Ігор Побережний нещодавно повернувся з Республіки Афганістан, де він виконував завдання у складі українського миротворчого персоналу. На жаль, події у цій далекій країні поки не мають тенденції до істотного поліпшення. І оскільки «афганська» тема через недавнє історичне минуле є досить болючою для наших співгромадян, ми вирішили отримати інформацію про неї, так би мовити, з перших вуст.
-    Ігорю, які були Ваші особисті мотиви під час прийняття рішення про поїздку до Афганістану?
-    Не приховуватиму, що для мене основним мотивом, утім як і для більшості інших військовослужбовців, стала можливість поліпшити фінансове становище сім'ї. Також для себе я вирішив, що це гарний шанс отримати професійний і життєвий досвід не в навчальній, а в реальній обстановці. Погодьтеся, таку обстановку, як в Афганістані, неможливо відтворити на жодному навчальному полігоні.
-    Наскільки складною була процедура відбору кандидатів і що вона включала?
-    По-перше, необхідно було засвоїти курс підготовки офіцерів багатонаціональних штабів, причому стосовно специфіки тієї країни, куди збираєшся вирушити. Потім потрібно пройти цілу низку атестаційних комісій, після яких офіцера включають у так званий резерв кандидатів для проходження служби в міжнародних штабах або в складі миротворчого персоналу. У цьому резерві можна перебувати один рік, упродовж якого є шанс потрапити в списки на чергову ротацію і виїхати в місію. Як показує практика, кадровики можуть запропонувати альтернативний варіант. Наприклад, я готувався до Іраку, а насправді потрапив до Афганістану.
-    Який попередній життєвий досвід і особливо досвід служби виявився затребуваним у місії?
-    Мені особисто всі мої роки військової кар'єри, починаючи від військового інституту, дали мінімально необхідний досвід і знання для того, щоб почуватися впевнено весь період, який я провів у місії. Звичайно ж, найголовніше - це знання англійської мови. Будь ти найкращим тактиком або стратегом, але якщо не зможеш передати інформацію або свою думку, гріш ціна цим знанням і досвіду. Що стосується конкретного досвіду служби, то однозначно відповісти складно - стало в пригоді майже все.
-    Що входило до безпосередньої підготовки перед поїздкою? Чи готували Вас для цього в Україні та за кордоном? Як це відбувалося та наскільки виявилося корисним?
-    Як я вже згадував, можна готуватися до поїздки в одну країну, а потрапити до іншої. Звичайно, загальна підготовка була і велася вона з урахуванням особливостей саме тієї країни і миротворчої місії, в яку ти їдеш. Підготовка до ротації до Афганістану має два етапи: перший - в Україні, а другий - у Литві. Це пояснюється тим, що українського миротворчого контингенту в Афганістані немає, а є лише миротворчий персонал (тобто невелика група військовослужбовців), який переважно входить до складу литовського контингенту і підпорядкований його командуванню.
Хотів би відразу відзначити, що це підпорядкування не є буквальним, воно включає лише певні пункти, які були прописані відповідно до домовленості між українською і литовською сторонами. Іншими словами, не свою роботу виконувати ти не зобов'язаний.
Що стосується безпосередньої підготовки, то в Литві вже переважно відпрацьовуються питання на практиці. Там створений макет військової бази, на якій розташований наш контингент. Відпрацьовуються питання управління, взаємодії, зв'язку, дії з тривоги тощо. Іншими словами, все, з чим може зіткнутися військовослужбовець у місії.
-    Які були Ваші перші враження після прильоту?
-    Коли я вийшов з літака, перше, що побачив і відчув на собі, це величезний стовп пилу і гул двигуна літака. Коли розсіявся пил, побачив гори. Потім прийшла машина, і я опинився на базі. Все відбувалося досить швидко. Навіть зараз складно описати все те, що я відчував на той момент. Основним було відчуття невідомості, що ж буде далі. У голові - мільйон питань, і майже всі без відповідей.
-    Чи передали Вам після прибуття ваші попередники свій досвід?
-    На жаль, часу було дуже мало, і той літак, який нас привіз, відразу ж забирав того офіцера, якого я змінював. Тому в нові обов'язки я вникав уже на ходу.
-    Як швидко Ви «вросли» в обстановку і посаду?
-    Близько двох тижнів мені знадобилося для того, щоб зрозуміти суть своєї посади, вникнути в обстановку і акліматизуватися. Оскільки база містилася на висоті 2480 метрів над рівнем моря, кисню трохи не вистачало...
-    Чим займався в Афганістані ваш підрозділ і Ви персонально?
-    Я був заступником командира литовської роти, яка забезпечувала безпеку бази і діяльності груп, які надавали допомогу місцевим афганцям по багатьох напрямках діяльності. У завдання роти входило патрулювання по певних маршрутах (патрулі як піші, так і на машинах), ескорт посадових осіб, охорона аеродрому, цілодобова охорона бази, розмінування і багато іншого.
-    Які виникали складнощі і проблеми?
-    Оскільки вся рота складалася з литовців, були деякі труднощі у спілкуванні. У них не весь особовий склад міг розмовляти англійською мовою, тому іноді доводилося говорити через «треті руки», що займало достатньо багато часу. А оскільки 90% чисельності всього особового складу на базі також були литовці і розмовляли вони в основному рідною мовою, мені довелося трохи вивчити і литовську.
-    Чим можете похвалитися в плані Ваших особистих досягнень?
-    Враховуючи відносно невеликий проміжок часу, який минув після повернення, мені поки складно виділяти якісь досягнення. Час покаже. А сьогодні радує те, що залишився живий і здоровий.
-    Розкажіть, будь ласка, про неформальне спілкування з представниками інших армій. Чим ми схожі і чим відрізняємося?
-    У неформальній обстановці розмови велися про сім'ї, хобі, але чомусь кожна розмова закінчувалася в основному про роботу. Часто аналізувалися ті або інші події, які відбувалися навколо табору. Одним словом, робота була на першому плані.
-    Враховуючи, що Ви займали керівну посаду, Вам підпорядковувалися військовослужбовці інших армій. Які методи впливу на них довелося застосовувати?
-    Я був заступником командира роти і мені підпорядковувався весь особовий склад роти. Хоча накази у звичному для нас розумінні я не віддавав, оскільки майже завжди на місці був штатний командир роти. Але, наприклад, розпорядження мною віддавалися, і вони виконувалися. Якщо віддавав розпорядження, то на 99% був упевнений, що його виконають. Чому на 99%? Напевно тому, що бути впевненим у всьому на 100% не можна. Особливо в зоні воєнного конфлікту.
-    Чим відрізняються підходи країн НАТО до відправки військовослужбовців у «гарячі точки»? Особливо стосовно підготовки, стимулювання, соціальної захищеності, пільг?
-    Я ніколи не був у складі національного миротворчого контингенту, тому не можу порівнювати підготовку в країнах НАТО і в Україні. Як на мене, то литовський особовий склад був досить непогано підготовлений. Через те, що литовська армія дуже маленька, а ротація відбувається кожні півроку, деякі вже побували тут по кілька разів. Литва також відправляє і волонтерів, але їх навички у військовій справі трохи гірші. Повторюся, що я детально описую лише литовський контингент, оскільки я його бачив «у справі». Але решта країн ще більше відрізняється в кращий бік, особливо американці, британці, хорвати тощо.
Що стосується соціальної захищеності, то розмір страхування у країнах НАТО набагато вищий, ніж у нас, зарплата також. Все залежить від держави, а стимул у військових завжди один - наказ.
-    Наскільки небезпечним виявилося перебування в Афганістані? Як забезпечувалася безпека військової бази?
-    У цілому безпека була організована добре, але існувало чимало нюансів. Говорити про безпеку в країні, де ведуться бойові дії, дуже складно.
Пам'ятаю один із випадків, коли ми виїхали на патрулювання на три дні, а насправді затрималися на цілих п'ять. На другий день на нічному привалі близько 3 години ранку пролунав постріл з РПГ. Тоді практично ніхто не спав, оскільки в горах дуже холодно вночі, це допомогло відразу відреагувати на ситуацію, що склалася. Почалася перестрілка. Напад відбили через 4-5 хвилин, слава Богу, ніхто не постраждав. Тому говорити про безпеку там дуже складно. Як пощастить. Був випадок, коли снайпер убив одного литовця на території бази.
-    Як ставилися до поїздки офіцери інших країн? Як до пригоди, інтернаціонального обов'язку по боротьбі з тероризмом, важкої повинності?
-    Якщо чесно, соціологічні опитування я не проводив. У кожного з них були свої особисті мотиви.
-    Хотілося б почути про вирішення побутових питань: як були організовані відпочинок, харчування, медичне забезпеченняння, постачання?
-    Ми мешкали у великому контейнері на 20 кімнат, у кожній кімнаті - по 2 людини. Душ і туалет - в окремих контейнерах. Меню було наближене до європейської кухні, оскільки литовські страви майже не відрізняються від того, що ми їмо вдома. Пощастило, що не італійці годували - якось мені довелося тиждень пробути на військовій базі в Гераті, де вони готують, так там в меню одні макарони, хоч і різних сортів. Провізію доставляли на літаку. Але іноді через погодні умови були збої в доставці. На базі також розташований чудовий спортивний зал, де організовувалися різні змагання. Було також місце і для відпочинку, де у вільний час можна було пограти в більярд, настільний футбол тощо.
Стосовно медичного забезпечення, то ми мали всі ліки і препарати, необхідні для лікування хвороби будь-якої складності, починаючи від застуди і закінчуючи реабілітаційним періодом після операції. Якщо не було технічних можливостей проводити операцію у нас на базі, хворого або пораненого відправляли до шпиталю на іншу базу, краще оснащену в цьому відношенні. Транспортування пораненого організовувалося протягом ЗО хвилин на спеціально обладнаному літаку. Все залежало від ступеня і складності поранення.
-    Порадьте, будь ласка, як легше перенести розлуку з рідними та близькими?
-    Звичайно, 13 місяців - досить довгий період. Фактично ми були єдиними, хто так довго перебував у місії без відпустки. Наприклад, у датчан була відпустка на два тижні після трьох місяців перебування в місії. Якщо хтось не хоче виїжджати у відпустку, йому виплачують грошову компенсацію. При цьому перебування у відпустці на грошове забезпечення не впливало. У нас виплата грошей у валюті припиняється з моменту перетину кордону. Що стосується рідних і близьких,
звичайно ж, спілкування з ними було. У кожній кімнаті був безпровідний доступ до Інтернету, що дозволяло спілкуватися, а якщо пощастить - навіть додзвонитися по 5куре і побачити рідні обличчя. Також був мобільний зв'язок, і хоч вартість дзвінка була недешевою, але раз на місяць ми дозволяли собі зателефонувати додому.
А спробувати не сумувати за домівкою можна. Потрібно намагатися зайняти себе чимось - ходити в спортзал, читати, спілкуватися. Одним словом, не сидіти на місці. Сказати відверто, в кінці місії навіть це не всім допомагає. Хочеться швидше повернутися додому. Правда, у нас були й такі, хто продовжував місію ще на півроку і загалом перебував там півтора роки...
-    Розкажіть, будь ласка, про спілкування з афганцями...
-    Зазвичай спілкування з ними зводилося до мінімуму, в основному спілкувалися медики і ті офіцери, що реалізовували проекти будівництва шкіл, лікарень тощо. Наш підрозділ відповідав за їх безпеку під час зустрічей і проведення переговорів. Але був у мене один випадок, коли командир бази поставив мені завдання вирушити в сусіднє селище і надати допомогу старійшині в евакуації транспортного засобу, який зірвався з обриву і впав у річку. Коли приїхав і побачив, що необхідно було діставати, то був шокований. Це був мікроавтобус, який впав ще минулої весни і від якого залишився один кузов. Весною вода у річці піднялася, і цей кузов віднесло на інший берег. Ширина річки була близько ЗО метрів, висота обриву - близько 15, а з другого боку берега взагалі не було через гори. Одним словом, щоб дістати цей непотріб, необхідно було провести цілу рятувальну операцію. Оскільки ширина дороги, якою ми добиралися, дозволяла проїхати лише одній машині, вирішення цього завдання було просто неможливим. Тому діалог старійшини зі мною тривав близько 40 хвилин. Через перекладача я пояснював йому, що нереально нашими силами дістати цю «машину», а він мене переконував у зворотному і казав, що ми перебуваємо тут, щоб допомогти афганському населенню, і що це в наших силах. Тоді я зрозумів, що машина для них не мала жодного значення: вони просто хотіли показати, що ми їм не потрібні і нічим їм не допомагаємо.
-    Чи пам'ятають афганці СРСР і перебування обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані? Як сьогодні вони оцінюють ті події?
Про ті події краще й не згадувати. Звичайно, вони все пам'ятають. Ми навіть зустріли одного чоловіка, який раніше служив у радянській армії. У 1987 р. він перейшов на бік афганців. Про це він зараз шкодує, але зробити вже нічого не може. У нього там будинок, п'ятеро дітей і живе він в убогості.
-    Чи вірите Ви в успіх операції НАТО в Афганістані?
-    Це моя особиста думка, але я сумніваюся, що можна навести лад у країні, де вже стільки років ніхто не зміг цього зробити. Поки війська НАТО перебувають на території Афганістану, вони можуть ще щось робити, але коли всі виведуть свої війська, через деякий час все повернеться на круги своя. Величезна кількість грошей, а найголовніше - життів було втрачено. Це їх життя, і змінити щось дуже складно. Я не стверджую, що афганці погані. Ні, багато хто хоче змін, але в той же час вони повинні зрозуміти це самі. А от скільки знадобиться їм для цього часу, не знає ніхто.
-    Що дало особисто Вам перебування в місії?
-    Я мав змогу подивитися на життя з іншого боку. У мені відбулася певна переоцінка цінностей. Отримав життєвий досвід, який, думаю, не отримують за партою і на плацу.
-    З якими проблемами довелося зіткнутися після повернення? Наприклад, зі старінням і непотрібністю деяких реалій служби, заздрістю товаришів, нерозумінням і докорами керівництва тощо...
-    Ви знаєте, жодних проблем у мене не виникло. Заздрощів у товаришів по службі я не помітив, тому що радий був їх усіх бачити. Був період, коли прийшов час забути все, що було «там» і почати (вірніше, продовжити) свою подальшу службу «тут». Звичайно, багато речей, якими займається нинішня армія, в реальній бойовій обстановці просто не потрібні, і солдат, який усю свою службу прибирає плац, а потім сумлінно по ньому марширує, ніколи не зрозуміє, для чого взагалі потрібна армія.
-    Ваші поради і побажання майбутнім миротворцям...
-    Береги себе і пам'ятати, що вас чекають удома.

Бесіду вів Станіслав МИРОНЮК,
фото надано автором
Журнал "Камуфляж"