмитрий СМЫКОВСКИЙ,
участник боевых действий в Афганистане.

Страшна правда Бадаберу

Відтоді як останній радянський солдат залишив Афганістан, минуло 22 роки. Про ту неоголошену війну написано сотні книг, знято десятки кінострічок. Але не всі її події відомі суспільству. Повстання радянських військовополонених, утримуваних неподалік пакистанського міста Бадабер – одна з них.
Розповісти про повстання, про людей, які брали у ньому участь, ми попросили полковника у відставці Валерія АБЛАЗОВА — радника Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, який у 80-і роки був військовим радником в Афганістані. У 90-ті роки, як заступник голів Державного комітету у справах ветеранів України та Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), він неодноразово відвідував Пакистан, з’ясовуючи долі військовополонених, зокрема і учасників Бадаберського повстання.
— Під час перебування радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан моджахеди вели за нашими військовослужбовцями справжнє полювання, — розповідає Валерій Іванович. — Захопивши в полон солдата чи офіцера, вони намагалися вивідати у нього інформацію про частини і підрозділи, їхню структуру і озброєння, бойові можливості. При цьому за кожного бранця отримували непогані гроші, які стали для них своєрідним стимулом для подальшого «полювання». Розмір «премії» залежав від військового звання, посади захопленого військовослужбовця, цінності отриманої інформації. Звісно, що найбільше цінувалися офіцери, особливо старші. Щоправда, за всю війну лише два старших офіцери, полковник Олександр Руцькой, літак якого було збито, і підполковник Микола Заяць, внаслідок порушення статутних вимог, потрапили до рук душманів. Моджахеди, як правило, жорстоко знущалися з бранців, прирікаючи їх на мученицьку смерть. Знаючи про це, наші військовослужбовці намагалися не потрапляти до їхніх рук живими, завжди зберігаючи останній патрон чи гранату для себе. Але за певних обставин, зокрема, тяжко пораненими, у непритомному стані деякі з них все ж потрапляли в полон.
Згодом душмани почали оцінювати бранців як живий товар, «даруючи» їм життя і плануючи з часом отримати, як мовиться, за них якомога більше дивідендів. До 1985 року душманам з угруповання Бахрутдіна Раббані вдалося «назбирати» більше 10 бранців, яких переправили в Пакистан, оскільки побоювалися, що про їхнє місцезнаходження стане відомо командуванню Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, а воно намагатиметься їх визволити.
— Як пакистанська влада дозволила розмістити на своїй території військовополонених?
— На території Пакистану було багато таборів біженців з Афганістану. В межах цих таборів існували й центри базування і підготовки бойовиків. Влада Пакистану практично не контролювала стан справ на цих територіях або заплющувала очі на існування таких собі міні-концтаборів, допоки про них не довідалася міжнародна спільнота. Але й тоді вона — на офіційному рівні — заперечувала наявність у них радянських військовополонених. Ну, а командування 40-ї армії вважало їх зниклими безвісти, допоки не з’ясовувалась їхня доля.
— Тривалий час ви очолювали комісію, яка займалася проблемами повернення на Батьківщину колишніх радянських воїнів — вихідців з України, які потрапили в полон. Водночас багато зусиль доклали і для з’ясування правди про ті трагічні події, що сталися під Бадабером...
— Під час роботи в цій комісії мені доводилося неодноразово бувати у прикордонних з Афганістаном країнах. Не переповідатиму всі нюанси проведеної нами роботи, а скажу лише, що правда про повстання, його учасників збиралася протягом кількох років. Багато зроблено Червоним Хрестом України, Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. Триває ця робота і нині. Офіційні представники України зустрічалися як з колишніми польовими командирами повстанських формувань, так і з представниками пакистанської влади, спецслужб цієї країни. Вони, як, до речі, й їхні колеги з інших країн, дуже неохоче йшли на контакт, але нам все ж таки вдалося багато чого з’ясувати. Після проведеної кропіткої роботи відкрилася страшна правда про ті події.
З’ясувалося, що на околиці пакистанського селища Бадабер душмани протягом тривалого часу утримували кілька десятків бранців, серед яких були радянські військовослужбовці та військовослужбовці урядових військ ДРА. Усі вони утримувалися у звичайних для цих місць глинобитних будівлях, більше схожих на хліви для овець. На ніч людей зачиняли, а вдень випускали надвір — під пекуче сонце. Їх охороняли, всіляко принижуючи людську гідність, озброєні моджахеди. В один з квітневих вечорів бранці залишилися під охороною лише одного вартового — решта подалася на намаз, священний для кожного мусульманина ритуал. Поки моджахеди молилися Аллаху, бранці вбили охоронця.
— Чому ж вони, здобувши свободу, не намагалися дістатися до своїх? Невже в них не було жодного шансу?
— Відповісти нині на ці запитання вкрай складно, оскільки всі радянські полонені там загинули. Але я вважаю, що вони чудово розуміли складність свого становища, усвідомлювали, що шанси дістатися найближчої радянської військової частини практично дорівнювали нулю: табір знаходився в зоні пуштунських племен на значній відстані від афгансько-пакистанського кордону. І дійти до нього, не маючи жодних орієнтирів на незнайомій місцевості, було нереально. До того ж утікачів почали б переслідувати моджахеди, а місцеві жителі, які, м’яко кажучи, не симпатизували полоненим, відразу б їх здали поліції або ж самим моджахедам, яких вистачало в Пакистані. Також потрібно було ще і непомітно залишити територію табору. А зробити це не надто легко, бо навколо було чимало душманів, військовослужбовців пакистанської армії. Бранців, як би вони не маскувалися, видала б насамперед їхня слов’янська зовнішність...
— Тоді для чого було вбивати вартового і захоплювати табір?
— Тому що людям було вже несила терпіти ті фізичні і моральні знущання, яким їх піддавали. Вони вирішили, що краще померти зі зброєю в руках, ніж приймати мученицьку і принизливу смерть від своїх ворогів. Хоча, як на мене, в їхніх серцях все ж таки жевріла надія, що вдасться залишитися живими. Інакше, думаю, не висували б до моджахедів і пакистанської влади ультиматум, вимагаючи прибуття до них радянського посла в Пакистані. Звісно, що ця вимога залишилася без задоволення. Натомість ватажки моджахедів висунули їм зустрічну вимогу: здатись, інакше їхні душі постануть перед Аллахом. При цьому їх обіцяли залишити живими. Не отримавши відповіді, душмани відкрили по позиціях повстанців ураганний вогонь.
Відбиватися було чим, оскільки  захопили склад зі зброєю на території табору. Та сили були нерівні: до місця бою підтяглися сотні моджахедів, а район табору блокували пакистанські війська, які вважали, що це чергова сутичка між душманськими угрупованнями. Зрозумівши, що полонені так просто свої життя не віддадуть, моджахеди підтягнули до табору артилерію, яка відкрила вогонь прямою наводкою. Очевидці розповідали, що бій тривав аж до світанку. А з першими променями сонця пролунав вибух. Він був такої сили, що уламки будівель, останки людей порозліталися в радіусі кількох сотень метрів: не бажаючи знову опинитися в ролі невільників і терпіти середньовічні знущання, повстанці підірвали склади з боєприпасами, а разом з ними і себе...
— Скажіть, будь ласка, чи відомо щось про людей, які стали учасниками тих трагічних подій?
— Ми хотіли не лише відтворити хронологію подій, а й — і це найголовніше — дізнатись якомога більше про учасників повстання. І зрештою нам це вдалося.  З’ясувалося, що серед них були радянські військовослужбовці. Зокрема, рядовий М. Варварян (Вірменія), сержант В. Васильєв, рядовий  І. Васьков, молодші сержанти К. Габараєв, А. Єговцев, єфрейтор М. Дудкін, рядовий А. Зверкович, молодші лейтенанти Г. Кашлаков, Г. Кирюшкін, рядові С. Левчишин, М. Павлютенков, Р. Рахінкулов (Росія), молодший сержант С. Рязанцев, рядовий С. Коршенко, службовець Радянської армії М. Шевченко (Україна), лейтенант С. Сабуров (Узбекистан), рядовий М. Самінь (Казахстан).
Правда про Бадаберську трагедію збиралася по крихтах. Наприклад, вже після того, як було чимало з’ясовано про цю сторінку Афганської війни, українська сторона продовжувала працювати над вивченням версій повстання, що дозволило отримати додаткову інформацію:  список його учасників поповнився новими прізвищами, зокрема, українців В. Духовченка, С. Рязанцева. За клопотанням Української Спілки ветеранів Афганістану Президент України Віктор Янукович  за мужність і самовідданість, проявлені при виконанні військового обов’язку  нагородив орденом «За мужність» третього ступеня службовця Радянської армії В. Духовченка. Посмертно.
— Валерію Івановичу, а чи триває робота щодо з’ясування доль решти учасників повстання?
— Останнім часом ця робота ведеться Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Ніною Карпачовою спільно з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Всеукраїнською громадською організацією «Закінчимо війну», Товариством Червоного Хреста України і Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. До них звертаються родичі колишніх військовослужбовців, які загинули, зникли безвісти і потрапили в полон під час війни в Афганістані в 1979–1989 роках і самі колишні військовополонені.
Саме завдяки цій співпраці вдалося з’ясувати місця поховань двох колишніх військовополонених: Ярослава Клюби, який помер у полоні, Миколи Виродова, котрий пішов з життя за нез’ясованих обставин. Надано допомога в реалізації права на встановлення статусу інваліда війни і вирішенні питання про отримання компенсацій колишньому військовополоненому Віктору Назарову, а також матері загиблого в 1984 році військовослужбовця Тітаренка, яка не вірить у факт його смерті та вимагає проведення ексгумації і додаткових експертиз.
Триває й розшук інших військовополонених і зниклих безвісти з використанням більш широких можливостей, які відкрились завдяки зміні військово-політичної ситуації в Афганістані й навколо нього. Також продовжується створення бази даних ДНК родичів цих людей. Аналізи для ідентифікації останків воїнів відправлено до Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді голів урядів держав — учасниць Співдружності.
Розмову вів Сергій ЗЯТЬЄВ.

Равнодушие страшнее пули
Справедливо считается, что без прошлого не бывает будущего. Поэтому не только история, а и человеческая память бережно хранит самые важные даты, события, моменты, связанные и с определенным отрезком времени, и с личными переживаниями. Для тех, кого своим черным крылом коснулась Афганская война, она навсегда осталась в сердцах вместе с именами погибших товарищей, сыновей, мужей, отцов. О их воинском подвиге напоминают сотни гранитных плит, высеченные в холодном камне лица. Такие места были и будут святыми для всех, кому близки понятия мужества, чести, доблести, солдатского братства. На поклон к памятнику погибшим в Афганистане воинам на Набережной им. Ленина из года в год приходят тысячи днепропетровцев…
Увы, наша жизнь устроена так, что наряду с положительными примерами нередко приходиться наблюдать  отрицательные. Областное и городское объединения ветеранов Афганистана во главе с Виктором Волошиным и Юрием Виноградовым забили тревогу по поводу  очередных случаев вандализма, происходящих  возле памятника.
- После реконструкции набережной, – говорят лидеры «афганских»  организаций, – возле памятника для развлечения постоянно собираются до 20 скейтбордистов и велосипедистов. Они изувечили мраморное покрытие перед памятником, разрисовали краской его титульную сторону, светильники и бордюры. Молодежь сквернословит,  постоянно оставляет после себя кучи мусора, окурки, бутылки. Нередко можно увидеть и поломанные урны. На замечания участников боевых действий, родителей погибших и   горожан, которые часто приходят возложить цветы к мемориалу, хулиганы не реагируют, а  замечания воспринимают как «нарушение своих прав». При этом многие из них  смеются заслуженным людям в глаза, хвастаются тем, что их скейтборды, ролики и велосипеды стоят гораздо больше, чем пенсия инвалида-«афганца»…
Не так давно участники боевых действий в Афганистане Сергей Севриков  и Владимир Коваленко обратились по этому поводу с заявлением в Бабушкинский районный отдел милиции. Свидетели  правонарушений  предоставили  фотографии и видеоматериалы, подтверждающие хулиганство скейтбордистов и велосипедистов возле памятника погибшим воинам. На многочисленных фотографиях четко запечатлено то, как скейтбордисты оставляют свои «фирменные» надписи, наклейки, пустые бутылки на фонарях возле памятника. Также отчетливо  видны оставленные хулиганами  надписи на гранитных плитах и блоках памятника, как во время развлечений велосипедисты и скейтбордисты повредили и измазали резиновыми колесами гранитные блоки. На снимках запечатлена разбитая гранитная плитка и многие другие примеры хулиганских действий.
Обратились ветераны Афганской войны и семьи погибших с такой проблемой и в  городскую газету. Они очень надеются на то, что подобные поступки будут пресечены.
-- В этой связи  -- дал указание соответствующим службам и конкретным должностным лицам и городской голова, – комментирует ситуацию Юрий Виноградов. Иван Иванович Куличенко сразу же отреагировал на наше обращение. Он много лет уделяет внимание объединению ветеранов Афганистана, конкретными делами поддерживает семьи погибших, инвалидов.  И сейчас не остался в стороне. Мы надеемся, что порядок возле памятника наведут в ближайшее время. Но очень важно, чтобы бережное отношение к памяти воспитывалось в семье. Там, где это происходит, у детей никогда не поднимется рука осквернить не то, что памятник, а и любое другое общественное место. Со своей стороны мы тоже активизируем воспитательно-патриотическую работу.
Что касается конкретного случая, и Юрий Виноградов, и Виктор Волошин видят выход, в том числе, и в замене плитки возле памятника. Во время его реконструкции многие проблемы решили, но не учли того, что очень скользкий мрамор будет привлекать любителей экстрима. Особенно тех, кто особой сознательностью не отличается и ради собственного удовольствия готов на многие недостойные поступки. Менять мраморную плитку на обычную тротуарную надо еще и потому, что припорошенный снегом или покрытый льдом мрамор представляет опасность и для всех тех, кто традиционно в декабре и феврале возлагает цветы к памятнику погибшим в Афганистане воинам.
Снимет, безусловно, «хулиганскую» проблему и более активное милицейское патрулирование  участка, и наше общее внимание к этой теме. Не зря же говорят, что равнодушие страшнее пули…
Юлия БАБЕНКО.

Память в бронзе, металле и камне
Відважному синові азербайджанського народу
Село Рудка Царичанського району Дніпропетровської області відвідав  Посол Азербайджану в Україні Эйнулла Ядулла оглу Мадатли. Візит поважного гостя був пов’язаний з відкриттям пам’ятника Герою Радянського Союзу Михайлу Алекперову.
Звертаючись до учасників мітингу, голова Дніпропетровської обласної ради Євген Удод зазначив: «135 тисяч росіян, білорусів, вірмен, азербайджанців та багато представників інших народів назавжди залишилися на нашій придніпровській землі. 1200 обелісків і братських могил охороняють їх спокій. Ми свято бережемо пам'ять про воїнів-визволителів, які віддали свої життя за мир на землі. У цій братській могилі похований Герой Радянського Союзу – відважний син азербайджанського народу лейтенант-розвідник Михайло (Мікаіл) Алекперов».
Про Михайла Алекперова відомо, що в ніч на 25 вересня 1943 року він одним з перших переправився через  Дніпро, розвідав оборону противника, підступи до населених пунктів на  правому березі. У ніч на 26 вересня разом з групою розвідників пробрався до села Бородаївка (правий берег  Дніпра). З метою розкриття вогневої системи ворога група пішла в нічну атаку, під час якої було  виявлено  позиції мінометних і артилерійських батарей, а також вогневі точки противника. Група без втрат повернулася до розташування частини. А наступного дня в бою за черговий населений пункт Алекперов захопив у полон двох гітлерівців і вбив чотирьох. Коли  підрозділ закріпився на нових позиціях, разом з товаришами відбив 14 контратак противника. 30 вересня М. Алекперова було тяжко поранено. Помер він у шпиталі 13 жовтня 1943 року. Звання Героя Радянського Союзу йому  присвоєно посмертно. Посмертно він був також нагороджений орденом Леніна.
Тетяна ВАЛІГУРСЬКА.

Благодарность
Забота у нас такая
Металлургический завод им. Коминтерна на протяжении многих лет, во время правления разных руководителей предприятия, оказывал посильную помощь семьям погибших в Афганистане воинов, проживающих на территории Амур-Нижнеднепровского района  Днепропетровска. Жители района, ветераны Афганистана это помнят и ценят. Но время берет свое, и то, что было когда-то сделано,  уже приходит в негодность и нуждается в ремонте. Необходимо обновление и мест захоронений воинов-интернационалистов, ведь на большинстве могил  «афганцев» были установлены памятники еще в годы войны. Не исключение – и место захоронения  Вячеслава Бугары, мама которого, Мария Ивановна, попросила восстановить оградку вокруг памятника. Мы благодарны председателю правления ПАО «Коминмет ДМЗ им. Коминтерна» Олегу Николаевичу Батюку и рабочим предприятия, которые с чувством и пониманием отнеслись к проблеме одинокой матери погибшего воина-«афганца» и сделали все для того, чтобы оградка к памятнику, которую они изготовили, была недорогой и самого лучшего качества.
В этом году Вячеславу должно было бы исполниться 50 лет, и  по традиции в  день рождения, 3 сентября, на его могиле собираются родные и близкие, одноклассники и однополчане, взрослые и что очень важно – дети, которых мы, ветераны Афганистана, пытаемся воспитывать на героических подвигах наших боевых друзей, братьев по крови. Очень важно, чтобы люди видели, что лозунг «Никто не забыт и ничто не забыто» – это не просто слова, а действительно реальная забота о тех, чьи судьбы обожгла война.
Виктор  ЩЕРБИНА,
участник боевых действий в Афганистане.

Из редакционной почты
Он с нами в строю
28 января 1984 года в Афганистане погиб мой боевой товарищ – заместитель командира мотострелковой роты по политической части старший лейтенант Пластовец Александр Алексеевич.   В книге «Навечно в строю», посвященной  50-летию со дня рождения героя,  мы собрали воспоминания его родственников, друзей,  архивные документы, фотографии и печатные источники.
Предлагаем вниманию  читателей нашей «афганской» газеты стихи, посвященные Александру и его маме – Тамаре Спиридоновне.
Виктор ЗАИКА,
участник боевых действий в Афганистане.

Туга матері солдата
Т. С. Пластовець, яка втратила сина в Афганістані.

Роки йдуть, а тебе все немає,
Лиш твій образ у серці горить,
Вже не прийдеш ніколи, я знаю,
Мою душу зболілу зігріть.

Я б тобі розказала про ночі,
Скільки вилила сліз я і мук,
Не зустріну ніде рідні очі,
Не відчую тепла твоїх рук.

Синку рідний! Радість і печаль.
Я тобі гукну світ весь в даль,
Без твого тепла так тяжко мені жить,
Тільки б ти міг серденько зігріть.

Якби знала, синку любий мій,
Де тебе можна в світі знайти,
Щоб до серця тебе приголубить
І про все тобі розповісти, –

Розказала б про дивні світання,
Про медові в цвіту вечори,
І про внукове перше кохання,
Про пахучі в трояндах двори.

Синку рідний! Радість і печаль,
Я тобі гукну на світ весь в даль.
Без твого тепла так тяжко мені жить,
Тільки б ти міг серденько зігріть.

Мені сонце без тебе не гріє,
І не пахнуть без тебе квітки,
День і ніч моє серденько мліє,
Вгамував би його тільки ти.

Хоч приснися мені на хвилинку,
Я сльозою тебе окроплю,
Заквітчаю до хати стежинку,
Бо ще й досі все жду і люблю.

Синку рідний! Радість і печаль,
Я тобі гукну на світ весь в даль.
Без твого тепла так тяжко мені жить,
Тільки б ти міг серденько зігріть.


Цвіт на снігу
Олександру Пластовцю, який загинув на війні в Афганістані.

Афганістан… Серце болить,
Падає сонце, гасне блакить,
Гинуть сини, в’яне любов,
Афганістан – сльози і кров.

Афганістан – втрати і жах,
Мертвих несуть з гір на руках,
Як метеор, «Чорний тюльпан»,
Смертний туман – Афганістан.

Афганістан – падає світ,
Цвіт – на снігу у двадцять літ.
Хто вас послав, юних, на смерть
Чашу гіркоти сповнити вщерть?

О властолюбці! Будьте людьми!
Не закривайте прірву дітьми!
Не повернути звідти синів,
Скільки ж то вартий біль матерів?

Афганістан – холод розлук
І безкінечність батьківських мук,
Випробування, горе і жаль
І до останку – туга й печаль.

Афганістан… Серце болить,
Падає сонце, гасне блакить,
На монументах – очі синів,
Погляд навіки їх скам’янів.

Тетяна ЧАЛА,
 Миколаївка.


Героїко-патріотичне виховання
Змагання не знають кордонів
У столиці на водноспортивній базі «Зеніт» відбулися XXI Міжнародні героїко-спортивні змагання дітей і ветеранів із веслування на байдарках і каное «Пам’ять», присвячені воїнам-спортсменам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни та в Афганістані.
Засновником змагань є дитячий заклад клуб «Мала флотилія».  Змагання проводяться Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту, Головним управлінням у справах сім'ї,  молоді та спорту м. Києва, клубом і ДЮСШ «Мала флотилія», Українською Спілкою ветеранів Афганістану за підтримки  Міністерства оборони України, Федерації каное України, Федерації спортивного веслування на байдарках і каное м. Києва.
У змаганнях щороку беруть участь понад 500 учасників з України, Білорусі, Росії, Молдови і Німеччини. Усі вони збираються на кілька днів, аби випробувати власні сили й вшанувати пам’ять полеглих.  За словами організаторів, головною їхньою  метою  протягом років залишається формування у дітей та молоді любові до рідної землі, виховання здорового, незалежного від шкідливих звичок  покоління. Окрім цього, турнір стає своєрідним випробувальним майданчиком для нових, інноваційних програм.
— У провідних країнах багато років функціонують спеціальні секції для дітей з обмеженими можливостями. Важко хворі хлопці та дівчата тренуються в одних секціях разом із здоровими дітьми. І наша школа однією з перших в Україні запровадила у себе такий досвід, — розповідає керівник цієї програми в дитячій спортивній школі №7 Шевченківського району столиці Костянтин Слинявчук. — У нас, здавалось би, безнадійно хворі діти можуть без обмежень, під керівництвом досвідчених тренерів займатись у секціях веслування, настільного і великого тенісу. Постійна психологічна підтримка відриває їх від сумної реальності, і вони забувають про те, що є інвалідами. І взагалі, це слово у нас ніколи не вживають.
На думку Костянтина Слинявчука, щорічне проведення змагань стає своєрідною рекламою для  дітей з обмеженими можливостями, яких привозять на Труханів острів, аби вони вперше долучилися  до спорту й відчули себе повноцінними членами суспільства.
Максим ХОРОШУНОВ.