Понад двадцять три роки минуло відтоді, як холодного лютневого дня були виведені з території Афганістану останні частини та підрозділи Радянської армії. Ті молоді солдати, що знаходилися тоді на броні під розгорнутими прапорами, — нині вже батьки й дідусі.

Лейтенанти стали полковниками і генералами. Саме вони, «афганці», разом із нинішніми «ліванцями», «ліберійцями», «іракцями», «югославами» і є тим стрижнем сучасного Українського війська, який робить його боєздатним.

Старший лейтенант Віктор Сідаш в Афганістані був ПАНом — передовим авіаційним навідником. Це означає, що він постійно ризикував життям, пересуваючись у бойових порядках піхоти, спецпризначенців та десантників, а нерідко — і попереду них. Його обов’язком було наводити на противника авіацію — літаки та вертольоти, які входили до складу ВПС 40-ї загальновійськової армії. У засідках та бойових рейдах, боях та маршах минули для молодого офіцера з Донбасу півроку війни.

Служба ПАНа — далеко не мед, і втрати серед авіанавідників завжди були серйозними. Наприклад, незадовго до відрядження до Афганістану Віктор дізнався про сумну долю двох своїх однокашників по тодішньому Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищу штурманів Валерія Борисова та Михайла Козлова. Вони загинули на початку другого року афганської війни. І обидва теж були ПАНами...

— Вітю! — перекрикуючи свист мін та куль волав командир групи спецпризначення. — Викликай вертушки, довго нам не протриматись!..

— Ми в ущелині! — відстрілюючись від душманів з-за велетенського валуна відповів йому авіанавідник. — Гори навкруги, зв’язку немає!.. Я викликаю, сигналу немає!..

Потрапивши у влаштовану «духами» засідку, спецпризначенці розсердилися й вступили в бій. Хлопці залягли за валунами та просто камінням — мінометний вогонь, яким противник розсіяв підрозділ, був щільним та смертельним. Від перших же влучних пострілів у групі з тридцяти бійців з’явилися загиблі й поранені. Зібравши волю в кулак, спецпризначенці короткими, економними чергами «поливали» схил гори, звідки по них стріляли «духи». Через те, що позиції ворога були вище, та через кепську видимість, бо вже сутеніло, вести прицільний вогонь по противнику було вкрай важко. Та спецпризначенці не мали іншого вибору. Бій тривав. А авіанавідник стріляв і викликав на підтримку авіацію...

— Бачимо вас, хлопці, йдемо! — крізь какофонію бою почув Віктор голос льотчика у навушниках.

Над ущелиною, повертаючись із бойового завдання, проходили чотири пари вертольотів — дві пари бойових Мі-24 та стільки ж десантних Мі-8.

«Ось і довгоочікувана підмога», — зраділи бійці. Але їхня радість була передчасною...

... Після закінчення училища лейтенант Віктор Сідаш був призначений на посаду офіцера бойового управління винищувально-бомбардувального полку, що дислокувався в Луцьку. Отримуючи восени вісімдесят першого наказ про відрядження за заміною до ВПС 40-ї армії, старший лейтенант Віктор Сідаш уже був батьком сімейства — їдучи на війну, він залишав удома кохану дружину Олену та трирічну донечку Інну. Той наказ офіцер отримав якось надто буденно. Його викликав командир полку полковник Микола Гончар та «втішив»:

— Треба їхати, старший лейтенанте!..

На збори було відведено лише тиждень, і одного холодного листопадового дня молодий офіцер вирушив на південь. У Ташкенті зібралася велика група офіцерів та прапорщиків, які летіли до Афганістану на заміну тим, хто майже два роки «милувався» там місцевими краєвидами. То була перша планова заміна.

...Вертолітники блефували, розраховуючи на те, що їм вдасться налякати моджахедів. Річ у тому, що вони поверталися на базу, вже використавши свій боєзапас, тож фактично беззбройними. Пара за парою вони пішли на зниження. Підлетівши до ущелини, один за одним гвинтокрили зімітували атаку. Та «духи» досить швидко усвідомили, що вертольоти для них безпечні, і почали стріляти по них. Ризикувати далі пілоти не могли. Тому, доповівши керівнику польотів про бій та давши координати району пошуку, вони пішли на базу.

Намагаючись вийти з-під обстрілу, спецпризначенці вискочили на відкриту ділянку місцевості в русло гірської річки, яким хотіли вийти з ущелини. Тут групу знову накрили міномети. Відчувши різкий біль у шиї, ПАН похитнувся та впав у холодну річкову воду.

Поранений, стікаючи кров’ю, він час від часу втрачав свідомість. Невдовзі, отямившись, відчув, що поранена шия вже забинтована, а поруч із ним постійно знаходиться один із бійців, який прикриває вогнем, перетягує за валуни, виносить з-під обстрілу. Старший лейтенант потягнувся до радіостанції, аби викликати допомогу. Однією рукою тримав рацію, а другою — автомат, яким відстрілювався. Так, у перестрілках, минула чорна гірська ніч. На світанку, щойно в ущелині почало розвиднюватися, прийшла допомога. Почувши гуркіт гвинтів, Віктор вистрілив з ракетниці вгору, і майже одразу з туманної куряви з’явилася пляма — вертоліт, у якому він на диво відразу розгледів обличчя борттехніка. Схилившись, той шукав очима, куди ж посадити машину...

Спецпризначенці виконували специфічні завдання. Вони здебільшого були пов’язані з перевіркою караванів. Шукали, звісно, найголовніше, що могло зашкодити радянським військам, тобто зброю, боєприпаси та наркотики, які були для душманів «валютою» для закупівлі тієї ж зброї. Окрім караванів на спецпризначенців покладалася розвідувальна робота в місцевості, населеній пуштунськими племенами. Адже пуштуни є здебільшого кочівниками, отже, сьогодні це — кочовий табір, а завтра — караван. Були і звичайні бойові завдання, коли під час масштабних операцій не вистачало військ, і загони спецпризначення залучалися до загальних дій у складі частин та з’єднань.

Дуже допоміг пораненому його колега з Кундуза одесит Борис Мунтян. Дізнавшись, що серед поранених — авіанавідник, він оперативно зв’язався з польовим госпіталем. Коли стало відомо, що в польових умовах Віктора оперувати небезпечно, Борис вийшов на КП ВПС, домовився з його начальником, що пораненого перевезуть літаком-ретранслятором до Кабула. Зараз, більше 30 років по тому, колишні бойові побратими телефонують одне одному, іноді, коли Віктору Васильовичу дозволяє служба, зустрічаються. Полковник Борис Мунтян завершив військову службу на посаді начальника командного пункту 5-ї повітряної армії в Одесі.

Професійний хірург з Ленінградської військово-медичної академії прооперував пораненого у Кабульському госпіталі, подарувавши на згадку уламок міни. Старший лейтенант провів у цьому госпіталі 24 дні, а потім — ще три місяці лікувався в санаторії та вдома, у сімейному колі. Згодом повернувся до служби у рідний 806-й полк винищувачів-бомбардувальників.

Після Афганістану, у вісімдесят третьому, його сім’я збільшилася — народився син Андрій. Він пішов батьківським шляхом, став військовим льотчиком. У самого ж Віктора Сідаша службова доля склалася вдало.

Після Луцька служив у Групі радянських військ у Німеччині заступником начальника штабу окремого полку винищувачів-бомбардувальників. Потім навчався у Військово-Повітряній академії імені Юрія Гагаріна в Моніно. Начальником штабу бомбардувального полку на Су-24 підполковник Сідаш служив у Карші в Узбекистані.

Коли Україна стала суверенною державою, перевівся на рівнозначну посаду в Овруч, що на Житомирщині. Згодом полк перебазувався у Черляни. Служив в оперативному управлінні 14-ї повітряної армії. Після закінчення оперативно-стратегічного факультету Національної академії оборони України був призначений на посаду начальника оперативного управління 14-го авіаційного корпусу. Наступний щабель — посада першого заступника начальника штабу Повітряних Сил. З 2008 року він — заступник командувача Повітряних Сил з бойової підготовки та ВВНЗ — начальник управління бойової підготовки Повітряних Сил Збройних Сил України...

Сьогодні генерал-лейтенант Віктор Сідаш часто згадує бойових побратимів, запеклі бої в афганських горах та справжню чоловічу дружбу, що народжується на війні. Як пам’ять про кров, пролиту ним в тій далекій країні, серед численних медалей на його парадному мундирі полум’яніє орден Червоної Зірки.

Олексій ТРИГУБ
Вінниця