Полковник у відставці Анатолій Войтенко прослужив в Афганістані лише
десять місяців, але вражень отримав — словами не передати. Хоча після
закінчення тієї війни й минуло вже двадцять три роки, колишній
військовий донині пам’ятає найдрібніші деталі тих страшних подій.
До Демократичної Республіки Афгані-стан, як вона тоді офіційно йменувалася, підполковник Анатолій Войтенко потрапив у жовтні 1987 року. Причому добровільно. На той момент йому виповнилося 39 років. За плечима Анатолія Федоровича був уже 21 рік військової служби після навчання в Благовіщенському танковому училищі. Він пройшов шлях від командира взводу до заступника командира полку, встиг закінчити і Військову академію ім. Фрунзе у Москві. У серпні 1987-го його викликали до відділу кадрів 39-ї армії в Монголії, де він на той час служив, і запропонували посаду заступника командира мотострілецької бригади, яка була введена в Афганістан.
Після недовгих роздумів Анатолій Войтенко погодився. З розумінням поставилися до його рішення й рідні. Дружина Ніна — донька офіцера-фронтовика, який пройшов усю війну — хоч і без радості, але й без істерик зустріла звістку, що чоловік вирушає на війну. Не думали про погане і діти — семирічна Юля і тринадцятирічний Сергій. Хоча тато їхав далеко і надовго, але те, що він їде туди, де вбивають, вони не розуміли.
Відрядження на війну
Про те, що Афганістан — це не звичайне для радянського військового місце служби, підполковник Войтенко знав і раніше. Під час навчання в академії він готував дипломну роботу на тему організації бойових дій у горах, тож мав допуск до службових документів з обмеженим доступом.
— Вивчаєш їх, а там відразу впадає в очі: втрати, поранені, убиті. Почитаєш наші газети, а там про це — ані слова. Тільки про те, що радянські війська дерева саджають та школи ремонтують, — пригадує Анатолій Войтенко.
Але «за річкою», як іноді завуальовано говорили про цю країну військові, Анатолій Войтенко майже відразу відчув, що являє собою держава, де постійно точаться бої. Річ у тім, що літак, на якому він мав летіти з Кабула до Кандагара, був збитий моджахедами. Усі 24 офіцери, з яких одні тільки направлялися на службу, а інші поверталися з відпустки, загинули.
У цій країні для Анатолія Войтенка все було незвичайним — природа, клімат, звичаї місцевих жителів.
— Височенні гори, синє-синє небо (зовсім не таке, як у нас) і дуже жаркий клімат, коли в тіні плюс 40, а на сонці усі шістдесят. Народ живе дуже бідно, але при цьому постійно воює, — розповідає ветеран.
Незвичною була і тактика, до якої вдавалися радянські військові.
— Те, що ви вивчали в академії — звичайно, добре, але тут воювати інакше треба, — пояснював новому заступнику командира бригади командувач 40-ї армії генерал Борис Громов.
Річ у тім, що в Афганістані не було лінії фронту у звичному розумінні, а тривала громадянська війна. Усі воювали проти всіх. Загони урядових військ билися з опозицією, на чолі якої стояли ватажки племен. Але й останні часто-густо воювали між собою. Крім того, по країні вешталися озброєні загони пакистанських і арабських найманців, які воювали за тих, хто заплатить гроші.
Попри загальну бідність зброю мав чи не кожен афганець. Автомати Калашникова, великокаліберні ДШК, міномети, гранатомети, переносні зенітні ракетні установки «Стінгер». Особливо дошкуляли міни, якими були буквально «нашпіговані» дороги. Все це «добро» було китайського, пакистанського, італійського та американського виробництва.
— Місцевим було вигідно мінувати, адже за кожен знищений радянський автомобіль, БТР, БМП чи танк вони отримували гроші. Тож дороги й місця навколо військових баз мінувалися місцевими щоночі, — пояснює ситуацію Анатолій Войтенко.
Бойові дії мали локальний характер. Раптово з’явившись, «духи» нападали на колону і також миттєво зникали. Часто влаштовували засідки, в які потрапляли і радянські, і афганські урядові війська.
«Шураві», як називали радянських військових афганці, в боргу не залишалися. Також активно перехоплювали каравани, які перевозили зброю з Пакистану, а збройних заколотників знищували під час бойових операцій.
Кандагарська засмага
70-та окрема гвардійська мотострілецька бригада, до якої потрапив служити Анатолій Войтенко, дислокувалася за 12 км від Кандагара. Це місто розташоване на півдні Афганістану, за 20 км від кордону з Пакистаном. З одного боку — пустеля Регістан, з другого — гори. Через них в охоплену братовбивчою війною країну із суміжної держави постійно переправлялися каравани зі зброєю і загони бойовиків. Відповідно, й місце було одне з «найгарячіших» в Афганістані.
Рідко видавався день, коли військово-службовці бригади не брали участь у бойових зіткненнях, під час яких втрачали товаришів. Так само часто дивився в обличчя небезпеці й підполковник Войтенко.
— Мені в рукопашну ходити не довелося, — скромно говорить він. — У кожного на війні своя функція...
Безпосереднім завданням замкомбрига була організація проведення бойових операцій. Від того, наскільки вони будуть ретельно і вдало продумані, залежав успіх у виконанні поставленого завдання, а отже, і життя людей. Але, склавши план операції, Войтенко майже завжди сам брав у ній участь, очолюючи її проведення.
— Особливо запам’яталася операція у провінції Терінкот. Ми тоді силами одного батальйону розблокували невеличкий населений пункт, оточений бойовиками, мешканці якого через це опинилися на межі виживання, — говорить Анатолій Войтенко.
Доставити в ізольоване місто продовольство, медикаменти і зброю було непросто. Потрапити в нього можна було тільки через ущелину, яка контролювалася душманами. Але мотострільцям, яких вів Анатолій Войтенко, це вдалося. Знищивши засідки моджахедів, колона дісталася міста, доставивши все необхідне. Наступного дня воїни, попри шалений обстріл, з мінімальними втратами повернулися назад.
Наші солдати — найкращі!
Згадуючи ті далекі дні, ветеран-«афганець» каже, що не переставав дивуватися нашим солдатам.
— На війні людина взагалі швидко дорослішає. Зважаючи на небезпеку, яка підстерігає на кожному кроці, вона мобілізується і починає більш відповідально ставитися до свого і чужого життя. А наші солдати не тільки відразу дорослішали, вони й військової справи дуже швидко вчилися, — каже Анатолій Федорович.
А ось про випадки «дідівщини» Войтенко у своїй бригаді не чув, хоча про самопожертву старшого призову знає не з чуток.
— Коли до нас навесні 1988 року, перед самим виведенням бригади до Союзу, прислали молоде поповнення, бувалі солдати звернулися до командування з незвичайним проханням. Вони попросили... не відправляти їх додому. Мовляв, молоді навчитися як слід не встигнуть, а виходити частині в Союз доведеться з боями, до того ж — надважкими гірськими дорогами, — згадує Войтенко.
Командування тоді пішло назустріч і відправило молодих назад, у Союз. Бувалі солдати провели техніку гірськими дорогами без аварій, так само чітко діяли в бойових зіткненнях. На жаль, не всі з них повернулися додому живими.
У серпні 1988 року полковник Анатолій Войтенко разом зі своєю бригадою з боями вийшов з Афганістану. Оцінюючи через роки ті події, він говорить, що нині ні про що не шкодує.
Адже, на його думку, люди в погонах тоді просто виконували наказ і намагалися робити це гідно...
Після недовгих роздумів Анатолій Войтенко погодився. З розумінням поставилися до його рішення й рідні. Дружина Ніна — донька офіцера-фронтовика, який пройшов усю війну — хоч і без радості, але й без істерик зустріла звістку, що чоловік вирушає на війну. Не думали про погане і діти — семирічна Юля і тринадцятирічний Сергій. Хоча тато їхав далеко і надовго, але те, що він їде туди, де вбивають, вони не розуміли.
Відрядження на війну
Про те, що Афганістан — це не звичайне для радянського військового місце служби, підполковник Войтенко знав і раніше. Під час навчання в академії він готував дипломну роботу на тему організації бойових дій у горах, тож мав допуск до службових документів з обмеженим доступом.
— Вивчаєш їх, а там відразу впадає в очі: втрати, поранені, убиті. Почитаєш наші газети, а там про це — ані слова. Тільки про те, що радянські війська дерева саджають та школи ремонтують, — пригадує Анатолій Войтенко.
Але «за річкою», як іноді завуальовано говорили про цю країну військові, Анатолій Войтенко майже відразу відчув, що являє собою держава, де постійно точаться бої. Річ у тім, що літак, на якому він мав летіти з Кабула до Кандагара, був збитий моджахедами. Усі 24 офіцери, з яких одні тільки направлялися на службу, а інші поверталися з відпустки, загинули.
У цій країні для Анатолія Войтенка все було незвичайним — природа, клімат, звичаї місцевих жителів.
— Височенні гори, синє-синє небо (зовсім не таке, як у нас) і дуже жаркий клімат, коли в тіні плюс 40, а на сонці усі шістдесят. Народ живе дуже бідно, але при цьому постійно воює, — розповідає ветеран.
Незвичною була і тактика, до якої вдавалися радянські військові.
— Те, що ви вивчали в академії — звичайно, добре, але тут воювати інакше треба, — пояснював новому заступнику командира бригади командувач 40-ї армії генерал Борис Громов.
Річ у тім, що в Афганістані не було лінії фронту у звичному розумінні, а тривала громадянська війна. Усі воювали проти всіх. Загони урядових військ билися з опозицією, на чолі якої стояли ватажки племен. Але й останні часто-густо воювали між собою. Крім того, по країні вешталися озброєні загони пакистанських і арабських найманців, які воювали за тих, хто заплатить гроші.
Попри загальну бідність зброю мав чи не кожен афганець. Автомати Калашникова, великокаліберні ДШК, міномети, гранатомети, переносні зенітні ракетні установки «Стінгер». Особливо дошкуляли міни, якими були буквально «нашпіговані» дороги. Все це «добро» було китайського, пакистанського, італійського та американського виробництва.
— Місцевим було вигідно мінувати, адже за кожен знищений радянський автомобіль, БТР, БМП чи танк вони отримували гроші. Тож дороги й місця навколо військових баз мінувалися місцевими щоночі, — пояснює ситуацію Анатолій Войтенко.
Бойові дії мали локальний характер. Раптово з’явившись, «духи» нападали на колону і також миттєво зникали. Часто влаштовували засідки, в які потрапляли і радянські, і афганські урядові війська.
«Шураві», як називали радянських військових афганці, в боргу не залишалися. Також активно перехоплювали каравани, які перевозили зброю з Пакистану, а збройних заколотників знищували під час бойових операцій.
Кандагарська засмага
70-та окрема гвардійська мотострілецька бригада, до якої потрапив служити Анатолій Войтенко, дислокувалася за 12 км від Кандагара. Це місто розташоване на півдні Афганістану, за 20 км від кордону з Пакистаном. З одного боку — пустеля Регістан, з другого — гори. Через них в охоплену братовбивчою війною країну із суміжної держави постійно переправлялися каравани зі зброєю і загони бойовиків. Відповідно, й місце було одне з «найгарячіших» в Афганістані.
Рідко видавався день, коли військово-службовці бригади не брали участь у бойових зіткненнях, під час яких втрачали товаришів. Так само часто дивився в обличчя небезпеці й підполковник Войтенко.
— Мені в рукопашну ходити не довелося, — скромно говорить він. — У кожного на війні своя функція...
Безпосереднім завданням замкомбрига була організація проведення бойових операцій. Від того, наскільки вони будуть ретельно і вдало продумані, залежав успіх у виконанні поставленого завдання, а отже, і життя людей. Але, склавши план операції, Войтенко майже завжди сам брав у ній участь, очолюючи її проведення.
— Особливо запам’яталася операція у провінції Терінкот. Ми тоді силами одного батальйону розблокували невеличкий населений пункт, оточений бойовиками, мешканці якого через це опинилися на межі виживання, — говорить Анатолій Войтенко.
Доставити в ізольоване місто продовольство, медикаменти і зброю було непросто. Потрапити в нього можна було тільки через ущелину, яка контролювалася душманами. Але мотострільцям, яких вів Анатолій Войтенко, це вдалося. Знищивши засідки моджахедів, колона дісталася міста, доставивши все необхідне. Наступного дня воїни, попри шалений обстріл, з мінімальними втратами повернулися назад.
Наші солдати — найкращі!
Згадуючи ті далекі дні, ветеран-«афганець» каже, що не переставав дивуватися нашим солдатам.
— На війні людина взагалі швидко дорослішає. Зважаючи на небезпеку, яка підстерігає на кожному кроці, вона мобілізується і починає більш відповідально ставитися до свого і чужого життя. А наші солдати не тільки відразу дорослішали, вони й військової справи дуже швидко вчилися, — каже Анатолій Федорович.
А ось про випадки «дідівщини» Войтенко у своїй бригаді не чув, хоча про самопожертву старшого призову знає не з чуток.
— Коли до нас навесні 1988 року, перед самим виведенням бригади до Союзу, прислали молоде поповнення, бувалі солдати звернулися до командування з незвичайним проханням. Вони попросили... не відправляти їх додому. Мовляв, молоді навчитися як слід не встигнуть, а виходити частині в Союз доведеться з боями, до того ж — надважкими гірськими дорогами, — згадує Войтенко.
Командування тоді пішло назустріч і відправило молодих назад, у Союз. Бувалі солдати провели техніку гірськими дорогами без аварій, так само чітко діяли в бойових зіткненнях. На жаль, не всі з них повернулися додому живими.
У серпні 1988 року полковник Анатолій Войтенко разом зі своєю бригадою з боями вийшов з Афганістану. Оцінюючи через роки ті події, він говорить, що нині ні про що не шкодує.
Адже, на його думку, люди в погонах тоді просто виконували наказ і намагалися робити це гідно...