Після закінчення Другої світової війни десятки тисяч радянських військовослужбовців виконували інтернаціональний обов'язок за межами нашої Батьківщини.
До початку 80-х років XX століття СРСР вів активну військову співпрацю з-понад 40 країнами Азії, Африки та Латинської Америки. Тільки В Анголі, В'єтнамі, Лаосі, Сомалі та Ефіопії з 1965 по 1991 рік радниками, спеціалістами і перекладачами служили 46833 радянських військовослужбовців, серед яких було 523 генерали і адмірали. У цих країнах загинули 178 осіб, серед яких чотири генерали, в полон до противника потрапили десятеро осіб, з яких додому повернулися тільки четверо...
Ще задовго до початку війни в Афганістані СРСР направляв за кордон великі військові частини та з'єднання. Для прикладу можна назвати війну в Кореї в 1950-1953 роках, де американським льотчикам протистояв 64-й радянський винищувальний авіаційний корпус, у складі якого налічувалося до 26 тис. чоловік.
У 70-80-ті роки XX століття, окрім Афганістану, війська періодично направлялися й до інших країн. Так, наприклад у складі «обмежених угруповань військ ППО і ВПС» в Єгипті в 1970-1972 роках несли бойову службу близько 15 тисяч радянських військовослужбовців, а в Сирії в 1983-1984 роках — понад 8 тисяч.
Як це не парадоксально, але, згідно з вказівками тодішніх міністрів оборони СРСР, радянським військовослужбовцям, які проходили службу за кордоном, формально заборонялося безпосередньо брати участь у бойових діях. Війни в Кореї та Афганістані, в яких брали участь обмежені контингенти військ, а також у В'єтнамі й деяких інших країнах, де наші ракетники і льотчики захищали «мирне небо», збиваючи «Міражі», «Фантоми» і В-52, — швидше виняток, ніж правило. Заборона на участь у бойових діях у багатьох країнах обумовлювалася насамперед можливістю взяття противником у полон наших військовослужбовців.
Радянське керівництво добре розуміло, що в умовах «холодної війни» полонений радянський офіцер і солдат — це ефективна зброя в ідеологічній боротьбі сторін. Наприклад, міністр оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Андрій Гречко на проводах радянських льотчиків-винищувачів до Єгипту в березні 1970 року попереджав: «Майте на увазі, товариші, якщо вас зіб'ють за Суецьким каналом і ви потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтеся самі».
Найдивовижніше, що наші військовослужбовці, які опинилися в полоні, навіть не могли вважатися, відповідно до міжнародної конвенції, військовополоненими. Оскільки посвідчення особи та військові квитки, особисті номери офіцерів, свідоцтва про народження та інші документи брати за кордон категорично заборонялося. Радянські ж закордонні паспорти вилучалися одразу після в'їзду до країни. Лише ті, кому під час виконання службових обов'язків доводилося керувати автомобілем, отримували в місцевих відділеннях дорожньої поліції водійські посвідчення — хоч якийсь документ. Тому противник зазвичай сприймав захоплених іноземців у військовій формі без знаків розрізнення як найманців. Наші ж військовослужбовці жодних доказів свого громадянства та приналежності до Збройних сил СРСР надати не могли. За спогадами одного з радянських військовослужбовців, якому вдалося повернутися з попону, він на допитах у контррозвідці ПАР наполегливо повторював легенду, завчену при підготовці в 10-му Головному управлінні Генштабу: «Я — цивільний авторемонтних з калінінградської філії заведу ГАЗ, відновлював пошкоджену автотехніку, а в зоні бойових дій опинився випадково».
Радянські військовослужбовці, перебуваючи за кордоном, зустрічалися з чималими морально-психологічними та побутовими труднощами. Найчастіше жити випадало в польових умовах, у наметах і землянках, постійно відчуваючи серйозні побутові незручності: брак води, відсутність електрики, повноцінного харчування і належного медичного забезпечення. Незвичні кліматичні умови: спека, низька або, навпаки, занадто висока вологість, велика кількість небезпечних для здоров'я комах і плазунів, поширення незвичних і навіть невідомих радянським медикам хвороб також не додавало комфорту.
У багатьох випадках доводилося ретельно приховувати свою приналежність до радянських Збройних сил. Наприклад, при введенні радянських частин ППО до Сирії в січні 1983 року нашим військовослужбовцям взагалі було наказано забути про військові звання та військову форму. Весь контингент прибув до країни таємно під виглядом туристів. Так само таємно навесні 1970 року переправлялися до Єгипту «для захисту повітряного простору країни від ізраїльської авіації» радянські фахівці ВПС і ППО. Ні солдати й офіцери, котрі перебували на борту транспортів, які відбували з Миколаєва, ні капітани суден з особовим складом і технікою не знали про кінцеву мету плавання.
Не дивно, що у більшості радянських військовослужбовців, які побували за кордоном, в особових справах не залишилося про це жодних свідоцтв. Добре, якщо замість запису про відрядження до тієї чи іншої країни — непримітний штампик «прикомандирований до в/ч 44708», за яким ховалося 10-те Головне управління Генерального штабу ЗС СРСР. Тому і виникають періодично питання у військкоматах: кому і скільки платити «бойових», як нараховувати пенсії та пільги тим, хто «виконував інтернаціональний обов'язок» за межами Батьківщини.
Армії країн, що розвивалися, будувалися на радянській образ і подобу, і радянське військове командування широко практикувало перенесення на африканську, арабську, азіатську дійсність багатьох шаблонів, «перевірених досвідом Великої Вітчизняної війни». Так, у порівняно невеликих за розмірами державах із відсталою економікою раптом з'являлися «військові округи» з перспективою перетворення їх «у фронти», потреби реальної оборони цих країн завищувалися, що призводило до перенапруження їх економік і зростання зовнішніх боргів. До екваторіальних країн, які суцільно вкриті непрохідними тропічними лісами, через які й людині пройти нелегко, поставлялися важкі танки та БТРи.
Іноді наші військовослужбовці виявлялися просто, як кажуть, по різні боки барикад. Так, з початком війни між Ефіопією та Сомалі в пустелі Огаден у липні 1977 року склалася парадоксальна ситуація. Радянські військові радники та спеціалісти перебували у ворожих таборах. Часто — в протилежних окопах. У Сомалі з 1974 року перебувала майже двотисячна радянська військова колонія, а армія сомалійського лідера Саїда Барре була на 100% укомплектована радянською зброєю. її боєздатність оцінювалася дуже високо.
За спогадами радянського посла в Могадішо Володимира Алдошина, радянські радники доповідали в Москву, що «з тією зброєю, яку ми поставили, сомалійська армія може дійти хоч до Берліна». Бойові дії в Огадені тривали майже сім місяців. За чотири місяці після початку бойових дій радянський апарат був виведений із Сомалі. Частина радників попрямували просто до армії Ефіопії — допомагати у війні з недавнім союзником, який перейшов до американців. Сомалійцям, правда, так і не вдалося дійти не то що до Берліна, а й до Аддіс-Абеби. Війну вони програли.
Спектр обов'язків радянських військовоспужбовців-радників, які працювали за кордоном, був великим. Вони вчили іноземних командирів планування бою у наступі і в обороні, грамотної організації супроводу колон з вантажами, встановлення та зняття мінних полів, ведення розвідки і навіть військового діловодства Навчали своєї майстерності льотчиків, танкістів і моряків. Неоціненну допомогу надавали наші фахівці в ремонті та обслуговуванні радянської військової техніки. Багато радників ставали наче другим, «резервним» номером розрахунку при іноземних командирах і начальниках, їхню своєрідною «лінню».
Практично жодна більш-менш значуща операція національних збройних сил проти зовнішнього супротивника або опозиції не проходила без участі радянських військових. У деяких країнах засновувалася посада головного військового радника при міністрі оборони, головнокомандувачі, революційному уряді. Вона була досить високою — як правило, генерал-лейтенант або генерал-полковник, а після досягнення штатної кількості військових радників і фахівців до 1000 чоловік радянську місію міг очолити навіть генерал армії, (як, наприклад, у В'єтнамі).
Радянські головні військові радники володіли широкими повноваженнями — аж до прямого «виходу» на начальника генерального штабу та міністра оборони, а то і президента країни. Це ставало потужним важелем впливу не тільки на військову, а й на зовнішню і внутрішню політику цих держав. Головний військовий радник у багатьох країнах, де військово-технічне співробітництво виходило на передній план, ставав другою після посла людиною, а іноді і затьмарював його.
Кількість необхідних радянських фахівців та їхні категорії, як правило, визначалися місцевим командуванням, виходячи з радянської бойової техніки, що поставлялася до країни. Список радників затверджувався і пропонувався радянською стороною. Він міг бути повністю або частково відкинутий національним командуванням. Так бувало в різні часи в Алжирі, Перу, Єгипті, Лівії, Іраку, Південному та Північному Ємені та інших країнах, які не бажали маги в своїх збройних силах «провідників політики КПРС і радянського уряду». Керівництво багатьох «поміркованих» країн, особливо з панівною ісламською ідеологією, намагалося максимально обмежити вплив радянських військових радників на особовий склад. Жодної політінформації, ідеологічної оцінки серед солдатів і офіцерів національної армії не допускалося.
Водночас зусиллями наших радників навіть у арміях деяких ортодоксальних ісламських держав були створені структури подібні до політорганів Радянської армії. Вони називалися органами моральної (політичної) орієнтації. Такі інститути за допомогою наших радників довгий час функціонували в збройних силах Сирії, Лівії, Південного та Північного Ємену і навіть Іраку. У країнах, які без вагань прийняли радянську систему будівництва збройних сил — Афганістані, Анголі, В'єтнамі, Мозамбіку, Ефіопії, Гвінеї-Бісау, Нікарагуа та деяких інших, — місцева влада жодних політичних та ідеологічних обмежень на діяльність радників, як правило, не накладала.
Переважна більшість наших радників і спеціалістів, які перебували в різний час за кордоном, були компетентні у військовій галузі й успішно виконували поставлені завдання. Але була одна проблема, яку не всім вдавалося вирішити. Вона полягала у відсутності у більшості радянських військовослужбовців навіть елементарних уявлень про місцеві реалії: особливості побуту, поведінки, психології населення, звичаїв та традицій народів. Про знання мови навіть не йдеться. Не на належному рівні було поставлено роботу з вивчення індивідуальних якостей, біографій, психологічних портретів іноземних офіцерів. А без цих знань зусилля нічого не були варті, а іноді призводили до неприємних наслідків, що завдавало шкоди престижу нашої країни за кордоном.
Типовий приклад нерозуміння загальноприйнятих звичаїв і правил поведінки місцевої сторони являв собою демарш старшого групи радянських військових спеціалістів в Республіці Конго на початку 70-х років XX століття. Як згадував радянський посол у Браззавілі Іван Спіцкий, наш генерал поскаржився йому на те, що «конголезькі офіцери не дуже старанно ставляться до справи, ухиляються від чорнової роботи, раніше йдуть зі служби», і зажадав від посла, щоб той на черговій зустрічі з президентом (сам він за статусом доступу до нього не мав) «доповів йому про порушення місцевої сторони і прийняття санкцій до порушників». «Передчасне закінчення роботи» припадало на так званий «африканський час», тобто післяполудневий час, коли спека досягає апогею. Тому зазвичай з 12 до 15-16 години життя в Африці, Азії та арабських країнах завмирає, а в багатьох відновлюється тільки після 18 години. Але коли дипломат на черговій зустрічі з президентом Конго Маріаном Нгуабі порушив це питання, ефект виявився прямо протилежним, вдаривши бумерангом по наших військовослужбовцях. Під час розпочатого розгляду всю провину було звалено на радянську сторону: мовляв, вона вчасно не постачає запчастини та комплектуючі, а то й помилково засилає їх до інших африканських країн. Тому «конголезькі офіцери через нестачу роботи йдуть раніше». Ось така африканська хитрість.
Радянських військовослужбовців, які «не зуміли знайти спільної мови з місцевою стороною» керівництво військових місій «опрацьовувало» за службовими і партійними лініями. Найчастіше, не розібравшись в суті конфлікту або не бажаючи загострювати відносини з місцевим командуванням, винних, у кращому разі, переводили до іншої частини, а в гіршому—достроково відряджали до Союзу. Але більшість радянських військових радників чесно і сумлінно виконували свій «інтернаціональний» обов'язок.
Ще задовго до початку війни в Афганістані СРСР направляв за кордон великі військові частини та з'єднання. Для прикладу можна назвати війну в Кореї в 1950-1953 роках, де американським льотчикам протистояв 64-й радянський винищувальний авіаційний корпус, у складі якого налічувалося до 26 тис. чоловік.
У 70-80-ті роки XX століття, окрім Афганістану, війська періодично направлялися й до інших країн. Так, наприклад у складі «обмежених угруповань військ ППО і ВПС» в Єгипті в 1970-1972 роках несли бойову службу близько 15 тисяч радянських військовослужбовців, а в Сирії в 1983-1984 роках — понад 8 тисяч.
Як це не парадоксально, але, згідно з вказівками тодішніх міністрів оборони СРСР, радянським військовослужбовцям, які проходили службу за кордоном, формально заборонялося безпосередньо брати участь у бойових діях. Війни в Кореї та Афганістані, в яких брали участь обмежені контингенти військ, а також у В'єтнамі й деяких інших країнах, де наші ракетники і льотчики захищали «мирне небо», збиваючи «Міражі», «Фантоми» і В-52, — швидше виняток, ніж правило. Заборона на участь у бойових діях у багатьох країнах обумовлювалася насамперед можливістю взяття противником у полон наших військовослужбовців.
Радянське керівництво добре розуміло, що в умовах «холодної війни» полонений радянський офіцер і солдат — це ефективна зброя в ідеологічній боротьбі сторін. Наприклад, міністр оборони СРСР Маршал Радянського Союзу Андрій Гречко на проводах радянських льотчиків-винищувачів до Єгипту в березні 1970 року попереджав: «Майте на увазі, товариші, якщо вас зіб'ють за Суецьким каналом і ви потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтеся самі».
Найдивовижніше, що наші військовослужбовці, які опинилися в полоні, навіть не могли вважатися, відповідно до міжнародної конвенції, військовополоненими. Оскільки посвідчення особи та військові квитки, особисті номери офіцерів, свідоцтва про народження та інші документи брати за кордон категорично заборонялося. Радянські ж закордонні паспорти вилучалися одразу після в'їзду до країни. Лише ті, кому під час виконання службових обов'язків доводилося керувати автомобілем, отримували в місцевих відділеннях дорожньої поліції водійські посвідчення — хоч якийсь документ. Тому противник зазвичай сприймав захоплених іноземців у військовій формі без знаків розрізнення як найманців. Наші ж військовослужбовці жодних доказів свого громадянства та приналежності до Збройних сил СРСР надати не могли. За спогадами одного з радянських військовослужбовців, якому вдалося повернутися з попону, він на допитах у контррозвідці ПАР наполегливо повторював легенду, завчену при підготовці в 10-му Головному управлінні Генштабу: «Я — цивільний авторемонтних з калінінградської філії заведу ГАЗ, відновлював пошкоджену автотехніку, а в зоні бойових дій опинився випадково».
Радянські військовослужбовці, перебуваючи за кордоном, зустрічалися з чималими морально-психологічними та побутовими труднощами. Найчастіше жити випадало в польових умовах, у наметах і землянках, постійно відчуваючи серйозні побутові незручності: брак води, відсутність електрики, повноцінного харчування і належного медичного забезпечення. Незвичні кліматичні умови: спека, низька або, навпаки, занадто висока вологість, велика кількість небезпечних для здоров'я комах і плазунів, поширення незвичних і навіть невідомих радянським медикам хвороб також не додавало комфорту.
У багатьох випадках доводилося ретельно приховувати свою приналежність до радянських Збройних сил. Наприклад, при введенні радянських частин ППО до Сирії в січні 1983 року нашим військовослужбовцям взагалі було наказано забути про військові звання та військову форму. Весь контингент прибув до країни таємно під виглядом туристів. Так само таємно навесні 1970 року переправлялися до Єгипту «для захисту повітряного простору країни від ізраїльської авіації» радянські фахівці ВПС і ППО. Ні солдати й офіцери, котрі перебували на борту транспортів, які відбували з Миколаєва, ні капітани суден з особовим складом і технікою не знали про кінцеву мету плавання.
Не дивно, що у більшості радянських військовослужбовців, які побували за кордоном, в особових справах не залишилося про це жодних свідоцтв. Добре, якщо замість запису про відрядження до тієї чи іншої країни — непримітний штампик «прикомандирований до в/ч 44708», за яким ховалося 10-те Головне управління Генерального штабу ЗС СРСР. Тому і виникають періодично питання у військкоматах: кому і скільки платити «бойових», як нараховувати пенсії та пільги тим, хто «виконував інтернаціональний обов'язок» за межами Батьківщини.
Армії країн, що розвивалися, будувалися на радянській образ і подобу, і радянське військове командування широко практикувало перенесення на африканську, арабську, азіатську дійсність багатьох шаблонів, «перевірених досвідом Великої Вітчизняної війни». Так, у порівняно невеликих за розмірами державах із відсталою економікою раптом з'являлися «військові округи» з перспективою перетворення їх «у фронти», потреби реальної оборони цих країн завищувалися, що призводило до перенапруження їх економік і зростання зовнішніх боргів. До екваторіальних країн, які суцільно вкриті непрохідними тропічними лісами, через які й людині пройти нелегко, поставлялися важкі танки та БТРи.
Іноді наші військовослужбовці виявлялися просто, як кажуть, по різні боки барикад. Так, з початком війни між Ефіопією та Сомалі в пустелі Огаден у липні 1977 року склалася парадоксальна ситуація. Радянські військові радники та спеціалісти перебували у ворожих таборах. Часто — в протилежних окопах. У Сомалі з 1974 року перебувала майже двотисячна радянська військова колонія, а армія сомалійського лідера Саїда Барре була на 100% укомплектована радянською зброєю. її боєздатність оцінювалася дуже високо.
За спогадами радянського посла в Могадішо Володимира Алдошина, радянські радники доповідали в Москву, що «з тією зброєю, яку ми поставили, сомалійська армія може дійти хоч до Берліна». Бойові дії в Огадені тривали майже сім місяців. За чотири місяці після початку бойових дій радянський апарат був виведений із Сомалі. Частина радників попрямували просто до армії Ефіопії — допомагати у війні з недавнім союзником, який перейшов до американців. Сомалійцям, правда, так і не вдалося дійти не то що до Берліна, а й до Аддіс-Абеби. Війну вони програли.
Спектр обов'язків радянських військовоспужбовців-радників, які працювали за кордоном, був великим. Вони вчили іноземних командирів планування бою у наступі і в обороні, грамотної організації супроводу колон з вантажами, встановлення та зняття мінних полів, ведення розвідки і навіть військового діловодства Навчали своєї майстерності льотчиків, танкістів і моряків. Неоціненну допомогу надавали наші фахівці в ремонті та обслуговуванні радянської військової техніки. Багато радників ставали наче другим, «резервним» номером розрахунку при іноземних командирах і начальниках, їхню своєрідною «лінню».
Практично жодна більш-менш значуща операція національних збройних сил проти зовнішнього супротивника або опозиції не проходила без участі радянських військових. У деяких країнах засновувалася посада головного військового радника при міністрі оборони, головнокомандувачі, революційному уряді. Вона була досить високою — як правило, генерал-лейтенант або генерал-полковник, а після досягнення штатної кількості військових радників і фахівців до 1000 чоловік радянську місію міг очолити навіть генерал армії, (як, наприклад, у В'єтнамі).
Радянські головні військові радники володіли широкими повноваженнями — аж до прямого «виходу» на начальника генерального штабу та міністра оборони, а то і президента країни. Це ставало потужним важелем впливу не тільки на військову, а й на зовнішню і внутрішню політику цих держав. Головний військовий радник у багатьох країнах, де військово-технічне співробітництво виходило на передній план, ставав другою після посла людиною, а іноді і затьмарював його.
Кількість необхідних радянських фахівців та їхні категорії, як правило, визначалися місцевим командуванням, виходячи з радянської бойової техніки, що поставлялася до країни. Список радників затверджувався і пропонувався радянською стороною. Він міг бути повністю або частково відкинутий національним командуванням. Так бувало в різні часи в Алжирі, Перу, Єгипті, Лівії, Іраку, Південному та Північному Ємені та інших країнах, які не бажали маги в своїх збройних силах «провідників політики КПРС і радянського уряду». Керівництво багатьох «поміркованих» країн, особливо з панівною ісламською ідеологією, намагалося максимально обмежити вплив радянських військових радників на особовий склад. Жодної політінформації, ідеологічної оцінки серед солдатів і офіцерів національної армії не допускалося.
Водночас зусиллями наших радників навіть у арміях деяких ортодоксальних ісламських держав були створені структури подібні до політорганів Радянської армії. Вони називалися органами моральної (політичної) орієнтації. Такі інститути за допомогою наших радників довгий час функціонували в збройних силах Сирії, Лівії, Південного та Північного Ємену і навіть Іраку. У країнах, які без вагань прийняли радянську систему будівництва збройних сил — Афганістані, Анголі, В'єтнамі, Мозамбіку, Ефіопії, Гвінеї-Бісау, Нікарагуа та деяких інших, — місцева влада жодних політичних та ідеологічних обмежень на діяльність радників, як правило, не накладала.
Переважна більшість наших радників і спеціалістів, які перебували в різний час за кордоном, були компетентні у військовій галузі й успішно виконували поставлені завдання. Але була одна проблема, яку не всім вдавалося вирішити. Вона полягала у відсутності у більшості радянських військовослужбовців навіть елементарних уявлень про місцеві реалії: особливості побуту, поведінки, психології населення, звичаїв та традицій народів. Про знання мови навіть не йдеться. Не на належному рівні було поставлено роботу з вивчення індивідуальних якостей, біографій, психологічних портретів іноземних офіцерів. А без цих знань зусилля нічого не були варті, а іноді призводили до неприємних наслідків, що завдавало шкоди престижу нашої країни за кордоном.
Типовий приклад нерозуміння загальноприйнятих звичаїв і правил поведінки місцевої сторони являв собою демарш старшого групи радянських військових спеціалістів в Республіці Конго на початку 70-х років XX століття. Як згадував радянський посол у Браззавілі Іван Спіцкий, наш генерал поскаржився йому на те, що «конголезькі офіцери не дуже старанно ставляться до справи, ухиляються від чорнової роботи, раніше йдуть зі служби», і зажадав від посла, щоб той на черговій зустрічі з президентом (сам він за статусом доступу до нього не мав) «доповів йому про порушення місцевої сторони і прийняття санкцій до порушників». «Передчасне закінчення роботи» припадало на так званий «африканський час», тобто післяполудневий час, коли спека досягає апогею. Тому зазвичай з 12 до 15-16 години життя в Африці, Азії та арабських країнах завмирає, а в багатьох відновлюється тільки після 18 години. Але коли дипломат на черговій зустрічі з президентом Конго Маріаном Нгуабі порушив це питання, ефект виявився прямо протилежним, вдаривши бумерангом по наших військовослужбовцях. Під час розпочатого розгляду всю провину було звалено на радянську сторону: мовляв, вона вчасно не постачає запчастини та комплектуючі, а то й помилково засилає їх до інших африканських країн. Тому «конголезькі офіцери через нестачу роботи йдуть раніше». Ось така африканська хитрість.
Радянських військовослужбовців, які «не зуміли знайти спільної мови з місцевою стороною» керівництво військових місій «опрацьовувало» за службовими і партійними лініями. Найчастіше, не розібравшись в суті конфлікту або не бажаючи загострювати відносини з місцевим командуванням, винних, у кращому разі, переводили до іншої частини, а в гіршому—достроково відряджали до Союзу. Але більшість радянських військових радників чесно і сумлінно виконували свій «інтернаціональний» обов'язок.
«НВО»