У Шепетівці на Різдвяні свята вулиці міста сповнюються веселим гомоном і усмішками дітвори, що  поспішає з колядками й віншуваннями в оселі городян.  Не минають вони своїм співом і військові частини. Та щоразу їхня дорога повертає до особливого духовного центру, яким для багатьох з юних мешканців міського району Шешукова став Храм Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. 
    Вагома роль церкви в суспільному житті міста, у відродженні традицій, утвердженні духовних цінностей. А участь дітей у зимових релігійних святах свідчить про духовний засів, який дає добрі сходи, дбайливе пастирське піклування про майбутнє віри. Це,  як і сам храм, який постає з фундаменту, розраховане на наступні віки.
    Церква Великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії у Шепетівці споруджується вже не один рік. Її парафіяни на чолі з настоятелем, протоієреєм Анатолієм Вересюком зводять подвижницьки, самотужки, розраховуючи лише на свої сили.
    — Отак і у долі людини основа духовності, покладена на міцний грунт, крупинка за крупинкою кристалізує силу духу особистості, її віру в чесноти, благочестя, добро й милосердя, — говорить отець Анатолій.
     Оповідаючи про будівництво храму, підтримку вірян і достойників, повнокровне життя церкви, яке окреслене не лише стінами каплиці, не оминаємо й моменти з біографії самого настоятеля святині. Своє життя отець Анатолій умовно ділить на дві частини: те, що було «в миру», й іншу, значно ширшу та об’ємнішу, присвячену утвердженню духовності й будівництву храму.
     У першій — село дитинства Біла на Чемеровеччині, шкільна юність в Кам’янець-Подільському, мамині акорди на фортепіано, розповіді про роботу батька-водія. А ще — навчання у професійно-технічному закладі у Ленінграді. Там же, у місті на Неві, працював у місцевому тресті на будівництві доріг, зарекомендував себе добросовісним, висококваліфікованим робітником.
     Звідти пішов на службу в армію. Підготовка у Ташкенті, далі за наказом виконував інтернаціональний обов’язок у Афганістані. Служив командиром відділення в автомобільному підрозділі військово-повітряних сил.
     Досі пам’ятає «перевалочну» базу в поселенні Тарагунда, рейси задля забезпечення авіаційного полку боєприпасами, побратимів по зброї. Загалом рік і сім місяців важких бойових буднів у Афганістані, які завершив у званні сержанта, назавжди залишили свій відбиток у серці, як і в кожного, хто там побував.
     — Там важко було всім. Годі було й нарікати, що здоров’я не для такого клімату. З Божою допомогою подолав усі стреси й випробування, — каже отець Анатолій. — Адже були на війні, серед чужого горя, біди. В Афганістані, як ніде, мабуть, на перший план виходили турботи, взаємодопомога, підтримка наставників, які старались уберегти від небезпеки. Там не було свого, а все спільне. Повністю віддавалися виконанню обов’язку. Саме на війні пізнається хто друг, а хто ні.
     Він згадує, що бійці з нетерпінням чекали звістки з «великої землі».  Як тільки прилетить вертоліт – радості не було меж, чужина ж. А як раділи всьому доброму: радувала весна в Афганістані, природа. З’явилося  відчуття, особливо, коли дивишся на квітучі маки, що ніби й не на війні.
     Саме Афган став тим порогом чи предтечею духовних пошуків, які призвели Анатолія Вересюка до нового періоду життя.
     Як він каже, саме на війні почав замислюватись над тим, для чого існує людина, яке її покликання. Ще в Афганістані підійшов до релігійного сприйняття того, що без Бога нема сенсу на землі. Як і розуміння того, що цю нетлінну істину треба передати іншим.
     — Була робота, кваліфікація машиніста шостого розряду, квартира у Ленінграді. Але все це розміняв і поїхав у Чернівецьку єпархію, — ділиться спогадами протоієрей Анатолій Вересюк. — Виконував при єпископі обов’язки старшого іподиякона. Як  мовиться, пізнавав життя церкви зсередини. Паралельно готувався до навчання у семінарії. З благословення правлячого єпископа Чернівецького Антонія здав іспити й 1988 року був прийнятий у Московську семінарію.
     А у 1997 році священика відправляють у Хмельницьку єпархію. Спершу – в село Слобідка Рихтецька, що на Кам’янеччині. А через рік – на Шепетівщину, з призначенням на служіння в Траулині, Поляні. Протягом 2002–2006 років навчався у Київській духовній академії.
      Священику доводилося займатись реєстрацією багатьох статутів і будівництвом церков, формуванням релігійних общин у районі. З пастирською підтримкою отця Анатолія виникли духовні осередки у Хролині, Великій Медведівці, Рудні-Новенькій. Наглядав він й за будівництвом храмів у Новичах, Білокриниччі, Хуторі, Конотопі, Майдан-Вилах. А коли у мешканців району Шешукова у Шепетівці виникла духовна потреба у будівництві православного храму, то взятися за цю справу єпископ доручив саме отцю Анатолію.
     Відколи постало питання щодо виділення землі під храм священик пройшов численні інстанції, аби домогтися передачі її Міністерством оборони в руки церковної громади. На його плечі лягло й згуртування людей у спорудженні храму.
     Як зазначає протоієрей, першими помічниками у будівництві стали воїни-«афганці» Шепетівщини. Це його побратими, друзі, які долучилися до спорудження  храму від закладання першого каменю і до цього часу. Ця святиня у народі  вважається «афганською»,  каже священик. А ще усіляку допомогу надають військові частини, що розташовані поруч. Є й благодійники, які жертвують на церкву хто скільки може. Навіть віряни з-за кордону відгукуються на заклики отця Анатолія, допомагають у будівництві храму.
      З 2004 року діє каплиця, де здійснюються усі таїнства, богослужіння. Фактично з першого року існування церкви діє її недільна школа, яка охоплює чимало дітей. Тут вагому допомогу й вірну підтримку надає матінка Тетяна, педагоги-парафіяни.
     Віряни ведуть благодійну діяльність. Зокрема, діти з виступами відвідують ветеранів. Активні усі, від малого до великого, особливо батьківський комітет, наголошує отець Анатолій.
     А його, як керівника відділу Шепетівської єпархії із взаємодії зі Збройними Силами, знають в усіх військових частинах гарнізону, де він буває під час святкових заходів, особливо, коли новобранці складають військову присягу.   
     — Витрачаючи величезні кошти на сучасне озброєння, новітні технології у цій галузі, не забуваймо про душу людини, про її духовне виховання, — пояснює ставлення православ’я до ратного покликання протоієрей Анатолій Вересюк. — І однією зі складових цього процесу є духовність. Ось чому сьогодні треба говорити про необхідність духовної опіки над військовослужбовцями.
     Та головне у тому — храм прихистку душі, яким є церква Великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії. І радіє серце отця Анатолія кожному внеску в будівництво, у кожне досягнення у цій справі. Он уже й оздоблювальну цеглу придбали, знову ж таки «афганці» підсобили її розвантажити. Обладнали підвальне приміщення храму для потреб недільної школи, бо до цього заняття проводили на базі військової частини. Нині тут уже три повноцінних класи.
    Та й взагалі, коли близько семи десятків дітей відвідують службу в храмі, це є неабияким здобутком церковної громади та її священика.
     — У цю святкову пору хочеться усіх привітати і побажати Божої благодаті й заступництва усіх святих, щоб милість Божа охороняла, надавала сил, здоров’я й винагороджувала за плоди, принесені у храм Господній. А ще висловити подяку благодійникам, парафіянам, достойникам за підтримку у будівництві церкви. Подвижництво добра у цій справі дає й усім іншим світло віри і шлях до Божої благодаті. На цьому закладено і храм, який будується вірою, надією, милістю Божою та щирою молитвою його парафіян.

В. НИТКА.