Анатолій Паламарчук: «Для афганців усі ми були «невірними»...»
palamarchuk1.jpg    Афган... Афганська війна... Невже вона стала лише трагічним відлунням у наших серцях? Ні. Її пам'ятають ті, хто воював, хто з нетерпінням чекав своїх близьких і особливо ті, хто не дочекався сина, брата, батька, чоловіка, коханого, друга...
    Для мене це теж не просто війна, що відбулася у минулому столітті. Це війна, де воював мій дідусь - нині генерал-майор запасу, а тоді 36-річний підполковник Паламарчук Анатолій Васильович. Його полк був одним із перших, який на початку 1980 р. увійшов до Афганістану. Цілих півроку після цього наша родина не знала місця його перебування. Лише згодом тодішнє керівництво Радянського Союзу офіційно оголосило, що «обмежена група Радянських військ увійшла на територію Афганістану для виконання інтернаціонального обов'язку для підтримки народу дружньої країни»...
    Другого січня 1980 р., - розповідає генерал-майор Анатолій Паламарчук, - я отримав директиву начальника Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу, відповідно до якої передбачалося привести наш 285-й танковий полк, що дислокувався у місті Дзержинську Горьковської області, у повну бойову готовність, перевести на новий штат і, здійснивши комбінований марш, прибути у підпорядкування Туркестанського військового округу. Передислокацію було заплановано здійснити 9 залізничними ешелонами. Перед відправкою зайшов додому: ми влаштували невеличку вечерю, зібралися близькі друзі. На прощання поцілував дружину, притиснув до грудей доньок та вирушив у дорогу...
    Передислокація полку розпочалася в середині січня. Приблизно десять діб ми були в дорозі. Лютувала зима, а дев'ять ешелонів на своїх відкритих платформах, у теплушках і кількох плацкартних вагонах везли полк у невідомість. З якою метою виконувалося це завдання, нам ніхто не повідомив. Та ми не сумували: були заплановані різні заняття, наприклад, з удосконалення знання зброї, вивчення політичного становища країн тощо, на станціях ми купували свіжі газети. Листи не рекомендувалося писати, тим більше розголошувати, куди прямуєш.
    Кінцева станція мала назву Термез. Далі все було, як вчили: розвантаження техніки, матеріально-технічних запасів, перевірка, чи всі та все на своїх місцях, шикування у колону і марш до польового табору. У подальшій долі полку вже ніхто не сумнівався - Афганістан...».
    На початку лютого 285-й танковий полк у складі 201-ї мотострілецької дивізії здійснив марш своїм ходом за маршрутом Термез - Пулі Хумрі - Кундуз - степ 17 км на північ від міста Кундуз. Варто зауважити, що організацію маршу було продумало недостатньо. Переміщення здійснювалося одним маршрутом, оскільки інших доріг просто не було. Так склалося, що танковому полку Анатолія Паламарчука довелося рухатися за ремонтно-відновлювальним батальйоном дивізії, у колоні якого було досить багато машин з важкими причепами. Вони часто зупинялися, заважаючи просуватися колоні полку. Місця для дозаправки техніки були влаштовані так, що машини, котрі дозаправлялися дизпаливом, заважали іншим підійти до бензозаправників. Через відсутність надійного зв'язку в умовах гірської місцевості ускладнювалося управління підрозділами полку під час маршу. Не була забезпечена і надійна бойова охорона.
    Та справжні труднощі були ще попереду. Наближалася перша ніч у степу Афганістану. Навколо пустеля, зима. У таких умовах на незнайомій місцевості надзвичайно важливо було правильно організувати систему надійної охорони, забезпечити розгортання і функціонування пунктів харчування, облаштування місць для відпочинку тощо. І як завжди на допомогу прийшла солдатська кмітливість: у пригоді стали ящики з-під сухарів, консервів та з-під боєприпасів, танкові брезенти. Офіцери, які вже мали досвід переміщення на далекі відстані та облаштування на новому місці, рекомендували закріпити на танках додатково якийсь посуд для збирання води, розуміючи, що її може не вистачити, та давали багато інших слушних порад.
    «Відповідно до нового штату, - згадує Анатолій Паламарчук, - у полку налічувалося 1200 чоловік особового складу, і вже з перших днів перебування в нових умовах постало питання банно-прального забезпечення. У степу, зрозуміло, ні бані, ні умов для прання білизни не було. На моє запитання командиру дивізії полковнику Степанову, як вирішувати цю проблему, він відповів: «Ти командир полку, ти й думай». Отож, ще на стадії доукомплектування непридатну для використання машину ДДА ГАЗ-51, яка дісталась полку зі складів у м. Горькому, на армійській базі забезпечення у Термезі нам замінили на нову - ДДА ГАЗ-66. Командир взводу радіаційно-хімічного та бактеріологічного захисту ст. лейтенант Кісельов допоміг водію-душору (солдату, який готував душові кабіни до використання. - Прим, авт.), який вперше побачив цю машину і не знав, що з нею робити, опанувати «чудо-техніку». Вже через кілька днів він відповідно до встановленого графіка, чітко за списком, банив офіцерів, прапорщиків, сержантів та солдатів полку, слідкуючи, щоб ніхто не пропустив цю процедуру, адже це могло призвести до зовсім неприємної «форми-20» (а це перевірка на наявність вошей!). Наша ДДА впродовж довгого часу вірно служила особовому складу полку.
    Матеріально-технічних та бойових запасів у полку вистачало на декілька днів. Продукти харчування, пально-мастильні матеріали, боєприпаси, дрова та інші розхідні матеріали ми поповнювали своїми силами зі складів, що були розташовані у м. Термезі, іноді деякі запаси нам постачали колони ОБМЗ дивізії. Тільки воду ми доставляли з Афганістану - свердловина з питною водою була розташована на території заводу з переробки бавовни у м. Кундузі. Згідно зі штатом у полку була лише одна машина для підвезення води, однак наші командири досить швидко вирішили це питання, підготувавши для цього інші автомашини.
    Непродуманим виявилося і питання забезпечення полку електричною енергією - кількох електростанцій малої потужності не вистачало. Тому з настанням темного часу доби багатьом у пригоді ставали електричні ліхтарі, що були у «тривожних» валізах та речових мішках, в яких зберігалися, без перебільшення, стратегічні речі: ложка, кружка, солдатський казанок, папір з конвертами, запас білизни та продовольства, голка з нитками... Пересувні автомобільні магазинчики військторгів, де можна було придбати деякі необхідні дрібниці, з'явилися тільки на початку літа. Облаштування полку та його матеріально-технічне забезпечення, безумовно, було основою успішного виконання бойових завдань».
    Та головним завданням командира полку на той час було те, щоб за короткий строк провести бойове злагодження підрозділів та навчити особовий склад полку виконувати свої обов'язки відповідно до штатного призначення. Ось тут і з'ясувалося, що не всіма видами зброї володіють не лише солдати, а й деякі офіцери. Більшість із них практично ніколи раніше не стріляли з кулеметів КПВТ, ДШК, дуже рідко з пістолета ПМ. Немало зусиль довелось докласти заступнику командира полку майору Кондрусевичу та начальнику служби ракетно-артилерійського озброєння майору Золотаву, щоб командири підрозділів швидко заповнили цю прогалину.
    Сьогодні Анатолій Васильович з болем згадує недоліки, які проявилися у перші дні в роботі деяких командирів, і не лише взводної та ротної ланок, в організації та проведенні бойової підготовки, дотриманні чіткого виконання статутних вимог, нормативних документів. Нехтування ними призводило до невиправданих втрат. Так, через порушення правил безпеки під час здійснення того ж маршу в полку загинув водій 2-го танкового батальйону. Були й інші серйозні помилки...
    Минуло небагато часу, і полк отримав завдання брати участь у бойових діях: у бойових операціях щодо ліквідації банд моджахедів, охороні важливих маршрутів, мостів, населених пунктів, супроводі колон, перевірці караванів тощо. Усі завдання доводилося виконувати за умов відвертої зневаги і неприязні до чужинців з боку місцевого населення.
    «У той час як полк був непогано підготовлений та забезпечений для виконання бойових завдань на західному театрі бойових дій, - розповідає Анатолій Паламарчук, - ми були практично не готові для виконання аналогічних на території Афганістану. Зауважу, що переміщення полку та його нове призначення трималися у великій таємниці. Нам уже безпосередньо на території Афганістану, та й то лише через кілька місяців, стали надавати інформацію про особливості цієї країни, її більш розширену історію, звичаї населення, особливості релігії тощо. Для афганців усі ми були «невірними», чужими, людьми, яких не визнає Аллах. Обставини, що складалися на той час у політичному житті країни, також подавалися лише в односторонньому порядку. Протистояння між партіями «Халк» і «Пар-чам», ворожнеча між племенами, кланами, активна підтримка реакційних сил з боку США, Пакистану - все це надто ускладнювало і так непросту обстановку для «обмеженого контингенту», як нас уже на той час стала називати офіційна Москва.
    Постійно виникали труднощі з виконанням бойових завдань. Слід зазначити, що охорона маршрутів у гірських умовах не характерна для танкового полку - в таких випадках його бойова ефективність надто низька, а особовий склад та бойова техніка піддаються великій небезпеці. Існувала й критична обмеженість доріг, придатних для маневру, а також малий простір для їх прямого застосування. Відсутність можливості організації всебічної взаємодії між танковими підрозділами, досить складні погодні умови, труднощі з матеріально-технічним та бойовим забезпеченням тощо потребували від усіх ланок великих фізичних зусиль. Все це позначалося і на морально-психологічному стані солдатів та офіцерів. Велика вдячність моїм бойовим друзям, що в таких умовах досить успішно виконували завдання, які на них покладалися.
    Однак застосування танків у невеликих кількостях та на окремих танкодоступних напрямках (для супроводження колон, охорони важливих об'єктів) приносили і позитивні результати, однак душмани досить оперативно знайшли ефективні способи боротьби з радянською бойовою технікою. Примітивні фугаси кустарного виробництва, китайські РПГ-7, відсутність у наших танкістів досвіду стали причиною того, що протягом перших місяців танковий полк безповоротно втратив 9 танків. Та єдиною втіхою для нас було те, що незважаючи на втрату техніки, особовий склад екіпажів залишався живим».
    Та війни без втрат не буває. Не уникнули їх і в полку Анатолія Паламарчука. 4-та танкова рота під командуванням старшого лейтенанта Геннадія Ходарева після успішного виконання завдання у складі оперативної групи дивізії отримала високу оцінку з боку командування. Через декілька днів після повернення підрозділу в розташування полку було прийнято рішення: командний склад роти, командирів танків та механіків-водіїв направити в Союз, де вони мали отримати 10 нових танків і своїм ходом доставити їх у полк. До Термеза наші танкісти мали дістатися військово-транспортним літаком. Та сталося так, що під час слідування на аеродром у Кундуз танкісти потрапили у засідку. І хоча вони успішно відбили атаку моджахедів, та, на жаль, в БРДМ-2, де перебував командир роти, влучила кумулятивна граната з РПГ-7 - командир та двоє солдатів отримали важкі поранення.
    «Примітивні фугаси кустарного виробництва, китайські РПГ-7, відсутність у наших танкістів досвіду стали причиною того, що протягом перших місяців танковий полк безповоротно втратив 9 танків.»
    «Перебуваючи у важкому стані, - розповідає Анатолій Паламарчук, - ст. лейтенант Ходарев по радіо доповів мені, що рота потрапила в засідку, успішно відбила атаку басмачів, однак має поранених, тому слідує у польовий військовий госпіталь нашого військового містечка. Це сталося пізно ввечері, у степу та над Кундузом лютував «афганець» (сухий, пекучий вітер з пилюкою. - Прим, авт.). Я негайно прибув у польовий госпіталь. Приймальне відділення розміщувалося у першій палатці, там мене при тьмяному світлі ліхтаря «летюча миша» зустрів головний хірург госпіталю майор Гура і доповів, що офіцер отримав дуже важке поранення, йому надано першу медичну допомогу, однак його необхідно терміново транспортувати на Батьківщину. Часу для роздумів було обмаль.
    Ходарева треба було негайно доставити на аеродром в Кундуз, а далі літаком в Союз. Пораненого офіцера помістили в санітарну машину. І тут сталося те, що я й досі згадую з болем у серці: у темряві ночі миттєво зникли чоловіки-військовослужбовці госпіталю. У критичній ситуації, дізнавшись, що санітарна машина у супроводі охорони мала пройти зворотній шлях до аеродрому через те місце, де було влаштовано засідку, вони проявили малодушність і боягузтво. Супроводжувати пораненого і тримати крапельницю було нікому. Раптом до мене підійшла медична сестричка, яка чергувала у приймальному відділенні, і каже: «Товаришу підполковнику, я поїду...». І як була одягнута у білий халат, так і сіла біля пораненого в машину...
    Через годину я отримав доповідь, що колона з пораненим прибула на аеродром, і літак готується до відправлення в Союз. Та сталося страшне: о другій годині ночі прийшла звістка, що старший лейтенант Геннадій Ходарев помер. 0 дванадцятій годині цього ж дня особовий склад полку на стройовому плацу, з виносом бойового прапора попрощався з командиром 4-ї танкової роти. Через декілька годин, вже в «чорному тюльпані», наш бойовий товариш вирушив на Батьківщину на вічний спокій. Для особового складу полку це була дуже важка втрата...».
    На жаль, вона була не єдиною. За роки перебування підполковника Анатолія Паламарчука в Афганістані в його полку загинуло 22 особи... Повернувся на рідну Україну, в Новоград-Волинський Анатолій Васильович влітку 1981-го. Попереду були ще довгі роки військової служби, але серце назавжди лишилося сповнене болю за «неоголошену» афганську війну та гордості за мужність і звитягу солдатів та офіцерів, які ціною власного життя рятували своїх бойових побратимів...
Підготувала Тетяна МЕЩЕРЯКОВА,
фото з особистого архіву Анатолія ПАЛАМАРЧУКА
Журнал "Камуфляж"