Афганістан… болюче слово озивається в серцях батьків, сини яких не
повернулися з Афганської війни. З тієї жорстокої війни, яка сіяла
смерть і бездушно калічила молодих людей. Війна, од якої болять
материнські душі та продовжують плакати очі сімей, котрі втратили своїх
синів, братів, коханих, батьків.
Не загоїти душевні рани сім'ї Самойлових, що живуть у селищі Левада Білашківської сільради Тальнівського району Черкаської області. З особливим болем згадують про війну в Афганістані Ольга Йосипівна та Іван Серафимович, яка забрала у них їхню надію –сина Сергійка.
Народився Сергій Самойлов 26 лютого 1963 року у селі Левада. Друзі і односельчани звали хлопця Серьожкою і знали його як доброго, веселого, компанійського, трішки сором'язливого юнака, який любив життя, був трудолюбивим і завжди спішив на допомогу.
Після закінчення 8-річної Білашківської школи Сергій вступає до Тальніського будівельного технікуму, де добре вчився і отримав спеціальність «техніка-будівельника». Планував продовжити навчання в інституті, разом із своєю сестричкою Валею, на Херсонщині. Ще багато планів, багато мрій було у молодого хлопця…. Але життя, іноді, нам підносить важкі випробування, які не всім судилося вистояти…
Весна 1982 року принесла до хати Самойлових повістку з військомату. Склавши присягу, Сергій був направлений у Афганістан.
Тяжкою була служба для дев’ятнадцятирічного Сергія. Він писав про буденне солдатське життя. Але рідним він намагався розповідати про це обережно, щоб не засмучувати своїх батьків, яких дуже любив і шанував. «У мене справи йдуть трохи краще, аніж у хлопців. Четвертий день уся бригада перебуває у рейді, рідна рота воює в горах. Я ж вирвався на одне «діло», яке дозволить мати повний комплект бойових операцій. Нас п'ять чоловік. Встаємо у п'ять годин ранку, а вже у 5.30 сідаємо у «вертушку» і вилітаємо на полювання за ворожими караванами. Йдуть вони в основному з Ірану, вздовж якої-небудь звивистої річки. З висоти – це цікаве видовище – жовтою поверхнею рухається «жива» чорна стрічка. При появі «вертушки» вона немов гадюка, яка почула небезпеку, починає борсатись у різні боки. Але пізно, і вертоліти роблять свою справу. Перший раз, коли я обстрілював автомашину з душманами, мене сильно занудило, але зараз все прийшло в норму. Таких вильотів буває удень три і більше. В одному з них могли взяти багато зброї і боєприпасів, але швидко «видстрілялись» і змушені були самі драпати. Караванчик, зрозуміло, вислизнув із нашого поля зору. Але нічого, завтра обов'язково візьмемо реванш….».
А ось рядки із листа, написаного Сергієм на аркуші із зошита в клітинку: «У цих краях росте багато винограду, абрикос, шовковиць, горіхів, - щоправда, вони не такі, як вдома. А що вже кавуни та дині, то взагалі не схожі на білашківські». «Пишіть, що нового в селі. Чи батько думає закінчувати сіяти буряки, чи спеціально затягує, щоб начальство не забувало, який він цінний працівник». Думками хлопець линув до рідної Левади, до батьківського дому.
Із сльозами на очах Ольга Йосипівна знову перечитує такий дорогий пам'яті і серцю синів лист: «Мамо, коли ти пишеш листа, то наскільки хвилюєшся, що пропускаєш слова. Знаю і відчуваю, як тобі самотньо, батько цілими днями на роботі, сестра Валя в технікумі в Чигирині. Ти ж увесь час вдома одна. Зобов'язуюся частіше писати, аби тобі не було так сумно. І прошу – не плач так часто. Включи магнітофон і слухай музику – допомагає знімати переживання». А в цих рядках Сергій неначе відчував, що його спіткає гірка солдатська доля: «Тут вже зацвіла акація – запах такий сильний, аж солодкий, точнісінько, як по весні у Білашках за кар'єром…Ми звикли до всього. Утому числі до чаю з верблюжої колючки. Хоч є речі складніші, ані ж це гірке вариво. То ж треба бути готовим до найгіршого…».
У травні 1983 році мати отримала останнього листа від сина, а в червні Білашкіську сільку раду облетіла страшна звістка: «Рядовий стрілок-гранатометник Самойлов С. І., проявивши стійкість і героїзм, загинув смертю хоробрих при виконанні інтернаціонального обов'язку».
Сергія Самойлова, який чесно виконував свій обов'язок та загинув на далекій і чужій землі, посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Поховали воїна-«афганця» на Білашківському кладовищі. А проходячи повз школі, де вчився Сергій, можна побачити пам'ятну дошку: «Самойлов Сергій Іванович (26.02.1963 р. – 3.06.1983 р.) навчався в нашій школі. Загинув в Афганістані.»
Сумують за Сергійком, за його щирою усмішкою однокласники, друзі та односельчани. Не забувають провідати батьків загинувшого хлопця і покласти квіти на могилу його вірні друзі, товариші, однокурсники.
Щомиті болить душа материнська. «Скільки житиму, стільки ждатиму додому сина», – з болем говорить мати Сергія.
Ольга Йосипівна чекає, коли прийде газета «Третій тост». Цілий день дивиться у вікно – виглядає листоношу. Із тріпотінням перечитує сторінки від першого до останнього слова, але перед тим ставить біля себе ліки і плаче, плаче… Серцем вона шукає хоч якусь згадку чи звісточку про сина, про його товаришів, які недоспали, не долюбили, не дожили…
З великим зусиллям Ольга Самойлова на двох палицях проходить повз пусту синову кімнату, якому було б зараз 49 років. Матері, як ніколи, необхідна синова допомога, підтримка, розрадливе слово, що дорожчі від усіх скарбів світу. Але надія покинула стареньких батьків, залишивши скупі пільги, здобуті ціною молодого життя.
…Говорити про війну в Афганістані надзвичайно важко, адже сини України воювали не за свою землю і не з своєї волі. Та не говорити про далекі афганські землі, де загинули українські воїни, виконуючи свій військовий обов’язок, ми не маємо права. Ми повинні свято берегти пам'ять про тих, хто загинув в Афганістані і з глибокою шаною згадувати усіх , хто пройшов у цій палаючій війні сурову школу життя. Кожному з нас потрібно пам'ятати і знати наших героїв! Бо поки живе пам'ять людська – живе і людина!
Народився Сергій Самойлов 26 лютого 1963 року у селі Левада. Друзі і односельчани звали хлопця Серьожкою і знали його як доброго, веселого, компанійського, трішки сором'язливого юнака, який любив життя, був трудолюбивим і завжди спішив на допомогу.
Після закінчення 8-річної Білашківської школи Сергій вступає до Тальніського будівельного технікуму, де добре вчився і отримав спеціальність «техніка-будівельника». Планував продовжити навчання в інституті, разом із своєю сестричкою Валею, на Херсонщині. Ще багато планів, багато мрій було у молодого хлопця…. Але життя, іноді, нам підносить важкі випробування, які не всім судилося вистояти…
Весна 1982 року принесла до хати Самойлових повістку з військомату. Склавши присягу, Сергій був направлений у Афганістан.
Тяжкою була служба для дев’ятнадцятирічного Сергія. Він писав про буденне солдатське життя. Але рідним він намагався розповідати про це обережно, щоб не засмучувати своїх батьків, яких дуже любив і шанував. «У мене справи йдуть трохи краще, аніж у хлопців. Четвертий день уся бригада перебуває у рейді, рідна рота воює в горах. Я ж вирвався на одне «діло», яке дозволить мати повний комплект бойових операцій. Нас п'ять чоловік. Встаємо у п'ять годин ранку, а вже у 5.30 сідаємо у «вертушку» і вилітаємо на полювання за ворожими караванами. Йдуть вони в основному з Ірану, вздовж якої-небудь звивистої річки. З висоти – це цікаве видовище – жовтою поверхнею рухається «жива» чорна стрічка. При появі «вертушки» вона немов гадюка, яка почула небезпеку, починає борсатись у різні боки. Але пізно, і вертоліти роблять свою справу. Перший раз, коли я обстрілював автомашину з душманами, мене сильно занудило, але зараз все прийшло в норму. Таких вильотів буває удень три і більше. В одному з них могли взяти багато зброї і боєприпасів, але швидко «видстрілялись» і змушені були самі драпати. Караванчик, зрозуміло, вислизнув із нашого поля зору. Але нічого, завтра обов'язково візьмемо реванш….».
А ось рядки із листа, написаного Сергієм на аркуші із зошита в клітинку: «У цих краях росте багато винограду, абрикос, шовковиць, горіхів, - щоправда, вони не такі, як вдома. А що вже кавуни та дині, то взагалі не схожі на білашківські». «Пишіть, що нового в селі. Чи батько думає закінчувати сіяти буряки, чи спеціально затягує, щоб начальство не забувало, який він цінний працівник». Думками хлопець линув до рідної Левади, до батьківського дому.Із сльозами на очах Ольга Йосипівна знову перечитує такий дорогий пам'яті і серцю синів лист: «Мамо, коли ти пишеш листа, то наскільки хвилюєшся, що пропускаєш слова. Знаю і відчуваю, як тобі самотньо, батько цілими днями на роботі, сестра Валя в технікумі в Чигирині. Ти ж увесь час вдома одна. Зобов'язуюся частіше писати, аби тобі не було так сумно. І прошу – не плач так часто. Включи магнітофон і слухай музику – допомагає знімати переживання». А в цих рядках Сергій неначе відчував, що його спіткає гірка солдатська доля: «Тут вже зацвіла акація – запах такий сильний, аж солодкий, точнісінько, як по весні у Білашках за кар'єром…Ми звикли до всього. Утому числі до чаю з верблюжої колючки. Хоч є речі складніші, ані ж це гірке вариво. То ж треба бути готовим до найгіршого…».
У травні 1983 році мати отримала останнього листа від сина, а в червні Білашкіську сільку раду облетіла страшна звістка: «Рядовий стрілок-гранатометник Самойлов С. І., проявивши стійкість і героїзм, загинув смертю хоробрих при виконанні інтернаціонального обов'язку».
Сергія Самойлова, який чесно виконував свій обов'язок та загинув на далекій і чужій землі, посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Поховали воїна-«афганця» на Білашківському кладовищі. А проходячи повз школі, де вчився Сергій, можна побачити пам'ятну дошку: «Самойлов Сергій Іванович (26.02.1963 р. – 3.06.1983 р.) навчався в нашій школі. Загинув в Афганістані.»
Сумують за Сергійком, за його щирою усмішкою однокласники, друзі та односельчани. Не забувають провідати батьків загинувшого хлопця і покласти квіти на могилу його вірні друзі, товариші, однокурсники.
Щомиті болить душа материнська. «Скільки житиму, стільки ждатиму додому сина», – з болем говорить мати Сергія.
Ольга Йосипівна чекає, коли прийде газета «Третій тост». Цілий день дивиться у вікно – виглядає листоношу. Із тріпотінням перечитує сторінки від першого до останнього слова, але перед тим ставить біля себе ліки і плаче, плаче… Серцем вона шукає хоч якусь згадку чи звісточку про сина, про його товаришів, які недоспали, не долюбили, не дожили… З великим зусиллям Ольга Самойлова на двох палицях проходить повз пусту синову кімнату, якому було б зараз 49 років. Матері, як ніколи, необхідна синова допомога, підтримка, розрадливе слово, що дорожчі від усіх скарбів світу. Але надія покинула стареньких батьків, залишивши скупі пільги, здобуті ціною молодого життя.
…Говорити про війну в Афганістані надзвичайно важко, адже сини України воювали не за свою землю і не з своєї волі. Та не говорити про далекі афганські землі, де загинули українські воїни, виконуючи свій військовий обов’язок, ми не маємо права. Ми повинні свято берегти пам'ять про тих, хто загинув в Афганістані і з глибокою шаною згадувати усіх , хто пройшов у цій палаючій війні сурову школу життя. Кожному з нас потрібно пам'ятати і знати наших героїв! Бо поки живе пам'ять людська – живе і людина!
Анна ГОЛИК, м. Тальне.