Ми не перемогли в тій війні. Але й не програли її. Армія з честю зробила
свою справу. І тепер ті, хто пройшов крізь це пекло, з гордістю несуть
звання «афганець». З одним із них, командиром розвідроти, яка під його
командуванням не зазнала жодної втрати за весь час бойових дій (!),
полковником запасу, а тоді ще старшим лейтенантом Олександром
ЛАЗОРЕНКОМ, зустрілися наші кореспонденти. І поговорили: про
перепідготовку у «винрадгоспі» і про «феєрверк» в аеропорту Кандагар,
про «котів, які гуляють самі по собі» та про і складний командирський
вибір між необхідністю виконати бойове завдання і бажанням зберегти
життя своїх солдатів.
Дивовижне в цій людині все. Навіть те, що Олександр взагалі опинився в Афганістані. Адже там до цього служив його старший брат. Унаслідок тяжкої контузії він дуже рано пішов з життя. Тож довелося Олександру жити і воювати і за себе, і за брата. І хоча в той час існував наказ: не посилати в Афганістан двох синів з однієї сім’ї, Олександр, закінчивши в 1986 році розвідфак Київського вищого загальновійськового командного училища, отримав розподіл у ТуркВО, а це зазвичай означало тільки одне — Афганістан.
— Підготовка до відправки «за річку» розвідників чимось відрізнялася від підготовки інших?
— Так, після закінчення училища прибув у ТуркВО, далі нас направили у БРОС — батальйон резерву офіцерського складу. Тут було близько 500 офіцерів-лейтенантів усіх військових спеціальностей Збройних сил СРСР, які проходили відповідну перепідготовку. Кожен чекав свого наказу. Вишколювали нас офіцери-викладачі, які вже пройшли Афганістан, і дійсно могли навчити вижити в його специфічних умовах. Ми вивчали, як розвідпідрозділ має діяти в реальній обстановці, як захопити спеціально побудоване для нас «душманське містечко», встановлювати та знешкоджувати міни, стріляти з усіх видів зброї і озброєння бойової техніки, водіння бойових машин тощо. Офіційно офіцери проходили практику у... «винрадгоспі» (так було позначено на топографічній карті), в гірському навчальному центрі Калята під Ашгабатом. А про те, що відбувалося за його парканом насправді, мало хто знав...
— А чи важко було чекати відправки?
— Дуже. А найважче було на щоденному ранковому шикуванні, коли називали прізвища офіцерів для відправки в Афганістан. У штабі заповнювали так звану «картку заміни», в яку вписували своє прізвище, іноді — після прізвища загиблого офіцера. Відразу виникало погане передчуття. Але про це намагалися не думати...
— Ви потрапили в Афганістан на останньому етапі перебування там радянських військ — у 1987-му. Чи було вам легше, аніж вашим попередникам? Адже за 8 років війни командування нашого угруповання багато чого переосмислило...
— Важко сказати... Звичайно, аналізуючи всі втрати, командири і начальники приймали правильні і вистраждані рішення стосовно розвідпідрозділів: призначати їхніми командирами винятково розвідників, попри те, скільки вислуги має офіцер, в якому званні перебуває і які нагороди отримав. Тому в нас склалася дуже сильна команда, яка формувалася переважно з випускників розвідфаку. Спочатку складно було в гірській місцевості (крім тих, хто навчався в ОрджВОКУ), хоча ази гірської підготовки офіцерам викладали в спеціалізованому навчальному центрі. А простим солдатам було ще важче...
Відомості ми отримували з Центру бойового управління, куди надходили розвіддані з різних джерел — радіоперехоплення, місцеві жителі-інформатори, повітряна розвідка тощо. Виходячи з отриманої інформації, й організовували свої дії — засідки, захоплення караванів...
— Розвідка завжди вважалася «окремою державою»...
— Окремою, звичайно, ні, але певні привілеї ми мали. Деякі командири і навіть генерали, які прибували з Союзу, виявляли недолугість при проведенні полкових і дивізійних операцій, іноді вони взагалі не уявляли, як потрібно діяти в реальній бойовій ситуації, і як результат — приймали абсолютно неадекватні рішення. Тож бувало, що командир роти був змушений діяти всупереч наказу згори — за реальною обстановкою, аби закінчити операцію успішно і, головне, — вберегти підлеглих. Адже в разі НП уся відповідальність лягала саме на ротного. Траплялися випадки, коли я діяв не за наказом такого керівництва, а за перебігом бойової ситуації.
Наприклад, був випадок з відомим генералом Варенниковим, який вирішив втрутитися у ведення розвідки розвідзагоном дивізії. Він наказав призначити командиром не старшого лейтенанта, який прослужив в Афганістані вже півтора року, мав відповідний бойовий досвід, а недавно прибулого майора, тільки тому, що той мав вище звання. А те, що для виконання поставленого завдання потрібно мати досвід, відчувати обстановку, орієнтуватися на місцевості, він до уваги не взяв. Майор «навчився». Але, на жаль, ціною власного життя...
Коли я приймав особовий склад, були солдати, які відслужили вже понад рік, мали бойові нагороди, хтось був поранений, контужений, їм багато довелося побачити, але вони розуміли, що я офіцер, тому питань з підпорядкуванням не виникало. А я навчався у них. Наприклад, тому, що, готуючись до засідки, краще взяти із собою зайву гранату, ніж банку тушонки. Адже останньою у випадку бою від ворога не відіб’єшся... Взагалі розвідники — це такі собі коти, які гуляють самі по собі.
Іноді для виконання бойового завдання доводилось відрощувати бороду, одягати чалму і душманський одяг. Радянська форма (афганка) не була пристосована до всіх умов і командири це розуміли. Хоча й не всі.
Одного разу, вирушаючи на чергове завдання, ми залишили розташування і попрямував до парку бойових машин. Офіцери йшли позаду роти. Чуємо, що хтось кричить біля КПП. Офіцер у парадній формі, у хромових начищених чоботях зупинив солдатів і вичитує їм за КЗС, гірську форму, кросівки, окуляри тощо. Виявилося, що це новий командир полку, якого ще не представили особовому складу. Зрозуміло, що уявлення про специфіку ведення розвідки в Афганістані, форму одягу він просто не мав. Криком тут не допоможеш. Командир виявився не компетентним, за що був відправлений назад у Союз...
— Але це ж не зовсім його вина, радше — біда, що його без належної підготовки направили в таке місце...
— Авжеж. Не кожна людина може командувати людьми і організовувати їхню роботу. Не кожному дано вести солдатів у бій... Не кожен може вистрілити в людину, ким би вона не була... Адже людина, яка служила в оперативному відділі і відмінно розумілася в картах, не завжди могла зорієнтуватися, як потрібно діяти в реальній обстановці. І її не можна засуджувати за це... На війні на перший план виходять зовсім інші речі. Якщо в небойовій обстановці (в Союзі) всі дії командира були повністю прописані в статутах, то в Афганістані цей алгоритм не завжди був застосовний. Адже там не розписувалося, як, наприклад, користуватися переносними радіостанціями та акумуляторними батареями до них, що за такої високої температури повітря просто вибухали від перегріву. Тому ми вигадали «ноу-хау» для їхнього збереження — викопували в землі глибокі ями, накривали плащнаметом тощо... А це ніде прописано не було. Це — реальне життя, від якого залежали долі людей... А багато хто робив, вибачте, дурниці — «за статутом». І дорого за це платив. Нерідко через подібні дурниці й гинули. Я особисто бачив такі випадки. Пам’ятаю, начштабу полку вирішив поїхати з нами на операцію. Всі одягнені у бронежилети, але у вільній формі одягу, він же одягає каску і два бронежилети і змушує солдатів робити те ж саме. Але це нереально було витримати за такої високої температури — солдати швидше могли загинути від теплового удару, ніж від кулі. Це не вигадка, це було реально...
— З жалем доводиться констатувати, що були й перебіжчики...
— Так, сумно про це говорити, але були як солдати, так, на жаль, і офіцери, які перейшли на бік «духів». Розповідали, що молодший сержант з полку, в якому я пізніше служив, втік до них, прийняв мусульманство і навіть завів собі гарем. І коли виводили окремий батальйон з Чагчарана, цей наш колишній молодший сержант вів бій проти нас і робив це дуже професійно. Ще двоє перейшли на бік «духів», залишивши записку. Виявилося, вони довго до цього готувались, ще в СРСР. Спеціально написали рапорти для служби в Афганістані. Якийсь час виждали і пішли. У записці вони написали, що вважають Радянський Союз утопією і таке інше... Подальша їхня доля мені невідома.
— Коли доводиться вибирати між виконанням завдання і збереженням життя підлеглих, як має діяти командир?
— Складне запитання. Однозначно на нього не відповіси. І не вірте тим, хто каже, що вони завжди віддадуть перевагу першому, — виконати бойове завдання за всяку ціну. Одного разу, отримавши розвіддані про каравани зі зброєю та боєприпасами, ми висунулися в район засідки. Попередньо вивчивши обстановку по карті, зрозуміли, що караван може пройти декількома дорогами, відстань між якими доволі значна. Мені довелося відправити кілька розвідгруп, щоб перекрити всі дороги. При цьому я не знав, що їх чекає за кілька кілометрів від мене, я ж міг тільки підтримувати з ними радіозв’язок. Ясна річ, дуже сильно хвилювався, адже, крім відповідальності за виконання завдання, я ще й відповідаю за особовий склад і можливі втрати. Якщо сам керуєш, такого хвилювання немає, тут невідомо, впорається молодий офіцер або сержант із завданням чи ні. Але вибору не було — треба все перекрити, адже, якщо пропустити караван з боєприпасами та зброєю, постраждає набагато більше людей, не кажучи вже про втрату командиром офіцерської честі.
— Ви брали участь в операції «Повітряний міст» у Кандагарі...
— Так. У ній брало участь 78 військовиків з шиндандського розвідбату. Коли з Кандагара був виведений гарнізон, душмани намагалися захопити місто. Афганській армії було складно протистояти численним бандформуванням, особливо важко було з боєприпасами. Тому командування прийняло рішення щодо організації «Повітряного мосту», по якому в Кандагар перекидали боєприпаси і необхідне військове майно. З пасажирських літаків витягли всі сидіння і завантажили в них боєприпаси. Літаки були цивільні, з написами «Аерофлот», ми називали їх «Білі лелеки». Спочатку «духи», думаючи, що після нашого виведення аеропорт відновить роботу, нічого не здійснювали щодо цих рейсів. Тим часом ми вночі розвантажили наші літаки. Коли «духи» зрозуміли, що відбувається, почалися справжні бої. Тож коли на злітній смузі вибухала бомба, необхідно було терміново засипати цю воронку, адже розрахунок був на хвилини, і літаки сідали вчасно. Якщо чесно, то я тоді вперше за час війни в Афганістані ходив не тільки у бронежилеті, а й у касці. Вдень вели бої — вночі розвантажували вантаж. І поспати на добу хоча б 2-3 години вважалося неймовірним щастям. Але ми вижили в тій ситуації. Хоча й полетіли в Шинданд останніми бортами лише завдяки нашій наполегливості та оперативності. Це я вже потім дізнався, що ми могли й не повернутися. Говорили про 78 «Червоних Зірок» за виконання бойового завдання, які ніхто так і не отримав, а вони могли бути і посмертними. І як тільки ми встигли посадити в останні літаки наших солдатів, почався обстріл аеропорту. Але наостанок ми все ж таки влаштували «духам» феєрверк. Це було в ніч з 5 на 6 лютого, але ми вже знали, що 15 лютого радянські війська повністю залишать Афганістан. У Шинданді нас чекала ще одна новина. Розвідбат останнім виходить у напрямку Кушки.
— Важко в це було повірити? Адже ви щойно мало не загинули...
— Ми прилетіли з Кандагара вранці 6 лютого. У штабі дивізії вже практично нікого не було. Був тільки розвідбат, дві роти МСП, частина оперативної групи. Останні колони вишикувалися в напрямку Кушки. Моя рота отримала наказ висунутися в район Старого Шинданда для прикриття виходу колон. Прибувши на місце, потрапили під потужний обстріл, наскочили на засідку і знову ледве вибралися звідти живими. Надалі виведення відбувалося без жодного пострілу. У Гераті вздовж дороги стояли люди, кидали квіти на броню і кричали: «Не йдіть, шураві!». Моїй роті пощастило виходити останньою — з Бойовим прапором розвідбату. Позивний роти був «Київ». Генерал Піщев доповів командувачу 40-ї армії генералу Громову, що остання колона готова до виведення. О 9.50 відкрили міст через річку Амудар’ю і останній підрозділ, 2-га розвідрота 650-го ОРБ у повній бойовій готовності залишила Афганістан. Я дав команду: «Кияни» — додому!». На останньому БМП були начальник штабу розвідбату майор Кожанов і командир розвідки старший лейтенант Ізвеков.
— Підготовка до відправки «за річку» розвідників чимось відрізнялася від підготовки інших?
— Так, після закінчення училища прибув у ТуркВО, далі нас направили у БРОС — батальйон резерву офіцерського складу. Тут було близько 500 офіцерів-лейтенантів усіх військових спеціальностей Збройних сил СРСР, які проходили відповідну перепідготовку. Кожен чекав свого наказу. Вишколювали нас офіцери-викладачі, які вже пройшли Афганістан, і дійсно могли навчити вижити в його специфічних умовах. Ми вивчали, як розвідпідрозділ має діяти в реальній обстановці, як захопити спеціально побудоване для нас «душманське містечко», встановлювати та знешкоджувати міни, стріляти з усіх видів зброї і озброєння бойової техніки, водіння бойових машин тощо. Офіційно офіцери проходили практику у... «винрадгоспі» (так було позначено на топографічній карті), в гірському навчальному центрі Калята під Ашгабатом. А про те, що відбувалося за його парканом насправді, мало хто знав...
— А чи важко було чекати відправки?
— Дуже. А найважче було на щоденному ранковому шикуванні, коли називали прізвища офіцерів для відправки в Афганістан. У штабі заповнювали так звану «картку заміни», в яку вписували своє прізвище, іноді — після прізвища загиблого офіцера. Відразу виникало погане передчуття. Але про це намагалися не думати...
— Ви потрапили в Афганістан на останньому етапі перебування там радянських військ — у 1987-му. Чи було вам легше, аніж вашим попередникам? Адже за 8 років війни командування нашого угруповання багато чого переосмислило...
— Важко сказати... Звичайно, аналізуючи всі втрати, командири і начальники приймали правильні і вистраждані рішення стосовно розвідпідрозділів: призначати їхніми командирами винятково розвідників, попри те, скільки вислуги має офіцер, в якому званні перебуває і які нагороди отримав. Тому в нас склалася дуже сильна команда, яка формувалася переважно з випускників розвідфаку. Спочатку складно було в гірській місцевості (крім тих, хто навчався в ОрджВОКУ), хоча ази гірської підготовки офіцерам викладали в спеціалізованому навчальному центрі. А простим солдатам було ще важче...
Відомості ми отримували з Центру бойового управління, куди надходили розвіддані з різних джерел — радіоперехоплення, місцеві жителі-інформатори, повітряна розвідка тощо. Виходячи з отриманої інформації, й організовували свої дії — засідки, захоплення караванів...
— Розвідка завжди вважалася «окремою державою»...
— Окремою, звичайно, ні, але певні привілеї ми мали. Деякі командири і навіть генерали, які прибували з Союзу, виявляли недолугість при проведенні полкових і дивізійних операцій, іноді вони взагалі не уявляли, як потрібно діяти в реальній бойовій ситуації, і як результат — приймали абсолютно неадекватні рішення. Тож бувало, що командир роти був змушений діяти всупереч наказу згори — за реальною обстановкою, аби закінчити операцію успішно і, головне, — вберегти підлеглих. Адже в разі НП уся відповідальність лягала саме на ротного. Траплялися випадки, коли я діяв не за наказом такого керівництва, а за перебігом бойової ситуації.
Наприклад, був випадок з відомим генералом Варенниковим, який вирішив втрутитися у ведення розвідки розвідзагоном дивізії. Він наказав призначити командиром не старшого лейтенанта, який прослужив в Афганістані вже півтора року, мав відповідний бойовий досвід, а недавно прибулого майора, тільки тому, що той мав вище звання. А те, що для виконання поставленого завдання потрібно мати досвід, відчувати обстановку, орієнтуватися на місцевості, він до уваги не взяв. Майор «навчився». Але, на жаль, ціною власного життя...
Коли я приймав особовий склад, були солдати, які відслужили вже понад рік, мали бойові нагороди, хтось був поранений, контужений, їм багато довелося побачити, але вони розуміли, що я офіцер, тому питань з підпорядкуванням не виникало. А я навчався у них. Наприклад, тому, що, готуючись до засідки, краще взяти із собою зайву гранату, ніж банку тушонки. Адже останньою у випадку бою від ворога не відіб’єшся... Взагалі розвідники — це такі собі коти, які гуляють самі по собі.
Іноді для виконання бойового завдання доводилось відрощувати бороду, одягати чалму і душманський одяг. Радянська форма (афганка) не була пристосована до всіх умов і командири це розуміли. Хоча й не всі.
Одного разу, вирушаючи на чергове завдання, ми залишили розташування і попрямував до парку бойових машин. Офіцери йшли позаду роти. Чуємо, що хтось кричить біля КПП. Офіцер у парадній формі, у хромових начищених чоботях зупинив солдатів і вичитує їм за КЗС, гірську форму, кросівки, окуляри тощо. Виявилося, що це новий командир полку, якого ще не представили особовому складу. Зрозуміло, що уявлення про специфіку ведення розвідки в Афганістані, форму одягу він просто не мав. Криком тут не допоможеш. Командир виявився не компетентним, за що був відправлений назад у Союз...
— Але це ж не зовсім його вина, радше — біда, що його без належної підготовки направили в таке місце...
— Авжеж. Не кожна людина може командувати людьми і організовувати їхню роботу. Не кожному дано вести солдатів у бій... Не кожен може вистрілити в людину, ким би вона не була... Адже людина, яка служила в оперативному відділі і відмінно розумілася в картах, не завжди могла зорієнтуватися, як потрібно діяти в реальній обстановці. І її не можна засуджувати за це... На війні на перший план виходять зовсім інші речі. Якщо в небойовій обстановці (в Союзі) всі дії командира були повністю прописані в статутах, то в Афганістані цей алгоритм не завжди був застосовний. Адже там не розписувалося, як, наприклад, користуватися переносними радіостанціями та акумуляторними батареями до них, що за такої високої температури повітря просто вибухали від перегріву. Тому ми вигадали «ноу-хау» для їхнього збереження — викопували в землі глибокі ями, накривали плащнаметом тощо... А це ніде прописано не було. Це — реальне життя, від якого залежали долі людей... А багато хто робив, вибачте, дурниці — «за статутом». І дорого за це платив. Нерідко через подібні дурниці й гинули. Я особисто бачив такі випадки. Пам’ятаю, начштабу полку вирішив поїхати з нами на операцію. Всі одягнені у бронежилети, але у вільній формі одягу, він же одягає каску і два бронежилети і змушує солдатів робити те ж саме. Але це нереально було витримати за такої високої температури — солдати швидше могли загинути від теплового удару, ніж від кулі. Це не вигадка, це було реально...
— З жалем доводиться констатувати, що були й перебіжчики...
— Так, сумно про це говорити, але були як солдати, так, на жаль, і офіцери, які перейшли на бік «духів». Розповідали, що молодший сержант з полку, в якому я пізніше служив, втік до них, прийняв мусульманство і навіть завів собі гарем. І коли виводили окремий батальйон з Чагчарана, цей наш колишній молодший сержант вів бій проти нас і робив це дуже професійно. Ще двоє перейшли на бік «духів», залишивши записку. Виявилося, вони довго до цього готувались, ще в СРСР. Спеціально написали рапорти для служби в Афганістані. Якийсь час виждали і пішли. У записці вони написали, що вважають Радянський Союз утопією і таке інше... Подальша їхня доля мені невідома.
— Коли доводиться вибирати між виконанням завдання і збереженням життя підлеглих, як має діяти командир?
— Складне запитання. Однозначно на нього не відповіси. І не вірте тим, хто каже, що вони завжди віддадуть перевагу першому, — виконати бойове завдання за всяку ціну. Одного разу, отримавши розвіддані про каравани зі зброєю та боєприпасами, ми висунулися в район засідки. Попередньо вивчивши обстановку по карті, зрозуміли, що караван може пройти декількома дорогами, відстань між якими доволі значна. Мені довелося відправити кілька розвідгруп, щоб перекрити всі дороги. При цьому я не знав, що їх чекає за кілька кілометрів від мене, я ж міг тільки підтримувати з ними радіозв’язок. Ясна річ, дуже сильно хвилювався, адже, крім відповідальності за виконання завдання, я ще й відповідаю за особовий склад і можливі втрати. Якщо сам керуєш, такого хвилювання немає, тут невідомо, впорається молодий офіцер або сержант із завданням чи ні. Але вибору не було — треба все перекрити, адже, якщо пропустити караван з боєприпасами та зброєю, постраждає набагато більше людей, не кажучи вже про втрату командиром офіцерської честі.
— Ви брали участь в операції «Повітряний міст» у Кандагарі...
— Так. У ній брало участь 78 військовиків з шиндандського розвідбату. Коли з Кандагара був виведений гарнізон, душмани намагалися захопити місто. Афганській армії було складно протистояти численним бандформуванням, особливо важко було з боєприпасами. Тому командування прийняло рішення щодо організації «Повітряного мосту», по якому в Кандагар перекидали боєприпаси і необхідне військове майно. З пасажирських літаків витягли всі сидіння і завантажили в них боєприпаси. Літаки були цивільні, з написами «Аерофлот», ми називали їх «Білі лелеки». Спочатку «духи», думаючи, що після нашого виведення аеропорт відновить роботу, нічого не здійснювали щодо цих рейсів. Тим часом ми вночі розвантажили наші літаки. Коли «духи» зрозуміли, що відбувається, почалися справжні бої. Тож коли на злітній смузі вибухала бомба, необхідно було терміново засипати цю воронку, адже розрахунок був на хвилини, і літаки сідали вчасно. Якщо чесно, то я тоді вперше за час війни в Афганістані ходив не тільки у бронежилеті, а й у касці. Вдень вели бої — вночі розвантажували вантаж. І поспати на добу хоча б 2-3 години вважалося неймовірним щастям. Але ми вижили в тій ситуації. Хоча й полетіли в Шинданд останніми бортами лише завдяки нашій наполегливості та оперативності. Це я вже потім дізнався, що ми могли й не повернутися. Говорили про 78 «Червоних Зірок» за виконання бойового завдання, які ніхто так і не отримав, а вони могли бути і посмертними. І як тільки ми встигли посадити в останні літаки наших солдатів, почався обстріл аеропорту. Але наостанок ми все ж таки влаштували «духам» феєрверк. Це було в ніч з 5 на 6 лютого, але ми вже знали, що 15 лютого радянські війська повністю залишать Афганістан. У Шинданді нас чекала ще одна новина. Розвідбат останнім виходить у напрямку Кушки.
— Важко в це було повірити? Адже ви щойно мало не загинули...
— Ми прилетіли з Кандагара вранці 6 лютого. У штабі дивізії вже практично нікого не було. Був тільки розвідбат, дві роти МСП, частина оперативної групи. Останні колони вишикувалися в напрямку Кушки. Моя рота отримала наказ висунутися в район Старого Шинданда для прикриття виходу колон. Прибувши на місце, потрапили під потужний обстріл, наскочили на засідку і знову ледве вибралися звідти живими. Надалі виведення відбувалося без жодного пострілу. У Гераті вздовж дороги стояли люди, кидали квіти на броню і кричали: «Не йдіть, шураві!». Моїй роті пощастило виходити останньою — з Бойовим прапором розвідбату. Позивний роти був «Київ». Генерал Піщев доповів командувачу 40-ї армії генералу Громову, що остання колона готова до виведення. О 9.50 відкрили міст через річку Амудар’ю і останній підрозділ, 2-га розвідрота 650-го ОРБ у повній бойовій готовності залишила Афганістан. Я дав команду: «Кияни» — додому!». На останньому БМП були начальник штабу розвідбату майор Кожанов і командир розвідки старший лейтенант Ізвеков.
Бесіду вели Костянтин НІКОЛАЄВ, Ольга МОСЬОНДЗ,
«Народна армія»
«Народна армія»