"Третій Тост" № 15-16 (471-472), 2012 рік, серпень
Вітаємо з високою державною нагородою!
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про присвоєння С. Червонописькомузвання Герой України
    За визначні особисті заслуги перед Україною у реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів, багаторічну плідну громадську діяльність постановляю:
    Присвоїти звання Герой України з врученням ордена Держави ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ Сергію Васильовичу – головіУкраїнської Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Президент України  Віктор ЯНУКОВИЧ.
   № 494/2012,
 м. Київ, 24 серпня 2012 року.

Витяг з Указу про присвоєння високого звання, а також орден Держави вручив С.Червонопиському особисто Президент України В. Янукович (на знімку) 24 серпня в Палаці «Україна» під час урочистостей на честь 21-ї річниці Незалежності України.

Голова УСВА у свою чергу звернувся зі сцени до Президента:
«Шановний Вікторе Федоровичу, шановні українці!

31 рік тому я, виконуючи наказ держави, в Афганістані отримав важке поранення – залишився без ніг. Усі ці роки, на жаль, мені довелося боротися не тільки з власним недугом, але й з його величністю Чиновником. Власне тоді, ще при Радянському Союзі, ми побачили черстве ставлення до нас – ветеранів, інвалідів, сімей загиблих. І всі ці роки я разом зі своїми бойовими побратимами знаходився у стані боротьби. Зараз, безсумнівно, і завдяки Вашим ініціативам, Віктор Федорович, завдяки послідовній, безкомпромісній політиці, діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану та інших ветеранських організацій, видно серйозні зміни. Але, на жаль, і сьогодні сотні інвалідів залишаються без автомобілів. Сім’ї загиблих та інваліди – у злиденному стані. Не вирішуються проблеми ветеранів. А у нас, на жаль, уже пішло з життя після Афганської війни у вісім разів більше воїнів-інтернаціоналістів, ніж загинуло під час війни. Тому роботи у нас дуже багато – спільної роботи з державою на виконання тих святих завдань, які ми на себе поклали. Я впевнений, що разом ми переможемо. Вітаю Україну з Днем Незалежності!»


    Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), бойові друзі сердечно вітають свого лідера  Сергія Васильовича Червонописького з присвоєнням звання Герой України!
   Бажаємо Вам, шановний Сергію Васильовичу, подальших успіхів на користь українського народу, зміцнення ветеранського руху, здійснення всіх Ваших задумів. Зичимо міцного здоров’я, родинного благополуччя, здобутків і перемог!

   З глибокою повагою –                                       
Правління УСВА.

     За значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 21-ї річниці незалежності України орденом «За заслуги» ІІІ ступеня нагороджено А. О. Богданова – начальника управління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено А. М.  Коптєва – голову Казанківської районної організації воїнів-інтернаціоналістів Української Спілки ветеранів Афганістану (Миколаївська область).
     Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), друзі, колеги щиро вітають Анатолія Олексійовича і Андрія Миколайовича  з державними нагородами,  бажають міцного здоров’я, благополуччя і добробуту, здійснення мрій і задумів, плідній співпраці на користь ветеранського руху!
    З глибокою повагою –                                       
Правління УСВА.


Кандидат у народні депутати України
     Центральна виборча комісія за рішенням Вищого адміністративного суду від 21 серпня 2012 року зареєструвала голову Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), голову Партії ветеранів Афганістану Сергія Васильовича Червонописького кандидатом у народні депутати України.
    С. В. Червонописький балотується в одномандатному виборчому окрузі № 11 у Вінницькій області шляхом самовисування.


Меморандум у дії

У Міністерстві соціальної політики України відбулося чергове засідання Консультативної ради з питань поліпшення соціального захисту ветеранів війни, в якому взяли участь заступники міністра, представники центральних органів виконавчої влади, заступники голів обласних державних адміністрацій, начальники головних управлінь праці та соціального захисту населення облдержадміністрацій, керівники всеукраїнських громадських організацій ветеранів.
Консультативна рада розглянула такі питання:
1.Про стан виконання регіональних Меморандумів, зокрема в частині створення та організації діяльності місцевих консультативних рад (на виконання рішення Колегії Міністерства соціальної політики від 19.07.2012 р.)
2.Про стан пенсійного забезпечення ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих).
3.Про механізм врегулювання питання щодо встановлення статусу учасників бойових дій особам, які з 1979 по 1989 рік включно проходили військову службу в прикордонних з Республікою Афганістан загонах.
4.Про стан надання фінансової підтримки громадським організаціям ветеранів війни у 2011–2012 роках.
5.Про доцільність здійснення перереєстрації посвідчень учасників бойових дій та пропозиції щодо шляхів її проведення.
В обговоренні питань порядку денного взяв активну участь голова УСВА С. В. Червонописький. У своїх виступах він відзначив, що за даними моніторингу Спілки по контролю за виконанням положень Меморандумів на регіональному рівні лише у деяких областях України більшість положень здійснюються  тією чи іншою мірою, зокрема у Волинській, Івано-Франківській, Київській, Луганській, Миколаївській Харківській та Чернівецькій областях. У цих областях консультативні ради при облдержадміністраціях працюють ефективно і надають практичну допомогу громадським організаціям ветеранів.
У Донецькій, Закарпатській, Львівській, Сумській, Тернопільській областях робота влади обмежилася формальним підходом, коефіцієнт виконання Меморандуму за всіма показниками складає не більше 30 %, а Севастопольська міська організація УСВА 23 травня взагалі розірвала Меморандум і провела масштабну акцію протесту з приводу невиконання Севастопольською міською державною адміністрацією своїх зобов’язань.
Після обговорення питань порядку денного було прийнято протокольне рішення № 2 Консультативної ради з питань поліпшення соціального захисту ветеранів війни.
З першого питання вирішено:
1.Заступникам Голови Ради міністрів АР Крим, заступникам голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відповідальним за виконання Меморандумів, а також за співпрацю з громадськими організаціями ветеранів війни, посилити контроль за виконанням регіональних Меморандумів, сприяти утворенню регіональних консультативних рад і щоквартально до п’ятого  числа місяця, наступного за звітним, інформувати Державну службу з питань інвалідів та ветеранів про результати проведеної роботи.
2.Державній службі з питань інвалідів та ветеранів щоквартально до  десятого числа місяця, наступного за звітним, інформувати членів Консультативної ради з питань поліпшення соціального захисту ветеранів війни про стан виконання регіональних Меморандумів щодо посилення соціального захисту ветеранів війни та організації діяльності консультативних рад.
Рішення з другого питання: Мінсоцполітики, Пенсійному фонду України продовжити роботу в напрямі посилення пенсійного забезпечення ветеранів війни, членів їх сімей та один раз у півріччя інформувати членів Консультативної ради з питань поліпшення соціального захисту ветеранів війни.
З третього питання вирішено, що Міноборони та Адміністрації Держприкордонслужби до 22 серпня 2012 року слід звернутися до архівних установ Російської Федерації та Туркменістану для отримання документального підтвердження інформації щодо переліку частин Прикордонних військ СРСР, які дислокувалися з 1979 до 1989 року вздовж радянсько-афганського кордону і брали участь у бойових діях, а також терміни тривалості бойових дій, чисельність осіб, які з 1979 до 1989 року включно проходили військову службу у прикордонних з Республікою Афганістан загонах, і до 1 листопада цього року надати повну інформацію Кабінетові Міністрів України.
З четвертого питання до 22 серпня 2012 року Державній службі з питань інвалідів та ветеранів доручено звернутися до голів обласних державних адміністрацій щодо збільшення у проектах бюджетів на 2013 рік обсягів видатків для статутної діяльності громадським організаціям ветеранів війни.
Рішення з п’ятого питання: до 30 вересня 2012 року Міноборони, МВС, МНС, Службі безпеки, Службі зовнішньої розвідки, Державній пенітенціарній службі, Управлінню державної охорони, Державній податковій службі, Адміністрації Державної прикордонної служби, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації надати Кабінету Міністрів України пропозиції щодо механізму проведення перереєстрації посвідчень учасників бойових дій.

Прес-служба УСВА.


Громада вирішила

     Збори  релігійної громади «афганського» храму – церкви Воскресіння Христового на чолі з головою парафіяльної ради Сергіем Червонопиським ухвалили Звернення до Митрополита Київського і всієї України Володимира.
     Громада, основу якої складають воїни-«афганці», ветерани інших збройних конфліктів, інваліди війни, матері загиблих в Афганістані, вкотре звертається до Митрополита з проханням допомогти у вирішенні конфлікту, пов’язаного із незадоволенням громади новим єпископом церкви, владикою Феодосієм.  Парафіяльна рада звинувачує єпископа у нехтуванні інтересами громади, свавільних діях без погоджень з парафіяльною радою, порушенні протипожежних вимог і санітарно-епідемічних норм, а також у зловживанні своїм духовним саном і неблагочестивих діяннях заради власних інтересів.
     Члени релігійної громади просять Митрополита:
      1. Якомога швидше відкликати єпископа Броварського, вікарія Київської митрополії Феодосія з посади настоятеля Свято-Воскресенського (Афганського) храму.
     2. Скоротити штат Свято-Воскресенського (Афганського) храму до трьох священнослужителів і чотирьох церковнослужителів загальним числом до семи осіб.
     3. Якнайшвидше призначити настоятеля Свято-Воскресенського (Афганського) храму з числа священнослужителів, які брали участь у бойових діях в Афганістані й краще, ніж будь-хто інший, зрозуміють проблеми ветеранів війни в Афганістані, матерів і сімей загиблих.
     На зборах було переобрано склад парафіяльної  десятки та ревізійної комісії. Одностайним голосуванням головою обрано С. Червонописького.
     Усупереч провокативним заявам окремих осіб релігійна громада «Афганської» церкви наголошує на мирному та законному проведенні своїх зібрань.


Повітряно-десантним військам – 82 роки   
 «Афганський» комбат
     У День Аеромобільних військ України Старокостянтинівські міська та районна організації ветеранів Афганістану (Хмельницька область) провели святкові заходи й вшанували «афганців»-десантників.
     Бойові побратими завітали в село Губин у гості до почесного голови організації Азата Муратовича Аннамурадова (на знімку).  Бойовий комбат закінчив Рязанське вище повітряно-десантне училище. У січні 1980 року був направлений в Афганістан на посаду заступника командира, а з 1981 року призначений командиром десантно-штурмового батальйону. Азат Муратович брав участь в бойових операціях у Шинданді, Газні, Кандагарі, Джелалабаді. При виконанні нічного бойового завдання в місті Газні був тяжко поранений. За мужність і героїзм нагороджений орденом «За службу Батьківщині» третього ступеня й багатьма медалями  СРСР, України та Української Спілки ветеранів Афганістану.
     Після виходу на військову пенсію Азат Муратович працював у службі в справах неповнолітніх районної державної адміністрації. Був депутатом  районної та міської рад, очолював районну організацію воїнів-інтернаціоналістів, створив міську організацію ветеранів Афганістану, став ініціатором створення музею воїнів-«афганців» у Старокостянтинові.
     І на заслуженому відпочинку ветеран має улюблену справу. У мальовничому древньому селі Губині він разом з дружиною Людмилою вирощуває цінні сорти овочів та фруктів, займається бджільництвом.
     Бойовий комбат разом з дружиною радо зустріли гостей і щедро пригостили дарунками з власного саду і городу. Бойові побратими побажали господарям сімейної злагоди й міцного здоров’я на довгі роки.
     Члени ради організацій вшанували пам’ять Фурмана Олександра Миколайовича і поклали квіти на могилу загиблого воїна у селі Самчики.   
Віктор ПЕРЕПІЧКА,
голова Старокостянтинівської районної організації
воїнів-інтернаціоналістів УСВА.


Праздник «крылатой пехоты»

  2 августа десантники отметили праздник Воздушно-десантных войск. Традиционно в этот день возлагают цветы к мемориальному комплексу погибшим воинам-интернационалистам.
    Представители Украинского Союза ветеранов Афганистана пришли почтить память своих побратимов к мемориалу, воздвигнутому возле церкви Воскресения Христова.  Он стал не только символом памяти погибших в Афганистане, но и местом встречи тех, кто прошел боевой путь, матерей погибших, друзей и просто неравнодушных людей.
    После торжественного возложения цветов и минуты молчания в приветственном слове председатель УСВА Сергей Червонопиский отметил: «Носить звание десантника  гораздо труднее, чем кажется, ведь за ним скрывается жесткий отбор, непрерывные напряженные тренировки, которые и делают солдата достойным вступить в ряды десантников. Будьте здоровы, крепки, смелы и уверены. Сохраняйте все то, что было заложено в той армии, в элите самых настоящих мужчин. Счастья, здоровья и мирного неба!  Желаю вам, чтобы ваш ангел-хранитель не летал быстрее, чем ездит ваш автомобиль», – сказал Сергей Васильевич.
    После гражданской панихиды выступил творческий коллектив «Аист». По сложившейся традиции празднование, завершилось в столичном Гидропарке.
    Напомним, что 2 августа 1930 года 12 парашютистов десантного подразделения ВВС Московского военного округа выполнили прыжок над Воронежем для выполнения учебной задачи. Этот исторический прыжок  стал толчком в дальнейшем формировании авиадесантных частей. «Кто ни разу не ощущал страха свободного падения, тот никогда не поймет чести и гордости десантника. Это и есть ВДВ», – говорят парни из «крылатой пехоты».

Инф. «ТТ».

В дружной десантной семье
     Воины-десантники Винницы в  День Воздушно-десантных войск, как обычно, встречаются в парке Горького – возле памятника погибшим «афганцам».
     В этом году к месту сбора их пришло около шести десятков человек. Но эти несколько десятков приехали из разных уголков бывшего Союза.
     – Большинство из тех, кто пришел на этот праздник, росли в могучей стране, воспитывались на высоких идеалах в дружной семье, – говорит Расул Мамедов, работающий теперь в главном управлении Азербайджана по борьбе с терроризмом. – Не было разницы в том, кто какой национальности или какой веры. Пришло время, когда недальновидные люди разрушили нашу страну. Моя мама – украинка, я живу в Баку, но на праздник приехал сюда, к своим друзьям. Все мы живем под Богом, которого каждый называет по-своему, хотя он един на всех. Но мы, люди, об этом забываем. И находятся нехорошие личности, которые делят нас по национальному признаку, по вероисповеданию.
     Вопреки стереотипу, десантура на этот раз во время праздника не буянила, не напивалась и мордобой не устраивала. Большинство после торжественной части  строем проследовало в кафе «Лебединому озеру», некоторые – на фонтанную площадь или остались на месте – отмечать на лавочке. После этого – совместная поездка в Ставку Гитлера и фуршет за городом.
Пресс- служба Винницкого городского
союза ветеранов войны в Афганистане.


Галерея Славы
«Правая рука» генерала Маргелова

2 августа исполнилась 82 годовщина всенародно любимым, «продуваемым всеми ветрами» Воздушно-десантным войскам. Их можно смело назвать и белорусскими, ведь у самых истоков создания ВДВ стоял уроженец Пинска Яков Мошковский, в белорусской земле корни первого конструктора специальной парашютно-десантной техники Павла Гроховского. Неоценим вклад в становление и развитие Воздушно-десантных войск легендарного Бати – Героя Советского Союза генерала армии Василия Филипповича Маргелова, 25 лет стоявшего во главе «крылатой пехоты», достигшей при нем своей высшей мощи. Сегодня, к сожалению, редко вспоминают имя ещё одного заслуженного белоруса-десантника, заместителя Маргелова – генерал-лейтенанта Ивана Ивановича Лисова. Это о нём Маргелов говорил: «Лисов – это мой главный подарок судьбы».
На протяжении многих лет заместитель командующего – начальник воздушно-десантной службы ВДВ генерал Лисов был, выражаясь современным языком, главным имиджмейкером Воздушно-десантных войск – никто больше него не сделал для пропаганды ВДВ, создания вокруг них особого ореола героизма и романтики. Кстати, благодаря Лисову у «крылатой пехоты» появился голубой берет – главная святыня десантника.
Кандидат исторических наук, автор многочисленных статей, книг и сценариев фильмов о «крылатой пехоте», член Союза писателей и Союза журналистов СССР, он был потрясающим рассказчиком. Особенно это вспоминается сегодня, на фоне бубнящих с телеэкранов что-то невразумительное, усердно переливающих из пустого в порожнее представителей многих пресс-служб. Иван Иванович  участвовал и в становлении первого воздушно-десантного училища, очень много сделал для развития парашютного спорта, создал Центральный спортивный парашютный клуб ВДВ, был мастером парашютного спорта СССР, судьей всесоюзной и международной категорий, членом Национального олимпийского комитета СССР, председателем Федерации парашютного спорта СССР, председателем парашютной комиссии Международной федерации авиационного спорта (ФАИ) и ее вице-президентом. Боевой генерал, кавалер 9 орденов, за особые заслуги в развитии мирового парашютного спорта удостоен (случай уникальный!) золотой парашютной медали ФАИ.

Приказано – прыгать!

    Весьма символично, что родился этот удивительный человек в неформальной столице белорусских десантников – в Витебске. Иван Иванович Лисов – автор стольких крылатых поговорок и выражений, что и знаменитое «куда кривая выведет» – тоже плод его острого ума. Улица кривая, на которой он жил, вывела сына простого рабочего-сапожника витебской обувной фабрики «Прогресс» в люди и сделала настоящим человеком. Вместе с окрестными пацанами Иван учился в ФЗУ «Швейник» на ученика-механика по установке и ремонту швейных машин, а когда в 1929 году вспыхнул вооруженный конфликт на КВЖД, пошел со всей улицей в военкомат – записываться добровольцем в Красную Армию – на Дальний Восток. Но семнадцатилетнего Ивана военком отправил не на фронт, а в Минск, в Объединенную Белорусскую военную школу им. ЦИК БССР. Здесь-то впервые и пересеклись его пути-дороги с Василием Маргеловым, который учился на курс старше.
        Самых лучших выпускников ОБВШ в качестве поощрения распределяли в Могилёвский гарнизон, в передовую 33-ю Белорусскую дивизию 16-го стрелкового корпуса. В апреле 1931-го года в 99-й стрелковый полк 33-й дивизии прибыл на должность командира пулемётного взвода Маргелов, а ровно через год в этом же полку доверили пулемётный взвод отличнику Лисову. Вскоре в Белорусском военном округе начали создавать первые подразделения десантников. Бобруйск стал колыбелью для 2-го авиационного батальона особого назначения, а в стрелковых дивизиях формировались внештатные стрелковые батальоны особого назначения. Не осталась в стороне и 33-я дивизия, где отбор бойцов и командиров для осназа возложили на Александра Онуфриева. Мимо его цепкого взгляда высокий (рост 180 сантиметров), крепко сбитый, спортивный Иван Лисов не проскочил.
    Из Могилёва его откомандировали в Бобруйск, где на местном аэродроме 16 июля 1934 года после непродолжительного инструктажа («жить захочешь – кольцо найдёшь») Лисов совершил первый в своей жизни парашютный прыжок. Совершил, как впоследствии, уже будучи генералом, с улыбкой рассказывал Иван Иванович, в полубессознательном состоянии. С закрытыми глазами и парашютом ПД-1 он просто вывалился из подвешенной под брюхом бомбардировщика ТБ-1 специальной фанерной люльки – «гробницы Гроховского», названой так в честь ее конструктора. После первого испытания его ждали прыжки с четырёхмоторного гигантского бомбардировщика ТБ-3, в фюзеляж которого буквально как сельдь в бочку «набивали» 30 десантников. Перед прыжком нужно было умудриться выбраться из самолёта наружу, преодолеть мощный поток набегающего воздуха, зацепиться за гофрированную обшивку фюзеляжа и лишь после команды – отмашки сигнального флажка штурмана ринуться в бездну.
     Легкопулемётному взводу Лисова доставалось при этом больше других. Десантироваться приходилось с ручным пулемётом Дегтярёва. А эта «железяка» имела 11 килограммов веса да целых метр тридцать длины. Совершая один из прыжков, Лисов из-за этого самого «дегтеря» чуть было не погиб. Решив отделиться от ТБ-3 поэффектнее, покрасивее, он решил пробежаться по двадцатидвухметровому крылу, но неожиданно зацепился за него стволом пулемёта и кувырком свалился в неуправляемое падение. Поспешно открыв парашют, он только усугубил своё положение. Купол спеленал десантника по рукам и ногам, но Лисов не потерял самообладания и, дотянувшись до кармана, вытащил складной нож, прорезал им в шелковом полотнище огромную дыру и чудом вытолкнул через неё купол открытого в самый последний момент запасного парашюта. При посадке отделался лишь ушибами. Больше пострадал злосчастный пулемёт: его ствол от удара о землю принял форму вопросительного знака. На этом десантный экстрим для Лисова не закончился. Совершая следующий прыжок, он отделился от ТБ-3 раньше времени и, упав на крышу дома, к ужасу его хозяйки, снайперски сбил дымящуюся кирпичную трубу. А во время первого ночного прыжка угодил аккурат в самое глухое болото и чуть было не утонул.
    Столь интенсивная прыжковая подготовка с первыми белорусскими десантниками проводилась в связи с предстоящими крупными осенними маневрами, на которые были приглашены нарком обороны Ворошилов и наблюдатели из Франции и Чехословакии.

Купола над Тростенцом

9 сентября 1934 года в районе Тростенца под Минском армада бомбардировщиков ТБ-3 под прикрытием дальних крейсеров Р-6 и истребителей И-5 впервые в мире выбросила массовый десант из 589 бойцов-осназовцев. Под куполами парашютов успешно приземлился и на «отлично» выполнил поставленную задачу легкопулемётный взвод Ивана Лисова, ставшего одним из пионеров «крылатой пехоты» в Белоруссии. Здесь, под Тростенцом, и должен стоять памятный знак, символизирующий рождение первых частей ВДВ в Белорусском военном округе. По итогам учений комвзвода Лисова наградили от имени наркома Ворошилова часами.
    Весной 1935 года судьба получившего повышение по службе командира пулемётной роты Лисова могла круто измениться. В ВВС остро ощущалась нехватка летных кадров. Имевшего 6 парашютных прыжков Лисова направили в авиационную эскадрилью для стажировки в качестве штурмана-бомбардира самолёта Р-5 с дальнейшим допуском к вступительным экзаменам в Военно-воздушную академию. Но во время одного из учебных полётов случилось непредвиденное. Не сошли с замков бомбы, а попытка Лисова дотянуться до заклинивших тяг-держателей и сбросить их вручную привела к тому, что он неожиданно вырвался из кабины. В беспорядочном вращении кольцо найти он не смог и с огромным трудом открыл парашют, рванув за шланг с вытяжным тросиком. Спасся чудом. Испытывать судьбу в качестве штурмана он больше не стал. Но нет худа без добра. Авиатора из Лисова не получилось, зато какого десантника получили ВДВ!
    Когда в 1936 году на базе батальонов осназа в гарнизоне Боровское комбриг Федор Кармалюк начал формировать первую в Белорусском военном округе полнокровную десантную часть – 47-ю авиабригаду особого назначения, то никого не удивило, что на должность командира 1-й легкопулемётной роты 1-го легкопулемётного батальона он назначил старшего лейтенанта Ивана Лисова. Один из первых прыжков в новой должности стал для Ивана очередным испытанием нервов и характера. На только что поступившем на вооружение парашюте ПД-6 его снесло ветром на железнодорожную станцию, к которой приближался поезд. Один только Бог знает, как удалось уцелеть. Успевший затормозить машинист наблюдал невероятную картину: колёса его паровоза все же перерезали стропы парашюта, и воистину родившийся в рубашке десантник оказался по одну сторону от пышущей паром махины, а погасший купол – по другую, но и это происшествие не смутило Лисова и не заставило усомниться в правильности выбранного пути.
    Легендарный парашютист, один из будущих первых генералов-десантников, полковник Алексей Левашов, сменивший на посту комбрига репрессированного и расстрелянного Фёдора Кармалюка, увидел в молодом офицере грамотного, толкового, растущего командира и сначала выдвинул его на должность начальника штаба, а затем и командира 1-го воздушно-десантного батальона. Из Марьиной Горки (сюда перебросили 47-ю бригаду, переименовав её в 214-ю) по рекомендации Левашова и начальника штаба бригады подполковника Александра Казанкина (будущего командующего ВДВ) в 1939 году капитан Лисов убыл в Военную академию имени Фрунзе. Он и там ходил в передовиках. Летом 1940 года блестяще проявил себя на стажировке в должности командира полка в Закавказском военном округе и стал слушателем Высшей специальной школы Генерального штаба Красной Армии.

С верой в победу

В учебные планы внесла свои коррективы война: спецшколу Лисов оканчивает ускоренно, как отличник учёбы выпускается досрочно и уже в сентябре 1941 года служит помощником начальника разведотдела Воздушно-десантных войск. Он рвётся на фронт, его родная 214-я бригада громит фашистов, в её составе воюет и его брат, военврач 2-го батальона Леонид Лисов. Не знал тогда Иван, что ещё в августе в бою у деревни Холодники на Гомельщине Леонид был тяжело ранен и попал в плен. В списках без вести пропавших он будет числиться до 1944 года, до дня его освобождения наступающей Красной Армией из концлагеря в Польше.
Большие потери и нехватка кадров офицеров-десантников заставили руководство РККА открыть в ноябре 1941 года в Куйбышеве первое в истории ВДВ воздушно-десантное училище. На должность начальника учебного отдела требовался грамотный, толковый офицер-десантник. Направили капитана Лисова. На фронт ему удалось попасть только в 1944 году. Начальник штаба 300-го гвардейского полка (сформированного на базе 13-й гвардейской воздушно-десантной бригады) гвардии майор Лисов участвует в Свирско-Петрозаводской наступательной операции. Любитель нетрадиционных оригинальных решений, он и здесь остаётся верен себе. Реку Свирь в районе Лодейного Поля его полк форсирует настолько мастерски, что после войны организацию и проведение этой операции признают классическими и будут изучать в академиях и училищах. Чего стоил хотя бы ложный десант с чучелами солдат и макетами техники на плотах. Двенадцать добровольцев-десантников, сопровождающих под шквальным огнём эту плавучую бутафорию и первыми ступивших на берег противника, удостоили звания Героя Советского Союза. Начальник штаба полка Лисов получил за эту операцию орден Отечественной войны первой степени. Смелые и решительные действия боевых маневренных групп полка позволили не только прорвать 6 оборонителых полос противника и нанести серьёзные потери 2-му армейскому корпусу финнов, но и не допустить взрыва плотины Нижне-Свирской ГЭС. Благодарные жители Лодейного Поля после войны присвоили Ивану Лисову звание почётного гражданина города.

Нет задач невыполнимых

Став в 1947 году командующим ВДВ, генерал-лейтенант Александр Федорович Казанкин не забыл о лихом комбате 47-й десантной бригады. Подполковник Лисов получил должность в оперативном управлении Воздушно-десантных войск. Здесь в апреле 1948 года он вновь встречается со своим бывшим однокашником по минской ОБВШ Героем Советского Союза генералом Василием Маргеловым, назначенным командиром 76-й гвардейской воздушно-десантной дивизии в Пскове. Пройдет время, и легендарный тандем из этих выдающихся личностей поднимет воздушно-десантные войска на вершину невиданной мощи, сделает из них особый, элитный род войск, способный с плацдарма под облаками «вогнать в тоску» любого противника. Они прекрасно дополнят друг друга – прямой, жесткий кандидат военных наук генерал Маргелов и дипломатичный, интеллигентный кандидат исторических наук генерал Лисов.
В ноябре 1957 года Лисов стал в «крылатой пехоте» главным парашютистом – на-чальником воздушно-десантной службы ВДВ, а через семь лет в дополнение к этой должности получит «кресло» заместителя командующего Воздушно-десантными войсками, в котором будет находиться до 16 декабря 1974 года, дня увольнения в запас. Истинный фанат парашютных прыж-ков, Иван Иванович Лисов сделал парашютно-десантную подготовку основой основ боевой учебы в ВДВ. В этом деле он умело использовал личный пример и к 1962 году имел среди всех генералов-десантников рекордное количество прыжков — 380! Сорок семь (!) раз покидала борт самолета и жена Лисова.  На молодых солдат-десантников это действовало безотказно — прыгали все!
Летом 1959 года генерал Лисов лично возглавил первый массовый десант на воду, который проходил в сложнейших метеоусловиях. Низкая облачность, дождь, порывы ветра до 16 метров в секунду сделали эту операцию по-настоящему боевой, потребовавшей от десантников особого мужества и выдержки.
Когда на вооружение начали  поступать мощные военно-транспортные самолеты Ан-8 и Ан-12 и до 350 километров в час возросла скорость десантирования, то для выброски десантников разработали новый «скоростной» парашют Д-1-8, испытание и внедрение которого проходило при непосредственном участии генерала Лисова. Для десантирования техники использовались специальные парашютные платформы. В строю ВДВ в те годы стояли семь боевых и одна учеб-ная дивизия. Уровень их подготовки позволял решать любые задачи. Для десантирования частей ВДВ военно-транспортная авиация имела 22 полка на самолетах Ан-12 и 2 – на могучих Ан-22 «Антей». Эта огромная мощь была с успехом продемонстрирована на крупнейших стратегических маневрах «Днепр» (вместе с техникой десантировались части 76-й, 103-й гвардей-ских дивизий и 350-го гвардейского парашютно-десантного полка) и «Юг» (на «врага» была сброшена 98-я гвардейская дивизия). Своеобразный мировой рекорд 10 марта 1970 года на учениях «Двина» в Белоруссии установили воины 76-й гвардейской дивизии: за 22 минуты с 280 самолетов Ан-12 и 4 Ан-22 десантировано 8 тысяч десантников и 152 единицы боевой техники! Вот это мощь!
В августе 1967 года с целью захвата на случай войны господствующих горных вершин и перевалов парашютно-десантный батальон 105-й гвардейской дивизии впервые десантировали на горное плато, расположенное на высоте 3600 метров. На следующий год на Памире 36 воинов-де-сантников «пригорились» на высоте 6100 метров, а еще одна группа — на 7134 метрах! Для этих прыжков впервые разработали специальные парашюты альпиниста — ПА-1. Под руководством генерала Лисова велась и подготовка к первой в мире выброске бронированной боевой машины десанта с экипажем внутри. 5 января 1973 года с помощью парашютной системы «Кентавр» с самолета Ан-12Б была успешно десантирована БМД-1 с экипажем в составе подполковника Л. Зуева и сына Маргелова, старшего лейтенанта А. Маргелова.

Генерал, сценарист, журналист…

Огромное внимание уделял генерал Лисов и парашютному спорту, который при нем занял ведущее место не только в Вооруженных Силах, в советской стране, но и во всем мире. Он создал Центральный спортивный парашютный клуб ВДВ — настоящую парашютную академию Советской Армии. Начала работать Федерация парашютного спорта СССР, которую Лисов и возглавил. Под руководством генерала Лисова воины-десантники впервые в истории советского парашютного спорта стали абсолютными чемпионами СССР. Блестяще выступали парашютисты-десантники и на международной арене. В 1964 году они завоевали 164 (!) золотые медали и установили 26 мировых рекордов. Удивительно, как «режимный» генерал, допущенный к военным секретам особой важности, работал председателем парашютной комиссии Международной федерации авиационного спорта и ее вице-президентом. Как руководитель делегаций советских парашютистов и судья Международной категории он выезжал на соревнования в Австрию, Чили, Индию, Финляндию, Англию, Францию, ФРГ, Швецию, Югославию…
По его сценарию сняли фильм «В небе только девушки», который получил множество призов и демонстрировался более чем в 100 странах мира. Талантливые очерки генерала Лисова о воинах-десантниках печатали отечественные и зарубежные газеты и журналы, из-под его пера с одинаковым успехом выходили и учебные пособия, и художественные книги о парашютистах. Увлекательный, яркий рассказчик, он был частым и желанным гостем на телевидении, в трудовых и воинских коллективах, учебных аудиториях. Тысячи мальчишек благодаря Лисову связали свою жизнь с «крылатой пехотой», стали под овеянные славой знамена Воздушно-десантных войск.
      9 июля 1967 года в «Домодедово» он руководил показательными прыжками десантников в ходе самого грандиозного в истории СССР воздушного парада, приуроченного к 50-летию страны. Завершал праздник десант из 1000 крылатых пехотинцев! За отличное выполнение поставленных задач на этом параде генерал-лейтенант Лисов был награжден орденом Красной Звезды, четвертым за время его службы в ВДВ.
      Особую памятную точку своей службе в армии Иван Иванович Лисов, которого по праву звали живой историей Воздушно-десантных войск, поставил созданием в Рязани Музея истории ВДВ. И на пенсии он продолжал служить воздушно-десантным войскам, возглавляя до 1979 года военную кафедру Высшей комсомольской школы при ЦК ВЛКСМ, выпускники которой почти все прыгали с парашютом, пополняя кадры замполитов подразделений ВДВ.

Николай КАЧУК.

В організаціях УСВА
Сходження в Карпати

   Стало доброю традицією в Івано-Франківській міській організації УСВА щороку вшановувати пам'ять загиблих в Афганістані побратимів Прикарпаття походом у Карпати.
    Цього разу група учасників бойових дій та інвалідів війни в Афганістані Івано-Франківської міської організації УСВА на чолі зі своїм головою Віктором Омельком відвідали могили і  вшанували пам'ять загиблих у Афганістані в Івано-Франківську, Надвірній, Делятині, Яремчі, Ворохті та здійснили черговий вихід в Карпати. Ветерани «афганці» здійснили сходження на Несамовитого озера, що на висоті 1750 метрів над рівнем моря.
  Учасники сходження провели мітінг-реквієм на честь загиблих воїнів. Прийнято звернення до Президента, Кабінету Міністрів і Верховної Ради про виконання Закону України  «Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального захисту», про неналежний стан у державі щодо захисту прав учасників бойових дій, інвалідів війни, сімей загиблих, інших категорій громадян та з приводу захисту української мови як єдиної державної мови всіх громадян України.
  Заплановано чергові сходження на вершини гір Хом’як, Пік Іван та інші цікаві місця мальовничих Карпат.
Микола НЕРОДА,
заступник голови Івано-Франківської міської організації УСВА
.


В честь пограничников
В Геническе Херсонской области в  Парке «афганской» славы состоялся митинг по случаю открытия Памятного знака в честь пограничников.
 Пограничники всегда показывали пример преданности своему народу и сегодня добросовестно  выполняют задание по охране морских и сухопутных границ государства. В нашем районе этот священный долг возложен на личный состав отдела пограничной службы «Геническ».
С открытием Памятного знака присутствующих  поздравили председатель райгосадминистрации С. Н. Ниметуллаев, председатель райсовета А. В. Резников, городской голова А. В. Пинаев, ветеран-пограничник Л. И. Калимбет.
– Граница в душе каждого из нас, – сказал ветеран-пограничник А. А. Харламов, – это живой организм со своими проблемами, нуждами, заботами. Но всегда во главе угла для нас было добросовестное выполнение долга перед Родиной.       Анатолий Александрович поблагодарил руководителей города и района, воинов-интернационалистов Владимира Приходько, Владимира Басова, Игоря Дорошенко и других «афганцев» за создание такого чудесного парка и открытие Памятного знака в честь пограничников. Идея эта давно созревала и сейчас воплощена в жизнь.
Почетное право открыть Памятный знак предоставляется С. Н. Ниметуллаеву и А. А. Харламову. Гремит салют в честь доблестных пограничников. Минутой молчания почтили память  пограничников, погибших при защите государственной границы. К памятнику были возложены цветы.
На митинге пограничникам вручены памятный знак «Честь и слава» и медали «Отличник погранвойск». Многие убеленные сединой награжденные произносили в ответ:  «Служу Советскому Союзу!»
Митинг завершился, но еще долго звучали военно-патриотические песни в исполнении Андрея Корхута, Анатолия Триказюка и лауреата многих конкурсов и фестивалей Захара Кострова.
Игорь ДОРОШЕНКО.

Свидетель гибели сына

В  днепропетровской средней школе №26 три года назад был открыт Зал Афганской Славы Амур-Нижнеднепровского района. В нем увековечена память 14 воинов-орденоносцев, погибших на Афганской войне. Родители и родственники этих воинов проживают в районе.
Зал богат военным арсеналом тех лет. Примечательно, что по инициативе матерей и вдов погибших воинов экспозиция создана силами учителей и учащихся при поддержке райисполкома и спонсоров. Зал открыт не только в период учебного года, двери в нем открыты всегда, даже в летний зной. Недавно здесь состоялась необычная встреча мамы бывшего ученика школы, командира гранатометного взвода лейтенанта Вячеслава Бугары и бывшего сержанта этого взвода,  крупного общественного деятеля, председателя Крымского Республиканского союза ветеранов Афганистана Сергея Куницына. «Я видел, как погиб Ваш сын…» — одна из первых фраз гостя, сказанных Марии Ивановне. 28 лет хранил в памяти  трагический эпизод солдат, чтобы обязательно рассказать об этом маме погибшего героя. Сергей Владимирович с волнением готовился к этой встрече, привез альбом с фронтовыми фотографиями, даже передал в музей фотографию солдата, молдаванина по национальности, которого спасал лейтенант Бугара ценой своей жизни.
Центральное место в экспозиции занимает гипсовый горельеф Вячеслава Бугары (аналог установленного на могиле героя), выполненный заслуженным скульптором Украины В. Положим.  Именно возле него началась эта памятная встреча. Гость был поражен сходству памятника с его командиром. После гибели сына несколько месяцев Мария Ивановна кропотливо работала со скульптором.
Рассказ солдата о своем единственном сыне мама слушала со слезами на глазах. Сергей говорил, что веселый молодой лейтенант полюбился и остался в памяти всех, кто его знал на долгие годы.
На встречу пришла воины-«афганцы» Виктор Щербина, Александр Поляков, Олег Лященко, Леонид Москаленко, областное и городское руководство УСВА и другие ветераны. Ровно через год после гибели Вячеслава стал служить в том же 682-м МСП Виктор Щербина. «Афганцы» помнят о погибших героях, поддерживают Марию Ивановну. Многие из них активно участвовали в сборе материалов, помогают учителю математики, руководителю проекта музея, заведующей Залом Афганской Славы Ирине Александровне Нижниковой. 
Несколько часов проходила памятная встреча. За чашкой чая бывшие воины вспоминали свое фронтовое прошлое. А Мария Ивановна всматривалась в лица «афганцев», словно искала в каждом из них родные черты, представляла, каким бы сейчас был ее сын. Сергей Куницын узнал, что его командир еще будучи совсем маленьким мальчиком потерял отца. Офицер милиции Василий Бугара погиб на боевом посту, когда Славе было восемь лет, а его маме  — 29. Эта хрупкая, но мужественная и до сих пор очень миловидная женщина воспитывала сына одна. Собственное горе и боль утрат ее не сломили. М. И. Бугара − заместитель председателя областного совета и председатель районного  совета матерей и вдов погибших в Афганистане воинов, инициатор создания Зала, в котором увековечены не только выпускники школы В. Бугара и В. Богайчук, но и другие погибшие в Афганистане. В течение многих лет Мария Ивановна, встречаясь с молодыми людьми, на личном примере воспитывает в них глубокие патриотические чувства, за что награждена орденом Княгини Ольги третьей степени, медалями УСВА, многочисленными грамотами. 
Ветераны рассказывали о своих семьях, делились планами. Например, в сентябре в школе планируется очередная встреча участников VII Международного автопробега «Дорогами памяти», стартующего в Одессе. Он посвящается памяти воинов «Королевского батальона» воевавшего под командованием капитана Королева, среди которых был и лейтенант Вячеслав Бугара, погибший в апреле 1984 года  в Панджшере.
Председатели Днепропетровских областного городского советов УСВА Виктор Волошин и Юрий Виноградов вручили гостю памятный сувенир  и пожелали новых встреч и тесного сотрудничества «афганцев» Крыма и Днепропетровска.
И. НИЖНИКОВА,
учитель-методист КЗО СОШ № 26.

«Прорив-42» діє

Мільйони наших співвітчизників у далекому 1941 році взяли в руки зброю, щоб захистити рідну землю від фашистської навали. О. В. Суворов колись сказав, що будь-яку війну не закінчено доти, допоки не поховано останнього загиблого на ній солдата. І як наказ наступним поколінням, цей відомий вислів спонукає нас не бути байдужими. Всеукраїнська громадська організація «Закінчимо війну»  веде активну пошукову роботу по всій країні.
У невеличкому районному центрі Верхній Рогачик, що на Херсонщині, на братському кладовищі відбувся мітинг пам’яті, під час якого перепоховано останки п’ятьох  загиблих солдат Червоної Армії, знайдені неподалік райцентру на полях, де був Никопільський плацдарм.
Завдяки кропіткій роботі активістів пошукового загону «Прорив-42» знайдено та ідентифіковано ці останки. Загін було створено кілька років тому нині покійним директором школи Верхнього Рогачика Іваном Васильовичем Ковезою. Велику справу увічнення пам’яті героїв війни, які довгі десятиліття залишалися  в окопах і бліндажах, взяло на себе молоде покоління. Пошуковий загін нині очолює начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту районної державної адміністрації Василь Васильєв.
Понад 300 мешканців району взяли участь в урочистому заході  біля меморіалу слави. Зворушливі виступи ветеранів, працівників тилу, дітей війни не залишили байдужими нікого. Голова Великолепетиської районної організації УСВА Захар Костров виконав військово-патріотичні пісні.
Подібні заходи завжди навіюють сум, стискає серце біль, адже хтось і досі сподівається на звістку про своїх близьких – загиблих чи зниклих безвісти на тій війні…

Михайло ПРОЦИК,
член  правління Великолепетиської  РО УСВА.

Згадали односельця і бойового побратима

     Щороку влітку ветерани Афганістану приїздять у мальовничі Жолудки, щоб вшанувати пам’ять односельця,  вірного своєму обов’язку воїна-інтернаціоналіста Михайла Франчука.
    І цього разу сільський заклад культури зібрав чималу аудиторію на вечір, присвячений пам’яті загиблого воїна-«афганця». Активну участь у проведенні взяли школярі Новицької загальноосвітньої школи, місцеві студенти. Долучилися до нього й ветерани-«афганці», жителі села, які прийшли щоб віддати шану і підтримати родину Франчуків.
    Новичівський сільський голова М. М. Шако і голова Шепетівської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану В. М. Окорський розповіли про життєвий і ратний шлях односельця й бойового побратима.
    Захід мав патріотично-виховне спрямування, адже для молоді Михайло Франчук є прикладом мужності, героїзму. Високим ідеалам, самовідданому виконанню нашими воїнами-інтернаціоналістами ратного обов’язку в складі Обмеженого контингенту в далекому Афганістані й було присвячено музично-поетичну композицію.
   У виконанні Людмили Остапчук і Олександра Сверчевського лунали пісні, студенти Вікторія Міщук і Володимир Комарницький, учні місцевої школи Даша та Ілона Поліщук, Діана Сидорчук, Богдана Кособуцька, Лілія і Богдана Мойпанюк, Надія Огородник і Альона Гуцалюк прочитали вірші.
    Родина Франчуків і ветерани Шепетівської організації воїнів-інтернаціоналістів висловили  щиру вдячність керівніцтву  райдержадміністрації за розуміння і підтримку у вирішенні нагальних питань сімей загиблих, а також дякують регіональному благодійному фонду «Зміцнення громад» на чолі з головою ради  С. В. Буряком за  матеріальну допомогу.

Г. СИДОРЧУК,
завідувач Жолудецьким сільським клубом.

В організаціях УСВА
О мужестве и отваге

     В Мариупольском краеведческом музее посетителей отдела советской истории привлекает обновленная экспозиция, посвященная военным событиям в Афганистане.
     В центре выставочной витрины – фотографии вечно молодых мариупольцев, погибших на афганской земле. И сегодня жива память о верных сыновьях Отчизны, до конца исполнивших свой интернациональный долг.
      – Афганская тематика нашла отражение в экспозиции нашего музея, как только появились первые материалы о тех страшных событиях, – рассказала заведующая отделом советской истории Надежда Гашененко. – За прошедшие годы нынешняя экспозиция – третья по счету. Необходимо отметить, что все перемены происходили по инициативе «афганских»  общественных организаций Приазовья. Неизменным остается только фоторяд портретов наших погибших  земляков в Афганистане.
     Проект общей концепции и сама выставка появились в результате работы инициативной группы – членов общественной организации «Союз десантников Украины» Владимира Аблеза, Виталия Солдатенко и Дмитрия Парамаша. Оплату материалов и работы произвела общественная организация «Долг» металлургического комбината имени Ильича.
      – Наша организация всегда поддерживает мероприятия, способствующие патриотическому воспитанию молодежи, – говорит председатель ООВИ «Долг» Александр Чепайкин (на снимке – справа). – Руководители комбината дали «добро» на оплату столь значимого для всех «афганцев» Мариуполя события, ведь память о павших побратимах нужна не только участникам боевых действий, но и молодежи.
      – Наши земляки прошли в Афганистане настоящую школу мужества и отваги, не посрамили нашу страну, – подытожил депутат городского совета, председатель общественной организации «Товарищ» Владимир Проценко.

Олег КОРОТЫГИН.

 «Творчий десант» воїнів-музикантів

    На запрошення «афганців» Старокостянтинівщини, що на Хмельниччині,  в місто завітала творча група «Рикошет» Спілки ветеранів Афганістану з міста Ізмаїл.
    Два роки творча група гастролює по містах і селах нашої країни. На концертах слухачі здають благодійні внески для надання фінансової допомоги інвалідам війни, сім’ям загиблих в Афганістані та інших гарячих точках планети. Великим попитом користуються диски з «афганськими» піснями колективу.
    У місті Старокостянтинові група дала два концерти – спочатку біля магазину «Ясен», а потім біля торгівельного  центру.  Жителі міста і району уважно слухали пісні та дякували за благодійні концерти керівнику групи  Петру Петровичу Окуню, солістам Сергію Олексійовичу Курочкіну і Олександру Сергійовичу Бугайову.
    Під час проведення заходів учасники групи «Рикошет» і місцеві активісти афганського руху вшанували пам'ять загиблих воїнів хвилиною мовчання і  поклали  квіти до пам’ятника (на знімку вгорі).
    Пройшовши через страхіття війни, воїни-музиканти доносять до сердець людей  такі поняття як мужність, відвага, честь, совість, обов’язок. Вірші, пісні і музика на «афганську» тематику зрозумілі кожному. Ветерани, батьки і дружини згадують ті буремні роки, а молодь навчається.
    Ми щиро вдячні за прекрасні концерти групі «Рикошет». Успіхів і перемог вам на тернистій творчій і життєвій дорозі, дорогі друзі-ізмаїльці! Чекаємо вас з черговим «творчим десантом» на нашій привітній землі.
Людмила АЛЄКСЄЄВА.

Такі  «смачні» змагання
Літо –  пора риболовлі. Кожен, кому доводилося, сидячи з вудкою біля водойми, вдихати вранішню прохолоду, знає, що мить, коли на обрії з’являються перші сонячні промені – неповторна у своїй красі. Забуваєш навіть про поплавок і поглядом зустрічаєш провісників ранку, що грайливо стягують із землі сонну ковдру. У такі хвилини навіть осока шелестить по-особливому, і хвилі хлюпочуть мрійливіше, і настрій мимоволі поліпшиться. Якщо ж  ще вдається і рибину спіймати – можна вважати, що недарма встав ні світ ні зоря.
А спортивна риболовля – це не тільки гарний відпочинок, а й змагання як  затятих рибалок, так і новачків – учасників третього міжрайонного турніру з риболовлі серед воїнів-інтернаціоналістів, котрі розклали свої снасті на березі озера в селі Плиски Борзнянського району Чернігівської області.
На запрошення голови Борзнянського районного відділення УСВА Валерія Молотова відгукнулися побратими з Ічні, Бахмача, Носівки, Бобровиці, Козельця, Ніжина й Прилук.
– Хотіли приїхати  воїни-інтернаціоналісти з Росії, і тоді наш турнір можна було б сміливо назвати міжнародним, але в останній момент у них змінилися плани. Що ж, чекатимемо їх у наступні роки, – сказав Валерій Молотов.
У кожного рибалки – безліч приманок, цілий арсенал вудочок і свої секрети ловлі. Ловити рибку – велику і маленьку – дозволялося лише з берега. На своїй території ти сам собі господар: яким чином упіймати на гачок здобич – вирішуєш сам, аби лише не сіткою чи “павуком”.
Майже шість годин рибалили чоловіки, та поталанило не всім. Як ловилася того дня риба? Правду кажучи, не дуже. Із самого ранку ще так-сяк, а ближче до обіду карасі, товстолобики, коропи та білі амури відмовлялися клювати навідріз. «Напевне, вода така гарна, що риба з неї і вилазити  не хоче», – виправдовувалися рибалки, витягуючи голі гачки.
    Після сигналу про закінчення змагання почалося зважування трофеїв. Найбільший улов виявився у носівців – 2 кілограми 345 грамів. Трохи більше кілограма наловили бахмачани. А замкнули трійку призерів наші земляки, у садках яких було 930 грамів риби.
    Переможцям і призерам голова районної спілки «афганців» вручив пам’ятні медалі, дипломи й вимпели, а рибалки отримали ще й вудки.
– Слід сказати, що учергове  підтримав змагання голова комітету розвитку «Полісся» Михайло Голиця, за сприяння якого проходили і попередні дві зустрічі, – сказав наостанок Валерій Вікторович. – Допомогли також директор ТОВ «Плиски-Агро» Валентин Бідний та приватний підприємець Алла Котова.
Завершилася риболовля смачною юшкою та шашликами на березі озера.

Андрій ДОНЧЕНКО.

Ловись, рыбка!
     В селе Рясное Золочевского района состоялся чемпионат Харьковской области по спортивной рыбалке среди инвалидов, ветеранов войны в Афганистане, посвященный Дню Независимости Украины и Дню ВДВ.
     В открытом чемпионате, проводимом Харьковским городским союзом ветеранов Афганистана совместно с региональным центром физической культуры и спорта инвалидов «Инваспорт» Харьковского областного совета, приняли участие инвалиды войны первой и второй групп.  Открыл соревнования руководитель «Инваспорт», заслуженный мастер спорта, паралимпийский чемпион, инвалид войны в Афганистане Николай Николаевич Овчаренко.
     Участники разложили рыболовные снасти, настроили удочки, и спортивные состязания начались. Азарт рыбака, первая поклевка, первая выуженная рыбка, количество и качество улова – все это фиксировалось и учитывалось жюри.    
     Вручать награды и поздравить победителей приехали глава Золочевского райсовета и районного союза ветеранов Афганистана Леонид Канивец, председатель Писаревского сельсовета Игорь Гнатышин, участники боевых действий в Афганистане – депутат Золочевского райсовета Анатолий Чалый, директор КСП «Патриот» Анатолий Тельнов и президент областной федерации инвалидов-опорников Александр Громов. Грамоты, медали и кубки достались инвалидам-колясочникам Баходиру Равшанову, Александру Алексееву и Геннадию Ломакину. Без внимания не остались все участники: сувениры, которые производят на предприятии инвалидов, вручил гостям и спортсменам ветеран спорта Александр Громов.
     Праздник сопровождался песнями о десантных войсках. Была и полевая каша, уха и жареная рыба. Было очень вкусно, весело и просто очень здорово.
     Хочется выразить особую благодарность за  возможность провести чемпионат руководителю «Инваспорт» Николаю Овчаренко, руководителям Золочевского района и села  Рясное, директору КСП «Патриот», а также за помощь в обеспечении транспортом для перевозки инвалидов Виталию Щегольковскому, за обеспечение перевозки инвалидов-колясочников в «Инватакси» – Елене Шингаревой и руководству департамента охраны здоровья и социальной защиты населения Харькова С. А. Горбуновой-Рубан.
Пресс-служба ХГСВА.

Люди і час
Крізь дві війни

   Династії... На них тримаються держави і будь-які справи. Тримаються надійно. Є наукові, робочі, спортивні... Володимир Михайлович Васько, викладач кафедри розвідки Академії сухопутних військ, належить до династії військових, якій можна по-доброму позаздрити.
    Якщо підсумувати всі роки, що віддали служінню Батьківщині чоловіки з роду Васьків, то одного людського життя просто не вистачить. Дід Семен Митрофанович далекого 1918-го очолив партизанський загін у селі Гаши Переяслав-Хмельницького повіту на Київщині. Батько Михайло Семенович 1935-го був призваний на військову службу.  Вірою й правдою відслужив Володимир Михайлович. Цю справу продовжили і його сини: старший Олександр, випускник Ташкентського танкового командного вищого військового училища виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу», продовжує службу в Збройних Силах України молодший – Володимир. Нині він підполковник, командир батальйону. Не дивно, що вже онук полковника у відставці Олександр – курсант Львівської Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, а наймолодші Васько і Дмитро – вихованці Львівського ліцею з посиленою військово-фізичного підготовкою.
   Років десять тому зустрілися з Володимиром Михайловичем після тривалої перерви. Згадали службу в Червонопрапорному Туркестанському військовому окрузі, гарнізони Кушку і Шинданд у далекому Афганістані. Саме тоді, 1979-го, 5-та гвардійська Зимовниковська орденів Кутузова і Богдана Хмельницького мотострілецька дивізія перетнула кордон з південною країною. Тоді ми виконували інтернаціональний обов’язок, надавали допомогу сусідньому народові. Підполковник Васько обіймав посаду начальника оперативного відділення з’єднання. Пригадую, які відповідальні завдання виконував він та його підлеглі. Від їхніх дій, розрахунків і досвіду нерідко залежали не лише успішні результати бойових операцій проти моджахедів, але й життя і здоров’я наших воїнів.
   Першу свою бойову нагороду – орден Червоної Зірки – Володимир Михайлович отримав за бойові дії в районі Герату. Ще один орден – за операцію на перевалі Шату. 371-й мотострілецький полк, яким командував підполковник Володимир Кабанов, здійснював рейдові дії за маршрутом Шинданд – Тулак – Чагчаран. Через деякий час отримали наказ: здійснити 250-кілометровий марш і допомогти батальйону 177-го полку 108-ї мотострілецької дивізії 40-ї загальновійськової армії взяти перевал, який «осідлали» моджахеди. Завдання, за яке відповідав Володимир Михайлович, було успішно виконано вночі.
   Скільки подібних подій відбулося там, у далекому Афгані. Скільки рішень, від яких залежала не тільки твоя військова кар’єра, довелося приймати. Скільки облич, прізвищ, епізодів прощання з загиблими бойовими друзями зафіксувала пам’ять...
    Минали роки. Продовжувалася далі служба офіцера після майже трирічного перебування в Афганістані. 26 жовтня 1986 року виконуючому обов’язки командира 264-ї мотострілецької дивізії в Азадабаді Узбецької  РСР зателефонували з управління округу. Наказ був коротким:  здати з’єднання й прибути до Головного управління кадрів Сухопутних військ Збройних Сил СРСР. Що вдієш: людина військова приймає і невідомість, що стоїть за рядком наказу, як явище звичайне. А накази і розпорядження, тим більше подібні, не обговорюють – їх виконують. Згодом лише у московських кабінетах Генштабу кадровики пояснили, що його направляють на посаду військового радника командира 608-го армійського корпусу 2-ї революційної армії Ефіопії. Зіграли свою роль досвід бойових дій, ставлення до військової служби і бездоганний авторитет ветерана-«афганця».
    3 листопада 1986-го літак ніс офіцера до нової далекої країни, де тривала жорстока громадянська війна, точилися запеклі бої у провінції  Еритрея.
   – Корпус, в якому я виконував обов’язки військового радника командира – його заступника з бойової підготовки, складався з п’яти дивізій і двох бригад – механізованої і танкової, – розповідає Володимир Михайлович. – Усі частини угруповання постійно вели інтенсивні бойові дії проти сепаратистів.
    У ті роки радник Васько брав участь, а точніше розробляв Керенську оборонну, а згодом Керенсько-Афабетську наступальну операції, які були затверджені вищим військовим керівництвом Ефіопії і завершилися успіхом. Було звільнено місто Афабет, а озброєні сепаратисти відкинуті за межі Еритреї – у Сомалі та Судан.
    – По-різному траплялося там, в Африці, – розповідає полковник у відставці. – Працювати доводилося у специфічних умовах: одна річ, коли навкруги свої, а тут лише невеличкий радницький колектив: я, представники при начальниках політвідділу, озброєння, артилерії корпусу і перекладач. Нашим був екіпаж короткохвильової радіостанції з апаратурою ЗАЗ Р-142, до якого входили начальник, радист і водій. Перекладача на всіх не вистачало, і ми користувалися його послугами по черзі, щоб не заважати один одному, щоправда, найчастіше спілкувалися з ефіопами напряму, адже дехто з них отримав освіту в СРСР і вільно володів російською.
   Чимало хвилювань викликав й антиурядовий заколот, в якому згодом взяло участь командування 2-ї революційної армії збройних сил Ефіопії. Його було придушено. Багатьох наших друзів і знайомих було репресовано й розстріляно. Але нас ці події не торкнулися – до радянських фахівців і радників ставлення в Ефіопії було шанобливим.
   1990-го року полковник Васько проходив службу вже у військах колишнього ПрикВО. Згодом звільнився у запас, але зв’язок з армією продовжив  у новій якості: майже 17 років викладає в Академії сухопутних військ. Свої знання, досвід, а інколи й батьківське тепло він передає майбутнім офіцерам – курсантам факультету аеромобільних військ і розвідки.

Ірина ШАПОВАЛОВА.

Юридична консультація
Наші права і пільги

На запитання читачів відповідають фахівці Міністерства соціальної політики України.


Я пенсіонер, інвалід Великої Вітчизняної війни. Моя дружина — пенсіонерка і учасник війни. На які пільги в оплаті за квартиру наша сім'я має право?

Особам, яким встановлено статус інваліда війни, пільги надають відповідно до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», зокрема такі:
1)    100% знижка плати за користування житлом (квартирна плата) в межах норм, передбачених чинним законодавством (21 кв. м загальної площі житла на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. м на сім'ю);
2)    100% знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб у межах середніх норм споживання.
       Площа житла, на яку надають знижки, під час розрахунків оплати за опалення становить 21 кв. м опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. м на сім'ю. Для сімей, що складаються лише з непрацездатних осіб, надають 100% знижку за користування газом для опалювання житла на подвійний розмір нормативної опалювальної площі (42 кв. м на кожну особу, яка має право на знижку плати, та 21 кв. м на сім'ю);
3) 100% знижка вартості палива, зокрема, рідкого, в межах норм, встановлених для продажу населенню, для осіб, які проживають у будинках, що не мають центрального опалення.
Пільги щодо плати за житло, комунальні послуги та паливо, які передбачено у пунктах 4—6 статті 13 цього закону, надають інвалідам війни та членам їх сімей, які проживають разом з ними, незалежно від виду житла чи форми власності на нього.


Мій чоловік — колишній військовослужбовець, отримав інвалідність під час військової служби й тепер є інвалідом армії. Як він може отримати санаторно-курортну путівку?

Відповідно до Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення, затвердженого постановою Кабміну від 22 лютого 2006 року № 187, путівки в санаторії видають інвалідам, ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за встановленою чергою в органах праці та соціального захисту населення залежно від надходження путівок, відповідно до медичних рекомендацій, з урахуванням пільг, установлених для конкретної категорії осіб.
Інваліди внаслідок захворювання, одержаного під час здійснення військової служби, мають право на безплатне санаторно-курортне лікування відповідно до Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і перебувають у черзі в регіональних управліннях праці та соціального захисту населення для забезпечення санаторно-курортними путівками разом з інвалідами внаслідок загального захворювання. Таким чином, окремої черги для забезпечення санаторно-курортною путівкою для інвалідів армії в чинному законодавстві не передбачено.

Я інвалід війни другої групи. Поясніть, будь ласка, на які пільги з абонплати за користування квартирним телефоном маю право?

Відповідно до пункту 10 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни та прирівняним до них особам надають пільги на позачергове безплатне встановлення квартирних телефонів і позачергове користування всіма послугами зв'язку. Абонементну плату за користування квартирним телефоном встановлено в розмірі 50% від затверджених тарифів, а для інвалідів Великої Вітчизняної війни та війни з Японією — зі 100% знижкою від затверджених тарифів.
Відповідно до рішення Національної комісії з питань регулювання зв'язку України «Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги» від 8 квітня 2011 року № 157 пільги з оплати телекомунікаційних послуг фіксованого місцевого телефонного зв'язку надають згідно із законодавством. Відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» абонементну плату за користування квартирним телефоном інвалідам війни та прирівняним до них особам встановлено в розмірі 50% від затверджених тарифів, лише для інвалідів Великої Вітчизняної війни та війни з Японією —100% знижка від затверджених тарифів.

      Чи можуть діти після смерті батька — інваліда війни отримувати пільги згідно із Законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»?

Згідно з пунктом 1 статті 10 згаданого закону чинність його поширюється на сім'ї військовослужбовців, партизанів, підпільників, учасників бойових дій на території інших держав, прирівняних до них осіб, зазначених у статтях 6 і цього закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення чи каліцтва, одержаних під час виконання інших обов'язків військової служби, а також унаслідок захворювання, по-в'язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період військової служби чи на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.
До членів сімей загиблих (або пропалих безвісти) осіб, зазначених у статті 10 цього закону, належать, зокрема, діти, які не мають (і не мали) своїх сімей; діти, які мають свої сім'ї, але стали інвалідами до досягнення повноліття.
Відповідно до пункту 21.9 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14 липня 2008 року № 402 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року під № 1109/15800), штатні військово-лікарські комісії визначають причиновий зв'язок захворювання (поранення, каліцтва, травми), що призвело до смерті військовослужбовця, колишнього військовослужбовця.
Згідно з пунктом 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302, посвідчення члена сім'ї загиблого видають органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.
Таким чином, для встановлення статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», треба подати документи в органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації про те, що смерть батька настала внаслідок поранення, контузії або каліцтва, отриманих під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби, а також унаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті.

Я інвалід війни першої групи, живу в будинку-інтернаті, потребую крісла колісного з електроприводом. Як я можу його отримати?

Механізм безплатного забезпечення осіб технічними та іншими засобами реабілітації визначено в Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 року № 1652 (у редакції від 12 листопада 2008 року № 1015). Підставою для забезпечення кріслом колісним з електроприводом є висновок Центральної медико-соціальної експертної комісії про встановлення медичних показань для забезпечення цим засобом пересування. Перелік медичних показань для забезпечення інвалідів кріслами колісними з електроприводом затверджує Міністерство охорони здоров'я України.
У пункті 18 зазначеного Порядку визначено, що інвалідів та інших осіб, які перебувають на повному державному утриманні, беруть на облік і забезпечують технічними й іншими засобами реабілітації місцеві органи праці та соціального захисту населення за зверненням керівника закладу.

Я інвалід війни другої групи з 2003 року. Чи маю право на пільговий проїзд по території країн — учасниць СНД?

Відповідно до статті 2 міжурядової Угоди «Про взаємне визнання прав на пільговий проїзд для інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, а також осіб, прирівняних до них», яку підписали глави урядів СНД 12 березня 1993 року (далі — Угода), інваліди Великої Вітчизняної війни першої і другої груп і особи, прирівняні до них, мають право на безплатний проїзд залізницею чи на суднах транзитних і місцевих ліній річкового флоту територіями держав — учасниць цієї Угоди один раз на рік (туди й назад) і з 50-відсотковою знижкою повітряним, водним чи міжміським автомобільним транспортом. Герої Радянського Союзу та особи, яких нагороджено орденом Слави трьох ступенів, мають право на безплатний проїзд один раз на рік (туди й назад) на зазначених видах транспорту.
Інвалідам Великої Вітчизняної війни третьої групи та особам, прирівняним до них, надається 50-відсоткова знижка вартості проїзду один раз на рік (туди й назад) залізницею, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом.
Відповідно до статті 3 Угоди учасники Великої Вітчизняної війни та особи, прирівняні до них, батьки і дружини військовослужбовців, які загинули внаслідок поранення, кон-тузії або каліцтва, отриманих під час захисту колишнього Союзу РСР або під час виконання інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті, мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду один раз на рік (туди й назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом.
Особам, зазначеним у статтях 2 і З Угоди, за їхнім бажанням замість належного їм проїзду з 50-відсотковою знижкою один раз на рік (туди й назад) залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним транспортом надається безплатний проїзд один раз на два роки (туди й назад) зазначеними видами транспорту.
Підставою для придбання пільгового проїзного квитка є посвідчення та аркуш талонів на пільговий проїзд, які видали відповідні органи колишнього Союзу РСР або Сторони, за формою, що діяла на 1 січня 1992 року, за місцем постійного проживання особи, котра має право на пільговий проїзд.


Память в бронзе, металле и камне
Чтобы не забывали о войне

    В райцентре Згуровка Киевской области торжественно открыт памятник воинам-интернационалистам.
   На открытии памятника присутствовали губернатор Киевской области Анатолий Присяжнюк, представители районной власти – глава райгосадминистрации Василий Явон, Герой Украины депутат областной рады Александр Мостипан, депутат областной рады Василий Цвык, представители областной Организации ветеранов Украины и областной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана.
  Губернатор Киевской области наградил воинов-«афганцев» и тех людей, благодаря которым этот памятник появился в Згуровке (его строили при содействии меценатов и властей) почетными грамотами, медалями и ценными подарками.
  - Государство до сих пор в долгу перед этими людьми, но сегодня мы делаем все возможное, чтобы сгладить трагические воспоминания «афганцев» и тяжелую потерю родных погибших, – сказал Анатолий Присяжнюк. – Мы восстанавливаем историческую справедливость и чтим память погибших в той далекой войне. Молодежь должна знать и уважать своих героев. А забота о живых воинах-интернационалистах - это наша ежедневная обязанность. Благодаря тесному сотрудничеству властей, меценатов и представителей ряда политических партий для воинов-интернационалистов строится жилье, разрабатываются программы социальной помощи, - отметил губернатор.
  О том, что такое война и что такое никогда не должно повторяться в мирное время, молодому поколению будет напоминать этот памятник воинам-интернационалистам.
Татьяна ЛАРИНА.


Данина поваги подвигу

       На майдані Т. Шевченка у місті Надвірна Івано-Франківської області урочисто відкрито пам’ятник воїнам-«афганцям».
       У мітингу взяли участь голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк, голова Надвірнянської райдержадміністрації, учасник бойових дій в Афганістані Володимир Калічко, міський голова Микола Андрійчук, заступник голови Ревізійної комісії УСВА Олександр Литвинов, помічник голови УСВА Юрій Дементьєв, голови Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької обласних  організацій УСВА Юрій Купчій, Сергій Лісовий, Станіслав Козак, родини загиблих, представники районних і міських організацій УСВА, військового комісаріату, воїни-інтернаціоналісти, мешканці міста і духовенство різних конфесій.
     У Афганістані загинуло п’ятеро юнаків з Надвірнянського району, і у виступах зазначалося, що відкриття цього пам’ятника – данина поваги  подвигу земляків, а також застереження ддя майбутніх поколінь від будь-яких війн. Хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять загиблих і померлих після війни воїнів-«афганців». Святі отці освятили пам’ятник і відслужили панахиду 
    Голова Надвірнянської міськрайонної організації УСВА Анатолій Бичковський привітав усіх з цією надзвичайною подією і подякував тим, хто допомагав у будівництві пам’ятника, окрема подяка – скульптору Василю Вільшуку.  
    Після урочистої частини виступили вокально-інструментальний гурт з Тернополя «Долг» і заслужений артист України, учасник бойових дій в Афганістані Володимир Коваленко з Івано-Франківська.
Інф. «ТТ».


Наш вічний біль
«Афганські» пісні, що линули над мікрорайоном «Діброва» міста Новодністровська Чернівецької області,  задовго до початку урочистостей зібрали велику родину новодністровців і гостей міста у глибокій шані та скорботі.
Від пам’ятника загиблим у Афганістані буковинцям у Чернівцях було розпочато Дорогу Пам’яті через село Бояни Новоселицького району, міста Хотин, село Даньківці Хотинського району, седище Кельменці, де вже встановлені пам’ятники і пам’ятні знаки на честь загиблих воїнів-інтернаціоналістів.
На відкриття пам’ятника полеглим в Афганістані воїнам-інтернаціоналістам Ігорю Кунєцову та Ігорю Рибіну приїхали губернатор краю М. М.  Папієв, голова обласної Спілки ветеранів Афганістану С. В. Козак, депутати обласної ради С. С. Лунін (почесний член УСВА), В. М. Шевчук і В. І. Добровольський, голова Сокирянскької райдержадміністрації В. В. Козак, делегація бойових побратимів, воїнів-«афганців» із Чернівецької області.
До солдатів тієї війни, їхніх родин і всієї громад    и звернувся голова облдержадміністрації М. М. Папієв. Михайло Миколайович висловив щиру вдячність воїнам-інтернаціоналістам, чию молодість суворо обпалила Афганська війна, голові міської спілки А. В. Волинському і тим, хто щедро долучився до доброї справи.
Керівник обласної спілки С. В. Козак подякував крайовій владі та депутатському корпусу за співпрацю й розуміння, наголосивши і на символічності будівництва пам’ятника в Новодністровську саме руками «афганців». А заслужені нагороди від імені Української Спілки ветеранів Афганістану та обласної організації УСВА додали урочистостям ще більше піднесеного настрою .
Депутати обласної ради С. С. Лунін і В. І. Добровольський стали головними меценатами і спонсорами у добрій справі увічнення пам’яті тих, хто повернувся на рідну землю у цинкових трунах. У тривожно напруженій хвилині мовчання імена загиблих Ігоря Кузнєцова та Ігоря Рибіна (поховані в Одинцово Московської області та селі Клокушна Окницького району, Молдова), а також тих «афганців», хто відійшов у вічність вже у мирний час: це Валентин Донік, Василь Гамарник, Станіслав Кіршик, Анатолій Цибулько і Микола Шендерюк.
Тому зі щемом у серці спостерігали «афганці» за незабутніми митями, коли поступово знімали синє полотнище  - і на площі, постала «наша ластівочка» – саме так із особливою любов’ю назвали броньовану розвідувально-дозорну машину (БРДМ) новодністровські «афганці», зусиллями яких упродовж року вона отримувала своє друге життя  у вигляді пам’ятника загиблим побратимам.
Посивілою раною матерів назвала афганський біль ветеран війни, Почесний  житель міста, підполковник у відставці Л. М. Моргуненко, яка не минає жодних урочистостей своїх молодших побратимів. І вже традиційно побажала, щоб ветерани війни в Афганістані залишилися останніми реальними учасниками бойових дій, аби зростали нові й нові покоління під мирним небом.
Неймовірним трепетом обгорнуло усіх присутніх, коли голова міської організації УСВА А. В. Вольський запросив до пам’ятника маму загиблого Ігоря Рибіна – Надію Іванівну Краснопєвцеву. Голова обласної Спілки С. В. Козак вручив ій медаль «За громадянську мужність».
Ігоря Рибіна та Ігоря Кузнєцова згадували їхні класні керівники – Є. О. Швець і Л. П. Олєйнікова, яка зібрала учнів саме того класу, і згодом ще довго хвилювалася, фотографуючи на згадку, наче у випускному 1983 році.
А поетичний виступ Світланки Шаповалюк зі своїм дідусем, ветераном-«афганцем» В. М. Шаповалюком, був яскраво-символічним, і промовисто-тремтливим. 
Освятив пам’ятник протоієрей церкви Різдва Іоана Предчеті Миколай.
Інна  ГОНЧАР.

Незабываемые
Каждый четвёртый участник боевых действий в Афганистане – выходец из Украины, и Харьковская область была одним из основных доноров для 40-й армии.
Более 12 тысяч наших земляков прошли ту войну, Харьковская область потеряла 252 человека,  а за послевоенные годы ушло из жизни более 2000 ветеранов нашей  области и количество ежегодных потерь стабильно растёт. В прошлом году мы провели в последний путь друзей, которые своей короткой, но яркой  жизнью подняли авторитет воина-интернационалиста в глазах общественности. В июле прошлого года скоропостижно ушли из жизни Кисель Владимир Александрович, единственный в Украине награждённый тремя медалями «За отвагу», и Землянский Игорь  Павлович, который стоял у истоков «афганского» движения и несмотря на серьёзные проблемы со здоровьем после тяжёлого ранения почти 20 лет руководил Червонозаводской районной организацией Харьковского городского союза ветеранов Афганистана. За выполнение интернационального долга Игорь Землянский был награждён орденом Красной Звезды, а за общественную работу – Почетной грамотой Кабинета Министров Украины. 
На городском кладбище собрались родственники, друзья,  одноклассники, сослуживцы и воины-интернационалисты. Из Сум приехал  командир батареи Алексей Валерьевич Шатов, а из Киева – автор и исполнитель «афганских» песень Леонид Мухин. Поводом стало  открытие памятника на могиле Владимира Киселя. После молитвы и трогательных  слов священника выступил однополчанин М. Быков. Мама, жена и дочь Володи поблагодарили всех, кто пришёл и помнит. После открытия памятника все собрались у поминального стола.
 Многие воины-интернационалисты впервые побывали на Алексеевском  кладбище, где председатель правления Дзержинского районного отделения ХГСВА М. Л. Быков провёл их по местам,  где  похоронены не вернувшиеся с Афганской войны. Из 18 погибших воинов-интернационалистов Дзержинского района Харькова пятеро похоронены на девятом участке.
Михаил БЫКОВ,
председатель ДРО ХГСВА.

 Школа імені героя-випускника
    У Майківській школі Гощанського району Рівненської області освячено пам’ятник воїну-«афганцю» Олександрові Коробчуку.
    Майківській школі, яка носить ім’я героя-земляка, є чим пишатися, адже учні й учителі постійно беруть участь у різних конкурсах і змаганнях, займають призові місця на олімпіадах. А ще вивчають історію свого села. Саме тому  під керівництвом заступника директора з виховної роботи Валентини Дифорт створено і працює шкільний музей, кожен експонат якого висвітлює якусь сторінку історії рідного села.
    Куточок музею присвячений воїну-«афганцю» Олександрові Коробчуку, який загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок в Афганістані. На стіні школи – меморіальна дошка з його фотографією. А віднині на шкільному подвір’ї височіє ще й монумент із написом: «Олександрові Коробчуку та землякам, які загинули, захищаючи рідну землю».
      Хоч пам’ятник  встановлено за кошти сім’ї депутата районної ради Олександра Форманчука, та задум не вдалося б утілити в життя, якби не допоміг підприємець Олександр Поліщук, який не тільки якісно й гарно виготовив сам монумент, а й безкоштовно доставив його в село, подарував тротуарну плитку. Щоб пам’ятник засяяв у всій своїй величі, багато зусиль доклали мешканці Майкова Олег Коробчук, Іван Головач і Юрій Тимощук. Допомагали Світлана Тишкун і Анатолій Андрієвський, який і освятив обеліск. Щоб ушанувати пам’ять свого брата і дядька, на свято прибули  родичі Олександра Коробчука, які разом з учнями  прикрасили монумент квітами.   
Тетяна ФОРМАНЧУК.

Спорт
Перемогли найдосвідченіші

У Кролевці на  Сумщині відбувся турнір з міні-футболу серед юнаків,  присвячений воїнам-інтернаціоналістам.
Відкрили змагання заступник міського голови Василь Мачульський, голова Кролевецької районної організації УСВА Володимир Колода, воїн-«афганець», депутат міської ради Володимир Булах.
У турнірі взяли участь 12 команд, зокрема і колективи «Ветеран-1» і «Ветеран-2». У фінальній грі зустрілися «Ветеран-1» і «Шанхай-1». Перше місце посіли ветерани (капітан – Анатолій Сорока), на  другому –  «Шанхай-1» (капітан – Михайло Яковець), на третьому – футболісти мікрорайону Подолово (капітан – Ігор Іваницький). Переможцям вручено кубки, грамоти й цінні подарунки, кращим гравцям – Сергію Кохану, Олександру Подобрію та Артему Жабку – грошові премії.
Спонсорами змагань виступили воїни-«афганці» Володимир Булах, Анатолій Максименко і Олег Сикал. Організатори – інструктор МЦФЗН «Спорт для всіх» Григорій Хомич і Кролевецька районна організація УСВА.

Олена ДЕРКАЧ,
секретар Кролевецької районної організації УСВА.


Кубок – землякам героя

      У спортивній залі Осипенківської загальноосвітньої школи (Бердянській район Запорізької області) відбувся районний турнір юнацьких команд з волейболу на Кубок пам’яті загиблого в Афганістані Володимира Петровича Проходи.
      Організували і провели змагання директор місцевого дитячо-юнацького клубу М. П. Перетятько і його заступник, учасник бойових дій в Афганістані О. В. Новосела. Шість провідних команд району прибули в рідне село загиблого в Афганістані 18 березня 1986 року юнака, щоб у спортивній боротьбі визначити кращу.
       На турнір запросили «афганців» села і Бердянська. Першим символічним ударом по м’ячу змагання розпочав заступник голови міської організації ветеранів Афганістану «Шураві» Бердянська В. Мякоткін. «Афганці» відвідали маму і батька загиблого товариша, побували на його могилі й на сільському меморіалі  поклали квіті до плити з викарбуваним им’ям героя.
      Кубок пам’яті Володимира Проходи отримали його земляки – юні волейболісти села Осипенко. Усі команди отримали пам’ятні міні-кубки, грамоти, подарунки від організаторів турніру. Переможцям і призерам вручено медалі, грамоти, волейбольні м’ячі. Кращим гравцем турніру став одинадцятикласник місцевої школи Станіслав Головатий.
    Спортивне свято відбулося завдяки спонсорській допомозі небайдужих до пам’яті загиблого земляка людей. Організатори щиро вдячні всім їм.
Олександр НОВОСЕЛА.

Кубок – землякам героя

      У спортивній залі Осипенківської загальноосвітньої школи (Бердянській район Запорізької області) відбувся районний турнір юнацьких команд з волейболу на Кубок пам’яті загиблого в Афганістані Володимира Петровича Проходи.
      Організували і провели змагання директор місцевого дитячо-юнацького клубу М. П. Перетятько і його заступник, учасник бойових дій в Афганістані О. В. Новосела. Шість провідних команд району прибули в рідне село загиблого в Афганістані 18 березня 1986 року юнака, щоб у спортивній боротьбі визначити кращу.
       На турнір запросили «афганців» села і Бердянська. Першим символічним ударом по м’ячу змагання розпочав заступник голови міської організації ветеранів Афганістану «Шураві» Бердянська В. Мякоткін. «Афганці» відвідали маму і батька загиблого товариша, побували на його могилі й на сільському меморіалі  поклали квіті до плити з викарбуваним им’ям героя.
      Кубок пам’яті Володимира Проходи отримали його земляки – юні волейболісти села Осипенко. Усі команди отримали пам’ятні міні-кубки, грамоти, подарунки від організаторів турніру. Переможцям і призерам вручено медалі, грамоти, волейбольні м’ячі. Кращим гравцем турніру став одинадцятикласник місцевої школи Станіслав Головатий.
    Спортивне свято відбулося завдяки спонсорській допомозі небайдужих до пам’яті загиблого земляка людей. Організатори щиро вдячні всім їм.
Олександр НОВОСЕЛА.

 Виховують здорове покоління

У селі Підлісся Тисменицького району Івано-Франківської області відбувся футбольний турнір пам’яті воїна-«афганця» Володимира Себедина.
Урочисте відкриття змагань  відбулося за участі голови Тисменицької райдержадміністрації Ігоря Овчара, заступника голови Володимира Дутчака, голови районної організації УСВА Дмитра Сатура, директора Тисменицької ДЮСШ Ігоря Іванишина, голови відділу у справах сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації Василя Дзудзила і сільського голови Підлісся Ярослава Царука. Серед запрошених була й мама загиблого «афганця» – Варвара Василівна Себедина.
У своєму виступі голова Тисменицької райдержадміністрації Ігор Овчар назвав виховання здорового покоління одним із пріоритетних у нашій державі. Матері загиблого воїна він вручив матеріальну допомогу.
Дмитро Сатур зазначив, що у районі проводиться п’ять  спортивних турнірів пам’яті загиблих в Афганістані: футбольні – пам’яті Володимира Себедина у Підліссі, пам’яті Михайла Присяжнюка у Слобідці, пам’яті Петра Майстра у Старих Кривотулах, баскетбольний – пам’яті Ігоря Сущинського у селищі Єзупіль та в місті Тисмениця – волейбольний турнір пам’яті  загиблих в Афганістані.
Цьогоріч у змаганнях взяли участь дитячо-юнацькі команди із селища  Отинія (Коломийський район), селища Єзупіль, сіл Загвіздя і Підлісся Тисменицького району У запеклій боротьбі перемогла команда з Підлісся, якій  вручено кубок, а призерам – медалі та грамоти від районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
Дмитро САТУР,
голова районної організації УСВА.


Із поетичного зошита
«Розлучила з тобою та клята війна…»
    Олена  Володимирівна Кравчук народилася 1954 року в Шепетівці у родині учасника Великої  Вітчизняної війни. Вчилася у загальноосвітній школі № 5.  Після закінчення  Івано-Франківського педагогічного інституту повернулася в рідну школу-гімназію, де працює понад 35 років учителем суспільних дисциплін, керує музеєм історії школи, де є стенди, присвячені воїну-інтернаціоналісту старшому лейтенанту Віктору Длужневському, який загинув у Афганістані.
    Ще школяркою Олена почала захоплюватися поезією. У 80-ті роки наважилася написати перші свої твори. Її  завжди турбували проблеми громадської думки, роль особистості в історичних подіях. Не байдужа Олена Володимирівна  до афганської тематики, до  долі жіноцтва і материнства, бо разом з чоловіком виховала сина Андрія. Пише вірші, есе, нариси.
    – Для мене важливим є те, що йде з моєї душі, оскільки російська мова – це мова дитинства, українська – мова життя. Тому намагаюся писати і  російською, і українською, – говорить Олена Володимирівна. – Люблю, ціную  життя, люблю й поважаю чесних і толерантних людей. А людей з діагнозами хитрості, заздрості, підлабузництва і байдужості вважаю недієздатними.
     Пропонуємо увазі читачів вірші Олени Кравчук зі збірки «Афганські дороги – крик, біль, пам’ять», присвяченої землякам – воїнам-інтернаціоналістам.
Ольга ЧАТТОПАДХАЙ.

АФГАНСЬКИЙ КАЛЕНДАР

Є в історії дати червоні,
Є свята і церковні дні.
І ввірвались, як баскі коні,
В ту історію чорні дні.

Так сумний календар з’явився
Від грудневого хмарного дня.
Майже дев’ять років незабутніх
Він минав своє забуття.

Як забути ті очі хлопчини,
Що уперше побачив війну?
Як забути солдатську родину,
Що злягла мимоволі в труну?

Так не день і не місяць – роками
Йшли виконувати наказ
Рядові, офіцери, цивільні,
Навіть ті, хто списався в запас.

Календар гортала держава,
Урядовці плекали стрій,
А земля афганська «щедро»
Повертала материнський біль.

А цим болем, мов чорним димом,
Пройнялись всі афганські дні.
Кожен день був останнім криком
Для загиблих на чужині.

Понеділок, вівторок… неділя,
Перше травня, жовтневі свята,
Новий рік й день народження мами
Миттю згадувалися як дива.

А війна календар гортала,
Скільки соколів-діточок
На шпитальному ліжку стогнало
За подяку, медаль чи значок.

Є в історії дати червоні,
Є свята і церковні дні.
І ввірвались, як баскі коні,
В календар афганські дні.

МАТЕРИНСЬКЕ ПОЛЕ


Носила жінка щастя у собі,
Співала, розмовляла і втішала.
І тільки-но почулося биття,
Вона у подумках вже сина колихала.
А час прийшов – і народився син,
Такий смуглявий, очі голубі,
Душі не чаяла у нім,
Бо знала – він її надія.
Час йшов: в садочок повела,
А там і школа вже чекала,
І мати з гордістю дитя
До армії невдовзі проводжала.
І перше фото, й лист армійський,
Такий бадьорий і веселий лист –
З «учебки» син звітує гарні вісті:
І в чині ріст, і вдома гість.
Раділа мати  за відпустку сина:
За службу й працю заслужив.
А ось і лист від командира –
Прийшла подяка для батьків.
Та тільки доля все не відкривала,
А син її вже на очах мужнів.
Всі чули: десь війна тривала,
Туди і відправляли наших вояків.
Єдиний і красивий, з очима голубими
Виконував наказ серед афганських гір
І слав додому звістки: «Ви, мамо, не забули,
Що я ваша надія, турбуйтесь про здоров’я
Та бережіть свій зір».
Відчувала серцем недобре,
Душу рвали тривога і біль,
Вранці птаха в вікно стукотіла:
До добра це чи то гості у дім?
А надвечір, коли поверталася
З поля втомлена і без сил,
Всі сусіди її зустрічали,
Офіцери частини, де син служив.
– Ти, пташино моя,
Билась в хатнє вікно недарма, –
Голосила на світ білий мати, –
Доле бідна моя, ти мене обвела
І лишила мене без дитяти.
Почорніли всі дні і погасло життя
І кого винуватим назвати?
Серед поля стою і у Бога прошу
Зберегти всіх дітей, припинити калічити душі.

       НЕ СУДИЛОСЯ

Не судилось зустрітися знову,
Доля нас розлучила востаннє:
Ти – військовий, потрапив в Афган…
Я чекала на тебе, берегла талісман.

Тільки роки мають межу,
Час змінив й джерела струмок,
А я ще і досі листи бережу
І чекаю на твій дзвінок.

І вночі прокидаюсь не раз,
Сподіваюсь у двері на стук,
Тільки пам’ять про нас обох
Не дає засинати знов.

Вже батьків твоїх не турбую,
Бо у вічність вони пішли,
Ти прийди, повернись хоч у сні –
Я благаю, прошу у тиші.

Птахом білим прилинь навесні,
Приземлись на моєму подвір’ї.
Враз підійду – мене забери,
Ми разом полетим у твій вирій.

Я втомилася так, й світ не милий,
Бо без тебе, єдиний, весна не весна,
І у тім, що в розлуці ми з тобою не винні,
Розлучила з тобою та клята війна.


Олена КРАВЧУК.